Из Бразильских лекций Биона (перевод: А. Скуртул).

Один знаменитый генерал однажды сказал: "Чтобы быть генералом, не нужно быть очень умным (intelligent), но нужно уметь использовать те мозги (brains), которые у вас есть, пока вас бомбят и обстреливают." Это звучит не очень драматично, но я думаю, большинство психоаналитиков знают, каково это – давать интерпретацию перед пациентом. Это звучит просто. Трудно сказать, почему это не так. Пришлось бы сказать: "Если это так просто, как вы думаете, идите и попробуйте." Если вы можете попробовать, и если ни у вас, ни у вашего пациента не случится того, что мы свободно называем срывом (breakdown), и вы выживете, то оба человека будут психически сильнее после этого опыта. Писатель Бейджхот (1872) сказал: "Сильных людей привлекают сильные идеи, а сильные идеи привлекают сильных людей и делают их еще сильнее". В психоанализе два человека осмеливаются задавать вопросы о том, что они забыли, и о том, чего они не знают, и в то же время должны быть способны жить в настоящем. В результате они действительно становятся сильнее.

#цитата

Руйнівниця Лол

Для П'єтрантоніо Віолетти критерієм придатності до аналізу є те, чи з'являються в неї в процесі зустрічей з пацієнтом/клієнтом якісь образи-ревері.

У статті вона описує мінімум трьохрічну роботу з 9-тилітнью дівчинкою Лолою (3р/тижд), що прийшла з надмірною вагою, дислексією та погано розвиненим мовленням. Віолетта називає це "...бульбашкою, повною речей, про які не можна сказати; можливо, тому, що не можна говорити, якщо не знаєш алфавіту емоцій." Перший рік дівчинка поводила себе майже як вчителька, робила все за власним розкладом (малювання, гімнастика, ігри), та забороняла аналітикині розмовляти, чи навіть думати про неї: можна було лише дивитись та слухати. Тиша між ними схожа на комендантську годину мовчання.

Аналіз все ж дав свої плоди, і Лола починає робити успіхи в школі, заводить друзів, більш відкрито поводить себе вдома. Після чого батьки вирішують передчасно покінчити з їх зустрічами. Атмосфера в кабінеті стає дуже напруженою: Лола спустошує скриню з іграшками, нишпорить по меблях і трощить, топче, жбурляє і рве всі речі. На спроби все це обговорити чи пошукати сенс того, що відбувається, вона кричить: "Ти справді тупа стара курка... Я ж казала тобі замовкнути...!!!! Зрозуміла? Дура!"

"Ввам доведеться важко працювати, щоб це прибрати!" Віолетта фантазує про Французьку революціїю 1968 року... Насильство, що виражає бунт проти нестерпного статус-кво, насильство, що є антифоном до змін. Витримати таке цунамі непросто.

#стаття

Руйнівниця Лол, ч.2

На одній із сесій, коли Лола знову послідовно обезголовлює та калічить ляльок, Віолетті в голову приходить образ, який вона починає виписувати на маленьких клаптиках порваного паперу єдиним уцілівшим олівцем.

Жила-була одна “Руйнівниця”. Лол. Вона була інтелігентною дівчинкою, з багатою, ніжною душею... Одного разу її раптово підхопила дивна лихоманка.

Лола зацікавилась та попросила прочитати, що там пише її аналітик. Прослухавши, вона засміялась: "Мені подобається назва! Пишіть далі, це буде єдиний комікс, який я не знищу". Так поступово, тиждень за тижнем створюється цілий комікс з історією, яку клієнтка не проти послухати (в той час як усі інші слова все ще під забороною).

i. Вона не знала як і не знала чому. Але раптом її охопило непереборне бажання все розбити. І чим більше вона ламала, різала й трощила, тим більше їй хотілося ламати, різати й трощити.
ii. Лікар приїхав до Лол додому і повідомив її мамі: "Мадам, здається, це лихоманка... А якщо це лихоманка, то щось її викликало: несвіжа їжа, мікроби або, можливо, комашка, яких так багато перед Різдвом... Може, Лол нам допоможе..."
iii. Мама Лол відповіла: "Лікарю, у нас тут невелика проблема: Лол ненавидить слова... здається, вони її турбують... особливо коли у неї лихоманка..."

І так далі... Коли історія була розказаною, перед Різдвом (канікулами), Лола попросила зібрати всі речі, що вона поламала, в одну кучку, а цілі — в іншу. Їй хотілось навести порядок та все упорядкувати.

Лола ненавидить слова, можливо, тому, що звук слів, які говорять про емоції, може мати вібрації нестерпної інтенсивності для вух, які ніколи не чули їх раніше.

