Марта Хавершем (Martha Haversham) про один зі своїх trashion [fashion+trash] проектів:

"Я вважаю, що "trashion" — чи то кутюр з овочевих відходів з компостної колекції, чи то вишукана сукня зі знайденого пір'я, чи то новітній пластиковий пляжний одяг — це форма мистецтва сьогодення. Вона буквально зупиняє вас на вулиці і викликає посмішку на обличчі. Мої колажі — це лише зразки. Справжня творчість висвітлює шлях назад, до нашого дитячого мозку, сповненого уяви, до грайливого місця, яке я називаю Smallditch. Моя робота як художниці полягає в тому, щоб вручити вам ключі від комори, набитої набагато кращим одягом у вашій голові, побачити їх як об'єкти бажання і відповідно оцінити."

Когда страх потерять над всем контроль исчез, я осознал, что никогда ничего не контролировал.

Джефф Фостер

#цитата

О личностных качествах психоаналитика. Отвечает Антонино Ферро ("Избегание эмоций, проживание эмоций", 2023)

Молодой коллега, находящийся в тренинг-анализе, однажды поразил меня, спросив о том, какими базовыми навыками должен обладать аналитик. Я не стал давать теоретический ответ (хотя мог бы сослаться на большое количество литературы на эту тему), а сказал не задумываясь: доброжелательность, доверие методу, способность слепо игнорировать любую реальность, кроме реальности внутри кабинета.

Быть доброжелательным означает соприкоснуться с самым «ужасным» чувством пациента, которое похоже на аналогичный сгусток нашего собственного так часто не интегрированного чувства. Не существует такого пациента, который не поведал бы нам о наших утраченных и часто безмолвных землях. Доброжелательность означает способность «желать добра» и возможность иметь взгляд Фра Кристофоро omnia munda mundis [чистому всё чисто] или, еще лучше, — мировоззрение священника из «Отверженных», который защищает Жана Вальжана: тот украл столовое серебро после того, как его приняли с добродушием и оказали ему гостеприимство; священник же просит жандармов, задержавших Жана Вальжана, отпустить его, утверждая, что сам собственноручно отдал ему серебро.

Доверие означает уверенность в том, что метод работает; это может занять месяцы или годы, но в конце концов мы сможем делать что-то полезное с самыми сложными пациентами, пока мы держимся за понимание того, что «анализ работает».

И третье — игнорирование любой внешней реальности: способность видеть сцены, разворачивающиеся в кабинете, и не быть ослепленным внешней реальностью.

#цитата

Ми можемо щось помітити, виокремити серед іншого тільки за умови, якщо це вже нам відомо. Приміром, не маючи знань в ботаніці, я не знайду в клумбі петунію, а побачу лише недиференційовану масу «квітів». Набір дивних поведінкових аспектів іншої людини ніколи не збереться в аутизм чи СДВГ, якщо цей опис мені невідомий. Лікар починає безпомилково помічати рак лише за умови, що хтось надасть йому найдрібніші прояви цього стану. Тобто щось може існувати в загальному — петунії, аутизм, рак (набір випадковий) — але одночасно не існувати особисто для людини, доки вона з цим не познайомиться. З таких позицій, рясне забезпечення теоріями і категоріями — щось, що видається однозначно допоміжним.

З іншої сторони, настанова, що постійно лунає в психоаналізі, звучить на кшталт «зустрічаючись з пацієнтом, забудьте все, чому вас навчали». Біон залишає свою формулу «без пам'яті і бажання», звучать постійні застереження від насильницьких маніпуляцій на прокрустовому ложі тощо. (Зводячи до анекдотичного рівня, найкращим психоаналітиком є взагалі не психоаналітик, і краще заздалегідь не навчатись.)

