#Шевченко
Навесні 1843 року Тарас виїздить у подорож Україною, де він не був від 1828 року. Він тоді ще студентом Петербурзької академії мистецтв бувши, поїздка ця була не зовсім відпочивальна: упродовж неї він мав малювати й робити зариси. Повернувся він на Північ аж за 10 місяців, на початку лютого 1844 року.
Вже вирушаючи, він не мав ілюзій щодо дійсності, яку побачить у своїй улюбленій й омріяній Україні, але побачене було ще гірше за будь-які його сумні думи…
Що ж його так вразило? Безжальне свавілля панів проти своїх кріпаків і повне безправʼя останніх. Становище українських кріпаків, позаяк кріпацтво — річ відносно нова, набрало найрадикальніших форм і було далеко гірше за становище російських. Смерть від “побоев прикащика” або “наказания розгами” була звичайна річ.
Опріч цього, цілковита неосвіченість селян. Від дяківських селянських шкіл, що їх було сотні ба навіть тисячі за Гетьманщини, лишився пшик.
Іншою проблемою були рекрутські вербунки. Дуже часто у військо забирали єдину дитину, себто єдину підпору старих батька й мати.
Не дуже й було поміщиків-поборників правди й справедливості, що б давали своїм селянам якісь полегші та дбали за народну освіту. Переважно, найкращі з них були найкращими тим, що не робили кривд кріпакам, але самі лишались неактивні і проти порядків не виступали.
Україна тоді й дійсно
цвіллю зацвіла і в дупло холодне гадюк напустила.
Джерело: Павло Зайцев, Життя Тараса Шевченка, (розділ 5)
Навесні 1843 року Тарас виїздить у подорож Україною, де він не був від 1828 року. Він тоді ще студентом Петербурзької академії мистецтв бувши, поїздка ця була не зовсім відпочивальна: упродовж неї він мав малювати й робити зариси. Повернувся він на Північ аж за 10 місяців, на початку лютого 1844 року.
Вже вирушаючи, він не мав ілюзій щодо дійсності, яку побачить у своїй улюбленій й омріяній Україні, але побачене було ще гірше за будь-які його сумні думи…
Що ж його так вразило? Безжальне свавілля панів проти своїх кріпаків і повне безправʼя останніх. Становище українських кріпаків, позаяк кріпацтво — річ відносно нова, набрало найрадикальніших форм і було далеко гірше за становище російських. Смерть від “побоев прикащика” або “наказания розгами” була звичайна річ.
Опріч цього, цілковита неосвіченість селян. Від дяківських селянських шкіл, що їх було сотні ба навіть тисячі за Гетьманщини, лишився пшик.
“Народ нидів і в матеріальних, і в моральних злиднях.”
Іншою проблемою були рекрутські вербунки. Дуже часто у військо забирали єдину дитину, себто єдину підпору старих батька й мати.
Не дуже й було поміщиків-поборників правди й справедливості, що б давали своїм селянам якісь полегші та дбали за народну освіту. Переважно, найкращі з них були найкращими тим, що не робили кривд кріпакам, але самі лишались неактивні і проти порядків не виступали.
Україна тоді й дійсно
цвіллю зацвіла і в дупло холодне гадюк напустила.
Джерело: Павло Зайцев, Життя Тараса Шевченка, (розділ 5)
👍6
#Шевченко
Епіграф:
“Шукав споріднених душ, не знаючи, що великі душі — завжди самотні.”
Кінець 1844 року був для нього повен яскравих, але контрастних переживань. З поезій за цей рік написано сильний з патріотичним мотивом вірш “Чигрине, Чигрине”, а також низку сатиричних (“Сон”, “Гоголю”) та ліричних (“Дівичії ночі”, “Чого мені тяжко”, “Заворожи мені, волхве”) поезій.
Увесь час він був у товаристві, мав друзів і прихильників, та то лиш на поверхні. Всередині він був самотній, трагічно самотній. Адже не в тім була річ, що Тарас був на чужині, далеко від земляків. У Петербурзі тоді було чимало видатних українців. Притичина була в тому, що він був одним-один у своїх почуттях несправедливості до свого народу та протесту щодо поневолення України. Видко, говорячи про цей свій протест (він про нього писав уже), він хотів, щоб і інші однодумці не відмовчувались. Вони натомість, байдужі чи налякані, німували.