[ру версия клинической зарисовки]

#стаття

Недавно посетила выставку «Кола Сільваші» (Український дім, 2024) с работами Тиберия Сильваши и его учеников. Первый же зал — это продолговатая, увешанная предметами искусства комната, с квадратным белым коридором на входе. Как выяснилось позже, — коридор правда квадратный, но то, что было ошибочно принято мною за его стандартную «белость» — на самом деле тоже элемент живописи.

Сильваши предлагает различать культуру и искусство (как набор готовых репрезентаций против рискованной идеи осваивать необжитые территории самостоятельно). А ещё картину и живопись. Поскольку первая существует в рамках (простите) рамки, предлагает какое-то поле интерпретаций или проделывает эту работу по расшифровке «реальности» за тебя; более того — картина фиксирует зрителя в заранее заготовленной точке (сейчас чаще всего встретим прямую перспективу, где предполагается, что смотрящий стоит в центре, «вне» полотна). То есть, картина, упрощённо, — зеркало или окно в мир. Тогда как чистая живопись — безсубъектна, бесцельна, она ничего не объясняет и сама не нуждается в объяснениях. Посетителям выставки раздали огромные буклеты, но вместо привычных текстов на тему «что хотел сказать автор», там значились только имена, годы и странные названия экспонатов. Вроде «Unnoscriptd object», «Unnoscriptd object (2)», «Самоосознание» и проч. Живопись в этой перспективе — не окно, а лишь плоскость, покрытая красками, которая, как предполагается, будет взаимодействовать с тобой напрямую.

Современный художник такой парадигмы стремится субъективизировать «зрителя», чтобы тот не просто смотрел на поверхность полотна, но воспринимал его в полном объёме: красочные наслоения, тени, рельефы, световые рефлексы; и замечал все маленькие события, которые при этом возникают в нём самом. Другой отличительной особенностью нефигуративной «живописи» есть то, что если ты что-то и чувствуешь рядом, этот эффект полностью утратится при её тиражировании или цифровом воспроизводстве. Смотреть на фото цветного прямоугольника, взывающего к твоим ощущениям своей рельефностью, — почти так же, как пытаться опьянеть при помощи фотографии бутылки. Или так со всем искусством?

Что думаете?

#заметки

Любопытно, как всё это складывается в историческом контексте, в том числе в связи с психоанализом.

Ведь до определённого момента представление о человеке в основном строилось вокруг его места в космическом порядке, который был божественно обусловлен. Средневековая философия представляла человека частью целого, с фиксированным местом в иерархии существ, управляемой Богом.

Революционное «Cogito, ergo sum» Декарта (XVII век) перенесло центр философского исследования с внешних структур на внутренний опыт (как основу для знания). Существование стало подтверждаться через самосознание, а картезианский субъект оказался точкой отсчёта, через которую можно осмыслять реальность. Такая центрация концептуально соотносится с изобретением прямой перспективы, которую связывают с именем итальянского архитектора Филиппо Брунеллески (XV век). Прямая перспектива подразумевает наше обычное восприятие, когда далёкие объекты кажутся маленькими, а дороги сужаются к горизонту. (Как поверить в то, что это старо, но не старо как мир?) По сути дела, субъективная точка зрения стала важнейшим элементом искусства Возрождения: картины выглядят «правильными», подчёркивая централизованную позицию наблюдателя.

Далее психоанализ совершает нечто радикальное — децентрирует субъект. (Есть что-то, что я о себе знаю, есть что-то, чего не знаю, и я никогда не равен самому себе, не тождественен в этом смысле.) Появляется сюрреализм, абстракционизм, художники движутся к концепциям, предпочитающим «неопределённые» точки зрения, и освобождаются от заданных смыслов или форм. Творцы вроде Казимира Малевича создают опыт без «центральной точки» — здесь больше нет единой, фиксированной перспективы, навязанной зрителю, и зритель больше не «владеет» изображением.

В наши дни, в таком творчестве как у Сильваши нет намерения показать что-либо вне самого акта живописи; здесь проявляется «живопись как процесс», где важен сам акт созерцания, а не отражение чего-то фиксированного и внешнего.

Учитывая мою низкую осведомлённость в искусстве и его теориях, первой мыслью после столкновения с современными (не)картинами обычно является мысль о каком-то примитивизме, упрощении возвышенного, деперсонализации и недостатке символизма. С другой стороны, я думаю о том, что и современный субъект переживается как фрагментарный, находящийся в процессе постоянного становления. Это субъект, у которого больше нет фиксированной позиции, единой структуры или точки зрения. Возможно, это делает его более открытым, но и более уязвимым.

