Andrew Joseph White. The Spirit Bares Its Teeth

16-річний хлопець з аутизмом Сайлас Белл живе в альтернативному вікторіанському Лондоні, де медіуми з фіолетовими очима можуть спілкуватися з духами. Сайлас мріє стати лікарем, але його мають видати заміж, бо він народився в жіночому тілі і всі вважають його дівчиною Ґлорією, а дівчата з фіолетовими очима у тому світі вважаються ласим шматочком для чоловіків, бажаючих мати владу. І от Сайлас робить спробу втекти від своєї долі, але чи вийде це в нього і куди він зрештою потрапить?

Це горор, тому легко не буде, а оскільки натхненням стали страшні медичні експерименти та виправні заклади минулого, покликані «полагодити» незручних людей, що не вписувалися в суспільство, то це робить історію ще жахливішою. Так, формально це YA, але триґерів багато (наприклад, скалічення, вівісекція, підліткова вагітність, описи медичних процедур). Попередня книга автора мені здалася більш бодігорорною, але й тут такого добряче вистачає.

Але, як я вже писала, тут є і чудова романтична лінія, бо Сайлас раптово зустрічає прекрасну дівчину у найнеочікуванішому місці, і це настільки гарно ❤️ І це цікаве втілення одного популярного тропу любовних романів, але не скажу, якого, бо спойлер. І ще дуже сподобалась одна другорядна лінія, романтично)

Що трішки муляло — персонажі часто розмовляли та поводилися не як вікторіанці, але автор у післямові написав, що це спеціально 😀 А в цілому я в захваті. Думаю, переклад буде, бо перша книга вже вийшла українською (якщо що, то вони сюжетно не повʼязані і там різні всесвіти).

#прочитане_2025 #andrewjosephwhite #thespiritbaresitsteeth

трішечки сковує жахом від думки «а що, якби?», коли після безсонної ночі дивишся фото прильотів навіть не в одному, а двох жк по-сусідству.

але за мить жах поступається місцем гніву, потребі матюкати срану росню та донатити.

так от, про донати:
скиньте Алісі Корж грошей на збір, там ще й розіграш для заохочення.

🫙банка збору:
https://send.monobank.ua/jar/2zP8Kw1sUD

Raphael Bob-Waksberg. Someone Who Will Love You in All Your Damaged Glory

Починала ще влітку, закінчила сьогодні. Оскільки це збірка оповідань, то очікувано, що тут є і більш вдалі, і ті, що не зайшли. Мій фаворит — оповідання про потяг, це було красиво. Також про Руфуса було миленько, ще сподобались: про тупі ритуали на весіллі (але тварин шкода), про парк розваг з американськими президентами (не сильно роздивлялась і думала, що на одному з видань на обкладинці чи то Моцарт, чи то Бах 😀), про службовий роман, про пʼєсу. Безсюжетні не зачепили, таке враження, що їх додали для обʼєму. Оповідання з інцестуальними мотивами — фе, крінж, нащо то було писати та публікувати 🥴

Що здивувало — багато фантастичних елементів, я думала, буде такий сумний інтелектуальний реалізм (я не дивилась Коня Боджека і не знаю, які в автора улюблені теми). Взагалі атмосферою нагадало збірку Керета, яку треба якось дочитати (там залишилось одне оповідання, але довге, може, то навіть повість; я не люблю довгі твори у збірках), і от як у Керета для мене є безперечний фаворит (про порося, якось напишу докладніше), так і тут — це отой потяг, раджу читати заради нього.

Ще бачу, що це номінант на найкращу гумористичну книгу, але гумор тут досить сумний.


#прочитане_2025

Leslie Lutz. Sweetest Darkness

Звернула увагу на цю книгу через неймовірно гарну обкладинку, а так чомусь вона не дуже популярна (на gr 99 оцінок, але переважно пʼятірки, і я з ними погоджуюсь).

