Andrew Joseph White. Hell Followed with Us

Бачу, вже вийшов переклад, цікаво, як воно зайде. Але обовʼязково раджу перед прочитанням подивитися триґери (я, звісно, це не робила, тому була трішки в шоці)

Якось я забула, що книжка відмічена як горор, і почала читати її як антиутопію. Але це боді-горор, і доволі графічний, тому не раджу тим, хто таке не любить (мені нормально).

Починається все з того, що трансхлопець Бенджі втікає з жорсткого релігійного культу, який захопив владу в США (події відбуваються в не дуже далекому майбутньому), і під час втечі стається дещо жахливе, але в Бенджі навіть немає можливості осмислити це. Згодом його рятує група квір-підлітків, яка має всі шанси стати його віднайденою родиною, але чи це справді так і чи нічого не приховує її загадковий лідер? Але й сам Бенджі дещо приховує — скоро він має стати шестикрилим серафимом, потужною зброєю в руках культистів.

Читати це було дуже некомфортно, бо описи дійсно жахливі, це не софт-паранормалка (але я таке люблю). Оскільки нічого у горорах не буває просто так, очевидно, що кафкіанське перевтілення Бенджі щось символізує — страх вірусів та біологічної зброї, дисморфофобію, а може, підліткові зміни. Ну й можливе майбутнє США та світу тут яскраво описується.

Оскільки це дебютний твір, ідеальним його поки не можна назвати, мені не вистачило обʼєму, це той випадок, коли можна було б написати трилогію та додати побільше подій. Ну й любовний трикутник (хоч його і не було багато) — це вже трішки несмак зараз. Але мені все одно сподобалось, буду читати далі. Цього року виходить дорослий роман автора, от там вже не знаю, чи вистачить мені моральних сил, бо триґери ще триґерніші і тема важча.

Ще цікаво, що Hell Followed with Us у вигляді анімаційного фільму буде екранізувати Лілі Вачовскі.
А ще тут є милі деталі типу бісерних ящірок 💗

І ще: якщо взяти всі три книги і подивитися фото автора, можна побачити, наскільки гармонійнішим стає його життя. А ще раджу зайти на Goodreads і прочитати відгуки Ally, це дуже мило і нагадує знамениту цитату з «Джейн Ейр».

#прочитане2025 #andrewjosephwhite #hellfollowedwithus

Ali Hazelwood. Deep End

От би дописати сьогодні всі відгуки 😀 ну подивимось.

Цю книгу я взяла, бо попередня морально виснажила, треба було щось легеньке. Сюжет тут, я думаю, звичний для спортивних романів: герої починають стосунки і водночас займаються своїми спортивними справами (тут ще й науковими трішки).

Що відразу засмутило — БДСМ. Але виявилося, що це тут доволі мʼяко описано, батогами нікого не шмагали. І все одно це доволі неприємно, я ненавиджу троп про домінантних чоловіків (тут головний герой Лукас не надто противний, але все одно). Але насправді і він, і головна героїня Скарлетт не такі збоченці, як його колишня Пен.

А так мені сподобалось (окрім пари моментів, про них пізніше). Написано прикольно, але хотілося б побільше спорту, поменше сексу. Найкраще — це те, що Лукас подарував Скарлетт річну підписку на Дуолінґо 👻

Що не сподобалось: 1) герої не використовували презервативи; 2) зближення героїв якесь стрьомне (Пен запропонувала їм це зробити, бо вони мають однакові кінки, ну й далі щось дивне було).

А, ну й згадка про те, який Лукас величезний, була 😀 це моя перша книга Гейзелвуд, тому поки не набридло.

І цікаво, чому у Лукаса прізвище Блумквіст, на честь хлопчика-детектива з книжок Астрід Ліндґрен?

Бачила відгуки, що це не найкращий роман Гейзелвуд, але мені нормально зайшло. Хочу ще щось почитати в неї.

#alihazelwood #deepend #прочитане2025

Willa Cather. My Ántonia

Багато думаю про цю книгу. Про неї я знаю давно, але чомусь вважала, що це проста сільськогосподарська класика з патріотичними мотивами, проте взяла її в бібліотеці, а потім прочитала оповідання Paul’s Case (з цим взагалі дивна історія вийшла) і зрозуміла, що це мені точно треба.

