#огляд_книги #За_Перекопом_є_земля
Частина І

За Перекопом є земля Анастасії Левкової — це роман віднайдення себе. Принаймні, таку опінію про нього я складаю по 80 сторінках. Є собі оповідачка (її імені на початку не вказано), що народилася в Криму наприкінці 80-х у російській родині, де дідусь був кадебістом. Вона виховується в російському дусі. Її родина вважає, що Крим — це Росія; на патріотичних святах, типу 9 травня, вона проливає сльозу, слухаючи ветеранів, і її бере гордість за свого дідуся, піджак якого лисніє відзнаками й медалями за служіння “родінє”.

Але ось у садочку вона знайомиться з Аліє, кримською татаркою. Та не говорить ні слова російською, тож вона починає перебирати елементи мови Аліє. Вони товаришують, часто маленька дівчинка (її імені ми все ще не знаємо) буває вдома у Аліє, пізнає її батьків і стареньку бабусю, що зазнала депортації, а відтак забороняла усім вхожим у її дім (бо справжнім господарем була там вона) говорити більше як два російські слова поспіль.

Дружба нагло обривається. Мама дізнавшись, де її доця вештається, дівчинка на 10 років забуває дорогу до дому Аліє…

У школі дівчинка відмінниця, любить російську літературу, пише вірші. Вона улюблениця Інни Іванівни (вчительки росліту). Разом вони відвідують Русскій культурний центр у Сімферополі. Атмосфера інтелігентного товариства, ерудована мова працівників вражають її. Наостанок завідувачка запрошує до центру ще, кажучи, що “Росія вміє розвивати таланти”. Дівчинка, що пише нешпетні вірші — це талант.

У девʼятому класі до школи приходить нова вчительку укрмови. Наша героїня була найкраща в класі з “мови”, писали непогані твори, але з живим спілкуванням було гірше — не було практики. Олена Василівна (нова вчителька, сама з Луцька) одразу звертає на себе увагу разючим контрастом проти попередньої, що засинала на уроках, і на яку давно вже скаржились, та ні на кого було поміняти — вчителів української в Криму не було геть зовсім.

Олена Василівна пропонує нашій юнці взяти участь в олімпіаді. Треба готуватися. Де? У неї. Чом би й ні — так зручніше. Дорогою вони спілкуються українською, юнка набирається живої мови, чує слова, що доти лиш бачила очима. Вчителька настачає їй літератури. Юнка полюбила Олену Василівну, а та зуміла кинути українське насіння на піщаний кримський ґрунт. Та чи проросте?

Про це дізнаємося у наступному дописі.

Європейська і сільська Україна

“Українська література сільська.” Ми не раз чули цю тезу. Зазвичай її вживають ті, хто намагається применшити українську культуру як малорозвинуту й відсталу і протиставити їй культуру російську як поступову, міську й модерну.

Певно, вивчаючи письменників 19 ст. (Котляр, Шевченко, Мирний, Нечуй) ви не зможете позбутися цього відчуття. Дарма що в Нечуя є чудові романи про місто (“Хмари”, “Над чорним морем”), а у Мирного є кілька повістей про місто. Більшість їхній творів таки написані про село. І цьому є простісіньке пояснення: тодішня Україна — це було село.

Історично так склалося, що літературу початку 20 ст., яка почала боротися з цією “сільськістю” ми дуже погано знаємо. Романи Франка, повісті Кобилянської та Винниченка — це вже містянська література. Але Винниченка ми відкриваємо лише зараз. 20-ті рр. в Україні — це також роки містянської культури — але на початку 30-х цей пласт літератури був викреслений з нашого поля зору аж до 90-х рр., а по-справжньому цікавитися ними ми почали лише зараз.

Отож, чи українська культура — культура села. Говорячи про 19 ст. — так. Говорячи про 20 і про теперішній час — точно ні.