Найкраще його настрій та думки це вилилися в оцих рядках:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?? Засівали,
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута. (“Чигрине, Чигрине”)
Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
(“Чого мені тяжко…”)
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
(“Гоголю”)
Епіграф:
“Шукав споріднених душ, не знаючи, що великі душі — завжди самотні.”
Кінець 1844 року був для нього повен яскравих, але контрастних переживань. З поезій за цей рік написано сильний з патріотичним мотивом вірш “Чигрине, Чигрине”, а також низку сатиричних (“Сон”, “Гоголю”) та ліричних (“Дівичії ночі”, “Чого мені тяжко”, “Заворожи мені, волхве”) поезій.
Увесь час він був у товаристві, мав друзів і прихильників, та то лиш на поверхні. Всередині він був самотній, трагічно самотній. Адже не в тім була річ, що Тарас був на чужині, далеко від земляків. У Петербурзі тоді було чимало видатних українців. Притичина була в тому, що він був одним-один у своїх почуттях несправедливості до свого народу та протесту щодо поневолення України. Видко, говорячи про цей свій протест (він про нього писав уже), він хотів, щоб і інші однодумці не відмовчувались. Вони натомість, байдужі чи налякані, німували.
Найкраще його настрій та думки це вилилися в оцих рядках:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?? Засівали,
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута. (“Чигрине, Чигрине”)
Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
(“Чого мені тяжко…”)
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
(“Гоголю”)
❤3
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Друзі, привіт!
Цього тижня ми щодня робимо словотеку з Енеїди Котляревського. Усі відео можна подивитися на нашому ютубі )
Також цього тижня ми запустили новий збір на 30 000 для БПЛА взводу 109 бригади.
Подякувати нам за відео та долучитися до збору можна за цим покликом👇
https://send.monobank.ua/jar/31A38Cm1Kq
Цього тижня ми щодня робимо словотеку з Енеїди Котляревського. Усі відео можна подивитися на нашому ютубі )
Також цього тижня ми запустили новий збір на 30 000 для БПЛА взводу 109 бригади.
Подякувати нам за відео та долучитися до збору можна за цим покликом👇
https://send.monobank.ua/jar/31A38Cm1Kq
❤3🔥1
Пані Anna дякую дуже вам за донат у розмірі 1000 гривень!
❤🔥4
#огляд_книги #За_Перекопом_є_земля
Частина І
За Перекопом є земля Анастасії Левкової — це роман віднайдення себе. Принаймні, таку опінію про нього я складаю по 80 сторінках. Є собі оповідачка (її імені на початку не вказано), що народилася в Криму наприкінці 80-х у російській родині, де дідусь був кадебістом. Вона виховується в російському дусі. Її родина вважає, що Крим — це Росія; на патріотичних святах, типу 9 травня, вона проливає сльозу, слухаючи ветеранів, і її бере гордість за свого дідуся, піджак якого лисніє відзнаками й медалями за служіння “родінє”.
Але ось у садочку вона знайомиться з Аліє, кримською татаркою. Та не говорить ні слова російською, тож вона починає перебирати елементи мови Аліє. Вони товаришують, часто маленька дівчинка (її імені ми все ще не знаємо) буває вдома у Аліє, пізнає її батьків і стареньку бабусю, що зазнала депортації, а відтак забороняла усім вхожим у її дім (бо справжнім господарем була там вона) говорити більше як два російські слова поспіль.
Дружба нагло обривається. Мама дізнавшись, де її доця вештається, дівчинка на 10 років забуває дорогу до дому Аліє…
У школі дівчинка відмінниця, любить російську літературу, пише вірші. Вона улюблениця Інни Іванівни (вчительки росліту). Разом вони відвідують Русскій культурний центр у Сімферополі. Атмосфера інтелігентного товариства, ерудована мова працівників вражають її. Наостанок завідувачка запрошує до центру ще, кажучи, що “Росія вміє розвивати таланти”. Дівчинка, що пише нешпетні вірші — це талант.
