В недавнем разговоре о музыке мы с @hortusconclususss неожиданно пришли к выводу, что среди всех музыкальных инструментов особое беспокойство вызывает аккордеон. Вы замечали? Именно аккордеон обладает необъяснимой травматической силой, безусловно действующей на зрителя/слушателя. Почему?

Вот наша попытка ответить с психоаналитическо-философской перспективы.

Возможно, ключ к этому вопросу кроется в том, что аккордеон — инструмент, который буквально дышит. Сама структура инструмента — увесистые мехи, которые медленно раздвигаются и сжимаются, издавая звук через внутренние язычки (буквально голосовые связки!), — делает его чем-то вроде перверсивного óргана; он становится механизмом для вынесенных наружу лёгких — внутреннего пространства тела, которое обычно спрятано под кожей и не демонстрируется внешнему взгляду. То, что в нормальном порядке вещей скрыто и недоступно, настаивает тут на своём присутствии, нарушая символическую ткань. И аккордеону это свойственно в практически непристойно откровенной манере.

Так, можно было бы, например, сказать, что семейство духовых инструментов представляет из себя точно такой символический избыток, однако...

Читать дальше

#заметки

Психоаналитические страшилки на тему конфиденциальности и не только 🦇

Об этой психоаналитикине редко вспоминают, однако весомый вклад в детскую тематику, в том числе анализ посредством рисования и игр, внесла австрийка Гермина Хуг-Хельмут. В 1910 году она (с бекграундом учёной-физика) начинает свой анализ у И. Задгера, а всего через год пишет свою первую работу «Анализ сновидения пятилетнего мальчика». Для сравнения, Анне Фройд тогда исполнялось 16 лет, Винникоту — 15, а Дольто и вовсе было 3.

С Хуг-Хельмут связано, как минимум, две интересных истории. Во-первых, она публикует «Дневник девочки-подростка», о котором сообщает, что это записи, предоставленные 14-ти летней девочкой. В них авторка достаточно откровенно описывает развитие своей сексуальности. Добро «Дневнику» дали и Ференци, и Саломе, и Цвейг, а Фройд даже написал для него предисловие, в котором назвал «жемчужиной». К сожалению, позже в официальной версии появились сомнения; допускали, что тексты принадлежали самой сорокалетней Гермине. Фройд высокую оценку отзывает, а книгу изымают из продаж.

А вторая трагичная история состоит в том, что Хуг-Хельмут немало времени проводила с сыном своей сводной сестры — Рудольфом. Поскольку сестра погибла, ей пришлось взять мальчика под свою опеку. Многие статьи аналитикини включают наблюдения за ним (конечно, без получения его согласия), в том числе в довольно мрачном ключе: авторка видит этого ребёнка как "садистично-любопытного" и извращённого. Спустя много лет Рудольф задушил тётю подушкой. Он признаётся, что хотел украсть деньги, а ещё сильно злился, что был для неё лишь подопытным кроликом. После выхода из тюрьмы, Рудольф подал в суд на Венское психоаналитическое общество, за то, что то сделало его жизнь достоянием широкой общественности.

Странная деталь происшествия — за несколько дней до смерти Гельмина составила завещание (хотя ей было не больше 55-ти). В нём она просит не публиковать никакие отчёты о её работе, даже в академических целях. Именно с этим связывают то, что заслуги этой женщины в области детского психоанализа так и не были по достоинству признаны.

#заметки@psychoanalytic_fields #психоанализ

«Стерте задоволення» (2020; переклад 2024) Катрін Малабу — водночас стримана і смілива, багатообіцяюча, але й така, що трохи спотикається об саму себе. Хороший історичний екскурс в проблематику позбавлення жінок політичної та еротичної автономії. Авторка показує, наскільки фалоцентричним є іноді філософський й, до того ж, психоаналітичний дискурс. Малабу звертається до Фройда, Лакана, Марі Бонапарт, Дольто тощо. Показує, як саме Фройд відмовляється від кліторальної фази сексуального розвитку жінки, як від чогось «неповноцінного», прирівнюючи її сексуальність до репродуктивних функцій.