Описуючи медицину в середньовіччі, Фуко каже, що з релігійних причин тіло (як священний об'єкт) не можна було розтинати, тому лікарям часто доводилося фантазувати, як же функціонують органи і внутрішні системи. Одна з теорій зазначала, що навкруги кожного органу є специфічна плівка, мішечок, який його огортає. Якщо плівка зазнає подразнень — тіло стає вразливим до хвороби. В якийсь момент заборону на некропсію відмінили, і це мало ознаменувати новий етап анатомічних досліджень.

Когда философия принесла свой факел цивилизованным народам, было наконец разрешено устремить испытывающий взгляд на безжизненные останки человеческого тела, и эти останки, еще недавно бывшие гнусной жертвой червей, становятся плодородным источником наиболее полезных истин.

Проте, що показово, роблячи розтини, перші медики продовжували бачити на органах мішечки. І не знайшли ніяких протиріч зі своєю теорією. «Щось» вже було їм добре відомо, настільки, що «знання про реальність» затьмарили саму реальність. Вони не змогли забути те, чому навчались.

#нотатки

Учора, 8 вересня, був день народження Вілфреда Біона, одного з найдивніших (серед відомих) психоаналітиків. При чому дивацтво його якісно відрізняється, наприклад, від дивацтва Лакана, чиї незвичайні звички (курити викривлені сигари, носити метелика) і неординарні висловлювання (ви в курсі) можуть розглядатися швидше політично. Божевілля Біона пояснити набагато важче. Наприклад, яким чином він дає подібні визначення: «Свідомість — чуттєвий орган сприйняття психічних якостей»? Дехто з метою розуміння вдається до його індійського коріння, і досвіду відчуження (від інших і від самого себе), який постійно супроводжував цю людину.

Після зустрічі з Вілфредом і не найтривалішої терапії, Семюел Беккет пише роман «Мерфі», де відводить двійникові Біона абсолютно унікальне місце. Він поміщає його в психіатричний притулок, під ім'ям містер Ендон. При чому містер Ендон навіть у психіатричному притулку вважається найнезрозумілішим і найбожевільнішим пацієнтом — він нерухомо сидить на ліжку зі схрещеними ногами, в шовковому халаті з драконами і в туфлях із гострими носиками. У нього на колінах — шахматна дошка (для початку партії Ендон чекає Мерфі, як Біон — Беккета). Беккет залишився не надто задоволений їхніми зустрічами, тому такий опис має характер літературної помсти, проте звучить доволі правдиво. Вплив, який ці двоє справили один на одного, теж значний. [Детальніше про книгу у Н. Савченкової тут]

У випадку Біона чітко видно, як ті чи інші теоретичні конструкції народжуються з особистого досвіду конструктора, тобто їхнього автора. Біографія Біона така, що до психоаналізу він приходить уже будучи повністю розбитим і травмованим. Усе найінтенсивніше і найжахливіше, що могло трапитися в його житті, трапляється буквально одразу — розставання з батьками, Перша світова, де він командує танковим взводом (у віці 18-19 років), і втрачає абсолютно всіх товаришів, смерть дівчини, яка була від нього вагітна. Далі він вивчає сучасну історію в Оксфорді (щоб прочитати про власний досвід на війні? так чи інакше, там же він глибоко занурюється у філософію), вступає на медичний, і, зрештою, починає психоаналіз. Після не відбувається нічого примітного — робота, сім'я, діти, знову робота. Усе начебто спокійно, але події, які Біону довелося пережити, не затихають у ньому до самого кінця.

Про те важливе, що він виніс із битв, Вілфред скаже: тонни сталі не міцніші, ніж людське слово. Ідея психічного контейнера перегукується зі страшним образом розпеченого танка — такої маси металу, що водночас і захищає, утримує, і є джерелом небезпеки, адже вибратися звідти практично неможливо. Або про формування різних рівнів повсякденності: одна справа готуватися до бою (начальник дає Біону детальне завдання А), і інша — опинитися в реальних умовах, де зрозумілі точки відліку відсутні (рівень Б), нарешті те, як ця битва буде висвітлена історично, або записана в якийсь документ — зовсім далеке від того, що насправді відчув там командир танкового взводу (шар В). То в якому з цих шарів істина?

