Антоніно Ферро (італійський психоаналітик пост-біоніанець) виділяє наступні лінії розлому між різними клініко-теоретичними профілями психоаналізу (простіше кажучи, відповідає на питання "за якими критеріями відрізняються підходи і техніки"):

1. Наявність чи відсутність акценту на операції історичної реконструкції. Чи важливо зробити свідомим те, що раніше було несвідомим? Чи мета в підвищенні емоційної напруги, яку може витримати розум? Якщо реконструкція представляється важливою, чи надається їй статус "достовірної", або ж вона розглядається на одному рівні з іншими діалектами/сценаріями тут-і-тепер і.т.д. — і є приводом розвитку α-функції?

2. Значення, яке надається ряду сновидних проявів під час сесії. Одні аналітики вбачають сни як значущий матеріал клієнта, який треба розтлумачити, інші зосереджуються на активності власних "сновидінь" прямо під час сесії — тобто на виникненні у своїй свідомості образів, спогадів, ревері. Третій варіант — розглядати сесію цілком як сон. Перед будь-якою фразою можна додати: "Мені приснилося, що..." Тоді, як зазначає Ферро, будь-яка розповідь або персонаж фактично стає частиною серії голограм, які фіксують емоційну реальність поля.

3. Ступінь реальності, що приписується комунікаціям клієнта. Інакше, як ми слухаємо? Слухання може бути історично-реалістичним (зовнішнє тут існує і впливає буквально), націленим на внутрішній світ (який визнається не менш реальним ніж зовнішній), або повністю "онейричним", коли все є лиш певними образами на службі сновидінь.

4. Ставлення до правди і брехні. Інакше, чому вірити? (Як ілюстрація, фройдівські метання щодо "реальності" сексуальних домагань до його пацієнток) Спектр простягається від історичної правди до "правди" емоційного контакту і правди функціонування внутрішнього світу, до розгляду будь-яких фактів сесії як вигадок.

5. Модальності інтерпретації. Реконструюючі, інтерпретації перенесення і в перенесенні; ненасичені або насичені інтерпретації поля або в полі; а також спільно сконструйовані інтерпретації (co-pense [спів-думання]).

6. Концепції перенесення та стосунків. Різні підходи різною мірою визнають суб'єктивність аналітика (десь це взагалі не приймається, інші (напр., Біон) переймалися психічним функціонуванням аналітика досить скрупульозно, навіть не в загальному, а "в цей даний день"). Також, в залежності від свого теоретичного направлення, ми будемо звертати більше уваги на ті чи інші речі: едіпальні конфлікти, доедіпальні, психотичні тривоги тощо.

7. Концепції сексуальності та ін.

9. Критерії "аналізованості", критерії припинення аналізу, критерії визначення "хвороби" та одужання тощо.

Цікаво, чому автор обрав саме такий порядок викладу?

Незалежно від обраних моделей, Ферро перераховує три інваріанти, які роблять використання терміну психоаналіз "законним": а) переконання в існуванні несвідомого; б) повага до незмінних елементів сеттінгу, в) асиметрія, в якій аналітик бере на себе повну відповідальність.

[На базі Transformations in dreaming and characters in the psychoanalytic field (2009)]

#нотатки

Розглянемо пацієнтку, яка під час однієї з перших сесій аналізу так реагує на певні інтерпретації: "Коли я була маленькою дівчинкою, я відвідувала свою подругу Матильду і відчувала повну довіру, але я ніколи не очікувала, що її дідусь — коли ми залишилися наодинці — так сильно засмутить мене, торкаючись мене під спідницею. Пам'ятаю, як я втекла, вирішивши ніколи не повертатися". У першій моделі розуміння персонажів [історично-реалістичне слухання з попереднього поста] аналіз буде випливати саме з представленої розповіді, через поступове послаблення в придушенні реальних інфантильних переживань, подій, що насправді відбулися, які будуть поступово "згадуватися" або, якщо вони повторюються в перенесенні, опрацьовуватися і детоксифікуватися. Те, що раніше було несвідомим, породжуючи заборони і почуття провини, стане свідомим і розтане, як сніг на сонці; а аналітик буде Еркюлем Пуаро або Гомером, який співає, досліджуючи одіссею пацієнтки, поки вона врешті-решт не приземлиться на Ітаці самопізнання.

