Сьогодні я з подругою Владою відвідав музей Коцюбинського у Чернігові. Це музей-квартира, де він прожив з родиною останні 15 років свого життя. Невеличка одноповерхова хатка розташована край міста, на одшибі. За хатою у дворі чималенький город із садком, у кінці — альтанка. Як сам Коцюбинський, так і його дружина Віра Устимівна, любили природу, тому вдома мали пташечок, а надворі — багато дерев та квітів. Хатка збережена нівроку, чисто вибілена, охайна, видко — доглядають. Нам показали подружню спальню, їдальню, кімнату двох доньок, а також іншу, де жила мати Михайла і його молодший син Ромчик. З другого кінця будинку в город веде верандочка, де зараз стоїть ялинка, коло якої деревʼяне крісло, а бантини прикрашені гірляндою. Десь поблизу тихо сновигає чорний кіт, справжній хазяїн господи.
Коло будинку-музею Коцюбинського стоїть симпатична монументальна будова 80-х рр. — музей літератури, всередині якого по центру головної зали, глибоко врізавшись у діл, наче корінням у землю, здіймається “дерево життя”, деревʼяна скульптура у формі квадратної колони заввишки у 10 метрів, на якій зображено сюжети з творів Михайла Коцюбинського. Її автор київський художник Валентин Задорожний працював наж нею з 76 по 79 рік.

У музеї представлено чудові експозиції, є що показати; кажуть, до повномасштабки до них часто приходили діти на екскурсії, та все ж, відчувається, що в своєму рухові він застряг десь у 60-70-х роках… Зараз там пустка, і кожним відвідувачем (хоч би щодня вони мали бодай одного…) вони безмежно раді, як радий мешканець безлюдного острова стрічі з людиною. Йдучи до машини, ми міркували з Владою, як цьому можна було б зарадити, тим паче, що це так не лише з цим музеєм, а майже з усіма, взяти хоч би київський музей літератури — те саме: показати-розказати є що, а людей катма. “Бо треба модернізуватися, каже Влада, соцмережі, заходи… А то шо ж так: бабульки сидять там собі… хто ж до них прийде? Тут є що показати, але хто ж про це знає?”

І правда, як залучити сьогодні авдиторію, якщо не активністю в соцмережах і культурно-просвітніми заходами? Учора ввечері ми були на лекції спільноти, що займається збереженням мозаїк у Чернігові. Виступала одна з чільних учасниць руху, пані Олена. Лекція була дуже цікава й захоплива, попри доволі середній рівень лекторки як промовця. Та не об тім зараз. Де проходила лекція? У невеличкому барі, Просвіток, називається. Було нас людей зо тридцять і в залі було не протиснутись. У ході презентації Олена памʼянула і деревʼяну скульптуру Задорожного, про яку ми допіру згадали. Чи не логічніше було б провести таку саме лекцію, але не в барі, а в Музеї літератури, де цю скульптуру могли б усі побачити наживо? Тим більше, що сама будівля у чудовому (не побоюся цього слова) стані. Тож соцмережі, заходи і…, загалом, нова модель мислення. Музеям слід нарешті зрозуміти, що вони мусять знаходити шляхи, як самим за себе дбати й розвиватися. Не без того, щоб держава їм допомагала, але повністю залежати від неї вони не мають та й… не може їх держава (зараз) як слід забезпечити. Потрібно щось і самим генерувати. Яким робом? Виробляючи власний продукт. За вхід треба платити і не 30-50 гривень, а 100-200. Але щоб платили, треба давати якусь цінність: експозиції мають супроводжуватися поясненнями й коментарями. Дуже на часі, щоб вони були і в авдіоформаті (так є на Заході, наприклад, вдягаєш навушники, ходиш і слухаєш екскурсію, як авдіокнигу). Все це, щоб відвідувачі не просто подивилися на старенькі книжечки за скляною шафкою, а зрозуміли той час, автора і контекст, що в ньому він жив; щоб виходячи з музею відвідувачі справді збагачувались новим знанням на ту тему, про яку була експозиція. Зараз же найчастіше все обмежується поверховим, себто тими речами, що їх виставлено за склом. Але не так речі важливі, як що за ними. Річ — лиш відбиток, що відображає характери, перипетії, конфлікти. От, приміром, лежать листи від Чикаленка та Грушевського. Без коментаря це будуть просто листи від якихось Чикаленка й Грушевського, а скажи слово про цих двох, і вже все змінилось: Коцюбинський листувався з двома великими синами нашого народу: найбільшим нашим істориком і майбутнім першим президентом УНР (Грушевський) і провідцею українського національного руху початку ХХ-го століття, членом “Старої громади”, одним із організаторів українських поступовців тощо (Чикаленко). А сам Коцюбинський то був організатором і очільником Чернігівської просвіти. А зараз заклад, де часто-густо відбуваються просвітні заходи називається Просвіток. Є певний звʼязок між цим, певна традиція, що не згубилася, видозмінилася — так, але не забулась. Працівники музею мусять бути глибоко обізнані у своїх темах і вміти не просто сказати “тут спав Михайло Михайлович, а отут він сидів за столом, а тут спала його мати з Ромчиком, найменьшеньким синочком”, а показати велич постаті Михайла Коцюбинського, його вагу для нашої культури, показати його на тлі своєї епохи, розповісти з ким він листувався, хто в нього бував (а це були ого-го люди!), як його трактовано потім, яких репресій в радянські часи зазнали його діти (двох синів, обох комуністів, розстріляно 36-37 року). За це залюбки платитимуть і 100 і 200 гривень, бо такі години виховуватимуть у нас українців, закохуватимуть нас у нашу ж історію, надихатимуть пізнавати цих діячів.