#нотатки

Дякую, класно описано!

Хаотичные заметки о Бионе, ч.2

Открытие бессознательного, которое иногда приписывают Фройду, на самом деле случилось задолго до него. Хотя он поместил это в новую интересную перспективу. В трёх основных трудах по этому вопросу (про сны, шутки и другие неприятности обыденной жизни) Ф. описывает всё так, будто мы вполне адекватные и владеющие собой люди, которые, тем не менее, иногда сталкиваются с некоторыми трудностями: описками, оговорками, забывчивостью, спорным юмором или непонятными сновидениями. Его знаменитое сравнение насчёт самоманифестации бессознательного (из американских лекций) — студент, которого выгнали из аудитории, пытающийся пробиться обратно в класс, и потому отчаянно стучащий в дверь. В этом сравнении студент — это всё вытесненное, а аудитория, которая к тому же (в качестве образа) воплощает святыню разума, когито, обозначает, можно сказать, сознание.

И хотя Ф. предпринимает старательную и весьма успешную попытку ухватить бессознательное за хвост, его, как будто, всё равно больше интересует то, как оставаться "в ясном сознании". Это проблематично, потому что сознание, по сути, эпизодично, мы всё время куда-то выпадаем, где-то теряемся, и приходим к осознаванию чего-либо при помощи озарений. Появляется различный набор техник: разрешить конфликты, проанализировать перенос, сделать что-то, чтобы вернуть вытесненное и назвать неназванное, осуществить движение от Es к Ich и прочее. Эти вещи построены на практике мышления. Тут есть стремление к толкованию, пониманию. Вплоть до того, что одним из критериев, по которым Ф. выбирает пациентов, становится оценка их интеллектуального уровня.

Что же он понимает под мышлением?

Когда Ф. предлагает к рассмотрению принцип удовольствия и принцип реальности, он говорит, что выбор между ними становится особенно очевидным в моменты фрустраций. И приводит пример с оставленным младенцем. (Я, кстати, склоняюсь к тому, что все психоаналитики либо очень жестокие люди, ведь их гипотетические младенцы всё время страдают, либо крайне добры, потому что годами пытаются понять, как же этим младенцам помочь). Так вот, у оставленного ребёнка есть выбор: он может либо пробовать продлить своё удовольствие, уходя в галлюцинации (грезить, что мама скоро придёт, сосать палец, будто там есть молоко), либо он может настаивать, плакать и кричать, чтобы как-то взаимодействовать с реальностью и призвать мать обратно. Ф. руководствуется очень широким пониманием мышления. Регресс и уход в себя — что-то одно, но вот опыт установления отношений с действительностью, какие-то операции и действия, нацеленные на создание истории между человеком и миром — это уже мышление.

#заметки #психоанализ

Хаотичные заметки о Бионе, ч.3

Бион эту мысль подхватывает, и тоже понимает мышление гораздо шире, нежели набор логических заключений. Казалось бы, почему он так часто об этом пишет, почему сосредотачивается на «рациональной» стороне вопроса, а не на эмоциях, чувствах, и т.п.? Он также мог бы выводить эту концепцию, исходя из своего философского прошлого. Но, кажется, для Биона всё гораздо проще: он считает мышлением любую непосредственную форму, благодаря которой устанавливается связь с реальностью. Сюда входят и чувства (ведь они направлены на объект и находятся «на границе» внутреннего и внешнего), и внимание, и память (как сохранение, так и воспроизведение), и суждение, и даже двигательная активность. Мышление для Б., получается — это всё то, что существует в противовес принципу удовольствия.

