Це я, коли герої книги не миють очевидно брудні руки перед тим, як їсти або негігієнічно займаються сексом

І це одна з причин, чому мене бісить One Last Stop 😈

Єдиний нормальний спосіб для р*сіян зʼявлятися у книжках 💅

Дочитала What Feasts at Night (от не дуже хороша ідея була робити це вночі, бо книжка про монстра сну 😄), атмосфера, як і у попередній частині, чудово прописана. Тут герої перемістилися до Галлації (тут деякі країни реальні, деякі вигадані; схоже, мається на увазі плюс-мінус Румунія, бо той монстр називається moroi, а одна з персонажок має прізвище Ботезату), і настрій тут вже такої сільської готики, а до грибів додалися метелики (дещо напружує, що схожі метелики останнім часом невідомо звідки беруться у мене в хаті).

Від деяких моментів реально гусяча шкіра була, але тут є і доволі саркастичний гумор, що дуже розраджує. А ще дуже добре прописаний ПТСР, це може затриґерити. Що мені подобається: авторка не робить книгу занадто фантастичною та не ліпить анахронізми, хоч це і напівальтернативна історія. Типу, той же ПТСР називається soldier’s heart, а не ПТСР, а тогочасне становище жінок виглядає достовірним. Бісить, коли в псевдоісторичці героїні поводяться так, що насправді в них через це були б великі проблеми, і це дуже знецінює внесок феміністок — типу за що боролися та борються, якщо все й так нормально? І ґендерна ідентичність Алекса прописана добре (безпроблемні та безпричинні трансґендери у псевдоісторичці теж бісять, це не репрезентація, а знову ж знецінення). Алекс, до речі, мені дуже подобається (подобаються?), чекаю на продовження. Вдова Ботезату — вогонь-персонажка 😄 Сильно переживала за коня але все добре
#прочитане2024

Автори цієї книги — не лікарі, а подружжя тіктокерів (РДУГ тільки у дружини), тому все базується на власному досвіді, і тут спочатку йдуть поради людям зі РДУГ, а потім — їхнім близьким. Перша глава присвячена загубленим речам, не можу сказати, що це для мене найсильніша проблема, але так, буває. Головна порада — не нервувати. Ну в принципі, правильно. Якось ще в мене було таке, що купу разів перевіряла, чи на місці ключі, гаманець та проїзний, хоча вони аж ніяк не могли випасти за час між перевірками. Але це більше ОКР (я так думаю, бо були й інші симптоми), який мені майже вдалося подолати завдяки художній книжці (John Connolly “The Book of Lost Things” — там хлопчик проводив певні ритуали, щоб його мати одужала, і це не допомогло; якось це морально струснуло мене, але були моменти, коли це поверталося, проте я намагаюсь себе контролювати).

Друга глава про часову сліпоту, оце вже дуже актуально. Важкувато мені розпоряджатися часом. Тут радять це прийняти, ну ок. Бачу, що автори за ненасильницькі методи 😄 Також радять планувати заздалегідь та закладати більше часу, ну я це намагаюся робити.

Половину прочитала. Третя глава про гіперфокус (тобто тривалу палку зосередженість на чомусь). Сувора правда: можливо, ми не були обдарованими дітьми, а це був просто прояв РДУГ. І ще: от якби вміти контролювати гіперфокус, ото б вдалося підкорити світ! Поради: насолоджуватися своіми здібностями, але бути обережними, щоб не вигоріти; не діяти відразу, дати собі час подумати.

Глава четверта — гігієна, описані якісь страшні речі типу ліфчика, який носять 3 тижні. Ну тут таке: я миюся мінімум щоденно, ходжу у чистому, зуби чищу мінімум двічі у день, але якщо не треба нікуди йти, то буду довго валандатися, поки не помиюся, а робити щось в невимитому стані я не можу, тому день просто витрачається марно. От з цим хз як боротися, а поради авторів мені майже не актуальні: припинити соромитися (-, я ж все одно миюся), визнати проблему з поганою гігієною (теж -, мене проблема тут лише з прокрастинацією), робити маленькі кроки, типу, митися раз на 3 дні, а не раз на тиждень (знову -, такої проблеми не маю, на щастя). Єдина порада, яку частково використовую вже: мати полицю для речей, які вже були вдягнуті, але ще можна не прати (у мене спеціальний стілець-вішалка, але речі все одно розповзаються далі).