Antonino Ferro. Transformations in dreaming and characters in the psychoanalytic field

#цитата

Одним із первинних рефлексів нашого виду є хапання. Цей рефлекс досить швидко зникає. Іншим, зі схожими характеристиками, є рефлекс автоматичної ходьби. Однак первісний рефлекс часто супроводжує нас протягом багатьох років у вигляді потреби схопити або вчепитися за щось — як аналітиків, за вже відомі та закріплені теорії, а як людей загалом, за релігії чи ідеології (Bion, 2005). Таким чином, цю важливу частину людського функціонування можна порівняти з тролейбусом чи трамваєм, який має черпати енергію з електромережі за допомогою пантографа, але в нашому випадку — з мережі заздалегідь сформованих переконань (Ferruta, 2005).

Автоматична ходьба — це коли ми ходимо, не запитуючи себе, чому, і без субстрату твердої думки — може розглядатися таким же чином. Крайньою формою такого ставлення є, звичайно, піддатися спокусі залишитися в кабінеті на рівні відомого (як щодо пацієнта, так і щодо теорій). Як зазначає Болоньїні (Bolognini, 2008), ця спокуса може навіть поширюватися на Едіпів комплекс аналітика, коли аналітик формує надмірно ексклюзивну нарцисичну діаду з гіпернасиченою дружиною ⁄ теорією замість генеративної пари, здатної залишити простір для оригінальності дитини ⁄ пацієнта. Дві чудові протиотрути пропонує Біон (1987), коли пише, що сьогоднішні пацієнти не мають нічого спільного з вчорашніми, і що він дав би фройдистську або кляйніанську інтерпретацію, тільки якби втомився і не мав жодної власної оригінальної ідеї!

Antonino Ferro. Transformations in dreaming and characters in the psychoanalytic field

#цитата

Нарешті, ось і цей запаморочливий текст про сновидне мислення наяву цілком.

#переклад #стаття #психоаналіз

«Алиса приходит на сеанс в 11 ч. 30 мин., ложится на кушетку, вначале спрашивает себя, вовремя ли она пришла. Какое у нее время, 11 ч. 20 мин. или без двадцати 12? Она вдруг никак не может точно вспомнить, хотя с начала анализа время ее сеансов осталось неизменным, и на самом деле она пришла вовремя. Затем она перечисляет все дела, которые «не двигаются». Окна в квартире вышли из строя, и она никак не могла добиться от управляющего, чтобы он прислал ей кого-нибудь их отремонти­ровать (вопрос об окнах некоторое время занимает значительную часть сеансов). С ее мужем у нее не ладится. Она так больше не может. Все, что она ни делает, не получается. Алиса спрашивает меня, пришла ли она сегодня слишком рано или опоз­дала. Я отвечаю: «Мне кажется, что кто-то из нас должен здесь что-то потерять (де­сять минут вы или десять минут я) и вы хотите показать мне, что это вы вот-вот что-то потеряете, что вы всячески унижены».

Жанин Шассге-Смиржель

#цитата

Огляд статті "Пліткуючий психоаналітик" Олініка (1980)

#стаття #психоаналіз

Лука Николи: В Великобритании предпочитают анализировать пять дней в неделю, в Европе — четыре, своего рода полный привод. Во Франции — трицикл…

Антонина Ферро: Или мотоцикл с коляской.

Лука Николи: …или мотоцикл с коляской. Начинающие аналитики и большинство психотерапевтов используют двухколесный скутер, когда все идет хорошо, с заменой на самокат, когда плохо. Существует расхожее мнение, что терапия с частотой встреч менее трех раз в неделю теряет право называться психоанализом, потому что при низкой интенсивности пациент теряет возможность свободно ассоциировать. Вы часто говорите о важности деконструкции в анализе «реальных» историй пациента. Возможна ли такая работа при низком темпе, когда внешняя реальность заявляет о себе достаточно громко?