У девʼятому класі до школи приходить нова вчительку укрмови. Наша героїня була найкраща в класі з “мови”, писали непогані твори, але з живим спілкуванням було гірше — не було практики. Олена Василівна (нова вчителька, сама з Луцька) одразу звертає на себе увагу разючим контрастом проти попередньої, що засинала на уроках, і на яку давно вже скаржились, та ні на кого було поміняти — вчителів української в Криму не було геть зовсім.
Олена Василівна пропонує нашій юнці взяти участь в олімпіаді. Треба готуватися. Де? У неї. Чом би й ні — так зручніше. Дорогою вони спілкуються українською, юнка набирається живої мови, чує слова, що доти лиш бачила очима. Вчителька настачає їй літератури. Юнка полюбила Олену Василівну, а та зуміла кинути українське насіння на піщаний кримський ґрунт. Та чи проросте?
Про це дізнаємося у наступному дописі.
Частина І
За Перекопом є земля Анастасії Левкової — це роман віднайдення себе. Принаймні, таку опінію про нього я складаю по 80 сторінках. Є собі оповідачка (її імені на початку не вказано), що народилася в Криму наприкінці 80-х у російській родині, де дідусь був кадебістом. Вона виховується в російському дусі. Її родина вважає, що Крим — це Росія; на патріотичних святах, типу 9 травня, вона проливає сльозу, слухаючи ветеранів, і її бере гордість за свого дідуся, піджак якого лисніє відзнаками й медалями за служіння “родінє”.
Але ось у садочку вона знайомиться з Аліє, кримською татаркою. Та не говорить ні слова російською, тож вона починає перебирати елементи мови Аліє. Вони товаришують, часто маленька дівчинка (її імені ми все ще не знаємо) буває вдома у Аліє, пізнає її батьків і стареньку бабусю, що зазнала депортації, а відтак забороняла усім вхожим у її дім (бо справжнім господарем була там вона) говорити більше як два російські слова поспіль.
Дружба нагло обривається. Мама дізнавшись, де її доця вештається, дівчинка на 10 років забуває дорогу до дому Аліє…
У школі дівчинка відмінниця, любить російську літературу, пише вірші. Вона улюблениця Інни Іванівни (вчительки росліту). Разом вони відвідують Русскій культурний центр у Сімферополі. Атмосфера інтелігентного товариства, ерудована мова працівників вражають її. Наостанок завідувачка запрошує до центру ще, кажучи, що “Росія вміє розвивати таланти”. Дівчинка, що пише нешпетні вірші — це талант.
У девʼятому класі до школи приходить нова вчительку укрмови. Наша героїня була найкраща в класі з “мови”, писали непогані твори, але з живим спілкуванням було гірше — не було практики. Олена Василівна (нова вчителька, сама з Луцька) одразу звертає на себе увагу разючим контрастом проти попередньої, що засинала на уроках, і на яку давно вже скаржились, та ні на кого було поміняти — вчителів української в Криму не було геть зовсім.
Олена Василівна пропонує нашій юнці взяти участь в олімпіаді. Треба готуватися. Де? У неї. Чом би й ні — так зручніше. Дорогою вони спілкуються українською, юнка набирається живої мови, чує слова, що доти лиш бачила очима. Вчителька настачає їй літератури. Юнка полюбила Олену Василівну, а та зуміла кинути українське насіння на піщаний кримський ґрунт. Та чи проросте?
Про це дізнаємося у наступному дописі.
❤4
Європейська і сільська Україна
“Українська література сільська.” Ми не раз чули цю тезу. Зазвичай її вживають ті, хто намагається применшити українську культуру як малорозвинуту й відсталу і протиставити їй культуру російську як поступову, міську й модерну.
Певно, вивчаючи письменників 19 ст. (Котляр, Шевченко, Мирний, Нечуй) ви не зможете позбутися цього відчуття. Дарма що в Нечуя є чудові романи про місто (“Хмари”, “Над чорним морем”), а у Мирного є кілька повістей про місто. Більшість їхній творів таки написані про село. І цьому є простісіньке пояснення: тодішня Україна — це було село.