Глава п’ята — прибирання. Отут вже так, проблема, не люблю це робити і погано виходить. Описується тут так, що нормотиповим людям наче видали мануал, як все робити, а іншим ні 😢 І я би сказала, що це не тільки хатньої роботи стосується. Поради: припинити дивитися Марі Кондо (погоджуюсь), знову ж таки не сварити себе, просити про допомогу, робити одну річ на день, просуватися маленькими кроками. Коротше, тут мені все підходить.

Наступна глава буде про фінанси.

Так.

І це теж.

Книжечку дочитала, напишу про неї пізніше, бо зараз бажання читати далі, тому беру ось цей роман. З творчістю авторки я вже знайома, тому є певні сподівання. Від книги чекаю сильних емоцій та карколомних сюжетних поворотів; а оскільки вона вийшла аж через три роки після дебютної, то сподіваюсь і на гарну якість. Передмова — ❤️ А ще на початку є список тригерів, це дуже цінно.
#читаю_зараз

Перші враження:
1. Незрозуміло було, як читається імʼя головної героїні Sade — Сейд? Саде? Але авторка дуже елегантно через пару сторінок розповіла — Шаде.
2. Приємно, що на відміну від великої кількості YA книжка написана не в теперішньому часі. До нього, в принципі, звикаєш, але все одно є в ньому дещо крінжове.
3. Більше шкільної академічної атмосфери, ніж у попередній книзі. І там події відбувалися в Америці, а тут у Британії (авторка якраз із Британії).

А ще книжечка така приємно товстенька, щось давно я таких не читала. Обожнюю формат збільшеного покету.

Побубніти, поки не забула. Бачу, що українською видають Кроніна, тільки не розумію, навіщо. В англомовному середовищі це не актуальний класик, а письменник десь третього ґатунку (аби не менше), проте чомусь дуже популярний в радянському союзі, та й зараз на болотах продовжують видавати (певно, через те, що це такий антикваріат, що з авторськими проблем вже немає). Ну це якась нерозбірливість видавців, витрачати ресурси, поки не перекладені більш визначні та цікаві книги.
Якщо що, Кроніна не читала й поки не збираюся (хоча «Цитадель» десь валяється), але значення книг можу оцінити й без цього. Без негативу, дуже поважаю те, що роблять українські видавці, але все ж треба відійти від радянських традицій. А думку про «найкращий в світі» радянський переклад теж маю 😏

А ще пам’ятаю приклад вдалої українізації та боротьби з конкурентами. Якось, коли в Україні ще транслювали російські канали, було таке, що й там, і там показували популярний мильний серіял (серії спочатку виходили або одночасно, або з відставанням в Україні). І от одного разу український канал вирішив влаштувати марафон та цілий день (чи більше?) показувати нові серії, і таким чином обігнав росіян, і ті українські глядачі, які хотіли дізнатися швидше, що буде далі, перейшли на український канал.
Але я в принципі не розумію, як можна дивитися російський дубляж, бо тоді це звучало так, наче акторів чорти в дупу їбуть, думаю, й зараз так. Український дубляж — це любов з дитинства ❤️ Нажаль, був потім період, коли український простір засрали огидними російськими та російськомовними подєліями, сподіваюсь, він ніколи не повернеться.
Хоча збоченці все одно є, пам’ятаю ото виття, коли в кінотеатрах перейшли на українську мову ☺️

Отже, щоб все було добре, треба бути на крок попереду, робити все якісно та не звертати увагу на довбнів.