#книга@psychoanalytic_fields

Окремої уваги заслуговує дослідження різних значень слова «німфа»: у його міфологічному ключі (адже німфи — майже богині, живі сили природи або фемінізована версія сатирів з незліченними еротичними пригодами); в анатомічному розумінні (німфами називали також статеві органи жінки); у значенні певного романтичного образу, ідеї (коли йдеться про чоловічу «музу»), і, нарешті, проміжні випадки — німфетки, німфоманки. Малабу ілюструє, що всі ці значення засадничо ґрунтуються на патріархальному уявленні, що «німфи» не отримують задоволення. З іншого боку, парадоксальним є те, що жіноча еротика може будуватись геть по-іншому, адже саме жінка здатна насолоджуватись «просто так», без прив'язки до репродуктивної ідеї.

P.S. Декілька місяців авторка готувала передмову до українського видання. Шкода, що для українок в неї не знайшлося інших слів, окрім як сказати, що «ситуація є надзвичайно складною».

#книга@psychoanalytic_fields

Перекладаю статтю Томаса Огдена "Про психоаналітичне письмо" (2005; повна версія скоро з'явиться на каналі). В ній він розповідає про свої практики опису випадків й генерування психоналіт. теорії, а також трохи аналізує, як це роблять інші.

Менш із тим, деякі речі можуть бути дуже цікавими й в розрізі супервізій, чи будь-яких текстів, що створюють психоаналітики про своїх клієнтів. Огден впевнений, що такий текст має сприйматися більш як "вигадка", ніж фактичне перерахування того, що сталося. Це пояснюється тим, що за допомогою композиції, підібраних слів тощо (тут автор стає письменником, заразом з усіма доступними письменникам засобам), в тексті має передаватися емоційний досвід процесу. Ми не можемо передавати будь-який життєвий досвід напряму іншій людині, але можемо відтворювати щось схоже для читача, буквально занурюючи його в цю атмосферу.

Як писав Біон (фраза спрощена мною), складно репрезентувати те, що було в переживаннях, однак трохи легше відтворити ці переживання так, щоб зробити з читачем щось, що зробилося [на сесії] з тобою. Ясно, що цей аспект буде присутнім в будь-якому описі (бо ми робимо це не лише свідомо, але й несвідомо). Розглянемо, в скороченому вигляді, приклад, що його наводить Томас.

#нотатки

Це вступна частина до однієї зі статей, у якій Огден знайомить нас зі своїм новим клієнтом А.:

Через кілька днів після того, як ми з паном А. домовилися про зустріч для первинної консультації, його секретарка зателефонувала і скасувала зустріч з туманних причин, пов'язаних з діловими зобов'язаннями пана А. Через кілька тижнів він зателефонував мені, щоб попросити вибачення за скасування та попросити призначити іншу зустріч. На нашій першій сесії пан А., чоловік віком близько сорока років, розповів, що вже давно хотів розпочати психоаналіз (його дружина також проходила аналіз), але все відкладав. Він швидко додав (ніби відповідаючи на очікуване "терапевтичне" запитання): "Я не знаю, чому я боявся аналізу". Він продовжив: "Хоча моє життя ззовні виглядає дуже добре — я успішний на роботі, у мене дуже хороший шлюб і троє дітей, яких я дуже люблю, — я майже весь час відчуваю, що щось страшенно не так". [Вживання паном А. фраз "боюся аналізу", "дуже люблю" і "страшенно не так" здалося мені тривожними несвідомими спробами вдавати відвертість, хоча насправді він майже нічого мені не повідомив]. Я сказав, що те, що пан А. попросив секретарку говорити за нього, наштовхує мене на думку, що він може відчувати, що його власний голос і його власні слова якось підводять його. Пан А. подивився на мене, як на божевільного, і відповів: "Ні, мій мобільний телефон не працював, і замість того, щоб платити шалені суми, які готелі беруть за телефонні дзвінки, я написав електронного листа секретарці з проханням вам зателефонувати".

На що падає ваша увага? Що б ви сказали про цей випадок?

1. Початок опису. Початок, окрім першочергової структуруючої функції, може давати уявлення про імпліцитний хід думок аналітика: що з безлічі деталей його цікавить, що привертає його увагу настільки, що він (вона) навіть про це пише. Тут Огден одразу описує певну обіцянку ("ми домовилися про зустріч"), що була порушена. (Для читача це також відображається в тому, як сконструйоване перше речення). Надалі в аналізі (та житті) А. тема обіцянок і зради справді виявляється ключовою.

2. Перший суб'єкт історії. Активна роль в цьому абзаці (підмет, який вперше з'являється як суб'єкт) належить ні аналітику, ні пацієнту, а секретарці ("його секретарка зателефонувала і скасувала зустріч"). Огден вбачає в цьому відсутність пацієнта. Він вважає, що перша сесія все ж відбулася, але А. на ній не було — лише його секретарка. Він пише: "Пацієнт був присутній у формі своєї відсутності в аналізі та (я підозрюю) в багатьох інших частинах свого життя." Ця думка підкріплюється тим, що подальша розповідь А. здалася Т.О. дуже абстрактною, та не відвертою.