Історично так склалося, що літературу початку 20 ст., яка почала боротися з цією “сільськістю” ми дуже погано знаємо. Романи Франка, повісті Кобилянської та Винниченка — це вже містянська література. Але Винниченка ми відкриваємо лише зараз. 20-ті рр. в Україні — це також роки містянської культури — але на початку 30-х цей пласт літератури був викреслений з нашого поля зору аж до 90-х рр., а по-справжньому цікавитися ними ми почали лише зараз.
Отож, чи українська культура — культура села. Говорячи про 19 ст. — так. Говорячи про 20 і про теперішній час — точно ні.
Втім поруч із протиставленням України села і міста, є ще одне, не менш значуще, і дотепер, хоч уже й менше, актуальне — це протиставлення України європейської і України хохляцької. Зараз поясню, що маю на думці.
Україною європейською я називаю ту, яка прагне вчитися, бореться за право закону, відстоює національні цінності, захищає свою мову та право на самостійне існування. Це країна, чий народ сильний, розумний, вільний і глибоко у своїй суті демократичний — це, переважно, молодь.
Україна хохлацька — це “моя хата скраю”, це “аби мені добре, а на інших байдуже”, це мені “все равно, на яком язике розмовляти”, це люди, що, хоч і в місті живучи, не розпрощалися з селом пізнього занедбаного зразка. Назви його “хохлом”, воно не розсердиться. Ці люди не хочуть вчитися, не хочуть “окультурнюватися”, бо “какая разніца”, який з цього хосен?
У цих людей відсутнє національне чуття. Вони не пишаються Україною і своїм народом, а немов навіть тишком цураються його. У культурі та побуті (наприклад музика, ютуб) вони повністю під чужим впливом (дуже часто російським). Навіть зараз, воюючи з росією, вони росію не ненавидять.
Хотів би я сказати, що це переважно старі, але я бачу таких і молодих.
Втім, якщо десять літ тому, невідомо було, чия з цих двох візьме, зараз точно ясно, що це буде Україна європейська, культурна, освічена. До речі, це саме те, за що боролися Хвильові і Зерови 80 років тому: за європеїзацію України.
“Українська література сільська.” Ми не раз чули цю тезу. Зазвичай її вживають ті, хто намагається применшити українську культуру як малорозвинуту й відсталу і протиставити їй культуру російську як поступову, міську й модерну.
Певно, вивчаючи письменників 19 ст. (Котляр, Шевченко, Мирний, Нечуй) ви не зможете позбутися цього відчуття. Дарма що в Нечуя є чудові романи про місто (“Хмари”, “Над чорним морем”), а у Мирного є кілька повістей про місто. Більшість їхній творів таки написані про село. І цьому є простісіньке пояснення: тодішня Україна — це було село.
Історично так склалося, що літературу початку 20 ст., яка почала боротися з цією “сільськістю” ми дуже погано знаємо. Романи Франка, повісті Кобилянської та Винниченка — це вже містянська література. Але Винниченка ми відкриваємо лише зараз. 20-ті рр. в Україні — це також роки містянської культури — але на початку 30-х цей пласт літератури був викреслений з нашого поля зору аж до 90-х рр., а по-справжньому цікавитися ними ми почали лише зараз.
Отож, чи українська культура — культура села. Говорячи про 19 ст. — так. Говорячи про 20 і про теперішній час — точно ні.
Втім поруч із протиставленням України села і міста, є ще одне, не менш значуще, і дотепер, хоч уже й менше, актуальне — це протиставлення України європейської і України хохляцької. Зараз поясню, що маю на думці.
Україною європейською я називаю ту, яка прагне вчитися, бореться за право закону, відстоює національні цінності, захищає свою мову та право на самостійне існування. Це країна, чий народ сильний, розумний, вільний і глибоко у своїй суті демократичний — це, переважно, молодь.
Україна хохлацька — це “моя хата скраю”, це “аби мені добре, а на інших байдуже”, це мені “все равно, на яком язике розмовляти”, це люди, що, хоч і в місті живучи, не розпрощалися з селом пізнього занедбаного зразка. Назви його “хохлом”, воно не розсердиться. Ці люди не хочуть вчитися, не хочуть “окультурнюватися”, бо “какая разніца”, який з цього хосен?