В таком очень специфическом понимании любопытное место занимают сновидения. Ф. уже выделил им особое место, назвал «королевской дорогой» к бессознательному и описал, что, вероятно, они могли бы выстраиваться так же как поэтический текст (со сгущениями, смещениями и проч., когда внутренний цензор ослабевает). Тогда сны — это что-то, что предоставляет нам информацию о нас самих, иногда в завуалированной, а иногда наоборот, в более экстремальной форме. Это можно представить так, что человек находится в определённом режиме функционирования, но стоит ему заснуть — и режим меняется на другой. Как в двухфазном счётчике на электричество, который считает «ночь» по другому тарифу. Б., продолжая тему наших постоянных «выпадений из сознания» (например, когда глубоко о чём-то задумываешься, мечтаешь, пока моешь посуду или куда-то идёшь, разыгрывание внутренних сценок, разговоров, или когда предаёшься воспоминаниям, и т.д.) — проблематизирует эту тему иначе: а способны ли мы вообще проснуться? Его счётчик «знает», что и днём, и ночью электричество работает одинаково.

Так Б. делает предположение, что сновидная форма мышления — это и есть основная форма мышления. Бодрствуя, человек попадает под влияние всё тех же процессов (сгущения, смещения, вторичной обработки и проч.), но ему удается это игнорировать. В повседневной жизни это как будто превращается в фон, что-то невидимое. Поэтому для Б. сновидение — больше не улика, и не избранная зацепка, он не наделяет их привилегиями, хотя и говорит: кто не может заснуть, тот не может и проснуться. Возможность грезить связана у него с альфа-функцией, а невозможность — с недостаточно хорошо функционирующей психикой.

В современном психоанализе (как минимум, в тех немногочисленных работах пост-бионианцев, которые я читала) есть очень похожие мотивы. Психоаналитики (тот же Огден, Ферро, Чивитарезе) меньше обращаются к сознанию, моментам интеллектуального инсайта, «бодрствованию», и делают больший акцент на способности к творчеству, поэтическому восприятию себя и мира, которое разрушается или не до конца формируется под воздействием тяжёлого опыта. Их целью является не столько «осознавание», сколько восстановление этого умения грезить, создавать переходные пространства, в которых, в конечном итоге, становится возможным мышление.

#заметки #психоанализ

Иллюстрацией таких странных измельченных бионовских объектов мог бы стать случай Эжена (Евгения) Минковского — французкого психиатра — когда его пациент был убежден, что в его тело кладут отходы всего мира. Очевидно, это что-то психотическое, но при этом оно не является ни интроекцией, ни проекцией:

Идеи вины, разрушения, неминуемого наказания и преследования сопровождались [у пациента] довольно странными комментариями. Он называл это «политикой остатков» — политической системой, которая была организована специально для охоты за ним. Все отбросы, все отходы со всего мира сохранялись для того, чтобы однажды наполнить его живот. В этот список входило всё без исключения. Когда кто-то курил, оставались сгоревшие спички, пепел, окурки сигарет. После еды это были крошки, испорченные фрукты, кости от курицы, остатки вина или воды на дне бокала. Он говорил, что его злейшим врагом была скорлупа от яиц, — она выражала страшный гнев его преследователей. Когда кто-то шил, то оставались обрывки ниток, обломки иголок. Все спички, нитки, обрывки бумаги и осколки стекла, валявшиеся на улице, предназначались ему. После этого шли остриженные ногти, волосы, пустые бутылки, письма и конверты, билеты на метро, пыль с ботинок, пищевые отходы из домов и ресторанов со всей Франции и т.п.

Потом он перечислял гнилые овощи и фрукты, трупы животных и людей, мочу и кал лошадей. Он рассказывал: «Когда кто-то говорит о часах, то он говорит о стрелках, шестеренках, пружинах, маятнике и т.п.». И всё это он должен был проглотить. Эти комментарии были бесконечны, в них говорилось обо всем, абсолютно обо всем, что он видел или представлял. Нетрудно понять, что малейшая вещь, самое незаметное действие повседневной жизни немедленно превращались в его врагов.