До прочитання я була впевнена, що оповідачка — дівчина, але виявилося, що це хлопчик Джим (але не все так просто, про це далі), який осиротів і почав жити на фермі дідуся та бабусі, і в той же час по сусідству поселилася родина іммігрантів з Богемії (сучасна Чехія), і Джим потоваришував з Антонією, яка була на кілька років старша за нього. І ось ці стосунки (не романтичні) і знаходяться в центрі сюжету, але тут є багато побічних ліній. Книга взагалі наче й традиційно написана (з прийомом «реальна історія, яку хтось розповів»), але водночас така акварельно-модерна, сюжет розпадається, але зрештою доходить до логічного висновку.

Джим — персонаж примарний, головним його назвати важко, його життя точно не є основою книги. Але ж хто це? Чи обрала авторка оповідь від імені хлопця через те, що так було простіше опублікувати книгу? Але з біографії письменниці можна дізнатися, що в підлітковому віці вона вдягалася як хлопець і називала себе Вільямом, тому, думаю, все очевидно, і Джим — це не те що її альтер-его, а комфортна форма для оповіді. Я дивилася відео про ґендер у її творчості, і там розглядалися декілька книг, дві серйозні (я б почитала, це The Only Wonderful Things: The Creative Partnership of Willa Cather and Edith Lewis by Melissa Holmstead та
Willa Cather: Queering America by Marilee Lindemann), а одна якась дивна (Long Road from Red Cloud: Life Lessons from Willa Cather by Betty Jean Steinshouer), там авторка дійшла висновку, що Кетер народилася інтерсексуальною, але її прооперували. На що вона спирається: в листі до родичів, написаному після народження Вілли, батько називає її it, та й імʼя якесь дивне. Але в тому ж листі згодом вживається she (ну й it раніше було прийнятним займенником для немовлят), а назвали дівчинку Вілеллоу на честь родички. Авторка відео каже, що ймовірність була, бо діти з гермафродитизмом народжуються частіше, ніж, наприклад, з синдромом Дауна, але точних доказів, що це випадок Кетер, немає. Ну й я думаю, що Стейнсгауер написала дурню для сенсаційності.

Роль Джима (хоча ми й відслідковуємо певні події його життя) — швидше літописець, ніж протагоніст (але оповідач і не зобовʼязаний бути головним героєм, що доводять оповідання про Голмса або більшість історій про Пуаро). Ще цікаво, у відео зазначають, що його прізвище Burden може бути відсиланням на імперіалістичний вірш Кіплінга The White Man’s Burden («Тягар білої людини»). Взагалі чим більше про це думаю, тим більше я впевнена, що Джим ненадійний оповідач, непоганий, але зі своєю призмою, через яку він ніколи на 100% не зрозуміє Антонію, Лену та багатьох інших. Ще у цьому відео вказується на парадоксальні погляди колонізаторів: що вони (нащадки представників титульних європейських націй) вважають корінним населенням Америки себе, бо Америки не існувало до того, як вони її захопили (в принципі, так воно і є, тому концепт демократичного американського суспільства брехливий та гнилий з самого початку), і окрім расизму з презирством ставляться до «менш благородних» європейських мігрантів (італійців, ірландців, словʼян), не вважаючи їх справжніми білими, рівними собі, при тому, що на батьківщині вони могли бути набагато вищими за статусом. Є, правда, пара моментів в романі, які погано сприймаються, але думаю, це більше через ненадійного оповідача, ну й зробимо знижку на час. От деякі сучасні літературознавиці, які отримали літературознавчу освіту в метеорологічних вишах рашки, і зараз роблять нетолерантні дописи і нічого поганого не вбачають.

Взагалі ключові теми в «Моїй Антонії» — це роль іммігрантів у житті сучасної Америки та жіноча доля. Навіть зараз у певних верствах панують ідеї аж ніяк не демократичні, і колись я це теж не помічала, але зараз вже здається дивним, коли в якомусь творі не вистачає різноманіття.

Але Кетер відзначає, наскільки важливим був внесок вихідців з неангломовних країн, і їхні історії дуже щемкі та часто трагічні. Особливо хочу відмітити лінію двох українців (хоча їх називали росіянами, але я швидко здогадалась, та й потім було підтвердження в тексті), це так страшно та сумно. І дуже шкода батька Антонії, який не зміг пристосуватися до нової країни, шкода й мати, яка теж змушена була виживати, до того ж, маючи дитину з серйозними проблемами (як я зрозуміла, Марек, один з братів Антонії, мав синдром Дауна; теж дуже сумна історія, бідний хлопець).

