Cемь принципов, которыми целесообразно руководствоваться при консультировании психосоматической личности:

1. Терапевт уделяет постоянное внимание реакциям контрпереноса, чтобы не блокировать спонтанность клиента.
2. Терапевт с первых консультаций оценивает психическую стабильность пациента, в частности, толерантность к фрустрациям, помня, что тенденция к соматизации создает резервуар колоссального эмоционального напряжения. В тех же рамках он исследует индивидуальную систему его значимостей, например, проясняет, какие жизненные ситуации или конфигурации отношений становятся для него наиболее болезненными и способны спровоцировать аффективную или соматическую дезорганизацию.
3. Терапевт избегает сразу давать оценку соматическому состоянию пациента в терминах психологии, так как это может быть воспринято как проявление несерьезного отношения или даже как упрек в симуляции.
4. Терапевт уделяет особое внимание тем ситуациям в жизни пациента, о которых последний, несмотря на их драматичный характер, рассказывает как о самых банальных и незначительных эпизодах.
5. Терапевт проявляет интерес не только к страданию пациента, но и к светлым сторонам его жизни: радостях, достижениях, планах и т. д., то есть ко всему, что связано с сильными и здоровыми аспектами его личности. Если взгляд интервьюера направлен лишь на слабости, конфликты и перегрузки собеседника, последний переживает, по определению Бройтигама с соавторами, «демонтаж».
6. Терапевт старается, насколько это возможно, отрешиться от известных ему теорий, не пробует подогнать пациента под прокрустово ложе того, что читал или знает на основе собственного опыта.
7. Начиная сессии с психосоматическим пациентом, терапевт настраивает себя на долгую работу, в которой поначалу, вероятно, не будет ощущаться какой-либо прогресс. Лучше подчеркнуть, что с помощью анализа клиент, возможно, сумеет решить проблемы, когда-то ставшие одной из причин его нынешнего страдания, но посоветовать не относиться к терапии как к панацее, а к аналитику — как к волшебнику. В частности, если он обратился с соматическим заболеванием, начало психотерапии не должно стать поводом для отказа от помощи лечащего врача.

На базе «Психосоматика: психоаналитический подход»

За годы профессионального и жизненного опыта я пришел к простому выводу (, а может и не такому простому). Самая большая сила в этом мире - это любовь и прощение.

Чтец (2008, Стивен Долдри) — драматичное кино, снятое по одноимённому роману Шлинка. Про цену, которую мы платим за сохранение своих самых интимных тайн.

Она была гибкой, грациозной, соблазнительной – только соблазнительными были не грудь, не ягодицы, не ноги, а приглашение забыть об окружающем мире в глубинах тела.

Жизнь наша многослойна, её слои так плотно прилегают друг к другу, что сквозь настоящее всегда просвечивает прошлое, это прошлое не забыто и не завершено, оно продолжает жить и оставаться злободневным.

#смотрим_вместе

Неважливо, любовний це партнер чи наркотична речовина — результат завжди один і той самий: моя душа не може жити без цього іншого. Однак неможливо насититися тим, що вам насправді не потрібно. Вам не потрібні алкоголь і наркотики. Якщо ви зможете знайти те, що вам справді потрібно, то знайдете вирішення своєї проблеми із залежністю.

Джеймс Гіллман

#цитата

Страна приливов (2005, Терри Гиллиам).

То, что нам дорого, детка, не должно умирать и уходить в землю.

#смотрим_вместе

Невероятно грустное кино, в котором главная героиня постоянно улыбается. Это драма в тёплых оттенках, таких, в которых иногда принято говорить о своём хорошем детстве, даже если объективно произошедшее для постороннего слушателя оказывается кошмаром.

Несмотря на множество жутких сцен, этот фильм практически полностью про любовь. Про наивную (и иногда безответную) любовь к родителям, какими бы они ни были, про любовь, которая случается от безысходности и одиночества, любовь, забирающую возможность расстаться, отпустить. Ещё в 1917 году, в Trauer und Melancholie Фрейд описывает меланхолика, неспособного попрощаться с объектом своей привязанности, потому что тот стал его неотъемлемой частью. И тогда нужно из последних сил удерживать его внутри себя, уходя от реальности. Даже если это что-то мёртвое, ядовито разлагающееся, меланхолик заточает объект в безвременную темницу, становясь в ней таким же пленником.