Друге — це видання/продаж книжок і сувенірів. Чому в музеї Коцюбинського не можна купити творів Коцюбинського?! Мене бере розпач! Кілька місяців тому я був у музеї Уласа Самчука в Рівному. Працівник натхненно розповів нам про цього велетня духу, я відкрив для себе нові його твори, був охочий придбати, так якби ж… якби ж було що продавати… Адже ж це так логічно! Дізнавшись про автора, особливо, якщо про нього розкажуть докладно, хочеться купити його твори і почитати! Це сливе злочин в таких місцях не продавати книжок! Коли кращий момент зазнайомитися з письменником, як не відвідавши його музей, зазирнувши в його життя і відкривши його значимість? Зазвичай такі музеї зберігають архіви автора, його домашню бібліотеку, тут є непочатий край для дослідницької роботи і сила силенна способів її монетизовувати.

Зрештою, нині роблять різні співпраці й колаборації, що так само відкривають музеям десятки можливостей для розвитку. Музей Коцюбинського один на всю Україну (є ще другий у Вінниці, але це рідкість). З правильним менеджментом, він завиграшки міг би стати місцем, а Чернігів — містом, куди б люди з усієї країни їздили навмисне заради нього: подивитися на хату письменника, побачити унікальну скульптуру, послухати лекцію про автора, його твори та епоху. Купити якісь матеріали в музейній крамниці. Подивіться на Захід — у кожному музеї є крамниці, кожен музей щось продає і з цього заробляє. Це нормально! В цьому немає нічого крамольного. Пора вже облишити радянську настанову, що музеї мають бути безкоштовні, і там нічого не повинно продаватися. Поки ми продовжуємо цю лицемірно гру в безкорисливість, наші музеї гинуть, а люди тупіють і ростуть без культури.
Маємо чудовий музей, навіть в сьогоднішньому стані чудовий і вартий візиту, але про який не знають навіть жителі Черінгова — не те що українці загалом — бо, як сказано на початку, “він стоїть на одшибі”…

Хто що робить сьогодні?
Пишіть у коментах👇👇))

https://www.instagram.com/reel/C1hMSDQNf-8/?igsh=MXZmZnVyYXVzbnh4NA==

Підсумок 23-го і плани на 24-ий)

Цього року точно хочу більше збирати і почну вже скоро)

Дякую усім, хто зі мною)

Най прийдешній рік наблизить нас до перемоги!