Антонино Ферро: На этот вопрос сложно ответить кратко. Мне нравится ваша метафора с транспортными средствами. Все, что вы перечислили, работает и позволяет двигаться вперед. Я бы только отказался от самоката или уницикла из-за их неустойчивости. Думаю, вы не посадите любимую бабушку на стул с одной ножкой. Или двумя… Стул с тремя ножками уже понадежней, но лучше, чтобы ножек было четыре или даже пять.
Возникает вопрос, является ли высокая интенсивность обязательным условием для того, чтобы терапия могла называться психоанализом? Что ж, думаю, некоторые вещи нужно просто принять. Температура кипения воды — 100 °C. Можно слегка изменить этот параметр: если забраться высоко в горы, она (температура) опустится на несколько пунктов. Однако нам не под силу радикально изменить законы физики. Вода закипает при 100 градусах, а деление ядер происходит при накоплении критической массы. Боюсь, для запуска цепной реакции анализу необходима определенная интенсивность. Какая именно — никто точно не знает. Из опыта могу сказать, что при частоте встреч три и более раз в неделю анализ меняется. Он отдаляется от аспектов реальности и становится более живым. Чтобы появилась возможность анализировать, реальность должна отойти на второй план.

Как в таком случае назвать психоаналитически ориентированную работу с частотой встреч менее трех раз в неделю? Предлагаю так и говорить — психоаналитически ориентированная терапия. Вы можете помогать людям, встречаясь даже раз в месяц. Это легитимная работа, но не психоанализ. Столь низкая динамика не позволит сформировать достаточно глубокую взаимосвязь, по-настоящему почувствовать и понять пациента и затем постепенно развивать инструменты сознания. Боюсь, для достижения по-настоящему качественных изменений придется выкрутить ускоритель частиц минимум на три сессии в неделю, а в остальном… [...] Даже если мы говорим о гениальном аналитике, необходимо признать: при низкой интенсивности возможен только косметический ремонт. Ремонт малой кровью.

Когда-то давно было принято различать психоанализ и психотерапию. Возможно, я покажусь старомодным, но мне до сих пор это близко. И разница между ними по большому счету состоит в интенсивности сеттинга. Конечно, если вы спросите: «Что выбрать: пять дней в неделю с ортодоксальным аналитиком или две с Дональдом Мельтцером?» — я порекомендую второе и буду называть это психоанализом. И, думаю, вы догадываетесь, что я предпочту, если выбор встанет между Томасом Огденом раз в неделю или ежедневными встречами с архиконсервативным коллегой. Я специально привожу утрированные примеры, чтобы показать — все случаи индивидуальны. Но если говорить о нормальном, достаточно хорошем анализе, частота посещений — это ключевой параметр сеттинга.

#цитата #психоанализ

Классная книжка — простым языком о сложных вещах. Будет много цитат.

#книга

Однажды, когда я был кандидатом, я стал свидетелем спора двух опытных аналитиков, представителей разных школ. Один утверждал, что бедро лошади на картине Паоло Учелло похоже на женскую грудь. Такое белое и округлое, что в этом просто не может быть сомнений. Другой парировал: «Нет! Взгляни на мышечные волокна. Это определенно пенис!» Помню, я и тогда немало смутился, и до сих пор никак не привык к прикладному психоанализу. В моем понимании этот термин описывает события конкретной аналитической сессии — и ничего более. Конечно, можно повеселиться и начать решать с помощью психоанализа тригонометрические задачи или оценивать искусство, но, боюсь, результат будет напоминать известный анекдот. Ученые после многолетнего исследования картины Леонардо Да Винчи «Мона Лиза» пришли к выводу, что так может улыбаться женщина, недавно узнавшая, что она беременна. Или — та, которая узнала, что нет.

А. Ферро "Вдруг я скажу что-то не то?"