С другой стороны, сила защитных механизмов психики улавливается уже на постере, где девочка сидит на дереве, растущем вниз, в небо. И этот переворот всего вокруг, непрекращающееся фантазирование оказывается единственным способом сохранить себя. Чтобы продолжать жить там, где надежды и мечты валяются на обочине как мусор.

#смотрим_вместе

Так или иначе, если жизнь пациентов была адом, если их детство было адом, если их взрослые отношения были адом, то я уверен, что и их анализ будет адом, и я ожидаю, что мне придется гореть там вместе с ними, как их мучителю, товарищу по несчастью, свидетелю и спасителю. Я не ожидаю, что смогу долго сохранять хладнокровие в этой ситуации. И даже если я это сделаю, тогда я не могу себе представить, как анализ продвинется дальше поверхностной поддержки.

Льюис Арон. A Ruthless Examination of an Empathic Clinical Presentation: A Discussion of Joye Weisel-Barth's Clinical Case (2003)

#цитата

🤐 Чому голос є чимось більшим, ніж просто носій значення або джерело естетичного захоплення?

Психоаналітикиня Альона Бартош опублікувала нотатки до книги «‎Голос і більш нічого» Младена Долара — про голос як про психоаналітичний об'єкт.

У 1769 році Кемпелен (австрійський придворний) конструює специфічний шаховий апарат, про який зазначають, що він може обіграти будь-кого, і автоматично реагує на хід супротивника. Машина виглядає як лялька в турецькому вбранні, з кальяном у роті, що сидить перед широким столом. Однією рукою лялька тримає кальянну трубку, а іншою рухає фігури. Глядачам показують, що все чесно, і під конструкцією стола нічого нема. Автомат здобув скандальну славу і обіграв навіть Наполеона! Такий собі штучний інтелект XVIII століття.

Насправді в коробці під столом залишалось місце, де сидів горбатий карлик. Карлик, або навіть гномик рухав рукою ляльки за допомогою мотузок (по принципу маріонетки). А сама коробка була обладнана складною системою дзеркал, які забезпечували ілюзію пустоти. Аж через 70 років при детальному огляді машини виявилося, що там вистачало місця для людини звичайного зросту, але ідея горбуна закріпилася намертво.

Цей образ став популярним, так що його використовує навіть Вальтер Беньямін (1940). Едґар Алан По взагалі проводить своє «журналістське розслідування» (1836): він їздить на кожне шоу з автоматом і занотовує все, що бачить, щоб за допомогою спостережень і дедукції в стилі Дюпена вивести ляльку на чисту воду, й довести, що все це шахрайство. Чарлз Беббідж (англійський математик, 1819), намагаючись розгадати секрет цього таємничого екземпляру, винаходить малу різницеву машину!

Після смерті Кемпелена (1804), «Турок» дістається Мельцелю (віденський механік, піаніст), який влаштовує з ним ціле американське турне. Мельцель прагне слави, і, крім того, самостійно видумує і конструює метроном. Першим, хто використав метроном, став Бетховен (1817), для якого ще раніше Мельцель створив слуховий апарат.

Автомат згорів під час пожежі в Фільдельфії в 1854 році.

#sygma_uk #psychology #psychoanalysis

https://syg.ma/@alena-bartosh/na-polyah-golosu-i-bilsh-nichogo-mladena-dolara

syg.ma — відкрита платформа, де всі можуть щось опублікувати. Думка редакції може не співпадати з точкою зору автор: ки.

Для ребенка чрезвычайно важны слова, произносимые окружающими людьми по поводу его страдания. Если доступ к правдивым словам, отражающим переживаемое, для него закрыт, он ищет возможность выражения в болезни. Поэтому одной из главных задач терапевта становится создание пространства, в котором эти слова смогут прозвучать.