#котляревський
Зараз із @julia_svii студіємо Котляревського Івана Петровича, батька нашої сучасної літератури (сучасної, в сенсі, писаної сучасною мовою). Тож, хочу поділитися коротко тими фактами, що мене досі вразили. Це буде перша така добірка, завтра буде друга.

#котляревський
1️⃣Найвідоміший твір Котляревського, його “Енеїда”, за його життя не була надрукована повністю.
Може здатися дивним, але це так. Перше (і єдине) авторське видання Енеїди побачило світ 1809 року в Петребурзі. Але це були лише перші 4 частини. Останні дві були закінчені не пізніше року 1822, втім більше надрукувати свою вже закінчену поему він так і не зміг.

Надруковано її вже 1842 року видавцем Осипом Антоновичем Волохіновим, якому Котляр продав право на видання поеми.

2️⃣Все ще про “Енеїду”: перші два видання (що містили перші 3 частини) 1898 і 1808 року вийшли без відома самого автора. Про що він згадає у третьому виданні (вже його) 1809 року так: “Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий”.
Сюди ж додам, що авторське видання побачило світ у тій же медичній друкарня в Петербурзі, де й перше Максима Парпури 1898 року.

3️⃣Свої дві пʼєси “Наталка-Полтавка” і “Москаль-Чарівник” він написав між 1817-19 рр., вони одразу були поставлені в Полтавському театрі, а згодом багаторазово й інде, але надрукованою він побачив перед самою смертю лиш “Полтавку”. Вже коли Котляревський був близьким домовини, вліті 1837 його відвідав молодий дослідник І. Срезневський, йому-то для друку старий Іван Петрович і передав дві пʼєси. Першу з яких, “Наталку-Полтавку”, було надруковано 1838 року в “Украинском Сборнике” Срезневського.

Що автор бачив її надруковану, свідчить його перший біограф Стеблін Камінський у газеті “Северная пчела” за 4 липня 1839 року:
“Передав обе пьесы для напечатанья, весьма недавно, г. Срезневскому, автор незадолго до смерти, видел Полтавку напечатанною в Украиском Сборнике”.

4️⃣З того ж джерела беру й четвертий, і останній на сьогодні, факт, що стосується будинку, де народився, жив і спочив Іван Петрович. Наводжу власний переклад зі статті:
“Котляревський народився в Полтаві 29-го серпня 1769 року, жив і помер у батьківській хаті, відмітною своєю давністю. На бантині стелі в одній з кімнат досі зберігся вирізьблений напис: “Создася дом сей во имя Отца и Сына и Святого Духа, Аминь, року 1705.”

Як вам добірка? Що було найцікавіше? Пишіть у коментарях👇

А ось і та хатка, що нині музей)

Гнів беззмістовний.
Донат — твій вклад у перемогу!

https://send.monobank.ua/jar/A9HDUNMUAr

Або за номером:

5375411212010073

З 1682 року Москва з великою підозрою і недовірою подивлялася на представників українського православʼя. В часи патріарха Іоакима (1674-90) були заборонені твори кращих українських письменників (твори П. Могили, Сільвестра Косова, Теодосія Сафоновича, Лазаря Барановича, Іоанікія Галятовського тощо).

“Очевидно, латинська школа, що процвітала в Україні, мимо всіх хиб, не мала нахилу підтримувати віддалення від Європи, яке вело до національного

самохвальства

і

темноти.” (П. Житецький)

Останні дві риси од віку притаманні Москві. Хто з наших учених кінця 17 століття туди їхав, зараз відмічав північну темноту, заскорузлість, сліпу невідхильність від догм. Темнота ж продукує самохвальство. Адже ж як часто дурні вважають себе за найрозумніших.

Напроти, візьміть стару байку про Сократа: потенційно найрозумніший свого часу, він вважав, що нічого не знає.