#цитата

Помните знаменитый клинический случай Панкеева (Фрейд, 1918)? Анализ строился вокруг сновидения, которое однажды появилось в сессии. Пациент описал свою детскую комнату — как он лежал в кровати, развернутой в сторону окна, за которым стояло высокое дерево, а на ветвях дерева сидели волки с торчащими вверх ушами и внимательно за ним наблюдали. Тогда Фрейд в качестве объяснения предложил интерпретацию первичной сцены, хотя понятно, что дело не в этом! Если не вдаваться в подробности, пациент c помощью этой истории сообщил аналитику: «Я испытываю тревогу, когда представляю, что вы сидите у меня за спиной и ждёте малейшего повода, чтобы начать интерпретировать, разорвав меня на кусочки».

А. Ферро. Вдруг я скажу что-то не то?

#цитата

Давайте рассмотрим этот тезис [про онейрический процесс] на примере супервизии.
Как-то раз ко мне пришел коллега, которого я встретил дежурным «Привет, как дела?», на что в ответ услышал длинный рассказ о недавнем путешествии в Помпеи. «Мы поднялись на вершину Везувия. Джип очень трясло в дороге, а когда высадились на вершине, из жерла вулкана повалил дым. Вокруг было много неаполитанцев. Они говорили на своем диалекте, и я совсем ничего не понимал. Их язык был больше похож на арабский, и я очень хотел, чтобы они перешли хотя бы на английский!» Затем коллега перешел к представлению психоаналитического случая — довольно скучной сессии, которая целиком оказалась посвященной детской теме. Пациентка походила на мою анализантку с тетей-монахиней. Работала воспитательницей в детском саду и говорила преимущественно о подгузниках, салфетках, какашках, в общем, обо всем, что касается инфантильности.
Если рассмотреть эту историю с позиции того, что каждая сессия (в том числе супервизионная) — это онейрический процесс, а каждое слово — это «послание» аналитику, то можно предположить, что пациентка (и супервизант вместе с ней) приблизились к горячей теме — Везувию своего аналитика, который говорит на странном языке и рядом с которым понятный западный мир с его памперсами рискует скатиться в мир абсолютного восточного хаоса. 

А. Ферро. Вдруг я скажу что-то не то?

#цитата

Мы можем стремиться к истинам, но следует помнить, что любой из них необходимо пространство для лжи. Иначе ее будет сложно выдержать. Раскаленную сковородку с правдой не поднять без ручки из лжи.

Человек не приспособлен к прямому контакту с реальностью.

А. Ферро. Вдруг я скажу что-то не то?

#цитата

Пропоноване видання 2022 року в перекладі Павла Шведа є збіркою есе Жижека різного терміну давності (та придатності). Мультикультуралізм, християнство, Голлівуд, психоаналіз і ковід — як завжди, блискавичний словенський кухар ненаситно змішує ідеї, смаки та враження, створюючи специфічний жижекіанський коктейль, в якому мало що є зрозумілим, або хоча б послідовним. Нижче пропонується прослідкувати текстом одного з есеїв, а саме — «Безжалісною любов’ю смерті».

https://syg.ma/@alena-bartosh/na-polyah-rechi-iz-vnutrishnogo-prostoru-slavoya-zhizheka

У мелодрамі «Красунчик Жест» (Beau Geste, 1939) розповідається історія про хлопця, який жорстоко викрадає дороге діамантове кольє у своєї тітки. Він зникає, розуміючи, що його репутацію навіки зруйновано, і він не зможе повернутися в сім’ю. У кінці фільму глядач дізнається, що насправді тітка останнім часом зазнавала фінансових труднощів, продала оригінальне кольє, і замінила його на дешеву підробку, щоб врятувати родину від банкрутства. Хлопець це знав і намагався приховати цей факт. Врятувати честь тітки можна було лише одним способом — вдавши крадіжку. Крадіжка ніби показує, що було щось достойне кражі, що гроші в них все ще були. Зрештою, справжній обман злочину полягає в приховуванні факту, що красти тут нічого.

У такий спосіб приховується конститутивна нестача в Іншому, тобто підтримується ілюзія, ніби Інший володів тим, що в нього вкрали. Якщо в коханні ми даємо те, чим не володіємо, то в злочині кохання ми викрадаємо у коханого Іншого те, чим не володіє він.

