Liv Constantine. The Last Mrs Parrish

Взяла читати цю книгу, бо зацікавили чутки, що саме нею надихалася Фріда Макфадден у «Служниці». Ймовірно, так і є, але я на боці Макфадден, бо її версія краще, і ще я планую читати її книжки далі, а з творчістю дуету Константін (це псевдонім двох сестер-співавторок) я на цьому прощаюся.

Перша половина роману фокусується на Ембер, доволі неприємній, але наполегливій дівчині, яка намагається втертися у довіру до гарної та багатої Дафни Перріш, а її головна мета — Джексон, чоловік Дафни. І для досягнення цієї мети Ембер робить стільки, що ефективніше було б витратити ці зусилля на карʼєру, щоб не було посередників між нею та грошима (ну або ж завоювати багатого чоловіка, який не має ані жінки, ані дітей — варіант був, хоч і тупенький).

Друга частина має бути шокуючою та несподіваною, але вона шокувала мене тільки карикатурністю (не те щоб до того на це натяків не було). Перша частина — це парад неприємних героїв, а у другій вже було відчуття, що це опереточні лиходії з фальшивими бородами (від вбрання з кулькою у роті я вже заволала).

Бачила англомовні відгуки, що «Перріш» написана краще, ніж «Служниця», але це неправда. Структурно це досить слабенько, багато такого, що просто розповідається, а не показується, типу «сталося те й те».

Ще не сподобалось, що авторки вклали явно свої консервативні ідеї позитивній героїні, а протилежні — лиходію (але я на 50% розділяю його думку, хоч і з інших міркувань). Звісно, всі мають право просувати свою позицію, але я намагаюся триматися подалі від таких творів.

Але найгірше у книзі — це просування шкідливого наративу «якщо жертва абʼюзу — погана жінка, то вона на це заслуговує». Як це взагалі друкують і навіщо? Ну й до купи — ах, яка гидка дівчина, обмовила хорошого хлопця і зіпсувала йому життя. Певно, таке буває, але у більшості випадків все навпаки, і подібні висловлювання не допомагають. Героїня справді огидна, але можна було обмежитися іншими вчинками, але авторки не втрималися. І незважаючи на літературну якість, це міг би бути нормальний трилер, щоб розслабитися, але через те, що там стирчать вуха неприємної авторської позиції, враження склалося негативне. Продовження читати не буду.

#прочитане2025 #livconstantine #thelastmrsparrish

Оце так! Я й не знала, що роблять екранізацію.


https://youtu.be/vAtUHeMQ1F8?si=nSewku8WcUig0jJz

Cho Nam-Joo. Kim Ji-young, Born 1982

Книга, завдяки якій стає зрозуміло, чому в Кореї виник радикальний феміністичний рух 4B (потім я прочитала, що саме вона й надихнула на його появу).

Кім Джійон — середньостатистична корейська жінка, і авторка показує на її прикладі, з чим стикаються мешканки Кореї все життя. Дискримінація починається ще до народження — селективні аборти були досить поширені, що зрештою призвело до дисбалансу в суспільстві. Героїні пощастило, бо вона була другою дитиною, але третьої дівчинки мати була вимушена позбавитися, бо треба сина (я, звісно, за вибір, але не в такому випадку, і взагалі цікаво з погляду корейської моралі — якщо вік в них рахується разом з періодом від зачаття, то це ж вбивство, ні?). І от вже молодший брат розкошував тільки через свою стать.

Ще дуже вибісило, що бабуся Кім Джійон все життя важко працювала, а її чоловік палець об палець не вдарив, і нічого. Маючи чотирьох синів, допомогу вона отримувала від родини лише одного з них (а якщо точніше, то обслуговувала її невістка), але казала, що має спокійну старість саме через те, що в неї чотири сини.

Всё продовжується і під час навчання, і на роботі (Корея — одна з найгірших країн для жіночої карʼєри). Кім Джійон переживає домагання, знецінення, особливі вимоги. І хоча дівчині відносно пощастило, бо могло бути гірше, все одно книга викликає неймовірну злість, що це взагалі таке, якого дідька? Але є і світлі моменти — в її житті трапляються жінки, які її підтримують (і мати в неї, в принципі, адекватна).

Останній розділ також розлютив, бо це ідеальна демонстрація менсплейнінґу. Коротше, вартісна та важлива книжка, раджу всім, хто ще не читав. Треба буде фільм подивитись.

#chonamjoo #kimjiyoung #прочитане_2025

і ще дуже хочу поділитись цією допоміжною банкою тані на збір на реабілітацію жінок-військових, які повернулись з російського полону, так що дуже-дуже треба пошерити або задонатити!

