Дочитала What Feasts at Night (от не дуже хороша ідея була робити це вночі, бо книжка про монстра сну 😄), атмосфера, як і у попередній частині, чудово прописана. Тут герої перемістилися до Галлації (тут деякі країни реальні, деякі вигадані; схоже, мається на увазі плюс-мінус Румунія, бо той монстр називається moroi, а одна з персонажок має прізвище Ботезату), і настрій тут вже такої сільської готики, а до грибів додалися метелики (дещо напружує, що схожі метелики останнім часом невідомо звідки беруться у мене в хаті).

Від деяких моментів реально гусяча шкіра була, але тут є і доволі саркастичний гумор, що дуже розраджує. А ще дуже добре прописаний ПТСР, це може затриґерити. Що мені подобається: авторка не робить книгу занадто фантастичною та не ліпить анахронізми, хоч це і напівальтернативна історія. Типу, той же ПТСР називається soldier’s heart, а не ПТСР, а тогочасне становище жінок виглядає достовірним. Бісить, коли в псевдоісторичці героїні поводяться так, що насправді в них через це були б великі проблеми, і це дуже знецінює внесок феміністок — типу за що боролися та борються, якщо все й так нормально? І ґендерна ідентичність Алекса прописана добре (безпроблемні та безпричинні трансґендери у псевдоісторичці теж бісять, це не репрезентація, а знову ж знецінення). Алекс, до речі, мені дуже подобається (подобаються?), чекаю на продовження. Вдова Ботезату — вогонь-персонажка 😄 Сильно переживала за коня але все добре
#прочитане2024

Автори цієї книги — не лікарі, а подружжя тіктокерів (РДУГ тільки у дружини), тому все базується на власному досвіді, і тут спочатку йдуть поради людям зі РДУГ, а потім — їхнім близьким. Перша глава присвячена загубленим речам, не можу сказати, що це для мене найсильніша проблема, але так, буває. Головна порада — не нервувати. Ну в принципі, правильно. Якось ще в мене було таке, що купу разів перевіряла, чи на місці ключі, гаманець та проїзний, хоча вони аж ніяк не могли випасти за час між перевірками. Але це більше ОКР (я так думаю, бо були й інші симптоми), який мені майже вдалося подолати завдяки художній книжці (John Connolly “The Book of Lost Things” — там хлопчик проводив певні ритуали, щоб його мати одужала, і це не допомогло; якось це морально струснуло мене, але були моменти, коли це поверталося, проте я намагаюсь себе контролювати).

Друга глава про часову сліпоту, оце вже дуже актуально. Важкувато мені розпоряджатися часом. Тут радять це прийняти, ну ок. Бачу, що автори за ненасильницькі методи 😄 Також радять планувати заздалегідь та закладати більше часу, ну я це намагаюся робити.

Половину прочитала. Третя глава про гіперфокус (тобто тривалу палку зосередженість на чомусь). Сувора правда: можливо, ми не були обдарованими дітьми, а це був просто прояв РДУГ. І ще: от якби вміти контролювати гіперфокус, ото б вдалося підкорити світ! Поради: насолоджуватися своіми здібностями, але бути обережними, щоб не вигоріти; не діяти відразу, дати собі час подумати.

Глава четверта — гігієна, описані якісь страшні речі типу ліфчика, який носять 3 тижні. Ну тут таке: я миюся мінімум щоденно, ходжу у чистому, зуби чищу мінімум двічі у день, але якщо не треба нікуди йти, то буду довго валандатися, поки не помиюся, а робити щось в невимитому стані я не можу, тому день просто витрачається марно. От з цим хз як боротися, а поради авторів мені майже не актуальні: припинити соромитися (-, я ж все одно миюся), визнати проблему з поганою гігієною (теж -, мене проблема тут лише з прокрастинацією), робити маленькі кроки, типу, митися раз на 3 дні, а не раз на тиждень (знову -, такої проблеми не маю, на щастя). Єдина порада, яку частково використовую вже: мати полицю для речей, які вже були вдягнуті, але ще можна не прати (у мене спеціальний стілець-вішалка, але речі все одно розповзаються далі).

Глава п’ята — прибирання. Отут вже так, проблема, не люблю це робити і погано виходить. Описується тут так, що нормотиповим людям наче видали мануал, як все робити, а іншим ні 😢 І я би сказала, що це не тільки хатньої роботи стосується. Поради: припинити дивитися Марі Кондо (погоджуюсь), знову ж таки не сварити себе, просити про допомогу, робити одну річ на день, просуватися маленькими кроками. Коротше, тут мені все підходить.

