#Зеров
Cor anxium
(тривожне серце)

Коли душа спокоєм перейнята,
Не згадуй: усьому настане край!
Що кращий день нам упаде на пай,
То тяжка ніч і зліша нам розплата.

Втішаю серце… Але прикрих дум
Не сходить попіл — як прогнати тлум
Передчувань і всі страхи безсонні?..

19.06.31

Уривок з віршу під назвою Superstitio (забобон). Зеров протиставляє в ньому два начала: ясне і радісне («коли душа спокоєм перейнята»; «весною віє запашна кімната») і тривожне та темне («усьому настане край»; «то зліша нам розплата» тощо). Це останнє хтось міг би взяти за забобон (відси, гадаю, і назва), якби це не було його «передчуттям». А лиховісний час написання (31 рік), звісно, давав підстави до таких відчуттів.

#спогади_про_неоклясиків
Кілька алюзій на Драй-Хмарині твори:
Та памʼятаю гомін і грімниці,
якими гнало *відгульня-коня,
що вулицями рідної столиці

У цій терцині прямий відсил на Драй-Хмарин вірш Шехерезада:

Стогнала ніч. Вже гострі глиці
Проколювали більма дня,
І синьо-золоті грімниці
Дражнили відгульня-коня.

Розбурхалася хмар армада,
А ти опалена в огні,
Ти вся любов і вічна зрада,
Летіла *охляп на коні.

Під копитом тріщали ребра,
Впинались очі в образи
А ти розпліскувала цебра
Передсвітанної грози.

Із бур, о молода гонице,
Ти пролила своє дання —
І світом гомін і стрілиці
Дзвінкокопитного коня.
1923

*охляп -- без сідла

#спогади_про_неоклясиків

В минулому, немов у тумані,
спливають камʼяний мішок і ґрати.
Там вірші я, голодний на стіні

вугіллям чорним пробував писати.
Минула молодість, немов у сні,
і вже на *вороних мені не грати."

Це прямий відсил на вже тюремний ачи казематний вірш Драй-Хмари, написаний 24.5.1937 року:

І знов обвугленими сірниками
на сірих мурах сірі дні значу,
і без кінця топчу тюремний камінь
і туги напиваюсь досхочу.

Напившись, запрягаю коні в шори
і доганяю молоді літа,
лечу в далекі голубі простори,
де розцвітала юність золота.

– Вернітеся, – благаю, – хоч у гості!
– Не вернемось, – гукнуло з далині.
Я на калиновім заплакав мості…
І знов побачив мури ці сумні,

і клаптик неба, розп’ятий на ґратах,
і нездріманне око у вовчку…
Ні, ні, на вороних уже не грати:
я в кам’янім, у кам’янім мішку.

Привіт)
Друга частина Життя Тараса вже на каналі, позирайте)

https://youtu.be/YNGcAw_7fAA?si=J5DBaZLfAnUHMTDY

https://vm.tiktok.com/ZMjcUVw3m

«Гроші на ЗСУ!» — з таким гаслом сьогодні під будинком Мерії зібрались сотній киян і не тільки! Про цю акцію дивіться мої думки в цьому відео👇

#прокляті_роки

О, златоглавий Київ! Не раз голота
Татарська пила твою чисту кров,
Не раз знущалася з твоєї плоти,
Та духа твого варвар не зборов.
Невже ж навік зчорніла позолота
Тепер ніким не пещених церков,
Що викохані мудрістю варяга,
І висушила горло вовча спрага?

Та чи ж не кращими були ті дні
Без дров, і без електрики, й без хліба,
Коли ввижались марева ясні,
Аніж тепер, коли душа в нас ніби
Тріпоче й бʼється на безводнім дні!
Так піймана гачком нехитра риба
На мотузку, протягнутім між зябр,
Танцює те, що зветься *danse macabre.

*danse macabre -- макабричний танець
Фото: Перехрестя вул. Городецького і Хрещатика 1942 рік.

Друзі привіт!
Ви, може, чули про великий збір для Азову: 77.7 млн на закупівлю 5 бронетранспортерів M113

Так от, знайомі дівчата, Індіра @paniIndi та Оля @shlko, збирають 1️⃣0️⃣0️⃣ тисяч на цей збір!

Вони також розігрують книжки: вже є чотири. Треба задонатити 100 грн (100 грн = 1 номер), щоб взяти участь. Зробити скрін і відправити їм. Що більше сотень задонатите, то більше шансів виграти 🥇
Банка: https://send.monobank.ua/jar/4i9RV4X3Jf?fbclid=PAAabnLKSC13-HTlHNiWCNkF1mPdSILotrgt48-96r58kl66ULpogpGlqDz7w_aem_Af-UupSIFoL9JbbeDmINOU0Qx1Iw4dt9P4DADdOHR1H6-7z89HfJcgakjynpwXqVJeQ

«Лотофаги» Теодор ван Тюльден 17 ст.