3. Ключова тема вступу. Весь абзац побудований на недомовленостях, відсутності, туманності. Про "ділові зобов'язання" А. нічого не відомо, що породжує у Т.О. фантазії про обман, якусь нелегальну роботу, щось деструктивне. Аналітик припускає, що схожим чином сам пацієнт може себе обманювати, щоб щось (несвідоме) приховати.

4. Перший діалог між аналітиком та пацієнтом. Позаяк Т.О. одразу розглядає це невинне скасування зустрічі як прояв перенесення, для нього важливо одразу показати А. і читачам (не пояснити, а саме показати), що означає вступати в психоаналіт. стосунки. Він робить спробу показати, що вже сприймає будь-які дії А. як гідні уваги повідомлення, і від свідомого рівня "пацієнт попросив секретарку говорити за нього" переходить до несвідомого "він може відчувати, що його власний голос і його власні слова підводять його".

Далі Огден іронічно помічає "пан А. подивився на мене, як на божевільного". А. не подобається така дивна інтерпретація, і він звертається до здорового глузду, простих побутових речей, що пояснюють ситуацію. Запису сесії у Т.О. нема, тому він пригадує список причин довільно, і каже, що використовує мову так, щоб передати "відчуття тиску несвідомого". Цікаво, як він пояснює для себе це останнє речення: "Ні, мій мобільний телефон не працював, і замість того, щоб платити шалені суми, які готелі беруть за телефонні дзвінки, я написав електронного листа секретарці з проханням вам зателефонувати".

"Мій мобільний телефон не працював" — тобто він відчував, що моя інтерпретація заблокувала йому можливість говорити й думати так, як він звик. "Замість того, щоб платити шалені суми, які готелі беруть за телефонні дзвінки" — тобто він відчував себе безсилим в аналітичному середовищі, де я встановлюю корисливі правила, які, як він боявся, не враховують того, хто він є і що йому потрібно. "Я написав електронного листа секретарці з проханням вам зателефонувати [щоб скасувати зустріч]" — тобто він відмовився підкорятися мені та моїм способам мислення і говоріння, які, як він боявся, я намагався йому нав'язати; він міг би безпечніше спілкуватися, не розмовляючи (за допомогою електронної пошти та секретаря, який говорив би за нього); він міг би спробувати захиститися від моєї влади (і влади своїх власних відгороджених думок і почуттів), використовуючи самообман і уникнення (через скасування першої сесії).

Для Огдена вже в цьому невеликому уривку у зародковій формі міститься вся історія, яка з’являтиметься далі.

#нотатки

Сьогодні мала можливість розказати великій групі про свої дослідження варіацій перенесення-контрперенесення (в рамках Реляційного клубу на базі УАРПП).

Було затишно! Особиста вдячність @Mariia_Pan_kova за запрошення, та всім, хто прийшов послухати :)

Я вірю, що немає нічого нового під сонцем, але завжди можна поглянути на щось старе свіжим і оригінальним поглядом. Жоден письменник не повинен турбуватися про те, що те, що він хоче сказати, вже було сказано. Звичайно, це вже було сказано незліченну кількість разів, але ніколи не було сказано з того погляду, який кожен з нас міг би привнести, якби наважився спробувати.

Коли аналітик-письменник, якому я допомогаю, протестує, і каже, що інші вже вичерпали тему, яку він має намір дослідити, я згадую оповідання Борхеса (1941) "П'єр Менар, автор Дон Кіхота". Вигаданий Борхесом письменник кінця 19-го століття П'єр Менар поставив собі за мету написати "Дон Кіхота" — не завчену транскрипцію, не сучасну версію, й не додаткові розділи до нього, а власне "Дон Кіхота". Йому вдалося написати два розділи книги, з яких Борхес цитує кілька рядків і зіставляє їх з відповідними рядками з "Дон Кіхота" Сервантеса. Читач на власні очі бачить, що обидва набори рядків ідентичні, слово в слово, кома в кому. І все ж Борхес вважає "Дон Кіхота" Менара набагато кращим за Сервантеса: текст Менара, написаний людиною 19-го століття, напрочуд вільний від "місцевого колориту", тобто вільний від декорацій, що складаються з детальних описів іспанського життя 16-го століття. Сервантес нічого б не втратив, відмовившись від цих описових прикрас, бо його читачі 16-го століття, звісно, були знайомі з обставинами їхнього життя та звичаями. А для Менара, письменника 19-го століття, залишити їх поза увагою було геніально.