ось тут можна більше почитати про сам збір!

Невелике поповнення)
1. На умовну поличку «Читати я це, звісно, не буду, але хай лежить»😀 Насправді все ж колись хочу.
2. Історичний роман, має бути цікаво.
3. Це теж цікаво (хоча, наскільки памʼятаю, Батлер у пізніших роботах критикують якісь позиції з цієї; але хай буде).
4. Не дуже люблю такі омнібуси, але цей гарний. Але величезний, 1000+ сторінок.

Так.

Eva Baltasar. Boulder

Проза каталонських поеток — це щось неймовірне навіть у перекладі (Ірене Сола, звісно, моя фаворитка). Читати цю невелику повість треба як довгий вірш, бо сюжет тут — справа другорядна, і нічого страшного не станеться, якщо його десь проспойлерити.

Це досить жорстка, негарна і водночас чуттєва і прекрасна історія про жінку, імені якої ми не знаємо (Boulder — прізвисько, яке їй дала її кохана). В невеличкому обʼємі книги вміщується великий період її життя — кохання, материнство (якщо можна так сказати), подружні проблеми. На всяк випадок: якщо хтось хоче почитати щось миле та затишне, то це не сюди. Хто любить некомфортне про складних і не найприємніших людей — це гарний вибір.

#прочитане2025 #evabaltasar #boulder

Andrew Joseph White. Hell Followed with Us

Бачу, вже вийшов переклад, цікаво, як воно зайде. Але обовʼязково раджу перед прочитанням подивитися триґери (я, звісно, це не робила, тому була трішки в шоці)

Якось я забула, що книжка відмічена як горор, і почала читати її як антиутопію. Але це боді-горор, і доволі графічний, тому не раджу тим, хто таке не любить (мені нормально).

Починається все з того, що трансхлопець Бенджі втікає з жорсткого релігійного культу, який захопив владу в США (події відбуваються в не дуже далекому майбутньому), і під час втечі стається дещо жахливе, але в Бенджі навіть немає можливості осмислити це. Згодом його рятує група квір-підлітків, яка має всі шанси стати його віднайденою родиною, але чи це справді так і чи нічого не приховує її загадковий лідер? Але й сам Бенджі дещо приховує — скоро він має стати шестикрилим серафимом, потужною зброєю в руках культистів.

Читати це було дуже некомфортно, бо описи дійсно жахливі, це не софт-паранормалка (але я таке люблю). Оскільки нічого у горорах не буває просто так, очевидно, що кафкіанське перевтілення Бенджі щось символізує — страх вірусів та біологічної зброї, дисморфофобію, а може, підліткові зміни. Ну й можливе майбутнє США та світу тут яскраво описується.

Оскільки це дебютний твір, ідеальним його поки не можна назвати, мені не вистачило обʼєму, це той випадок, коли можна було б написати трилогію та додати побільше подій. Ну й любовний трикутник (хоч його і не було багато) — це вже трішки несмак зараз. Але мені все одно сподобалось, буду читати далі. Цього року виходить дорослий роман автора, от там вже не знаю, чи вистачить мені моральних сил, бо триґери ще триґерніші і тема важча.

Ще цікаво, що Hell Followed with Us у вигляді анімаційного фільму буде екранізувати Лілі Вачовскі.
А ще тут є милі деталі типу бісерних ящірок 💗

І ще: якщо взяти всі три книги і подивитися фото автора, можна побачити, наскільки гармонійнішим стає його життя. А ще раджу зайти на Goodreads і прочитати відгуки Ally, це дуже мило і нагадує знамениту цитату з «Джейн Ейр».

#прочитане2025 #andrewjosephwhite #hellfollowedwithus

Ali Hazelwood. Deep End

От би дописати сьогодні всі відгуки 😀 ну подивимось.

Цю книгу я взяла, бо попередня морально виснажила, треба було щось легеньке. Сюжет тут, я думаю, звичний для спортивних романів: герої починають стосунки і водночас займаються своїми спортивними справами (тут ще й науковими трішки).

Що відразу засмутило — БДСМ. Але виявилося, що це тут доволі мʼяко описано, батогами нікого не шмагали. І все одно це доволі неприємно, я ненавиджу троп про домінантних чоловіків (тут головний герой Лукас не надто противний, але все одно). Але насправді і він, і головна героїня Скарлетт не такі збоченці, як його колишня Пен.

А так мені сподобалось (окрім пари моментів, про них пізніше). Написано прикольно, але хотілося б побільше спорту, поменше сексу. Найкраще — це те, що Лукас подарував Скарлетт річну підписку на Дуолінґо 👻

Що не сподобалось: 1) герої не використовували презервативи; 2) зближення героїв якесь стрьомне (Пен запропонувала їм це зробити, бо вони мають однакові кінки, ну й далі щось дивне було).