Наступна глава буде про фінанси.

Так.

І це теж.

Книжечку дочитала, напишу про неї пізніше, бо зараз бажання читати далі, тому беру ось цей роман. З творчістю авторки я вже знайома, тому є певні сподівання. Від книги чекаю сильних емоцій та карколомних сюжетних поворотів; а оскільки вона вийшла аж через три роки після дебютної, то сподіваюсь і на гарну якість. Передмова — ❤️ А ще на початку є список тригерів, це дуже цінно.
#читаю_зараз

Перші враження:
1. Незрозуміло було, як читається імʼя головної героїні Sade — Сейд? Саде? Але авторка дуже елегантно через пару сторінок розповіла — Шаде.
2. Приємно, що на відміну від великої кількості YA книжка написана не в теперішньому часі. До нього, в принципі, звикаєш, але все одно є в ньому дещо крінжове.
3. Більше шкільної академічної атмосфери, ніж у попередній книзі. І там події відбувалися в Америці, а тут у Британії (авторка якраз із Британії).

А ще книжечка така приємно товстенька, щось давно я таких не читала. Обожнюю формат збільшеного покету.

Побубніти, поки не забула. Бачу, що українською видають Кроніна, тільки не розумію, навіщо. В англомовному середовищі це не актуальний класик, а письменник десь третього ґатунку (аби не менше), проте чомусь дуже популярний в радянському союзі, та й зараз на болотах продовжують видавати (певно, через те, що це такий антикваріат, що з авторськими проблем вже немає). Ну це якась нерозбірливість видавців, витрачати ресурси, поки не перекладені більш визначні та цікаві книги.
Якщо що, Кроніна не читала й поки не збираюся (хоча «Цитадель» десь валяється), але значення книг можу оцінити й без цього. Без негативу, дуже поважаю те, що роблять українські видавці, але все ж треба відійти від радянських традицій. А думку про «найкращий в світі» радянський переклад теж маю 😏

А ще пам’ятаю приклад вдалої українізації та боротьби з конкурентами. Якось, коли в Україні ще транслювали російські канали, було таке, що й там, і там показували популярний мильний серіял (серії спочатку виходили або одночасно, або з відставанням в Україні). І от одного разу український канал вирішив влаштувати марафон та цілий день (чи більше?) показувати нові серії, і таким чином обігнав росіян, і ті українські глядачі, які хотіли дізнатися швидше, що буде далі, перейшли на український канал.
Але я в принципі не розумію, як можна дивитися російський дубляж, бо тоді це звучало так, наче акторів чорти в дупу їбуть, думаю, й зараз так. Український дубляж — це любов з дитинства ❤️ Нажаль, був потім період, коли український простір засрали огидними російськими та російськомовними подєліями, сподіваюсь, він ніколи не повернеться.
Хоча збоченці все одно є, пам’ятаю ото виття, коли в кінотеатрах перейшли на українську мову ☺️

Отже, щоб все було добре, треба бути на крок попереду, робити все якісно та не звертати увагу на довбнів.

А ще вважаю, що треба робити видавничо-перекладацький кенселінґ стосовно письменників, які погано себе повели через війну в Україні. Чесно кажучи, не вважаю таким великим гріхом, коли книгу перекладають москалі, бо мало там що могло бути з контрактами та правами, і навіть не сильно бісять вже Осман з недоцільною підтримкою того видавництва яке, здається, вже й розвалилося та Ґілберт з її відкладеною сібірською епопеєю. Ну й від пінгвінівських книжок відмовлятися не буду, це моє улюблене видавництво (але сподіваюся, бутербродні мемуари не розкуплять). Але дивно бачити, як люди читають Барнса або Франзена, які дали інтерв‘ю пєздузі про те, як вони сильно люблять росняву культуру, та не роблять ніяких коментарів стосовно їхніх позицій. Та якщо чесно, мені самій було легко поставити на них хрест, бо це найгірша письменницька категорія для мене, нудні претензійні білі діди 😄 А от через Джойс Керол Оутс, яку поплавило в твітері на старості років, я засмутилася. Але після таких висерів більше читати не хочеться, лежить десь «Білявка», певно, вже й не буду чіпати. Проте здається, цю авторку й не дуже перекладають українською.
Ще згадала, що на русофілію хворий Коельйо, ну це взагалі непотрібне сміття 😄

Завершення про Dirty Laundry (якщо влізе в один пост).