І особливе захоплення викликають образи дівчат з іммігрантських родин, які важко працювали, щоб підтримувати рідних та досягти чогось у житті, і деякі справді зробили великі успіхи, і все це добряче ламає ґендерні стереотипи. Взагалі тут достатньо сильних жінок і чутливих чоловіків, і це прекрасно.

Ще тут можна всілякі біблійні відсилання розбирати (типу Едему), і фінал, з одного боку, можна вважати сумним, але зрештою він все ж позитивний, бо Антонія щаслива та створила свій власний рай.

#прочитане2025 #willacather #myantonia

Нарешті я дописала всі відгуки на прочитане, ура! А ось цю книгу буду починати.

#читаю_зараз #yokoogawa #thememorypolice

Дочитала The Memory Police і почала нову книгу, дуже весело та легко йде, незважаючи ні на що 😢 У головного героя СМА

#читаю_зараз #howlucky #willleitch

Гарна комунікація 😀 “I appreciate your lack of help” треба собі запамʼятати.

Дочитала ще вночі 1 червня, так що знову починають накопичуватися ненаписані відгуки (зараз їх 2, ну може завтра напишу). Трішки почала Фріду Макфадден (The Boyfriend). А ще віднесла сьогодні до бібліотеки пару книжок, на які найближчим часом настрою немає і термін закінчується, візьму їх потім. Періодично так роблю, бо не співставляю свою жадібність з вільним часом на читання 😀

Yoko Ogawa. The Memory Police

Це антиутопія, події в якій відбуваються на острові, де постійно щось зникає — і як поняття, і як слово. Так зникли, приміром, парфуми, капелюхи, троянди, лимонні цукерки, смарагди, календарі та багато іншого. Головна героїня — письменниця, яка пише книжки, де теж щось зникає, і це химерним чином повʼязане з реальністю. Її імені ми не знаємо (імена теж зникли? Бо більшість героїв безіменні і називаються на кшталт «старий чоловік», лише редактор, з яким працює героїня, називається ініціалом R, і ще одна родина має прізвище Інуї, через що можна зрозуміти, що це таки в Японії, бо так атмосфера нейтральна і острів може бути будь-де; чому вони зберегли імена, здогадатися можна; тварини також мають імена).

Пояснень, чому все зникає, немає, тут безумовне сприйняття, як у світі Кафки. Та чи зникає все насправді? Через певні моменти є сумніви. От наприклад, одного дня на острові зникають птахи, але далі згадуються кури та курячі яйця. Навряд чи це авторська помилка, більше схоже на те, що це якась острівна казуїстика, як при стародавньому хрещенні мʼяса в піст. Також є люди, які протистоять зникненням і памʼятають (через що на них полює поліція памʼяті), але інші наче добровільно заґазлайчені. І коли дещо важливе зникло наприкінці, воно ж лишилося насправді, але більшість робила вигляд, що це не існує.

Отже, інтерпретувати це можна по-різному. Чи то якийсь скажений культ, чи то метафора на екологічні катастрофи або політичну сліпоту, чи то зображення хвороби Альцгеймера. У мене теорія, що це книга в книзі, і її теж пише головна героїня, а зникає все через якісь її правки.

Майже відразу мені згадалася ще одна книга зі схожим сюжетом — “Ella Minnow Pea”, де дія теж відбувалася на острові, і там почали зникати букви (це дуже незвичайно написано, бо в тексті використовується все менше і менше букв, і потім лишається всього 4). Я поґуґлила, і не лише я це помітила, але пишуть, що «Поліцію» переклали англійською вже після виходу «Елли», і малоймовірно, що її автор читає японською. У будь-якому разі варто прочитати обидві книги («Елла» — підлітковий роман, тому, звісно, легший за атмосферою).

#yokoogawa #thememorypolice #прочитане2025

Ви знаєте, якою важкою була ніч в Харкові.
Я перестала рахувати після 20х прильотів, і в цілому мій район дуже постраждав.