У цих людей відсутнє національне чуття. Вони не пишаються Україною і своїм народом, а немов навіть тишком цураються його. У культурі та побуті (наприклад музика, ютуб) вони повністю під чужим впливом (дуже часто російським). Навіть зараз, воюючи з росією, вони росію не ненавидять.
Хотів би я сказати, що це переважно старі, але я бачу таких і молодих.
Втім, якщо десять літ тому, невідомо було, чия з цих двох візьме, зараз точно ясно, що це буде Україна європейська, культурна, освічена. До речі, це саме те, за що боролися Хвильові і Зерови 80 років тому: за європеїзацію України.
❤4👍2🤔1
#За_Перекопом_є_земля
Це була епоха Ющенка і обманутих сподівань. Якщо роніше більшість кримських татар вважала, що держава Росія — це погано й загрозливо, а держава Україна — добре й безпечно, тільки влада у ній недолуга, совкова і проросійська, то тепер коли влада прийшла нібито не совкова, нібито не проросійська — і зневажила їхні прагнення, то… То що тоді думати про цю державу?
За Перекопом є земля
👍4
#За_Перекопом_є_земля
(Усе сказане тут суто моє прочитання, його не навʼязую нікому; допускаю, що воно може змінитися, дочитавши роман)
Вдача Утаєвої
Я на 211 сторінці з 380. За половину перевалено, багато подій позаду, багато особистого нашої героїні пережито, щоб я захотів окреслити її, Утаєвої — прізвище уже відомо — характер і вдачу. Отож, гайда!
Останні сто сторінок наша юнка зустрічалася з Владом, розумним юнаком, що жив у Києві. З ним вона познайомилась у столиці на початку нульових під час наукової конференції. Сливе одразу вони почали зустрічатися, але сливе одразу я сказав собі: зрештою, вони розійдуться. Розрив відбувся сто сторінок або більш як 10 років по тому, як часто буває, за найдурніших обставин. Втім обставини, що збурюють кінцеві емоції — це верхівка айсберга, низ же його формувався довго й кріпко. Основа його в характері і психіці Утаєвої. На що ми зараз і позирнем.
Наша героїня — такий собі архетип жертви. Вона як чільна представниця цієї групи обожнює почувати себе жертвою і любить усіх скривджених. Власне, це зірко постеріг Влад й одного разу сказав: “Ясно. Тебе цікавлять упосліджені. Саме тому ти, вирісши в Криму, стала говорити українською, саме тому займаєшся меншими народами”. Дівчина це підтвердила, “бо вже про себе це зрозуміла”.
Почуття упослідженості (від Влада до себе) вона силоміць переносить і на їхні стосунки. На початку і потім ще довгі роки, вона безпідставно підозрює Влада у тому, що він її не кохає або що любить не тільки її, вона досі ревнує його до його колишньої (здається, це класика), їй ввижається, що вона для Влада лиш соціально-антропологічний обʼєкт дослідження, хоч разом з тим наводить купу фактів того, що він її щиро любить, чекає на кожну їхню нову зустріч і так далі.
Певне, від цього комплексу жертви, випливає і постійна потреба того, щоб Влад відкрито виявляв про їхні стосунки. Взагалі, відомо, що потреба привселюдності чи показовості притаманна глибоко непевним у собі людям. Пощо комусь доводити, що тебе любить твій партнер, коли ти сама це знаєш? Натомість, коли є гризуча непевність, що, мов той шашіль, точить тебе зсередини, тут уже конче треба потвердження ззовні, треба заяв: щоб усі інші бачили, тоді, може, переконаюсь і я…
Влад же цього зовнішнього елементу ніколи не давав. Не тому, на мою думку, що він цурався цього чи йому соромно було про їхню любов говорити, а просто, бо ніколи не думав про це. Усі близькі знали, що Утаєва і Влад разом, що вони кожні два тижні катаються один до одної, чого ще треба? Це просто було чуже йому. Він кохав і знав, що сам коханий — хіба цього мало?
