Yoko Ogawa. The Memory Police

Це антиутопія, події в якій відбуваються на острові, де постійно щось зникає — і як поняття, і як слово. Так зникли, приміром, парфуми, капелюхи, троянди, лимонні цукерки, смарагди, календарі та багато іншого. Головна героїня — письменниця, яка пише книжки, де теж щось зникає, і це химерним чином повʼязане з реальністю. Її імені ми не знаємо (імена теж зникли? Бо більшість героїв безіменні і називаються на кшталт «старий чоловік», лише редактор, з яким працює героїня, називається ініціалом R, і ще одна родина має прізвище Інуї, через що можна зрозуміти, що це таки в Японії, бо так атмосфера нейтральна і острів може бути будь-де; чому вони зберегли імена, здогадатися можна; тварини також мають імена).

Пояснень, чому все зникає, немає, тут безумовне сприйняття, як у світі Кафки. Та чи зникає все насправді? Через певні моменти є сумніви. От наприклад, одного дня на острові зникають птахи, але далі згадуються кури та курячі яйця. Навряд чи це авторська помилка, більше схоже на те, що це якась острівна казуїстика, як при стародавньому хрещенні мʼяса в піст. Також є люди, які протистоять зникненням і памʼятають (через що на них полює поліція памʼяті), але інші наче добровільно заґазлайчені. І коли дещо важливе зникло наприкінці, воно ж лишилося насправді, але більшість робила вигляд, що це не існує.

Отже, інтерпретувати це можна по-різному. Чи то якийсь скажений культ, чи то метафора на екологічні катастрофи або політичну сліпоту, чи то зображення хвороби Альцгеймера. У мене теорія, що це книга в книзі, і її теж пише головна героїня, а зникає все через якісь її правки.

Майже відразу мені згадалася ще одна книга зі схожим сюжетом — “Ella Minnow Pea”, де дія теж відбувалася на острові, і там почали зникати букви (це дуже незвичайно написано, бо в тексті використовується все менше і менше букв, і потім лишається всього 4). Я поґуґлила, і не лише я це помітила, але пишуть, що «Поліцію» переклали англійською вже після виходу «Елли», і малоймовірно, що її автор читає японською. У будь-якому разі варто прочитати обидві книги («Елла» — підлітковий роман, тому, звісно, легший за атмосферою).

#yokoogawa #thememorypolice #прочитане2025

Ви знаєте, якою важкою була ніч в Харкові.
Я перестала рахувати після 20х прильотів, і в цілому мій район дуже постраждав.

Тому давайте задонатимо пану Стерненку: https://send.monobank.ua/jar/2JbpBYkhMv

І додамо дівчатам на перекладацький збір теж: https://send.monobank.ua/jar/7A8dNAQ8kZ

Що читаю зараз 👻

Люблю британський гумор 😀
#читаю_зараз #dodiesmith #icapturethecastle

Will Leitch. How Lucky

Цю книгу я вперше побачила кілька років тому на каналі мого улюбленого буктюбера Ezeekat і дуже захотіла прочитати, хоча уникаю книжок на такі теми (бо сильно триґерить), але тут відразу було відчуття, що це мені треба, і відчуття не підвело.

Головний герой — молодий чоловік Деніел, який стає свідком ймовірного викрадення дівчини і намагається дізнатися, що сталося насправді. Але все ускладнюється тим, що Деніел обмежений у русі через СМА (спінальну мʼязову атрофію) і пересувається у візку (але у дуже просунутому), до того ж, через травму щелепи він не може розмовляти і спілкується через спеціальний пристрій. Однак незважаючи ні на що, Деніел живе досить насиченим життям: він працює в онлайн-службі підтримки аеропорту (спілкування з клієнтами — це 🔥), має людей, які його люблять і яких любить він (особливо сподобався його найкращий друг Тревіс, люблю дуркуватих персонажів), вболіває на футболі.

У післямові автор пише, що СМА має друг його сина, і в цілому в мене склалося враження, що книга була написана заради того, щоб привернути увагу до цього захворювання, аніж заради трилерно-детективної складової, але це не мінус! Інформації про СМА тут справді багато, але не було відчуття, що це інфодамп (хоча за формою так і є), якось автору вдалося це гармонійно вписати, бо не приховував, що це для інформування, типу, deal with it. І от насправді після прочитання я знаю про СМА набагато більше, бо якось не задумувалась про багато аспектів.

Але й інші сюжетні лінії прописані гарно. Тут підняті проблеми расизму, поліцейської бездіяльності, токсичної маскулінності та інцельства (лиходій дуже смішно ниє про «найбільш незахищену категорію населення» 🤡). Дуже обережно підхожу до вибору книжок білих цисґендерних авторів-чоловіків, бо часто є відчуття, що я на ворожій території, але тут, на щастя, було комфортно.

А ще автору вдалося написати не темну і похмуру книгу, і не щось пафосно-сопливе. Я б сказала, що це затишний трилер з нормальною дозою трішки чорного гумору та саркастичним головним героєм.

І про назву: там є декілька варіантів розшифровки, один з них — яке щастя бути звичайною людиною, з якою нічого не відбувається, а не героєм трилеру. Але наприкінці буде й інший.