Підліток Квінн разом зі старшим братом, кицькою Картоплею та курками живе у маленькому вмираючому містечку (оце я в американських сетинґах дуже люблю), де колись була гіпсова шахта, знімалось кіно, а зараз — суцільна розруха та зубожіння, є закинутий готель та стара акторка як символи колишнього життя, типова американська забігайлівка і приблизно все отаке напівмертве. Квінн періодично підробляє гаданням на чаї, за що отримує прочуханки від брата, бо має справжні екстрасенсорні здібності, а з цим гратися не можна.

І якось, коли Квінн з кузиною Джун та подружкою Селеною був у готелі, стається дещо, що призводить до моторошних подій — у містечку зʼявляється справжній диявол. Виглядає він як звичайний молодий (і навіть привабливий) чоловік, і це ще страшніше (так, концепція не нова, але мені подобається).

Мене найбільше зачепила атмосфера, така липка та задушлива, і сюжет розвивається неквапливо, поступово затягуючи у це все. Я б сказала, що це софт-горор (хоча смерті тут є), взагалі нагадало саме атмосферою Between the Devil and the Deep Blue Sea, один з моїх найулюбленіших YA.

Ще тут є троп віднайденої родини, романтична лінія присутня, але не основна. До мінусів можу віднести те, що в сюжеті мало задіяно готель, я люблю готелі. Ну й деякі лінії можна було б докрутити. Про тварин: кицька жива, курки не всі.

#прочитане_2025 #leslielutz #sweetestdarkness #бінго_іншого_культу (екстрасенси)
Технічно я це прочитала раніше, але спитала, можна, та й все одно навряд чи вийде заповнити бінго навіть в одному рядочку.

Обкладинка ось)

Michelle Paver. Thin Air

Поки є настрій, напишу ще один відгук.

Сюжетно це абсолютно не моя історія — пʼятеро англійців лізуть підкоряти гору, бо… ну треба. І якби книга була написана в ті часи, коли там відбуваються події, то 99% вона б мені не сподобалась. Але справа в подачі)

Отже, у нас є оповідач — лікар Стівен Пірс, який з певних особистих причин вирішив доєднатися до експедиції, мета якої — дістатися вершини гори Канченджанґа у Гімалаях. Інші учасники експедиції — його старший брат Кіт (Крістофер), такий типовий англійський школяр-булі, який виріс, але не дуже змінився, а цю подорож він хоче здійснити, бо з дитинства надихався трагічною експедицією свого кумира Едмунда Лаєлла; шкільний товариш Кіта, про справжню мету якого Стівен досить легко здогадується; майор, який хоче обігнати німців, бо честь держави, нації і всяке таке; релігійний молодий чоловік, для якого альпінізм — спосіб наблизитися до Бога (оцей ще нормальний).

Але як відбувається це сходження: хоробрі англійці мають на собі лише рюкзаки, а основну частину вантажу тягнуть шерпи (представники місцевого населення). Вони й більш витривалі, ніж європейці, і мають більше поваги до природи і зокрема гори, яку, за їхніми повірʼями, оберігають різні духи, і в місцевих жителів є певні ритуали та забобони, до яких англійці ставляться зверхньо (а шкода, були б ціліші).

І ця експедиція, і експедиція Лаєлла, звісно, вигадані, але тут згадуються і реальні, наприклад, та, яку організував сумнозвісний письменник-окультист Алістер Кровлі. Канченджанґа певний час вважалася найвищою вершиною світу, але насправді вона третя (але найвища в Індії) і одна з найнебезпечніших — люди й досі гинуть, намагаючись її підкорити, і відсоток смертельних випадків тільки зріс порівняно з іншими вершинами. Цікаво, що перша експедиція (і це таки були британці), якій вдалося піднятися на вершину, з поваги до гори та на прохання місцевої влади не стала долати останні метри. На жаль, згодом це зробила японська експедиція 😢

Для жінок Канченджанґа була ще небезпечнішою, і лише в 1998 році її змогла підкорити уславлена альпіністка Джінетт Гаррісон (але наступного року вона загинула в іншому сходженні). У книзі ще згадується реальна історія, як альпіністка-суфражистка підкорила меншу гору і встановила там прапор з закликом надати жінкам право голосу, а також залишила там свою візитівку (це такий милий штрих 🥺)

Повертаючись до основного сюжету, хочу зазначити, що це знову досить тихий, але моторошний горор (сцену з рюкзаком періодично згадую вночі і лякаюсь). І знову ж таки, як і у майже кожному горорі — найстрашніше зло роблять люди. Історія Артура — це неймовірно сумно. І згадую отой анонсик від одного видавництва, що Дарсі багатий, а отже все одно, що аристократ — а тут дуже добре та болісно показано, наскільки великі класова нерівність та відстань між своїми та чужими (це ще на додачу до расизму). І привид (так, це історія з привидами) тут не страшний, а сумний.