Тому давайте задонатимо пану Стерненку: https://send.monobank.ua/jar/2JbpBYkhMv

І додамо дівчатам на перекладацький збір теж: https://send.monobank.ua/jar/7A8dNAQ8kZ

Що читаю зараз 👻

Люблю британський гумор 😀
#читаю_зараз #dodiesmith #icapturethecastle

Will Leitch. How Lucky

Цю книгу я вперше побачила кілька років тому на каналі мого улюбленого буктюбера Ezeekat і дуже захотіла прочитати, хоча уникаю книжок на такі теми (бо сильно триґерить), але тут відразу було відчуття, що це мені треба, і відчуття не підвело.

Головний герой — молодий чоловік Деніел, який стає свідком ймовірного викрадення дівчини і намагається дізнатися, що сталося насправді. Але все ускладнюється тим, що Деніел обмежений у русі через СМА (спінальну мʼязову атрофію) і пересувається у візку (але у дуже просунутому), до того ж, через травму щелепи він не може розмовляти і спілкується через спеціальний пристрій. Однак незважаючи ні на що, Деніел живе досить насиченим життям: він працює в онлайн-службі підтримки аеропорту (спілкування з клієнтами — це 🔥), має людей, які його люблять і яких любить він (особливо сподобався його найкращий друг Тревіс, люблю дуркуватих персонажів), вболіває на футболі.

У післямові автор пише, що СМА має друг його сина, і в цілому в мене склалося враження, що книга була написана заради того, щоб привернути увагу до цього захворювання, аніж заради трилерно-детективної складової, але це не мінус! Інформації про СМА тут справді багато, але не було відчуття, що це інфодамп (хоча за формою так і є), якось автору вдалося це гармонійно вписати, бо не приховував, що це для інформування, типу, deal with it. І от насправді після прочитання я знаю про СМА набагато більше, бо якось не задумувалась про багато аспектів.

Але й інші сюжетні лінії прописані гарно. Тут підняті проблеми расизму, поліцейської бездіяльності, токсичної маскулінності та інцельства (лиходій дуже смішно ниє про «найбільш незахищену категорію населення» 🤡). Дуже обережно підхожу до вибору книжок білих цисґендерних авторів-чоловіків, бо часто є відчуття, що я на ворожій території, але тут, на щастя, було комфортно.

А ще автору вдалося написати не темну і похмуру книгу, і не щось пафосно-сопливе. Я б сказала, що це затишний трилер з нормальною дозою трішки чорного гумору та саркастичним головним героєм.

І про назву: там є декілька варіантів розшифровки, один з них — яке щастя бути звичайною людиною, з якою нічого не відбувається, а не героєм трилеру. Але наприкінці буде й інший.

#прочитане2025 #willleitch #howlucky

Freida McFadden. The Boyfriend

Книги Фріди Макфадден — це як фільми категорії B, а я люблю фільми категорії B. Мені дуже заходить її гумор, а от чорнухи тут було більше, ніж у «Служниці», і от не знаю, як воно співіснує. Але я б хотіла менше жорстокості.

Все починається з того, як Сідні після невдалого побачення з абсолютно жахливим Кевіном (мій улюблений персонаж у книзі 😀) зустрічає чоловіка своєї мрії, але чи він той, за кого себе видає? А потім відбувається дещо страшне. Паралельно з цим йдуть глави з минулого, де також розгортаються трагічні події, і зрештою ми зрозуміємо, що сталося насправді.

Я думала, що я така розумна і майже спочатку вгадала головний твіст, але потім авторка кинула підказку, що я на вірному шляху, але трішки помилилася. Але зрештою виявилося, що все зовсім не так, і оце я б ніколи не вгадала 😟 Хоча цей варіант мені здається найнелогічнішим з усіх, але ок. Цікаво, як би це показали в екранізації.

В цілому тут багато проблем з логікою, і мотивація головного зла, і легковажність Сідні, і її фіксація на любовному житті (якось мало було і про її стосунки з подругами, і про роботу лише один епізод), та й фінал міг би бути іншим. І солодка парочка — це втілення одного з моїх улюблених тропів, але якось у підсумку не вистрілило. Але незважаючи ні на що — мені сподобалось! Це таке веселе (ну ок, не зовсім) легке чтиво з коротенькими розділами (це, вважаю, великий плюс для розважальної літератури), ну й я б порадила тим, хто починає читати англійською, бо написано нескладно і хочеться дізнатися, що буде далі. Вчора взяла ще одну її книгу, думаю, скоро і прочитаю.

#прочитане2025 #freidamcfadden #theboyfriend