Хаотичные заметки о психосоматике: https://telegra.ph/Psihosomatika-psihoanaliticheskij-podhod-08-22

#книга #заметки

Марта Хавершем (Martha Haversham) про один зі своїх trashion [fashion+trash] проектів:

"Я вважаю, що "trashion" — чи то кутюр з овочевих відходів з компостної колекції, чи то вишукана сукня зі знайденого пір'я, чи то новітній пластиковий пляжний одяг — це форма мистецтва сьогодення. Вона буквально зупиняє вас на вулиці і викликає посмішку на обличчі. Мої колажі — це лише зразки. Справжня творчість висвітлює шлях назад, до нашого дитячого мозку, сповненого уяви, до грайливого місця, яке я називаю Smallditch. Моя робота як художниці полягає в тому, щоб вручити вам ключі від комори, набитої набагато кращим одягом у вашій голові, побачити їх як об'єкти бажання і відповідно оцінити."

Когда страх потерять над всем контроль исчез, я осознал, что никогда ничего не контролировал.

Джефф Фостер

#цитата

О личностных качествах психоаналитика. Отвечает Антонино Ферро ("Избегание эмоций, проживание эмоций", 2023)

Молодой коллега, находящийся в тренинг-анализе, однажды поразил меня, спросив о том, какими базовыми навыками должен обладать аналитик. Я не стал давать теоретический ответ (хотя мог бы сослаться на большое количество литературы на эту тему), а сказал не задумываясь: доброжелательность, доверие методу, способность слепо игнорировать любую реальность, кроме реальности внутри кабинета.

Быть доброжелательным означает соприкоснуться с самым «ужасным» чувством пациента, которое похоже на аналогичный сгусток нашего собственного так часто не интегрированного чувства. Не существует такого пациента, который не поведал бы нам о наших утраченных и часто безмолвных землях. Доброжелательность означает способность «желать добра» и возможность иметь взгляд Фра Кристофоро omnia munda mundis [чистому всё чисто] или, еще лучше, — мировоззрение священника из «Отверженных», который защищает Жана Вальжана: тот украл столовое серебро после того, как его приняли с добродушием и оказали ему гостеприимство; священник же просит жандармов, задержавших Жана Вальжана, отпустить его, утверждая, что сам собственноручно отдал ему серебро.

Доверие означает уверенность в том, что метод работает; это может занять месяцы или годы, но в конце концов мы сможем делать что-то полезное с самыми сложными пациентами, пока мы держимся за понимание того, что «анализ работает».

И третье — игнорирование любой внешней реальности: способность видеть сцены, разворачивающиеся в кабинете, и не быть ослепленным внешней реальностью.

#цитата

Ми можемо щось помітити, виокремити серед іншого тільки за умови, якщо це вже нам відомо. Приміром, не маючи знань в ботаніці, я не знайду в клумбі петунію, а побачу лише недиференційовану масу «квітів». Набір дивних поведінкових аспектів іншої людини ніколи не збереться в аутизм чи СДВГ, якщо цей опис мені невідомий. Лікар починає безпомилково помічати рак лише за умови, що хтось надасть йому найдрібніші прояви цього стану. Тобто щось може існувати в загальному — петунії, аутизм, рак (набір випадковий) — але одночасно не існувати особисто для людини, доки вона з цим не познайомиться. З таких позицій, рясне забезпечення теоріями і категоріями — щось, що видається однозначно допоміжним.

З іншої сторони, настанова, що постійно лунає в психоаналізі, звучить на кшталт «зустрічаючись з пацієнтом, забудьте все, чому вас навчали». Біон залишає свою формулу «без пам'яті і бажання», звучать постійні застереження від насильницьких маніпуляцій на прокрустовому ложі тощо. (Зводячи до анекдотичного рівня, найкращим психоаналітиком є взагалі не психоаналітик, і краще заздалегідь не навчатись.)