Далі подаю за П. Житецьким низку заходів зі знищенням української літературної мови з боку російського уряду упродовж 18 ст.:

1️⃣ 1709 р. передрук у Москві київського видання “Бесед Іоанна Златоустаго”. У передмові зазначено:

“А малороссійская примрачная реченія изъяснихом обыкновенными

.

”

2️⃣ 1720 р. з приводу виданого в Києві Монологіона на 1718 рік, де на заголовному листі Києво-Печерську лавру названо Ставропігією (автономною, але такою, що підлягає) константинопольського патріарха (а не московського), видано розпорядження щоб

“вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданій, не печатать. А и оныя церковныя старыя книги с такими же церковными книгами справливать, прежде печати, с теми великороссійскими печатьми, дабы никакой розни и особаго наречія не было.”

3️⃣ З 21 року усі книжки київської і чернігівської друкарень перевіряються спеціальним членом св. Синоду. Після перевірок “цензор” давав схожий з цим допуск:

“сія книга Апостол повеленіем святейшаго правительствующаго Синода всероссійскаго в конторе типографической против Апостола всероссійскаго зводу изследованна, и по изследованіи обретеся во всем с великороссіским сходна…”

4️⃣ В часи Анни Іоановни наказано архиєпископові київському Рафаїлові Заборовському (брама Заборовського досі в Києві існує) відібрати од усіх українських церков книги попереднього українського друку і замінити їх книгами московського видання. Але зважаючи на те, що московська друкарня не могла задовольнити всіх замовлень, книжок старого друку вживали й далі.

5️⃣ За Єлисавети почали вимагати знищення цих книг і дозволили влаштувати про Софійськім соборі друкарню з тим, щоб

“противно печатаемых в московской типографіи книг несогласія отнюдь не было

.

”

Але друкарню так і не було відкритою

6️⃣ 1766-72 — наказ до слова передрукувати московські видання.

7️⃣ 1769 — києво-печерський архимандрит Зосип попросив дозволу хоч букварі по-нашому друкувати — відмовлено.

Що вас заспокоює?
📝👇

Хто се, друзі?..

Анатоль Галактіонович…))

“В моїх спогодах про Анатолія Галактіоновича я найменше торкатимусь його малярської спадщини — це робити фахівцям-мистецтвознавцям. Натомість я — літератор — насамперед хочу, навіть вважаю своїм обовʼязком, звернути увагу на зовсім інше: яку роль відігравав

П…

-художник у нашому

літературному

, так, саме літературному, а не тільки загальнокультурному процесі минулих років. Дарма що Анатолій Галактіонович не написав жодного твору ні мовою поезії, ні мовою прози, — хіба. що дав два десятки інтервʼю за півстоліття малярської практики.”

Ю. Смолич, Мій товариш

Тут я знайшов опис себе. Смолич, описуючи Анатолія з Галактики (Анатоль Галактіонович😭) (як вірити Смоличу, так прозвав маляра Яновський), описав і мене (не завжди, але інколи).

Вчора добродійка Анна вечірньою тисячею добила 6!! Дуже вдячний добродійці🙏 і всім хто донатить, ви — сила!

Сьогодні ціль – 9️⃣

https://send.monobank.ua/jar/A9HDUNMUAr

5375411212010073

Далі кілька слів про Григорія Савича, що вичитав сьогодні у Житецького👇

Життя

- Початок 1740-х — навчання в Київській Академії;
- мав гарний голос — за Єлизавети Петрівни закликають до Петербурга, де пробув більше 2 років;
- 1744 року — знову в Києві, кидає Академію, незадоволений викладами в ній і їде за кордон, де вивчає німецьку і загалом, певно, освічується;
- по повороті викладає в Переяславській Семинарії. Через незгоду в поглядах з місцевим владикою невдовзі вимушений покинути заклад;
- вчителює у панів, їде в москву;
- 1759 р. призначають викладачем у Харківському Колегіумі. Нові непорозуміння з начальством.
- 1766 р. змушений піти. Відтак і до скону мандрує по селах, гостює у місцевої шляхти-еліти, пише і поширює рукописи, офіційно не друкується.