Втім поруч із протиставленням України села і міста, є ще одне, не менш значуще, і дотепер, хоч уже й менше, актуальне — це протиставлення України європейської і України хохляцької. Зараз поясню, що маю на думці.

Україною європейською я називаю ту, яка прагне вчитися, бореться за право закону, відстоює національні цінності, захищає свою мову та право на самостійне існування. Це країна, чий народ сильний, розумний, вільний і глибоко у своїй суті демократичний — це, переважно, молодь.

Україна хохлацька — це “моя хата скраю”, це “аби мені добре, а на інших байдуже”, це мені “все равно, на яком язике розмовляти”, це люди, що, хоч і в місті живучи, не розпрощалися з селом пізнього занедбаного зразка. Назви його “хохлом”, воно не розсердиться. Ці люди не хочуть вчитися, не хочуть “окультурнюватися”, бо “какая разніца”, який з цього хосен?

У цих людей відсутнє національне чуття. Вони не пишаються Україною і своїм народом, а немов навіть тишком цураються його. У культурі та побуті (наприклад музика, ютуб) вони повністю під чужим впливом (дуже часто російським). Навіть зараз, воюючи з росією, вони росію не ненавидять.

Хотів би я сказати, що це переважно старі, але я бачу таких і молодих.

Втім, якщо десять літ тому, невідомо було, чия з цих двох візьме, зараз точно ясно, що це буде Україна європейська, культурна, освічена. До речі, це саме те, за що боролися Хвильові і Зерови 80 років тому: за європеїзацію України.

#За_Перекопом_є_земля

Це суперсильно!

#За_Перекопом_є_земля

(Усе сказане тут суто моє прочитання, його не навʼязую нікому; допускаю, що воно може змінитися, дочитавши роман)

Вдача Утаєвої
Я на 211 сторінці з 380. За половину перевалено, багато подій позаду, багато особистого нашої героїні пережито, щоб я захотів окреслити її, Утаєвої — прізвище уже відомо — характер і вдачу. Отож, гайда!

Останні сто сторінок наша юнка зустрічалася з Владом, розумним юнаком, що жив у Києві. З ним вона познайомилась у столиці на початку нульових під час наукової конференції. Сливе одразу вони почали зустрічатися, але сливе одразу я сказав собі: зрештою, вони розійдуться. Розрив відбувся сто сторінок або більш як 10 років по тому, як часто буває, за найдурніших обставин. Втім обставини, що збурюють кінцеві емоції — це верхівка айсберга, низ же його формувався довго й кріпко. Основа його в характері і психіці Утаєвої. На що ми зараз і позирнем.

Наша героїня — такий собі архетип жертви. Вона як чільна представниця цієї групи обожнює почувати себе жертвою і любить усіх скривджених. Власне, це зірко постеріг Влад й одного разу сказав: “Ясно. Тебе цікавлять упосліджені. Саме тому ти, вирісши в Криму, стала говорити українською, саме тому займаєшся меншими народами”. Дівчина це підтвердила, “бо вже про себе це зрозуміла”.

Почуття упослідженості (від Влада до себе) вона силоміць переносить і на їхні стосунки. На початку і потім ще довгі роки, вона безпідставно підозрює Влада у тому, що він її не кохає або що любить не тільки її, вона досі ревнує його до його колишньої (здається, це класика), їй ввижається, що вона для Влада лиш соціально-антропологічний обʼєкт дослідження, хоч разом з тим наводить купу фактів того, що він її щиро любить, чекає на кожну їхню нову зустріч і так далі.

Певне, від цього комплексу жертви, випливає і постійна потреба того, щоб Влад відкрито виявляв про їхні стосунки. Взагалі, відомо, що потреба привселюдності чи показовості притаманна глибоко непевним у собі людям. Пощо комусь доводити, що тебе любить твій партнер, коли ти сама це знаєш? Натомість, коли є гризуча непевність, що, мов той шашіль, точить тебе зсередини, тут уже конче треба потвердження ззовні, треба заяв: щоб усі інші бачили, тоді, може, переконаюсь і я…

Влад же цього зовнішнього елементу ніколи не давав. Не тому, на мою думку, що він цурався цього чи йому соромно було про їхню любов говорити, а просто, бо ніколи не думав про це. Усі близькі знали, що Утаєва і Влад разом, що вони кожні два тижні катаються один до одної, чого ще треба? Це просто було чуже йому. Він кохав і знав, що сам коханий — хіба цього мало?