#прочитане2025 #willleitch #howlucky

Freida McFadden. The Boyfriend

Книги Фріди Макфадден — це як фільми категорії B, а я люблю фільми категорії B. Мені дуже заходить її гумор, а от чорнухи тут було більше, ніж у «Служниці», і от не знаю, як воно співіснує. Але я б хотіла менше жорстокості.

Все починається з того, як Сідні після невдалого побачення з абсолютно жахливим Кевіном (мій улюблений персонаж у книзі 😀) зустрічає чоловіка своєї мрії, але чи він той, за кого себе видає? А потім відбувається дещо страшне. Паралельно з цим йдуть глави з минулого, де також розгортаються трагічні події, і зрештою ми зрозуміємо, що сталося насправді.

Я думала, що я така розумна і майже спочатку вгадала головний твіст, але потім авторка кинула підказку, що я на вірному шляху, але трішки помилилася. Але зрештою виявилося, що все зовсім не так, і оце я б ніколи не вгадала 😟 Хоча цей варіант мені здається найнелогічнішим з усіх, але ок. Цікаво, як би це показали в екранізації.

В цілому тут багато проблем з логікою, і мотивація головного зла, і легковажність Сідні, і її фіксація на любовному житті (якось мало було і про її стосунки з подругами, і про роботу лише один епізод), та й фінал міг би бути іншим. І солодка парочка — це втілення одного з моїх улюблених тропів, але якось у підсумку не вистрілило. Але незважаючи ні на що — мені сподобалось! Це таке веселе (ну ок, не зовсім) легке чтиво з коротенькими розділами (це, вважаю, великий плюс для розважальної літератури), ну й я б порадила тим, хто починає читати англійською, бо написано нескладно і хочеться дізнатися, що буде далі. Вчора взяла ще одну її книгу, думаю, скоро і прочитаю.

#прочитане2025 #freidamcfadden #theboyfriend

Єєє, нарешті! Але як найрозумніша людина у світі я вже встигла її замовити, бо вирішила, що не дочекаюся, коли привезуть до бібліотеки 😀

Я ще в процесі, але от що хочу сказати: по-перше, це гарно написано і я навіть знайшла нові невідомі слова та вирази.

По-друге, мені здається, що Емілі Генрі надихалася «Громадянином Кейном», де теж важлива роль приділяється правді та брехні («Кейн», у свою чергу, натхненний постатями реальних магнатів типу Герста і Гʼюза). Треба буде передивитися цей величний фільм.

Ну й по-третє, тут гарні локації та цікаві герої, мені подобається.

#читаю_зараз #emilyhenry #greatbigbeautifullife

Давно я це не робила, але хочу повернутися до міні-рубрики з найкращим прочитаним за різні роки (решту можна подивитися в закріплених). Дисклеймер: це не всі книжки, які в моменті отримали 5 балів, і навпаки, тут можуть бути ті, що тоді я оцінила нижче, але враження залишились крізь роки.

Отже, 2014.

1. Yvonne Woon. Love Reborn. Зазвичай не включаю сюди частини серій, але ця даркадемічна трилогія про зомбі якась особлива для мене. Треба буде перечитати і подивитися, чи збереглися враження.

2. Shay Savage. Transcendence. Дивний роман про подорожі у часі, де сучасна дівчина Елізабет перемістилася у прадавні часи та закохалася у печерного хлопця Еда. І це насправді набагато краще, ніж звучить, бо книга дуже зворушлива та чуттєва, і Ед надзвичайно милий. Потім я дізналася, що то спочатку був фанфік по «Сутінках»😀Але от насправді більше я нічого такого ніколи не читала, дуже оригінальний і нетоксичний роман.

3. Brandy Colbert. Pointe. Це YA з мого улюбленого виду — реалізм про серйозні проблеми, і проблеми тут насправді серйозні (расизм, педофілія). Коротше, страшно, але читати треба.

4. Elle Cosimano. Nearly Gone. І знову YA, але вже трилер про розслідування вбивств. Книга зокрема запамʼяталася завдяки приємному та цікавому персонажу-українцю, от всі би так писали.

5. Kate Forsyth. The Wild Girl. Це такий в багатьох сенсах обʼємний історичний роман про Дортхен Вільд, оповідачку казок і майбутню дружину Вільгельма Грімма. От є багато дуже поверхневого історичного фікшну, але тут зовсім інша ситуація. Побачила, що цього року перевидали Bitter Greens, інший роман письменниці за казковими мотивами, треба буде купити.

6. Elizabeth Wein. Code Name Verity. Історичний YA про Другу світову з моїм улюбленим прийомом ненадійного оповідача. В кінці стало сумно та боляче.

7. Кейт ДіКамілло. Дивовижна подорож кролика Едварда. Історія про егоїстичного красеня, який змушений був пройти багаторічний шлях, щоб навчитися любити. Він стикається з втратами, смертю, його знищують, розпинають — коротше, всі складові ідеальної дитячої книги.