А, ну й згадка про те, який Лукас величезний, була 😀 це моя перша книга Гейзелвуд, тому поки не набридло.

І цікаво, чому у Лукаса прізвище Блумквіст, на честь хлопчика-детектива з книжок Астрід Ліндґрен?

Бачила відгуки, що це не найкращий роман Гейзелвуд, але мені нормально зайшло. Хочу ще щось почитати в неї.

#alihazelwood #deepend #прочитане2025

Willa Cather. My Ántonia

Багато думаю про цю книгу. Про неї я знаю давно, але чомусь вважала, що це проста сільськогосподарська класика з патріотичними мотивами, проте взяла її в бібліотеці, а потім прочитала оповідання Paul’s Case (з цим взагалі дивна історія вийшла) і зрозуміла, що це мені точно треба.

До прочитання я була впевнена, що оповідачка — дівчина, але виявилося, що це хлопчик Джим (але не все так просто, про це далі), який осиротів і почав жити на фермі дідуся та бабусі, і в той же час по сусідству поселилася родина іммігрантів з Богемії (сучасна Чехія), і Джим потоваришував з Антонією, яка була на кілька років старша за нього. І ось ці стосунки (не романтичні) і знаходяться в центрі сюжету, але тут є багато побічних ліній. Книга взагалі наче й традиційно написана (з прийомом «реальна історія, яку хтось розповів»), але водночас така акварельно-модерна, сюжет розпадається, але зрештою доходить до логічного висновку.

Джим — персонаж примарний, головним його назвати важко, його життя точно не є основою книги. Але ж хто це? Чи обрала авторка оповідь від імені хлопця через те, що так було простіше опублікувати книгу? Але з біографії письменниці можна дізнатися, що в підлітковому віці вона вдягалася як хлопець і називала себе Вільямом, тому, думаю, все очевидно, і Джим — це не те що її альтер-его, а комфортна форма для оповіді. Я дивилася відео про ґендер у її творчості, і там розглядалися декілька книг, дві серйозні (я б почитала, це The Only Wonderful Things: The Creative Partnership of Willa Cather and Edith Lewis by Melissa Holmstead та
Willa Cather: Queering America by Marilee Lindemann), а одна якась дивна (Long Road from Red Cloud: Life Lessons from Willa Cather by Betty Jean Steinshouer), там авторка дійшла висновку, що Кетер народилася інтерсексуальною, але її прооперували. На що вона спирається: в листі до родичів, написаному після народження Вілли, батько називає її it, та й імʼя якесь дивне. Але в тому ж листі згодом вживається she (ну й it раніше було прийнятним займенником для немовлят), а назвали дівчинку Вілеллоу на честь родички. Авторка відео каже, що ймовірність була, бо діти з гермафродитизмом народжуються частіше, ніж, наприклад, з синдромом Дауна, але точних доказів, що це випадок Кетер, немає. Ну й я думаю, що Стейнсгауер написала дурню для сенсаційності.

Роль Джима (хоча ми й відслідковуємо певні події його життя) — швидше літописець, ніж протагоніст (але оповідач і не зобовʼязаний бути головним героєм, що доводять оповідання про Голмса або більшість історій про Пуаро). Ще цікаво, у відео зазначають, що його прізвище Burden може бути відсиланням на імперіалістичний вірш Кіплінга The White Man’s Burden («Тягар білої людини»). Взагалі чим більше про це думаю, тим більше я впевнена, що Джим ненадійний оповідач, непоганий, але зі своєю призмою, через яку він ніколи на 100% не зрозуміє Антонію, Лену та багатьох інших. Ще у цьому відео вказується на парадоксальні погляди колонізаторів: що вони (нащадки представників титульних європейських націй) вважають корінним населенням Америки себе, бо Америки не існувало до того, як вони її захопили (в принципі, так воно і є, тому концепт демократичного американського суспільства брехливий та гнилий з самого початку), і окрім расизму з презирством ставляться до «менш благородних» європейських мігрантів (італійців, ірландців, словʼян), не вважаючи їх справжніми білими, рівними собі, при тому, що на батьківщині вони могли бути набагато вищими за статусом. Є, правда, пара моментів в романі, які погано сприймаються, але думаю, це більше через ненадійного оповідача, ну й зробимо знижку на час. От деякі сучасні літературознавиці, які отримали літературознавчу освіту в метеорологічних вишах рашки, і зараз роблять нетолерантні дописи і нічого поганого не вбачають.