Описуючи медицину в середньовіччі, Фуко каже, що з релігійних причин тіло (як священний об'єкт) не можна було розтинати, тому лікарям часто доводилося фантазувати, як же функціонують органи і внутрішні системи. Одна з теорій зазначала, що навкруги кожного органу є специфічна плівка, мішечок, який його огортає. Якщо плівка зазнає подразнень — тіло стає вразливим до хвороби. В якийсь момент заборону на некропсію відмінили, і це мало ознаменувати новий етап анатомічних досліджень.

Когда философия принесла свой факел цивилизованным народам, было наконец разрешено устремить испытывающий взгляд на безжизненные останки человеческого тела, и эти останки, еще недавно бывшие гнусной жертвой червей, становятся плодородным источником наиболее полезных истин.

Проте, що показово, роблячи розтини, перші медики продовжували бачити на органах мішечки. І не знайшли ніяких протиріч зі своєю теорією. «Щось» вже було їм добре відомо, настільки, що «знання про реальність» затьмарили саму реальність. Вони не змогли забути те, чому навчались.

#нотатки

Учора, 8 вересня, був день народження Вілфреда Біона, одного з найдивніших (серед відомих) психоаналітиків. При чому дивацтво його якісно відрізняється, наприклад, від дивацтва Лакана, чиї незвичайні звички (курити викривлені сигари, носити метелика) і неординарні висловлювання (ви в курсі) можуть розглядатися швидше політично. Божевілля Біона пояснити набагато важче. Наприклад, яким чином він дає подібні визначення: «Свідомість — чуттєвий орган сприйняття психічних якостей»? Дехто з метою розуміння вдається до його індійського коріння, і досвіду відчуження (від інших і від самого себе), який постійно супроводжував цю людину.

Після зустрічі з Вілфредом і не найтривалішої терапії, Семюел Беккет пише роман «Мерфі», де відводить двійникові Біона абсолютно унікальне місце. Він поміщає його в психіатричний притулок, під ім'ям містер Ендон. При чому містер Ендон навіть у психіатричному притулку вважається найнезрозумілішим і найбожевільнішим пацієнтом — він нерухомо сидить на ліжку зі схрещеними ногами, в шовковому халаті з драконами і в туфлях із гострими носиками. У нього на колінах — шахматна дошка (для початку партії Ендон чекає Мерфі, як Біон — Беккета). Беккет залишився не надто задоволений їхніми зустрічами, тому такий опис має характер літературної помсти, проте звучить доволі правдиво. Вплив, який ці двоє справили один на одного, теж значний. [Детальніше про книгу у Н. Савченкової тут]

У випадку Біона чітко видно, як ті чи інші теоретичні конструкції народжуються з особистого досвіду конструктора, тобто їхнього автора. Біографія Біона така, що до психоаналізу він приходить уже будучи повністю розбитим і травмованим. Усе найінтенсивніше і найжахливіше, що могло трапитися в його житті, трапляється буквально одразу — розставання з батьками, Перша світова, де він командує танковим взводом (у віці 18-19 років), і втрачає абсолютно всіх товаришів, смерть дівчини, яка була від нього вагітна. Далі він вивчає сучасну історію в Оксфорді (щоб прочитати про власний досвід на війні? так чи інакше, там же він глибоко занурюється у філософію), вступає на медичний, і, зрештою, починає психоаналіз. Після не відбувається нічого примітного — робота, сім'я, діти, знову робота. Усе начебто спокійно, але події, які Біону довелося пережити, не затихають у ньому до самого кінця.

Про те важливе, що він виніс із битв, Вілфред скаже: тонни сталі не міцніші, ніж людське слово. Ідея психічного контейнера перегукується зі страшним образом розпеченого танка — такої маси металу, що водночас і захищає, утримує, і є джерелом небезпеки, адже вибратися звідти практично неможливо. Або про формування різних рівнів повсякденності: одна справа готуватися до бою (начальник дає Біону детальне завдання А), і інша — опинитися в реальних умовах, де зрозумілі точки відліку відсутні (рівень Б), нарешті те, як ця битва буде висвітлена історично, або записана в якийсь документ — зовсім далеке від того, що насправді відчув там командир танкового взводу (шар В). То в якому з цих шарів істина?

#нотатки

Дякую, класно описано!