8. Robert Galbraith. The Silkworm. Скільки років я вже слідкую за Страйком і Робін, це вже близькі мені люди. Ось тому майже не читаю цикли, які вже давно розпочаті, влізати у це все мені треба відразу. Цей роман люблю за тему письменництва.

9. Sherry D. Ficklin. Losing Logan. Знову YA, але вже паранормалка про привида. От хочеться й зараз чогось такого.

10. Muriel Spark. The Prime of Miss Jean Brodie. Оце якраз не те, що прямо пʼять з пʼяти та найбільш вражаюча книга. Але є тут та атмосфера ностальгії, завдяки якій ця історія про вчительку та учениць залишилася в моїй памʼяті.

11. Ельфріде Єлінек. Піаністка. Хвора, брудна, жахлива книга, треба побільше такого. Але від деяких описів реально погано.

#списки #прочитане2014

Щось я не розумію. Побачила, що в книзі «Доля, вписана в кров» героя звуть Бʼєрн, це мене здивувало, бо такого імені немає. Пішла глянути, як в оригіналі — ну звісно, Bjorn, тобто Бйорн. Ні на що не натякаю, але думки нехороші 😐 Перекладачка пише, що консультувалася з фахівцем зі скандинавських мов, цікаво, що то за невіглас 😀 Але думаю, що це знову штучний інтелект.

Понабирала знову в бібліотеці всякого цікавого, переважно нонфікшн. Cue the Sun — це про історію реаліті-телебачення, я думаю, з Емілі Генрі буде гармонійно перегукуватися. На «Жалюгідну славу» стільки хороших відгуків, що теж захотілося. «Вегетаріанку» ще не читала, але поки взяла іншу книгу авторки.

Прочитала вже цю крихітку (біля сотні сторінок, кишеньковий формат). Робін Волл Кіммерер — ботаністка, громадська діячка, представниця корінного американського народу Потаватомі, і цього року її було включено до топ-100 найвпливовіших людей за версією Time.

Ця книга названа на честь ягоди ірги (цікаво, що service у назві — це насправді Sorbus, горобина), але це не ботанічне дослідження, а більше роздуми про економіку, екологію, зв'язок людини з природою. Кіммерер розповідає про економіку дарування, зокрема про традицію потлач, поширену серед корінного населення, і як приклад такої економіки наводить роздавання цукіні. Також тут є про усвідомлене споживання і те, як сучасні тренди продовжують ці старі традиції. І ще один з прикладів — бібліотеки (хоча й існують вони за податки, але все одно). Взагалі дуже приємний посил всього цього, і не дивно, що Трамп таким ідеям намагається всіляко зашкодити (тут згадуються його антиекологічні та колонізаторські рішення, що шкодять корінним народам).
⬇️

Я думала, що це буде більш природниче і, певно, з присмаком нью ейджу, але неочікувано це дуже зрезонувало з моїми думками. Але в мене поки не виходить відмовитися від надмірного споживання( Єдине, що можна було б додати: хоч це більше есеїстичний твір, але авторка посилається на інших науковців, а списку в кінці немає. А ще тут дуже гарні ілюстрації.

#прочитане2025 #robinwallkimmerer #theserviceberry

Друзі, привіт!

Раптом ви не знали, але вже понад 13 років я і моя кішка крокуємо разом по життю. І оскільки Умка себе забезпечувати не може, приходиться мені (а пора б їй уже на роботу піти🧌).

Не так давно в Умки виявили проблему із зубками, вирішення якої полягає у повному їхньому видаленні. На першому етапі в Умки видалили всі зуби до ікол, а в нас — всі гроші з гаманця. На неї чекає другий етап операції, а саме видалення решти зубиків (навіть тих малесеньких передніх😭), тож…

буду рада, якщо ви завітаєте на цей канал (він тимчасовий), де я виставила на продаж кілька своїх книг та інших життєвих дрібничок.

https://news.1rj.ru/str/mewmewbooks

Усі книги, які там є, на 40-50% дешевші, ніж у книгарнях. Таким чином ви можете зекономити на книжках і допомогти Умці не відчувати більше болю❤️‍🩹

Буду рада, якщо щось вподобаєте. Фото Умки, яка буде вам вдячна🙆🏻‍♀️

Якщо надумаєте щось придбати, пишіть в повідомлення каналу або в коментарі до поста☄️

Захотілось перечитати з цієї збірки оповідання “Tell the Women We’re Going”. Це, певно, один з творів з найнесподіванішим фіналом, просто от «що?!», бо насправді це ніяк передбачити не можна. Але за змістом це дуже неприємне оповідання, як і вся збірка («Популярну механіку» ми читали та розбирали в універі і це було надзвичайно депресивно), а за формою — досконало.

До речі, Карвер сильно вплинув на Муракамі. Але мені здається, що в Муракамі більш маскулінні книги, а те, що писав Карвер, хоч це і стовідсотково чоловіча проза, могла б написати і жінка (і чоловіки на неї б образились 😀).

Проте ще є такий прикол, що творчість Карвера сильно переробив його контроверсійний редактор-садюга Ґордон Ліш, насправді письменник був добрішим. Якось треба буде знайти нередаговані версії.