«Як не тікає Зеров від сучасності у світи далекого в просторі або часі, в уявні світи книжок і мрій, — сучасність звучить в його поезії.» Ю. Шерех

Лотос — рослина, що, як вважали в античності, позбавляє памʼяті й спогадів.
Лотофаги — («лотосоїди») племʼя, що жила в півн. Африці й гостинно прийняло Одіссея. Дехто з троянців, скуштувавши лотосу, не захотів вертатися додому і Одіссей мав чимало фрасунки затягти їх на кароблі. Цей епізод описано в Одіссеї Гомера.

Одіссея, IХ, 82-104

З-під Трої і кривавого туману,
Від чорних днів ненатлої війни
Цар Одіссей пригнав свої човни
На сонні плеса тихого лиману.

І там громадку нашу, горем гнану,
Зустріли лотофаги, з глибини
Землі своєї принесли вони
Поживу нам солодку і незнану.

І їли ми, і забували дім,
Сім’ю й родовище, в краю чужім
Ладні довіку жить на готовизні.

Та мудрий цар не дав лишитись нам
І силоміць нас повернув отчизні —
В науку іншим людям і вікам.

2.05.1926

Щодо сучасності

Написано цей вірш 26 року, коли багато діячів нашої культури виїхали в еміграцію і не хотіли повертатися (хоч деякі: Грушевський, Ніковський тощо повернулися). Як показало майбутнє, добре, що не повернулися, бо були б репресовані…

Від початку повномасштабки виїхало щось близько 11 млн українців! Дуже важливо, щоб вони не «покуштували лотосу» за кордоном і не забули повернутися в Україну.

❗️ Збір❗️

Привіт усім! Маленький збір від @grushkakm на запчасти для дронів. Тут всього 15к! Скиньмося помаленьку і буде сума!

send.monobank.ua/jar/AHjqmYTc58

Номер картки:
5375 4112 0935 5614

Сьогодні 10 років тому почалася Революція гідності!

Памʼяті голодом замореним

Мені здається, це перший раз, що за 90 років від Геноциду і за 32 від здобуття незалежності ми як слід вшановуємо памʼять мільйонів заморених голодом і засланих протягом 31-32-33 років. Вчора, у пʼятницю, в моїй школі вчителі разом зі старшокласниками переглядали документальний фільм про Голодомор, по закінченні якого викладачка історії, вийшовши завершити зустріч, не змогла стримати сліз -- так живо їй бриніло давнє лихо. Вчора ж таки @suspilnenews презентували документальний мінісеріал "Голодомор. Літописці"; зрештою МВС оприлюднили архів справ з людоїдства під час Голодомору -- 1022 справи... Певен, це лиш часточка, лиш, як Василь казав, щопта усіх заходів, що відбулися вчора й сьогодні.
Але чому зараз? Ні, це добре, чудово, що зараз... але чому саме зараз? Думаю, бо війна. І коли торік ми все ще вірили й годували себе сподіванками швидкої перемоги, зараз більшість здає собі справу, що вона триватиме довго. Втім як війна вʼяжеться з Голодомором, що розвʼязав Сталін і його полигачі 90 років тому? Бо війна нагадала (а для багатьох, на жаль, показала вперше) що справді для нас є росія. Війна це рана, ця війна -- глибока рана, а такі мають властивість розʼятрювати старі, що їх була приспала (і сховала) історія.
Тим-то зараз (і що далі, то більше буде) ми звертаємося до цієї magistra vitae і consilium в неї petimus (поради шукаємо). А що вона нам у відповідь? "Що росія ворог не новий, що ми їм як сіль в оці віддавна, що не один путін україноненависник, але мав він цілу вервечку гореславних попередників, з яких брати приклад." І так ми, пригадуючи, а дехто й вперше відкриваючи, доходимо старої правдоньки, знай, що моск*ль недруг наш, пак ні -- ворог, і що з ним завше нашорошеним буть треба .
Тож, нагадаймо собі ще раз сьогодні, не про те, що росія -- наш ворог -- хто пак цього досі не знає? -- а про те, що це наш одвічний ворог.

Убієнним синам твоїм
І всім тим, що будуть забиті,
Щоб повстати в безсмертнім міті,
Всім, їм
Осанна!

Нове відео про життя Підмогильного

https://youtu.be/Nmg-5VwN6nY?si=2ZNP4I2KeiVFhRV2

Європа чи просвіта…?

Нещодавно був на черговому літературнику, молодь читала свої оригінальні вірші. Кажу “черговому”, бо їх нині до чорта, цих літературників. Ще влітку я про них анічогісінько не знав, коли випадково, беручи сам участь в одному як лектор, відкрив ці нові для себе слова: “літературник” і “квартирник”. На них люди, молодь переважно, читають свої вірші, і відбуваються вони в Києві чи не кілька разів на тиждень. Тоді це мене захопило, мовляв, як круто, треба ходити на них, знайомитися, брати участь.
Відтоді я був на декількох і завше вертався з гірким почуттям втраченого часу… Так було й останнього разу.