Ще тут є милий песик, і важливий спойлер: з ним все добре.

Побачила, що про Мішель Пейвер пишуть, що це М. Р. Джеймс наших днів, і це влучне порівняння, бо вона теж пише історичні твори з містичними лініями, і якось так підсвічує горорну складову, що вона дійсно залізає під шкіру та лякає. Обовʼязково буду читати ще, а ця книга — однозначно в топі року! Хоча на gr оцінки не сильно хороші, але претензії там подекуди дивні: наприклад, що Стівен нецікавий оповідач, треба було писати від імені Кіта. По-перше, оповідач і не має бути найяскравішим персонажем, по-друге, а як ви це технічно уявляєте? Спойлер: бо в один момент там було б: «Любі читачі, і тут я вмер».
Але судячи з усього, інші книжки авторки ще кращі, тому сподіваюсь на не менш цікавий досвід)


Книга невелика, десь 200 сторінок великим шрифтом, тому читається швидко. А, і тут навіть є невелика квір-лінія (але платонічна невзаємна).

#бінго_іншого_культу (фолк-горор) #michellepaver #thinair #прочитане2025

На які книжки мені ще треба написати відгуки:

🔅Emily Henry. Great Big Beautiful Life
🔅Michiko Aoyama. What You Are Looking For Is in the Library
🔅Asako Yuzuki. Butter
🔅R. F. Kuang. Katabasis
🔅Claire Keegan. Small Things Like These +

Тільки почала читати, і вже відчуваю, що мені треба буде власний екземпляр, бо це щось неймовірне ❤️ і +1 до прекрасних ірландських книжок.

До списку бажанок)

Ще краще, прямо врожайний день) якщо що, то читається «пайд».

Побачила сьогодні таку книжкову кофтинку) Але почекаю, може, будуть знижки 😀
Це New Yorker.

Claire Keegan. Small Things Like These

Це раптом виявилась різдвяна історія, тому добре було б прочитати її зараз (але я прочитала раніше). Різдвяна в хорошому сенсі, не цукрово-солоденька.

Білл Ферлонґ — чоловік під 40, якому вдалося гарно влаштувати своє життя: він щасливо одружений, має купу донечок та керує власним бізнесом (продає вугілля). Але все могло бути інакше, бо народився Білл у повоєнній Ірландії, і його матірʼю була 16-річна дівчина, від якої відмовилися рідні, але їй, можна сказати, пощастило — її пожаліла роботодавиця.

І от живе Білл своє більш-менш спокійне життя вже у 1985 році, і одного разу дізнається про дещо жахливе. Можна заплющити очі та жити далі, а можна спробувати щось змінити.

Ключова тема новели — одна з темних сторінок ірландської історії, пральні Магдалини — заклади під керуванням католицьких орденів, де тримали незаміжніх дівчат, що народили поза шлюбом (при цьому туди потрапляли і жертви зґвалтування або інцесту). Ставилися там до них дуже жорстоко, а немовлят відбирали та віддавали на всиновлення (але якщо вони виживали, рівень дитячої смертності у тих закладах був великим). Проіснували пральні аж до 90-х років, поки на території однієї з них не знайшли могили з тілами 155 дівчат і не почали розслідування.

Але всіляких жахливих подробиць у тексті немає, тільки у післямові (Кіґан і у Foster лаконічно згадала деякі страшні речі — хто знає, той знає; я не знала, але заґуґлила і тепер в курсі); новела дуже мінімалістична і треба добре придивлятися до деталей. І в ній якраз є гарні приклади справжньої сірої моралі, бо добрі вчинки деяких персонажів все ж не такі добрі (наприклад, Білл періодично все ж демонструє нечутливість; і пані та її робітник теж не святі), але краще вже так, ніж зовсім нічого; і ми бачимо, як ланцюг добра може впливати на долі людей та рятувати їх. Фінал відкритий, але так і треба.