Друга проблема — це бульбашка, яку створила собі наша юнка, в яку живо вірить і яку не дозволяє нікому не те, щоб рушити, а бодай ставити під сумнів. Цією бульбашкою є її Крим. Від початку 90-х і до самого часу Януковича, Утаєва чудово бачить, як Крим лишається таким же ворожим до України і дружнім до Росії, як і був за совка. Вона це бачить, як і бачить, на що перетворюються найменші спроби ввести до шкіл українську мову: побиттям учителя і закриттям українських класів.
Вона це бачить, як і інші, не кримчани, наприклад Влад, це бачать. Втім, складається враження, що лише їй можна про це говорити (чого вона, звісно, ніколи не робить), іншим же (не кримчанам, Владу, наприклад), це констатувати зась. А він це робить, і друзі його це роблять. Відкрито кажуть: Крим русскім духом пахнєт, Крим і Донбас — гангрена України через свою зросійщеність. Вона це розуміє, але її ці фрази ножем колють, їх вона стерпіти не може. Бо ж це не тільки Крим рушать, рушать її бульбашку, рушать її святиню, рушать, певним чином, сенс її життя. Бо ж Крим для неї священний, на нього не можна зазіхати, навіть Владу не можна.
Тому коли одного вечора пивко розвʼязало Романові язика, і він щиро бовкнув що по-правді думає про Крим, її це трохи не здушило. Влад мовчав (бо подумки був тої ж думки), а вона хотіла, щоб він втрутився, щоб підтримав її, щоб став за неї (чи не та сама перша проблема?). Через це й послідував розрив.
(Усе сказане тут суто моє прочитання, його не навʼязую нікому; допускаю, що воно може змінитися, дочитавши роман)
Вдача Утаєвої
Я на 211 сторінці з 380. За половину перевалено, багато подій позаду, багато особистого нашої героїні пережито, щоб я захотів окреслити її, Утаєвої — прізвище уже відомо — характер і вдачу. Отож, гайда!
Останні сто сторінок наша юнка зустрічалася з Владом, розумним юнаком, що жив у Києві. З ним вона познайомилась у столиці на початку нульових під час наукової конференції. Сливе одразу вони почали зустрічатися, але сливе одразу я сказав собі: зрештою, вони розійдуться. Розрив відбувся сто сторінок або більш як 10 років по тому, як часто буває, за найдурніших обставин. Втім обставини, що збурюють кінцеві емоції — це верхівка айсберга, низ же його формувався довго й кріпко. Основа його в характері і психіці Утаєвої. На що ми зараз і позирнем.
Наша героїня — такий собі архетип жертви. Вона як чільна представниця цієї групи обожнює почувати себе жертвою і любить усіх скривджених. Власне, це зірко постеріг Влад й одного разу сказав: “Ясно. Тебе цікавлять упосліджені. Саме тому ти, вирісши в Криму, стала говорити українською, саме тому займаєшся меншими народами”. Дівчина це підтвердила, “бо вже про себе це зрозуміла”.
Почуття упослідженості (від Влада до себе) вона силоміць переносить і на їхні стосунки. На початку і потім ще довгі роки, вона безпідставно підозрює Влада у тому, що він її не кохає або що любить не тільки її, вона досі ревнує його до його колишньої (здається, це класика), їй ввижається, що вона для Влада лиш соціально-антропологічний обʼєкт дослідження, хоч разом з тим наводить купу фактів того, що він її щиро любить, чекає на кожну їхню нову зустріч і так далі.
Певне, від цього комплексу жертви, випливає і постійна потреба того, щоб Влад відкрито виявляв про їхні стосунки. Взагалі, відомо, що потреба привселюдності чи показовості притаманна глибоко непевним у собі людям. Пощо комусь доводити, що тебе любить твій партнер, коли ти сама це знаєш? Натомість, коли є гризуча непевність, що, мов той шашіль, точить тебе зсередини, тут уже конче треба потвердження ззовні, треба заяв: щоб усі інші бачили, тоді, може, переконаюсь і я…
Влад же цього зовнішнього елементу ніколи не давав. Не тому, на мою думку, що він цурався цього чи йому соромно було про їхню любов говорити, а просто, бо ніколи не думав про це. Усі близькі знали, що Утаєва і Влад разом, що вони кожні два тижні катаються один до одної, чого ще треба? Це просто було чуже йому. Він кохав і знав, що сам коханий — хіба цього мало?