На жаль, я констатую, що найчастіше люди, що виступають на цих “віршочитах”, не мають більш-менш міцного літературного підґрунтя (бекґраунду). Я не кажу, що всім конче треба закінчувати літфаки. Сосюра, прикладом, якого я полюбляю, університету не закінчив, але ще в юному віці перечитав усю російську й українську літератури, які знав, за його власними словами, краще за деяких викладачів у Харкові. Так само й Хвильовий чи Підмогильний. Їхнє особисте читання свідчило про засвоєння ними традиції, про знання і вивчення попередників, а це багато важить, бо, банально, виховує смак, становить певний рівень, нижче якого — зась. Тут же я часто чую, що люди літературу вкраїнську знають погано, щось читають із сучасного, а класику нашу — і поготів ні. Втім вони пишуть, а незнання свого ані цураються, ані приховують, наче пишаючись цим навіть, мовляв, подивіться, який я самородок! Самородком міг бути Шевченко, хоч ним і не був повністю, бо ще 35-37 року перечитав усе, що було тоді по-українськи писано, й активно читав сучасну йому російську літературу. До того ж він дуже добре знав нашу народну пісню — усе це й формувало необхідний ґрунт для його власних творів. Та навіть це не заважало Кулішеві картати його за брак роботи над собою і надмірне покладання на свій талант: “Одни из этих недостатков (ваших віршів — А.Б.) происходят от Вашей беспечности, небрежности, лени, или чего-нибудь подобного; другие от того, что Вы слишком много полагались на врожденные Ваши силы и мало старались согласовать их с искусством, которое само по себе ничтожно, но в соединении с таким талантом…” Як будинку високого не можна звести без глибокого фундаменту, так і написати чого путнього не вдасться без студіювання літератури як сучасної, так і (обовʼязково!) минулої. Отож брак (або й відсутність взагалі) літературної самоосвіти — це перша проблема. І призводить вона до віршомазства, до, перефразовуючи Котляра, “абищоти писалом” (= пишуть абищо), до “що на умі, те на пері”, лиш перо те безпере…

Друга проблема — це теми або мотиви, що спонукали написати вірш. Останнього разу провідною темою більшості віршописців були невдачі чи нещастя в особистому життя автора/-ки. Якщо спростити і звульгаризувати, то виглядало це немов, ось мене кинув хлопець, я страждаю, давай-но віршика утну… Або, ой, щось мене ніхто не розуміє, мені так самотньо, а на душі тоскно, саме час віршика встругнути…
У когось бринітиме Зерові:
Ви вже давно ступили за поріг
Життя земного, лірники-півбоги,
І голос ваш — рапсодії й еклоги —
Дзвенять у тьмі Аїдових доріг.

І чорний сум, безмовний жаль наліг
На берег наш, на скитські перелоги —
Невже повік не знайдете спромоги
Навідатись на наш північний сніг?
Де все
класична пластика і контур строгий,
І логіки залізна течія
Натомість вони чутимуть:
Я одна, мені важко й покинута всіми,
А я ж просто не така,
інша я.

І знов спадають:
Ці “страдники” без крил, якими так
Поезія прославилася наша!

Де вченість? де майже скульпторська робота над словом, віршем, розміром, римою? Рима, ця стара діва, зараз не в моді. А я кажу: “спробуйте її приласкати, та ще й розміром устрожіть, щоб вона не була де хоче і в чім хоче, а де треба і як треба; присмиріть її, вдягніть, оперіжте розміром, мов пасом, тоді подивитесь, яка вона гарна пані стане.” Тільки ж це не так просто… Спитати в більшості писунів, що таке сонет і яка його будова, або що таке александрійський вірш…
А, можливо, я надто прискіпуюсь? “Ну кому потрібен той старий як світ сонет? І александрієць зовсім не наш розмір, а французький.” Правда, та одне діло знати, що це, і не писати, інше — не знати і не писати. Це щодо форми.

Ще раз повернусь і до змісту. Хочеться більше глибини. Пишете про інтимну лірику, пишіть, я лиш за, але покажіть все, що у вас на споді, виверніть душу, а з нею і самих себе гарненько вивчіть, пронишпоріть у всіх застумах свого часто-густо темного й навіть чорного нутра; не потурайте собі віршем, а викривайте ним свої слабкості, хай він стане вашим ліком для ран, а не бальзамом на них.

Наостанок скажу, що й користі від таких літературників для самих поетів небагато. Після прочитань усі плескають без згляду на те, добрий це вірш чи не дуже, а чи й зовсім нікудишній. Правдивої думки там ніхто не скаже, та це й добре. Бо чи бажають і чи готові її чути? Гадаю, ні.

І тут повертаюся до відомої дискусії: Європа чи просвіта, кількість чи якість, академічність чи плужанщина, Зерови чи… Певно, що перше.