В психоанализе аналогичное движение можно наблюдать в переходе к теориям, связанным с понятием «поля», или реляционной теории множественного селф. Этот сдвиг отражает уход от стабильного субъекта, который обладает устойчивым, "центрированным" опытом, Эго, к субъекту, который существует в сети отношений и постоянно изменяется в зависимости от контекста. Тут есть процессуальность, многозначность, текучесть опыта. Такое искусство, как у Сильваши, не нуждается в интерпретациях; так и некоторые психоаналитические подходы акцентируют опыт присутствия и переживания без немедленного «объяснения».

Двое людей вступают в свободное «поле», не зная наперед, какие образы, фантазии или идеи могут возникнуть.

#заметки

Фазы развития психоаналитика: фройдальная, лаканальная, феррическая, Сизифов комплекс, дементная, гениальная.

Олена Медведєва: Ален Корбен у дослідженні "Історія тиші» наводить приклад протилежності тиші й звукового пекла, великого галасу, брязкоту зброї, криків люті й страждання, хрипіння вмираючих під час війни. Навчитися розпізнавати шум і тишу обов'язок тих, хто хоче вижити, бо варто прислухатися до неймовірної тиші кулі, яка летить у твій бік. "Під час війни, - пише Корбен, тиша нерозривно пов'язана з реальністю смерті й досвідом жалоби, про що свідчить, наприклад, тривала тиша, яка чергується зі дзвоном по мертвих". Вона промовляє невимовністю страху смерті, бо на кладовищах панує тиша, що переривається криками. А Стефан Маларме називає тишу смерті "скупою тишею й великою ніччю, і вона має значення лише для живих".

Так ми можемо зрозуміти й значення тиші, яка панує у психоаналітичних фреймах, на консультаціях, коли аналізантам потрібен час, щоб змогти говорити. Перейти або до шепоту чи крику, а потім вже до слів. Шепіт, доречі, це ніби далекий плач. Це таке тремтіння голосу і плоті, який передує звуку, голосу, слову...

Публикация за 2022. Заметки из психоаналитической комнаты. Безусловной потребностью человека является потребность в том, чтобы он был понят. Но куда более неочевидная потребность, так же и в том, чтоб этот же гипотетический человек остался непонятым.

Безусловной потребностью человека является и получение удовлетворения. Но неменее необходимой потребностью этого же человека является потребность остаться неудовлетворенным.

Еще одной важной потребностью человека явлется потребность быть услышанным и увиденным. Предсказуемо будет и здесь, что неменьшая потребность есть у человека стать неуслышанным и неувиденным.

Почему так важно сохранить неудовлетворение? Потому, что в моменты неудовлетворения мы оставляем другого, другой оставляет нас и мы имеем дело с самими собою.

В жизни важно не само наличие удовлетворения. А возможность создавать равновесие между удовлетворением и его отсутсвием. Способность пережить неудовлетворение.

Я говорю пациентке, что когда что-то идет не так в отношениях, вам некуда отступить, некуда сделать шаг. Вы теряете все, вам страшно, когда что-то идет не так. Не хватет отдельного, только вашего места.

Эта отдельность это наша субьективность. Это наша способность иметь дело с самими собою. Это то, что происходит с нами, когда нет удовлетворения, нет другого, но я всегда есть у самого себя, я черпаю удовлетворение в самом себе.

(с) психоаналитический-психолог Василий Манзар

#психоанализ

Сновидения — королевская дорога к бессознательному. В таком виде можно услышать эту фразу чаще всего. Интересно, что она означает, какой прямой доступ к бессознательному имеет в виду, и как звучит в оригинале.

На немецком находим: Die Traumdeutung aber ist die Via regia zur Kenntnis des Unbewußten im Seelenleben.

Дословно это переводится как "толкование снов, однако, — это via regia к познанию бессознательного в душевной жизни". Получается, важное слово, которое было упущено при упрощении или адаптации предложения — познание, знание, понимание. Обращение к снам как к способу понимать бессознательное.

В английской книжке написали: At any rate, the interpretation of dreams is the via regia to a knowledge of the unconscious element in our psychic life. То есть, дополнительно сохранили отсылку к латинскому via regia. А в русской версии переводят и это: Толкование же сновидений есть Царская дорога к познанию бессознательного в душевной жизни. Книги на украинском у меня нет, но там будет нечто похожее. Во всех вариантах переводчики не убирали детали, видимо это произошло позже, в попытке сделать изречение лаконичнее.

Тогда как в оригинале подчёркивается, что мы не можем "достигнуть" или прийти к бессознательному напрямую, нам доступны только его искажённые манифестации, поддающиеся интерпретации (сны, оговорки, симптомы, знаки и т.п.).

В свою очередь, Via Regia (или "Царская дорога") может отсылать к древнему торговому маршртуту, который соединял Египет, Месопотамию и Персию. Здесь передвигались караваны с товарами, в том числе с золотом, пряностями, текстилем и металлами. Маршрут способствовал интеграции знаний и технологий между разными поселениями, благодаря нему происходил обмен идеями, религиозными и культурными обычаями. Путь упоминается в Библии в связи с Моисеем. В более поздний исторический период Королевским путём также назвали самое длинное сухопутное сообщение между Восточной и Западной Европой. А как крылатое выражение это обозначает наиболее лёгкий и разумный способ чего-то добиться.