#стаття #психоаналіз

Ми з українськими колегами помітили, що багатьом міжнародним колегам-психоаналітикам бракує навичок спілкування з людьми в кризових ситуаціях, які є реальними, а не реконструйованими. Замість прикладів розуміння чи аналітичного залучення ми часто спостерігали, як психоаналітики використовували свою нібито неупередженість, стриманість та емоційну непроникність перед обличчям гострої травми війни, раціоналізовану концепцією психоаналітичної нейтральності. Більше того, деякі наші міжнародні колеги заохочували нас, українських психоаналітиків в умовах війни, зберігати позицію нейтральних спостерігачів щодо війни, яка роздирає нашу країну. Я хотіла би підкреслити, що Фройд (1915) пропонував психоаналітикам зберігати нейтральність щодо різних сторін інтрапсихічного невротичного конфлікту як технічний інструмент для полегшення терапевтичної регресії та розвитку перенесення. Фройд ніколи не припускав, що психоаналітики повинні проявляти емоційну байдужість в рамках самого міжособистісного терапевтичного альянсу або, звичайно, по відношенню до болючих подій в реальності, особливо за межами психоаналітичного кабінету. Тому заклики до мене як до українського аналітика зберігати нейтральність поза межами моєї клінічної роботи мене здивували. Минулого року я почала задаватися питанням, чи вивчають психоаналітики в усьому світі праці Фройда або сучасні дослідження про практичну роботу в активних кризових ситуаціях. Мені цікаво, чи не використовують ці аналітики нейтральність як прикриття для власного небажання мати справу з жахіттями, присутніми в реальності багатьох людей. Мені цікаво, як часто психоаналітичні тренінги охоплюють концепції, подібні до концепції Гріна (2018) про не-невротичні основи насильницької поведінки або високофункціональну психопатію серед тих, хто ініціює війни.

Velykodna, M. (2024). War and Attacks on Thinking: Reflections on the Psychoanalysts’ Responses to the 2022 Russian Invasion of Ukraine. Psychoanalytic Inquiry. Vol. 45. Issue 4

#цитата

Лучше всего психоанализ работает там, где продавцы счастья потерпели поражение, но большинство психоаналитиков делают вид, что тоже продают счастье и это не удивительно, это человечно.

Многие психоаналитики, подобно коучам, психологам и психотерапевтам - в своём маркетинге обещают воодушевление, поддержку, высоты и достижения, иногда такое может быть в результате психоанализа, но есть в этом что-то маниакальное и поэтому вызывает мало доверия.

Психоанализ чаще всего дарит скромное счастье, которое далеко от эстетики коучинга, но даже такой подарок бывает доступный не всем, иногда психоанализ дарит смелость пессимизма, когда человек может смириться с тихим гулом реальности внутри и снаружи, смириться с реальностью там, где ее невозможно изменить.

Артикуляция пессимизма - это уже большая и сложная работа психики, это смелость перед действительностью, противоположность этому не оптимизм, а робкий пессимизм, который кроется в молчании и недоговорках перед самим собой, робкий пессимизм потенциально опаснее для человека, часто он живет и под маской оптимизма, потребления, продуктивности, но иногда и простого бессилия и подавленности.

Именно робкий пессимизм - это настоящий смертоносный корень из которого прорастают другие цветы зла. Артикуляция пессимизма позволяет овладеть им, признать его и найти источник бытия вне него, найти источники радости, которые существуют помимо источников горести.

Можно сказать, что обретение смелости пессимизма и признание источников жизни - может быть хорошим терапевтическим эффектом в психоанализе, хотя возможны и другие его комбинации.

Банши Инишерина (2022, М.Макдонах)

Полифоническая непрозрачная трагикомедия про конечность существования и внезапную смерть одной дружбы, подчёркнутую событиями ирландской гражданской войны (или наоборот?)

– Думаешь, Богу есть дело до карликовых осликов?
– Боюсь, что нет. И боюсь, что отсюда всё и пошло не так.

#смотрим_вместе