І трішки про те, наскільки мене захопила книга. Далі можливо тригерно😈 Отже, я десь половину за один день прочитала і лягла спати, а посеред ночі прокинулась через сильну носову кровотечу. І така абсурдна ситуація: стою потім у ванній кімнаті, з носа хлющить кров, а в мене єдина думка: «От буде прикро, якщо зараз вмру і не дізнаюся, чим книжка закінчилася». Коротше, пішла і відразу ж уночі й дочитала.
Кумедно, тільки зараз помітила дизайн обкладинки😄
А, ну й потім я відразу ж вирішила прочитати ще одну книжку авторки. Іноді таке рішення буває неправильним, але ні.

І відразу ж після цього мені закортіло почитати The Twyford Code. Перенасичення не виникло, бо виявилося, що ці книжки абсолютно різні за атмосферою. Але форма схожа, тільки тут — розшифровки аудіозаписів зі старенького айфону, ну й зрозуміло, що якість такої розшифровки не ідеальна, і текст буде рясніти помилками; тому для початкового рівня англійської ця книжка не годиться, бо важко буде здогадатися, що там малося на увазі. До того ж, головний герой має певні особливості, і це теж може впливати на сприйняття. Але я з величезним задоволенням прочитала, тому раджу.
#прочитане2022
⬇️

Отже, герой — Стівен Сміт, не дуже примітний, та й наче не надто розумний немолодий чоловік, який нещодавно вийшов з вʼязниці. Йому не дає спокою таємниця з дитинства, коли зникла його вчителька, яка викладала у групі для дислектиків. І ця таємниця якимось чином повʼязана з книжкою колись популярної (але тепер проблемної) письменниці Едіт Твайфорд (омаж Енід Блайтон, додаткова радість для тих, хто теж любив ці книжечки у дитинстві). З допомогою своїх товаришів, які теж навчалися у тій групі для дислектиків, Стівен намагається дізнатися, що сталося. І ми наприкінці теж дізнаємося (можливо), і це буде максимально несподівано.

Але насправді це навіть не детектив, а дуже багатошарова книга про любов і дружбу. І ні, це не романтична історія, але дуже розчулює. Ще тут є троп знайденої родини (але не все так просто, і не всі родини хороші). І ностальгія за дитинством тут прекрасна, і оті проблемні пригодницькі книжечки Твайфорд, які зараз можуть справедливо закенселити та переписати, все одно прекрасні. Емоції при читанні були такі ж, як від найкращих книг Кінґа. І так, знову довіряти нікому не можна (я вже максимально підозрювала все та всіх, але до кінця не здогадалася, хоча деякі зачіпки, можливо, є, типу одного моменту). Обовʼязково буду перечитувати, це як раз така книга, що треба мінімум двічі братися.

А ще до цього роману у мене особливо теплі почуття, бо він став не тільки найкращою книгою року, а ще й останньою книгою, прочитаною перед повномасштабним вторгненням, тому навіки займе місце в моєму серці.

Вони в мене!
😄👻

✨Відгук-засьор! ✨Зі спойлерами.
E. K. Blair. The Black Lotus (Bang. Echo. Hush)
У цієї серії гарний рейтинг (крім фіналу, то вже навіть фанати не витримали), але не вірте йому! 8 років минуло, а я досі зла. Добре, що книжки старі, переклад їм не загрожує 😈

Сюжет: молода жінка Ніна невідомо чому ненавидить свого чоловіка Беннетта (єдиний нормальний персонаж у книзі) і сходиться з іншим чоловіком, Декланом, щоб він тому помстився, але раптово закохується (хз чому, бо той Деган жахливий абʼюзивний тип; приклад романтики між ними: після сексу він насцяв їй у піхву, типу щоб помітити територію). Але є там персонажі ще гірше.

