А це окремо винесу.
🥲

Звісно, очікую, що в An unauthorised fan treatise буде якийсь плот-твіст, але поки що головна героїня викликає бажання зробити щось нехристиянське 😐 Бо одна справа — писати в інтернеті теорії, чи зустрічаються актори (хоча аргументи там переважно на кшталт «Вони все заперечують, значить, точно пара»), а інша — сталкерити людей в інтернеті та в реальному житті. Ну й спроби аутинґу — то таке собі.
Але книга (?) мені подобається, ну й подібних персонажів я зустрічала, все дуже правдоподібно.
#читаю_зараз

Схоже, що це маскінґ і в Алісії аутизм, це я при першому читанні не помітила. А також зараз бачу багато турбуючих деталей, які перекреслюють перше сприйняття до того самого моменту. Ну типу, воно відразу так і було.

Не зовсім про книги, але про одне питання, яке мене давно турбує і про яке теж читаю (ну хоча, в принципі, можна пов’язати з певними книжками, Маккерді, наприклад).

Головна проблема історії — це те, що вона завжди повторюється, бо люди завжди однакові. Дехто (я теж) сумує за буремними двадцятими, але, як то кажуть, буремні двадцяті є в нас вдома (привіт, ковід). Плюс-мінус, але то дрібниці.

І як відомо, Голлівуд вже на початку свого існування був ще тією клоакою та гніздом розпусти, але й мінуси теж були. Зокрема, сталося декілька надзвичайно гучних скандалів: то режисера Вільяма Дезмонда Тейлора загадково вбили, і ходили чутки, що це зробили учасники гейського голлівудського секс-культу, залежні від опіуму (ну це вже щось зовсім сміховинне), то акторка Олів Томас випадково чи навмисно випила протисифілітичні ліки свого чоловіка та померла, а потім у вигляді привида жила в театрі, то красунчик-актор Воллес Рід помер від наркозалежності, але поворотним моментом стала справа Вірджинії Рапп. За життя ця 30-річна акторка не здобула визнання, але якось так вийшло, що вона потрапила на вечірку відомого актора Роско Арбакла, під час якої в неї стався розрив сечового міхура, що спричинив перитоніт, а згодом смерть. Роско звинуватили в тому, що він зґвалтував її, але доказів було недостатньо, його зрештою виправдали, але кар’єра була зруйнована, та й подальше життя теж. Що сталося насправді, вже ніхто ніколи не дізнається, але я все ж сподіваюся, що Арбакл був невинуватий, бо інакше зовсім сумно. Під час суду бруду вилили на обох, і на нього, і на Вірджинію; є теорія, що обоє стали цапами-відбувайлами, бо консерватори-антисеміти хотіли придушити Голлівуд.

Як би там не було, але цей суд став одним з кроків до запровадження через деякий час цензури та кодексу Гейза (Вілл Гейз був політиком та головою асоціації кінопрокату). Цей кодекс забороняв демонструвати все, що, на думку його творців, могло зашкодити моралі нації: оголення, обсценну лексику, привабливе зображення злочинців та подружньої зради, міжрасові стосунки, гомосексуальність та ще багато чого. Чи стали всі після того добропорядними громадянами та чи зникли принаймні голлівудські скандали? Відповідь очевидна. Звісно, талановиті режисери знаходили способи, як хоч трішки обійти цензуру, але шкода для індустрії була, на мою думку, непоправна. Найгірше те, що постраждали цікаві режисерки та цікаві жіночі образи, які процвітали в докодексову епоху. Моя улюблена персонажка (про неї ще напишу), яка пройшла цікавий шлях від фуррі до неоднозначного секс-символу, перетворилася на нудну доброчесну домогосподарку в довгій спідниці, а потім була позбавлена життя. Як хтось тоді зазначав, докодексове кіно було орієнтоване на різних глядачів, а після цензури основним споживачем стали вважати консервативного білого цисгетерочоловіка. Дуже добре цей світогляд показано в фільмі «Плезентвілль». Скасували все це зрештою через гроші, щоб нормально конкурувати з європейськими митцями (а, ну й докодексова пікантність була частково пов’язана з фінансами, бо під час економічної кризи люди не сильно хотіли витрачати гроші на розваги, тому кіношники затягували їх на сеанси як могли).

Я сподіваюсь, що колись всі таємниці шоубізу будуть розкриті (і я впевнена, що сучасні скандали прямо пов’язані зі старими), хотілося б почитати велике дослідження (з метою волати на кожній сторінці, що я так і знала). Але що завжди було очевидно: де крутяться великі гроші, там завжди крутяться погані люди і страждає багато невинних, в тому числі діти; патріархат — зло; все має бути максимально чесним та прозорим. А суб’єктивно додам, що дрібні гріхи (типу зловживання та подружніх зрад, якщо ніхто не постраждав) старим кіношникам золотої епохи пробачити можна, а всі ці вечіркові випендрьожні репери культурної цінності не мають, тому це б все максимально викоренити (тру-реперів це не стосується).

#кіно

Я б залишила назву «Банні», бо «Зайчик» — то щось не те. Але добре, що нарешті видають 🐰🎀

До того ж, це кролик.

Капець (

Спостереження: якщо за кордоном побачити літню тітку, розмальовану, як кловн-вбивця, то це 100% росіянка.
Тим часом без згадки про гімно не обійшлося і в Маккерді: вона проходила проби на роль персонажки-росіянки. Звісно, я не буду кидати книгу через це, бо на сюжет то не впливає (от наскільки я прискіплива, але тред про коктейлі, ведмедів та рулетки — ну то таке). Взагалі хороші мемуари, не чорнушні, хоч і про страшні речі.

Дочитала!
Щось я думала, що це дебют, але виявилось, що я колись брала іншу книгу авторки та кинула, бо погано написано 😀 Ну ця вже краще (не як The Appeal, але все одно добре розважила).

Отже, це історія, оформлена як блоґ дівчини Ґотті, яка фанатіє від паранормального серіялу та намагається довести, що виконавці головних чоловічих ролей зустрічаються. Звісно, робить вона це не зовсім законними та моральними способами, але все це вивернеться в зовсім неочікуваний твіст.

Це було цікаво читати, бо тут є один з моїх улюблених прийомів, але то спойлер, а ще підіймаються теми фанатства та фікрайтерства, які не так часто висвітлюються (ну чи то мені рідко трапляються, бо отак можу згадати лише «Фанатку» Ровелл, книжку Ґолді Молдавскі про бойзбенд та ще пару підліткових книг). І під час читання виникають питання: чи треба розрізняти реальність та вигадку, чи є межа між реальними людьми та персонажами? У мене відповідь однозначна (і я взагалі гейчу фанфіки про реальних людей, бо то є фу).

Що трішки засмутило — дещо відкритий фінал, але, певно, це зачіпка для наступної частини. А оцю можна офіційно прочитати тут: https://gottiewrites.com/

#прочитане2024

Цікавий момент: в одному розділі згадується Еліс Осман (навіть аватарка в твітері справжня!), а на сторінці goodreads її відгук висить першим. Думаю, авторки дружать і це якийсь внутрішній гумор)