Друга проблема — це бульбашка, яку створила собі наша юнка, в яку живо вірить і яку не дозволяє нікому не те, щоб рушити, а бодай ставити під сумнів. Цією бульбашкою є її Крим. Від початку 90-х і до самого часу Януковича, Утаєва чудово бачить, як Крим лишається таким же ворожим до України і дружнім до Росії, як і був за совка. Вона це бачить, як і бачить, на що перетворюються найменші спроби ввести до шкіл українську мову: побиттям учителя і закриттям українських класів.

Вона це бачить, як і інші, не кримчани, наприклад Влад, це бачать. Втім, складається враження, що лише їй можна про це говорити (чого вона, звісно, ніколи не робить), іншим же (не кримчанам, Владу, наприклад), це констатувати зась. А він це робить, і друзі його це роблять. Відкрито кажуть: Крим русскім духом пахнєт, Крим і Донбас — гангрена України через свою зросійщеність. Вона це розуміє, але її ці фрази ножем колють, їх вона стерпіти не може. Бо ж це не тільки Крим рушать, рушать її бульбашку, рушать її святиню, рушать, певним чином, сенс її життя. Бо ж Крим для неї священний, на нього не можна зазіхати, навіть Владу не можна.

Тому коли одного вечора пивко розвʼязало Романові язика, і він щиро бовкнув що по-правді думає про Крим, її це трохи не здушило. Влад мовчав (бо подумки був тої ж думки), а вона хотіла, щоб він втрутився, щоб підтримав її, щоб став за неї (чи не та сама перша проблема?). Через це й послідував розрив.

На мою думку, Влад його переживе, як людина більш цілісна, що до всього ставиться критично, а головно — завше рухається вперед. Утаєва ж емоційна і часто-густо преферує оману замість голой і жорсткої правди, до того ж вона не здолає відпустити минуле (колишня дівчина Влада, колишня історія Криму). Владові буде прикро й шкода, бо він любив її і знав, що й вона його теж. Але він переживе. Вона ж, мені здається, ще далі грузнутиме у самобичеванні й запозакопуванні. Звиду — сильна й неприступна, зсередини — ніжна й надвразлива.

ЗАРАЗ БУТИ СВІДОМИМ ГРОМАДЯНИНОМ ЗА ТАКИХ ОБСТАВИН – ЦЕ ПРО ПОЧУТТЯ ПОВАГИ ПЕРЕД ВІЙСЬКОВИМИ, ПЕРЕД ЛЮДЬМИ, ЯКИХ Я ВЖЕ, НА ЖАЛЬ, ВТРАТИЛА, ПОВАГИ ДО ІНШИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВТРАТИЛИ БЛИЗЬКИХ.

Сильна стаття про Тиловиків Азову https://www.village.com.ua/village/city/war/345091-yak-tiloviki-azovu-zapustili-noviy-format-zboriv-interv-yu-z-initsiatorkoyu-dasheyu-chervonoyu

https://youtu.be/uguGXIe0rzE?si=tFOLc21aJ5PNDaxc

Раджу цього хлопця. Комік за професією, зараз у лавах ЗСУ. Гарний гумор, часто на військодотичні теми. Гарна мова)

Мені дуже заходить)

Як вам?

Із вчорашньої (03.02) акції @groshi_na_zsu під КМДА.
Більше фото тут.