Символізм тут гарний, та й легко зчитується (як не провести паралель між історіями дівчат та зрозуміло яким сюжетом, і як це гарно показує лицемірство певних кіл). Книгу мають скоро видати українською (якщо ще ні), і я б порадила брати її на клуби, бо обсяг там невеликий (біля сотні сторінок невеликого формату), а поговорити можна багато про що: і про жіночу долю, і про церкву, і про добро та зло, і про паралелі з українською літературою.

Не знаю, чи буду дивитися екранізацію, певно, що так. А саме про пральні Магдалини є ще багато книг та фільмів, але тут я поки утримаюсь, бо не в ресурсі.

#прочитане2025 #clairekeegan #smallthingslikethese

А на обкладинці тут фрагмент картини Пітера Брейґеля-старшого «Мисливці на снігу». Сподіваюсь, у перекладі так і оформлять.

І де?..

Asako Yuzuki. Butter

Оскільки буде українською, час вже написати відгук (читала у вересні).

Головне, що хочу зазначити: ЦЕ НЕ ТРИЛЕР! Так, книгу позиціонують як трилер, це навіть на обкладинці написано, але то брехня. Якщо хочеться саме трилер, «Масло» брати не раджу, бо буде розчарування (через це й на gr середній бал низький). Але якщо є бажання почитати щось японське медитативне, то це те, що треба. Моя асоціація з цією книгою: це з життя загадкових героїнь Муракамі, коли вони зникають з поля зору неприємних героїв.

Головна героїня, журналістка Ріка, починає листування з Манако Каджії, жінкою, звинуваченою у вбивстві кількох наречених, яких вона звабила своєю кулінарною майстерністю. Цей злочин викликає бурхливу реакцію людей: по-перше, Каджії не схожа на типову фатальну жінку, бо недостатньо гарна, недостатньо молода, недостатньо струнка. По-друге, їх обурює те, що від такої начебто затишної господарочки не очікуєш чогось небезпечного, ну як так?

Каджії не спілкується з журналістами, але Ріка раптово стає винятком, і її поступово затягує у дивний світ цієї жінки. І до чого це призведе?

Масло відіграє важливу роль в романі, бо й починається все з того, що Ріка не може знайти його в магазині через «неврожай», і далі воно стає символом насолоди життям. Про їжу тут взагалі багато, і гурманські експерименти стають частиною шляху до пізнання себе. З цікавого: тут згадується десерт кастелла, а я незадовго до того читала іншу японську книгу, де він теж фігурує. Також символічними є описи місць, де відбуваються події, і це теж відображає певні блукання героїнь.

Феміністичні мотиви тут яскраво виражені: є дружба та недружба між жінками, підіймається питання мізоґінності суспільства (в тому числі внутрішньої мізоґінії), педофілії та фетфобії.

Чи є тут квір-мотиви, то доволі складно сказати. У шкільні роки Ріка мала багато «фанаток» через андроґінну зовнішність, ну то, як на мене, більше соціальна річ, доволі типова для дівчат підліткового віку. Її спілкування з Каджії досить неоднозначне, а от з подругою Рейко прямо гарний духовний звʼязок (я сподівалася, що вони будуть разом). Рейко взагалі тут моя улюблена героїня, дуже приємна талановита дівчина і таємнича.

Темп оповіді повільний, детальний, що для мене плюс, але знову ж, якщо розраховувати на трилер, це дратуватиме.

Джерелом натхнення для авторки стала реальна історія злочину та реакція суспільства на нього. Цікаво, що прототипка Каджії прочитала «Масло» і була не в захваті (життя імітує мистецтво, ось такий колообіг). Я з нею не погоджуюсь, книга чудова, але треба враховувати, що це не трилер і не трукрайм.

#прочитане2025 #asakoyuzuki #butter #асакоюдзукі

Сподіваюсь, що в українському перекладі буде ця обкладинка.