Потім ми дізнаємося, чому Ніна ненавидить чоловіка: насправді вона має інше імʼя і в дитинстві товаришувала з Беннеттом. Якось він почув з її помешкання крики і вирішив, що батько її бʼє, розповів своїм батькам, ті викликали поліцію, виявилося, що батько Ніни торгує зброєю (кричав він на клієнта), його арештували (потім він помер у тюрмі), а Ніну відправили до опікунської родини (матері в неї не було). Опікуни виявилися збоченцями і примушували Ніну та хлопця на імʼя Пайк до непотрібств. Потім не памʼятаю, як вони вибралися, певно, Пайк повбивав опікунів; він повністю відбитий, проте Ніна його дуже любила і вважала братом (при цьому стосунки в них були не братсько-сестринські). Це все жахливо, але до чого тут Беннетт, який сам був дитиною і хотів допомогти подружці, та й винен перш за все батько.

Звісно, що закоханий в Ніну Пайк вирішив зруйнувати її абʼюзивну ідилію, почалися сутички, в результаті яких Ніна втратила дитину, і я не памʼятаю, хто кого повбивав, але наприкінці книги нікого з її чоловіків наче не залишилось. Пайка не шкода (Ніна його після всіх вибриків не зненавиділа!), Деклана теж теж, а от щодо Беннетта я не втратила надію і почала читати другу книгу, сподіваючись на його воскресіння, але ні, живим виявився тільки Деклан, а наприкінці ожив і батько.

Всю другу книгу Ніна страждає за Декланом, а от третю частину я кинула, бо там вже був якийсь сюр, Ніні почала являтися Синя Гусінь з «Аліси» (на додачу до духа Пайка||), і в цілому книжка зовсім просіла. У спойлерах я піддивилася, що в кінці ||Ніну і Дегана хтось застрелив.

От може було б краще, якби авторка писала не любовний роман, а книгу про шлях жінки до божевілля. Бо на любовний роман, навіть дарк, це зовсім не тягне, герої бісять (крім одного 🥲), а ще й ці галюцинації в кінці. Ніна бісить більше, ніж інші, взагалі не зрозумілі її почуття і вчинки (навіть з урахуванням її стану). Тому проспойлерений фінал мене влаштовує 😈

Але я побачила, що в авторки є YA про дівчину-підлітка і психічні проблеми, і хочу почитати. За відгуками непогано (у тому сенсі, що мені може зайти). Наче в літературному сенсі трилогія нормально була написана, тільки зміст жахливий. Але список до прочитання у мене великий, тому все ж навряд чи.

#прочитане2016

Це я, коли герої книги не миють очевидно брудні руки перед тим, як їсти або негігієнічно займаються сексом

І це одна з причин, чому мене бісить One Last Stop 😈

Єдиний нормальний спосіб для р*сіян зʼявлятися у книжках 💅

Дочитала What Feasts at Night (от не дуже хороша ідея була робити це вночі, бо книжка про монстра сну 😄), атмосфера, як і у попередній частині, чудово прописана. Тут герої перемістилися до Галлації (тут деякі країни реальні, деякі вигадані; схоже, мається на увазі плюс-мінус Румунія, бо той монстр називається moroi, а одна з персонажок має прізвище Ботезату), і настрій тут вже такої сільської готики, а до грибів додалися метелики (дещо напружує, що схожі метелики останнім часом невідомо звідки беруться у мене в хаті).

Від деяких моментів реально гусяча шкіра була, але тут є і доволі саркастичний гумор, що дуже розраджує. А ще дуже добре прописаний ПТСР, це може затриґерити. Що мені подобається: авторка не робить книгу занадто фантастичною та не ліпить анахронізми, хоч це і напівальтернативна історія. Типу, той же ПТСР називається soldier’s heart, а не ПТСР, а тогочасне становище жінок виглядає достовірним. Бісить, коли в псевдоісторичці героїні поводяться так, що насправді в них через це були б великі проблеми, і це дуже знецінює внесок феміністок — типу за що боролися та борються, якщо все й так нормально? І ґендерна ідентичність Алекса прописана добре (безпроблемні та безпричинні трансґендери у псевдоісторичці теж бісять, це не репрезентація, а знову ж знецінення). Алекс, до речі, мені дуже подобається (подобаються?), чекаю на продовження. Вдова Ботезату — вогонь-персонажка 😄 Сильно переживала за коня але все добре
#прочитане2024