Далі моя стаття👇

#стаття
Гроші на ЗСУ

Цієї суботи 3 лютого Київ виглядав сіреньким і плаксивим, втім, попри сльотаву погоду, о 10 годині коло КМДА стали збиратися люди на задовго заплановану акцію Ініціативної групи Гроші на ЗСУ. Остання така акція відбулася на тому ж самому місці 16 грудня, за кілька днів по прийняттю міського бюджету на 24 рік. Відповідно до нього з понад 85 млрд гривень на потреби армії, зокрема на програму “Захисник Києва” виділено 1 млрд, себто 1.2% всього бюджету.

Активісти були незгодні з таким розподілом міських коштів, відтак на акції в суботу 16 грудня призначали новий день збору — 3 лютого, коли у КМДА вноситимуться правки до бюджету і можна буде щось змінити.

Чим же займалась команда Ініціативної групи Гроші на ЗСУ протягом цих 1,5 місяця? Окрім змінити лого і до “Гроші на ЗСУ” доставити Ініціативна група, за словами одного з членів організації, Мирослава Гаврищука, за цей час команда проаналізувала, чого їм вдалося досягти за усі попередні мітинги (з кінця вересня 23 року їх було з десяток), серйозно збільшила свою пізнаваність у соц. мережах та докладно вивчила прийнятий на 24 рік бюджет.

Щодо досягнень, то активістам, далебі, є чим пишатися: їхніми заходами фінансування програми “Захисник Києва” на 24 рік збільшено з 13,2 млн до 1 млрд 260 млн гривень, а за кінець 23 року з міського бюджету було виділено додаткових близько 2 млрд гривень на потреби численних підрозділів, зареєстрованих у м. Київ. Зрештою, 16 січня КМДА оголосила, що самостійно закупить дрони сумою в 500 млн гривень, чого доти робити начисто відмовлялась, покликаючись на законну неможливість цього. Натомість, уся допомога йшла через субвенції військовим підрозділам. Цей процес юридично дуже складний і забюрократизований, через що більшість частин не можуть скористатися виділеними коштами, які лишаються незасвоєними.

Проблема засвоєння, а точніше НЕзасвоєння коштів дуже критична. Станом на жовтень 23 року, відповідно до оприлюднених групою даних, з 5,5 млрд гривень, виділених на програму “Захисник Києва”, засвоєно було лише 599 млн. Гадаю, через це сьогодні пролунала нова речівка. Поруч із добре відомими “гроші на ЗСУ”, “прозорий бюджет — сильна країна” чи більше загальною “сильна, єдина, соборна Україна”, ми почули нову: “виділив, засвоїв, відзвітував”. Саме ці три слова, на думку активістів, уособлюють завдання уряду (як міського, так і державного).

“КМДА нас чує, зрушення є, але не такі швидкі, як хотілось би. Це еволюція, не революція. Втім відповідно до змін у КМДА адаптуємось і ми у своїх вимогах.” — стверджує Мирослав Гаврищук. “Для нас ці акції — це передусім про більшу допомогу військовим, але також про обізнаність нашу і містян. Якщо в питаннях інклюзії ми достатньо добре розбираємося, то проблему реабілітаційних закладів і їхнього стану нам ще треба вивчати. Ми тут не для того, щоб протестувати, а щоб працювати разом.”

За яких 15 хвилин невеличка купка активістів з плакатами й телефонами в руках переросла у масу людей, що зайняла сходи до КМДА а також майже весь хідник обабіч. На тротуарі перед сходами тупцювала молода команда найближчих до “невдовзі-організації” Гроші на ЗСУ. Бравий юнак, на позивний Філ, як завше з мікрофоном у руці та кепкою, розвернутою назад, заводив народ руками та речівками, а час від часу промовці давали йому передихнути, беручи коротке слово та… його мікрофон.

Перший з них, одразу оголосив усім 3 головні вимоги акції (поточної і, ймовірно, наступних):
⁃ 20% міського бюджету на потреби ЗСУ;
⁃ прозорість і публічність у витратах;
⁃ створення інклюзивності в місті та приведення до ладу реабілітаційних центрів.