#заметки #психоанализ

Субстанция (2024, Корали Фаржеа) — ещё один современный фильм, претендующий на музыку из Космической одиссеи.

Любовь даёт место в этом мире. Чем она нас наделяет? Признанием. Если меня не замечают — я перестаю существовать, мне нет места. Поэтому ставки любви — это всегда ставки на существование.

#смотрим_вместе

Читает стихи Bogdan Mironovich

Томас Огден. Приснити аналітичну сесію: клінічне есе (2017; переклад мій):

У традиції Біона я думаю про сновидіння як про синонім несвідомого мислення.

Несвідоме мислення (dream thinking [Ogden 2010]) є найбагатшою формою нашого мислення. Воно триває безперервно і під час неспання, і під час сну, подібно до того, як зірки продовжують випромінювати світло, навіть коли це світло стає невидимим через відблиски сонця. Сновидне мислення — це форма мислення, в якій досвід розглядається з кількох вертексів одночасно: наприклад, з вертекса первинного та вторинного процесів мислення; з перспективи зрілого символоутворення та символічного урівнювання; з погляду параноїдно-шизоїдного та депресивного та аутистично-суміжного (Ogden 1989) способів генерування досвіду; з огляду на доросле конструювання життєвих подій та дитяче конструювання життєвих подій; з перспективи діахронічного (послідовного) та синхронічного (аісторичного) відчуття часу; з вертексу лінійного причинно-наслідкового мислення та нелінійного мислення — і це лише деякі з них.

Я розглядаю сновидіння (несвідоме мислення) як терапевтичне за своєю суттю; воно становить ядро того, що Біон (1962) називає "психоаналітичною функцією особистості". Він пише: "Без сновидінь ви не маєте засобів для обмірковування своїх емоційних проблем". Фройд погоджується: "По суті, сновидіння [dreams] є нічим іншим, як особливою формою мислення, що стала можливою завдяки умовам стану сну [sleep].... Сновидіння стосуються спроб розв'язання проблеми, з якими стикається наше психічне життя" (1900).

#цитата #переклад

Томас Огден. Приснити аналітичну сесію: клінічне есе (2017; переклад мій):

Сновидіння, як і випадки саморозуміння, досягнуті під час аналітичної сесії, не можуть "розв’язати [емоційні] проблеми" (Фройд 1900) одразу. Навпаки, сновидіння сприяє розв’язанню емоційних проблем потроху, ніколи не досягаючи кінцевої точки ("рішення"). Якщо людина не змінюється, навіть у найскромніший спосіб, під впливом досвіду сновидіння, я б розглядав це "сновидіння" як сон, який не є сном; скоріше, це несвідома подія, відлита у формі візуальних образів, яка не виконує ніякої несвідомої психологічної роботи та не призводить до психічного зростання.

До снів, які не є сновидіннями, належать "сновидіння", з якими пацієнт або аналітик не можуть встановити жодних асоціацій, галюцинації уві сні та посттравматичні кошмари, які повторюються ніч за ніччю без будь-яких змін.

Психічне здоров'я, на мою думку, є відображенням того, наскільки людина здатна по-справжньому залучитись до сновидіння свого прожитого досвіду. Здатність "повністю" снити свій досвід не тільки неможлива, але й небажана, оскільки тоді людина стає нелюдською: у неї не залишається психічних проблем, над якими можна було б працювати.

#цитата

В тексті "Приснити аналітичну сесію: клінічне есе" (2017) Томас Огден звертається до біонівської ідеї несвідомого мислення, а також до того, що в нас є потреба перетворити свідомий раціональний досвід на сновидіння (а не навпаки), для того, щоб повною мірою проживати події, що трапляються, і виконати несвідому психологічну роботу (яка завжди ширше ніж вторинне обдумування).

Слово "психоаналіз" є іменником у множині: не існує двох однакових аналізів. Я запропонував три ілюстрації того, як можна уявити собі сесію. Кожен аналітик повинен знайти зі своїм пацієнтом спосіб сновидіння сесії, який є унікальним для них обох. Прийняття "техніки" перешкоджає такому процесу, оскільки робить сесію безособовою, типовою. Сновидіння сесії — це не те, над чим працюють, а радше те, чому намагаються не заважати.

#психоаналіз

#переклад #стаття

Такой подход напоминает стереокартинки, в которых можно добраться внутрь к объёмному изображению. Но только если быть сосредоточенными, и в то же время не фокусироваться ни на чём конкретном.

У вас получилось?