Страшно бісить ця обкладинка. Художник малювати не вміє! І підозрюю, що то позували Кен та Скіппер 😡

Ще про читання іноземними часто бачу думки, що страшно братися, але не бійтеся, це просто книжки. Як не зайде чи буде важко, можна відкласти та взяти іншу, але не треба сакралізувати, що це щось надзвичайне та потребує спеціальної надскладної підготовки, бо це починає тільки лякати, а читання — то задоволення.
Але! Коли книжка (чи фанфік, чи ще щось) вже буде дочитана, то треба себе похвалити та записати це в список досягнень 🔥 І не треба ні в якому разі чекати, типа, що ось дійду хоча б до рівня С1, тоді й почну читати. Запізно, звісно, не буде, але й зарано теж, це така справа, що влитися можна у будь-який момент.
Єдина проблема, насправді, то гроші 😢 Але якщо є змога купити вживані книжки, то супер. З електронкою теж є різні варіанти.

Чоловіки-коментатори на профем-каналах — 🤡🤡🤡

Згадала історію про японського вченого, який досліджував давньоруську мову, та коли приїжджав в Україну, то так в побуті і спілкувався нею 🔥

Хочу цю книжку ❤️ У передмові Джона Сазерленда до четвертої частини ріпліади прочитала деякі цікаві факти про Гайсміт.
До постійних стосунків вона була нездатна, більшість дорослого життя проводила в Європі, бо не любила Америку.
Свій перший роман про Ріплі вона почала писати, оговтуючись після чергових стосунків з жінкою та страждаючи через зубний біль та безсоння.
Також під час написання циклу Гайсміт постійно сперечалася з матірʼю, з якою у неї взагалі було все складно: мати розлучилася, коли була вагітною, та намагалася позбутися непотрібної вагітності з допомогою скипидару. Проте, що дивно, цей запах письменниця дуже полюбила та навіть вважала еротичним.
Про Ріплі Гайсміт говорила, що їй здається, ніби то він пише книжки, а вона просто друкує за ним. Ще вона іноді підписувалася в листах до друзів як «Пет, також відома як Ріплі».
#читаю_зараз #ріплі

Як сказати «я люблю жерти лайно», якщо не хочеться казати «я люблю жерти лайно». Це візуально наймерзенніші видання 🤢 сподіваюсь, вони відразу ж розвалюються та фарбують пальці.
То мені нарешті трапився репост відео дівки з гіалуроновими вусами*, яка купує росняву продукцію (на скрині не вона).
*нормально ставлюся до будь-яких втручань, які виглядають нормально, а ось це ще раз доводить, що несмак — то на кожному рівні несмак.
А, ну й ще я лукістка та мізоґінка, коли це стосується росні та москвофілів. Ні, не соромно.

“Dancing Queen” я дочитала. Спантеличило, що це не окрема завершена історія, а треба обовʼязково читати наступну, щоб дізнатися, що далі буде (а вийде вона лише в листопаді, та й у твердій обкладинці, на мʼяку ще довше чекати).
Сподобалось, що там більше про побут та життя, а не про поліцейські деталі, я оті всі виробничі романи не люблю, а якщо про людей, то це якраз для мене.
Тут є дві головні героїні, обидві поліціянтки, мені більше сподобалась старша (молодша, з пошкодженим слухом, якась притрушена). Найцікавіше, звісно, спостерігати за тим, як еволюціонує соціум, а ще за всякими культурно-кодовими речами. Отже, чекатиму продовження.
#прочитане2024

Щось останніми днями двічі натрапила на зведення корейської культури до кімчі та корейської морковки. Побутовий расизм у великих книжкових блоґерів, так мило 🤡

Всім тіктоківським поціновувачам стосунків у дарк романсах бажаю такої ж любові 🙃

З передмови.

Ріплі шкода лобстера 💔🥺

До речі, українських книжок бракує і в київській психіатричній лікарні («павлівці»).

Тож в кого є можливість щось передати, ось сторінка автора поста. Шефа, про якого згадувала вчора.

in book we trust

Ріплі шарить ❤️

Берлін так гарно описано, хочу тепер туди теж. Гайсміт взагалі гарно пише про Європу.

Це не довгі красномовні описи, які хочеться перегорнути, а таке, що я справді можу відчути. Типу такого.

Книга оця.

Поява Мейбл 💃