Друга проблема — це бульбашка, яку створила собі наша юнка, в яку живо вірить і яку не дозволяє нікому не те, щоб рушити, а бодай ставити під сумнів. Цією бульбашкою є її Крим. Від початку 90-х і до самого часу Януковича, Утаєва чудово бачить, як Крим лишається таким же ворожим до України і дружнім до Росії, як і був за совка. Вона це бачить, як і бачить, на що перетворюються найменші спроби ввести до шкіл українську мову: побиттям учителя і закриттям українських класів.
Вона це бачить, як і інші, не кримчани, наприклад Влад, це бачать. Втім, складається враження, що лише їй можна про це говорити (чого вона, звісно, ніколи не робить), іншим же (не кримчанам, Владу, наприклад), це констатувати зась. А він це робить, і друзі його це роблять. Відкрито кажуть: Крим русскім духом пахнєт, Крим і Донбас — гангрена України через свою зросійщеність. Вона це розуміє, але її ці фрази ножем колють, їх вона стерпіти не може. Бо ж це не тільки Крим рушать, рушать її бульбашку, рушать її святиню, рушать, певним чином, сенс її життя. Бо ж Крим для неї священний, на нього не можна зазіхати, навіть Владу не можна.
Тому коли одного вечора пивко розвʼязало Романові язика, і він щиро бовкнув що по-правді думає про Крим, її це трохи не здушило. Влад мовчав (бо подумки був тої ж думки), а вона хотіла, щоб він втрутився, щоб підтримав її, щоб став за неї (чи не та сама перша проблема?). Через це й послідував розрив.
На мою думку, Влад його переживе, як людина більш цілісна, що до всього ставиться критично, а головно — завше рухається вперед. Утаєва ж емоційна і часто-густо преферує оману замість голой і жорсткої правди, до того ж вона не здолає відпустити минуле (колишня дівчина Влада, колишня історія Криму). Владові буде прикро й шкода, бо він любив її і знав, що й вона його теж. Але він переживе. Вона ж, мені здається, ще далі грузнутиме у самобичеванні й запозакопуванні. Звиду — сильна й неприступна, зсередини — ніжна й надвразлива.
ЗАРАЗ БУТИ СВІДОМИМ ГРОМАДЯНИНОМ ЗА ТАКИХ ОБСТАВИН – ЦЕ ПРО ПОЧУТТЯ ПОВАГИ ПЕРЕД ВІЙСЬКОВИМИ, ПЕРЕД ЛЮДЬМИ, ЯКИХ Я ВЖЕ, НА ЖАЛЬ, ВТРАТИЛА, ПОВАГИ ДО ІНШИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВТРАТИЛИ БЛИЗЬКИХ.
Сильна стаття про Тиловиків Азову https://www.village.com.ua/village/city/war/345091-yak-tiloviki-azovu-zapustili-noviy-format-zboriv-interv-yu-z-initsiatorkoyu-dasheyu-chervonoyu
Сильна стаття про Тиловиків Азову https://www.village.com.ua/village/city/war/345091-yak-tiloviki-azovu-zapustili-noviy-format-zboriv-interv-yu-z-initsiatorkoyu-dasheyu-chervonoyu
Village
ВійнаЯк «Тиловики «Азову» запустили новий формат зборів. Інтерв’ю з ініціаторкою Дашею Червоною
Про волонтерство, факапи та креативні збори
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
https://youtu.be/uguGXIe0rzE?si=tFOLc21aJ5PNDaxc
Раджу цього хлопця. Комік за професією, зараз у лавах ЗСУ. Гарний гумор, часто на військодотичні теми. Гарна мова)
Мені дуже заходить)
Як вам?
Раджу цього хлопця. Комік за професією, зараз у лавах ЗСУ. Гарний гумор, часто на військодотичні теми. Гарна мова)
Мені дуже заходить)
Як вам?
🥰6🔥1