Шоста глава — фінанси. Ну коротше, марнотратство — це тут природньо. Я реально витрачаю купу грошей на книжки, парфуми, одяг, косметику та дотичне. Що добре — останнє ніколи не витрачу, контролювати себе можу. Радять не мати кредитку (я не маю), не ігнорувати листи з рахунками, поволі практикувати економію, набирати кошик в інтернет-магазині, але не викупати його.

Глава сьома — уникання задач (тобто, робити що завгодно, тільки не те, що зараз потрібно). Оце я вмію. Пам’ятаю, коли десь на третьому курсі нам дали у вересні список літератури (здається, це був період з середньовіччя до 19 століття, доволі багато позицій), і чомусь я півроку до нього не торкалася. Я не розумію, чому, причин просто не було. І от за тиждень до заліку я схаменулася і все ж прочитала увесь список (там були й досить великі твори типу «Повії» Панаса Мирного, взагалі не розумію, як мені це вдалося). Поради тут такі: робити потрібну справу негайно, не відкладаючи, бо далі буде складніше; бачити плюси — іноді відволікання може надихнути на щось хороше; ставити часові обмеження на відволікаючі фактори (типу, поробити 5 хвилин неважливе, потім повернутися до справи).

Глава восьма — спілкування і нездатність відразу відповідати. Оце теж буває, наче знаю, що треба відповісти, але часто так ліньки, але це висить над душею. Тут гарна порада: не відкривати повідомлення, якщо не плануєш відразу відповідати, бо коли воно висить прочитане, про нього легко забути.

Глава дев’ята — просторова дислексія. Ой, це реально для мене проблема — як не заблукати у незнайомому місці. Якщо є можливість, то у вільний час просто їду та у спокійному темпі розшукую необхідне місце. Коли дорога стає рутиною, все вже нормально. Поради: спиратися на візуалізацію (фото, якісь нормальні зачіпки), а не на усні інструкції чи мапи; планувати подорожі; якщо є з кимось домовленість про зустріч, то добре розпитати, як добратися; не панікувати.

Глава десята — імпульсивність. Тут мова про те, що часто приходять у голову ідеї, які хочеться негайно втілити. Поради: мали терпіння та не мріяти відразу про кінцеву мету; знайти те, до чого маєш талант; не кидатися відразу щось робити. Але в цілому це гарна якість, яка може надихнути на позитивні зміни.

Ще тут є розділи про кохання (виявляється, це теж симптом — часто закохуватися та швидко втрачати інтерес, але й це можна виправити) та про плюси (оптимізм, здатність швидко навчатися, вміння вирішувати проблеми, талант до мозкового штурму, здатність ризикувати, емпатія, креативність, вміння діяти у кризових ситуаціях).

Отже, в цілому я книжкою задоволена. Так, це не панацея, щоб вирішити всі проблеми, але мене вона надихнула на деякі спроби. І добре, що настрій тут позитивний та не зверхньо-критичний.
#прочитане2024

От ще згадала проблемних авторок.
Про Маріану Запату частенько пишуть в контексті спортивних романів, забуваючи вказати, що в неї є книжка з назвою “From Lukov with Love”. І так, Луков росіянин (прізвище крик 😄). Якщо я читаю любовні романи, то хочу розслабитися, а не триґеритися з раптових лукових і хуюкових. Впевнена, що це не поодинокий випадок, тому нафіг.
Селесте Інґ — ой, а цю вже хочеться відправити за кораблем навіть не через епіграфи з російської літератури, а через те, що вона їбанашка. Разом ще з якимись письменницями вона дуже зло булила жінку, яка стала доноркою нирки, і після цього зовсім не хочеться торкатися її книжок (але судячи з відгуків, там теж не все добре). І взагалі я проти того, щоб розділяти автора та творчість (звісно, це стосується тих гріхів, на які я не можу закрити очі).
#нераджу

У завʼязці “Where Sleeping Girls Lie” відчутний вплив “Mean Girls” — головна героїня пішла до старшого класу після домашнього навчання, потоваришувала з дивною дівчиною та її веселим другом-геєм, також тут є кліка з трьох гарних дівчат. Але я не проти, бо це як раз один з моїх вішлістів у книгах та фільмах (і тропи, і вайб), та й цікаво, куди все це заведе. Поки що та товаришка зникла (це не спойлер, в анотації написано), та й усі мають якісь скелети у шафі.
#читаю_зараз

Хех, подивилася, коли я читала «Маленьке життя» — у 2016, тобто, то був майже свіжачок.
(Я не дочитала 🌚)
(І мене бісить оригінальна обкладинка, бо мені здається, що там плаче Майкл Джей Фокс і це якось невловимо крінжує)