Взагалі ключові теми в «Моїй Антонії» — це роль іммігрантів у житті сучасної Америки та жіноча доля. Навіть зараз у певних верствах панують ідеї аж ніяк не демократичні, і колись я це теж не помічала, але зараз вже здається дивним, коли в якомусь творі не вистачає різноманіття.

Але Кетер відзначає, наскільки важливим був внесок вихідців з неангломовних країн, і їхні історії дуже щемкі та часто трагічні. Особливо хочу відмітити лінію двох українців (хоча їх називали росіянами, але я швидко здогадалась, та й потім було підтвердження в тексті), це так страшно та сумно. І дуже шкода батька Антонії, який не зміг пристосуватися до нової країни, шкода й мати, яка теж змушена була виживати, до того ж, маючи дитину з серйозними проблемами (як я зрозуміла, Марек, один з братів Антонії, мав синдром Дауна; теж дуже сумна історія, бідний хлопець).

І особливе захоплення викликають образи дівчат з іммігрантських родин, які важко працювали, щоб підтримувати рідних та досягти чогось у житті, і деякі справді зробили великі успіхи, і все це добряче ламає ґендерні стереотипи. Взагалі тут достатньо сильних жінок і чутливих чоловіків, і це прекрасно.

Ще тут можна всілякі біблійні відсилання розбирати (типу Едему), і фінал, з одного боку, можна вважати сумним, але зрештою він все ж позитивний, бо Антонія щаслива та створила свій власний рай.

#прочитане2025 #willacather #myantonia

Нарешті я дописала всі відгуки на прочитане, ура! А ось цю книгу буду починати.

#читаю_зараз #yokoogawa #thememorypolice

Дочитала The Memory Police і почала нову книгу, дуже весело та легко йде, незважаючи ні на що 😢 У головного героя СМА

#читаю_зараз #howlucky #willleitch

Гарна комунікація 😀 “I appreciate your lack of help” треба собі запамʼятати.

Дочитала ще вночі 1 червня, так що знову починають накопичуватися ненаписані відгуки (зараз їх 2, ну може завтра напишу). Трішки почала Фріду Макфадден (The Boyfriend). А ще віднесла сьогодні до бібліотеки пару книжок, на які найближчим часом настрою немає і термін закінчується, візьму їх потім. Періодично так роблю, бо не співставляю свою жадібність з вільним часом на читання 😀

Yoko Ogawa. The Memory Police

Це антиутопія, події в якій відбуваються на острові, де постійно щось зникає — і як поняття, і як слово. Так зникли, приміром, парфуми, капелюхи, троянди, лимонні цукерки, смарагди, календарі та багато іншого. Головна героїня — письменниця, яка пише книжки, де теж щось зникає, і це химерним чином повʼязане з реальністю. Її імені ми не знаємо (імена теж зникли? Бо більшість героїв безіменні і називаються на кшталт «старий чоловік», лише редактор, з яким працює героїня, називається ініціалом R, і ще одна родина має прізвище Інуї, через що можна зрозуміти, що це таки в Японії, бо так атмосфера нейтральна і острів може бути будь-де; чому вони зберегли імена, здогадатися можна; тварини також мають імена).

Пояснень, чому все зникає, немає, тут безумовне сприйняття, як у світі Кафки. Та чи зникає все насправді? Через певні моменти є сумніви. От наприклад, одного дня на острові зникають птахи, але далі згадуються кури та курячі яйця. Навряд чи це авторська помилка, більше схоже на те, що це якась острівна казуїстика, як при стародавньому хрещенні мʼяса в піст. Також є люди, які протистоять зникненням і памʼятають (через що на них полює поліція памʼяті), але інші наче добровільно заґазлайчені. І коли дещо важливе зникло наприкінці, воно ж лишилося насправді, але більшість робила вигляд, що це не існує.

Отже, інтерпретувати це можна по-різному. Чи то якийсь скажений культ, чи то метафора на екологічні катастрофи або політичну сліпоту, чи то зображення хвороби Альцгеймера. У мене теорія, що це книга в книзі, і її теж пише головна героїня, а зникає все через якісь її правки.

Майже відразу мені згадалася ще одна книга зі схожим сюжетом — “Ella Minnow Pea”, де дія теж відбувалася на острові, і там почали зникати букви (це дуже незвичайно написано, бо в тексті використовується все менше і менше букв, і потім лишається всього 4). Я поґуґлила, і не лише я це помітила, але пишуть, що «Поліцію» переклали англійською вже після виходу «Елли», і малоймовірно, що її автор читає японською. У будь-якому разі варто прочитати обидві книги («Елла» — підлітковий роман, тому, звісно, легший за атмосферою).

#yokoogawa #thememorypolice #прочитане2025