Однажды я неосторожно достал из кармана билет на метро. «Эй, — сказал он, — я еще не думал о билетах».

Затем он начал говорить о билетах на поезд, на городской транспорт, на автобус, на метро и т.п. Этот вопрос занимал его несколько дней, потом пациент еще несколько раз упоминал эту тему в разговорах. «О, об этом я еще не думал», — повторял он каждый раз, когда ему казалось, что он забыл про ту или иную вещь. Более того, с той же целью он называл все вещи, которые видел вокруг себя, или перечислял все предметы одного класса. Когда упоминались микробы, то он начинал перечислять все их виды, которые знал, — вызывающие бешенство, тиф, холеру, туберкулез и т.п. Всем этим собирались нашпиговать его внутренности. В другом случае совершенно одинаковым тоном он стал говорить о кислотах — хлористо-водородной, серной, щавелевой, уксусной, азотной.

Таким способом пациент преследовал недостижимую цель — перебрать все возможные, воображаемые предметы во Вселенной. Как он говорил, «это ведет к бесконечности».

Василий Манзар: Огден (1994) в интервью с Митчеллом однажды сказал, что встреча с другим человеком — единственный способ высвободить крик, который вы не можете испустить в одиночестве, при условии, что другой не будет ошеломлен или затоплен им.

У статтях «Відмінність психотичної частини особистості від непсихотичної» і «Про галюцинації» (1957) Вілфред Біон починає говорити про «дивні об'єкти». Під цим він розуміє подрібнені фрагменти нестерпної психічної реальності, відкинуті за допомогою патологічної проєктивної ідентифікації в зовнішнє середовище.

Приклади таких дивних об'єктів: ковток вина і шматок хліба, в яких уявляють кров і тіло Христа; Мона Ліза, якщо здається, що вона дивиться саме на нас; будь-яка річ, яку хтось компульсивно переставляє, бажаючи домогтися «ідеального» розташування, нібито це на щось впливає; ще це всі «залишки» з попереднього посту (де пацієнт переконаний, що все сміття призначається для нього) і т. п. Дивні об'єкти — це елементи галюцинацій, які можуть виявити себе в чому завгодно із зовнішнього середовища.

Подрібнені шматочки психічної реальності. Фізичним еквівалентом такого подрібнення можуть бути випадки, коли людина розбиває все навколо себе вщент, ламає на частини, розриває папір або листи на дрібні-дрібні уривки. Цей феномен чудово показаний у фільмі «Шматочки Трейсі» (2007), зокрема через форму його подачі (з безліччю кадрів-фрагментів одночасно).

Кафка писав своєму батькові: «Мені було страшно, наприклад, коли ти кричав: "Я розірву тебе на частини", хоча я і знав, що нічого жахливого після слів не буде (дитиною я, правда, цього не знав)».

Дивний об'єкт — це осколок розбитої психіки, розбитого серця. Окремо існують спроби до категорії дивних об'єктів додати категорію дивних фактів («Світ складається з фактів, а не з речей», Вітгенштейн 1958), які також є елементами марення.

Наприклад, якщо Мона Ліза раптом не просто дивиться на мене, а дивиться осудливо — це маячіння (брєд) стосунків, якщо вона з'являється в усіх значущих для мене місцях — маячіння переслідування, ну а моя заява, що «я і є Мона Ліза» — це маячіння величі. Твердження «Я йду вулицею» — просто факт. Але якщо при цьому пацієнт лежить у себе в ліжку, і каже, що він іде вулицею — це вже дивний факт.

При цьому і в буденному житті ми використовуємо такі форми дивних фактів та архаїчного мислення. Приміром, коли жінка рве на клаптики лист коханого, який їй зрадив, вона цим його [коханого] знищує. Це аналог магії (і психотичного). Як і в стародавніх ритуалах, коли знищують і фрагментують фігурку ворога, символічно її вбивають, то тим тим самим вбивають свій біль, який приносить поганий об'єкт.

#нотатки