Для аналітика-письменника середини та кінця 20-го століття геніально по-новому (пере)відкрити перенесення (в тотальній ситуації (Джозеф, 1985)); по-новому прийти до концепції тілесного его (в понятті єдності психіки-соми (Віннікотт, 1949)); натрапити, ніби вперше, на концепцію роботи зі сновидіннями (що розуміється як процес, в якому свідомий пережитий досвід стає доступним несвідомому для психологічної роботи (Біон, 1962)), і так далі, і тому подібне.

Thomas Ogden. On psychoanalytic writing

#цитата

#переклад #психоаналіз

Дж. Чивитарезе тоже интересным образом анализирует тексты (не собственные, а своих супервизанток). На одной из встреч, посвящённых телу в психоанализе, он рассказывал, что уделяет внимание и каким-то необычным изменениям в теле текста (text body). К примеру, как-то ему отправили текст супервзии, где все предложения были (случайно?) выровнены по центру. Потом он заметил, что в предложениях присутствовала постоянная повторяющаяся динамика: после длинного шло очень короткое, затем снова длинное, короткое и так далее.

Ч. сделал вывод, что этот тип форматирования говорит о том, что аналитикиня действительно скон-центрирована на пациенте, и он для неё располагается в центре всего. Пациент же боролся с внезапными и разрушительными вспышками гнева, возможно, тоже помещая аналитикиню в центр своего равновесия. Чередование коротких и длинных предложений напомнило Ч. метр поэтического текста, так, будто эта пара развила собственную поэтическую способность, или способность к ревери, либо сдерживанию наиболее тревожных эмоций.

#заметки@psychoanalytic_fields

Из лекций Александра Виноградова по статистическим исследованиям в Зигмунд Фройд университете.

Однажды Александр с коллегой разработали опросник (изначально для студентов-психологов) относительно их убеждений: верят ли студенты в свои способности, возможность понять механику количественных методов, предпочитают ли нумерологию, или "научный взгляд" для описания человека, и так далее. Через много лет исследователи собрали дополнительную информацию касательно будущего этих людей (кем они стали, где работают, что пишут в соц. сетях). По результатам оказалось, что профессиональная карьера лучше всего сложилась у тех, кто ответил утвердительно на пункт по типу "я верю, что у меня получится внести важный вклад", даже безотносительно их реальных стартовых способностей.

#по_следам_лекций@psychoanalytic_fields

Моя відправна точка в обговоренні початкової аналітичної зустрічі полягає в тому, що аналітичний процес на першій зустрічі нічим не відрізняється від нього ж на всіх інших зустрічах: під час першої зустрічі аналітик є не більш й не менш аналітиком, ніж зазвичай, аналізант теж не більш й не менш як той самий аналізант, та й аналіз залишається аналізом не менше й не більше, ніж на всіх інших наступних зустрічах.

Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting

#цитата

Аналітик говорить із пацієнтом, але водночас уникає говорити з ним у такий спосіб, який доносить до пацієнта той факт, що аналітик приймає пацієнта без осуду, таким, яким той є. У той самий час і пацієнт, і аналітик розуміють, що вони зустрічаються з метою досягти психологічних змін. Аналітик намагається зрозуміти, чому пацієнт є таким, яким він є, і не може змінитися. Заразом він звертає до пацієнта приховане прохання відмовитися від хвороби достатньою мірою, хоча б настільки, наскільки це є необхідним для того, щоб той зміг скористатися аналізом. Наприклад, шизоїдний пацієнт, щоб подолати свій страх навіть перед мінімальним залученням у спілкуванні з людьми, має вступити в стосунки з аналітиком; обсесивний пацієнт, що бажає позбавитись нескінченних роздумів, повинен відмовитися від них настільки, щоб мати змогу вести психоаналітичний діалог; істеричний пацієнт має перервати драму, яка становить (і заміщує) його життя, на досить довгий час, щоб встигнути, окрім того, щоб бути для себе ж актором, перетворитися на спостерігача свого життя.

Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting

#цитата

Часто в атмосфері, яка передує аналітичному інтерв'ю, з’являється напруга. І пацієнт, і аналітик ось-ось поринуть у міжособистісну драму, багато частин сценарію якої вже написані заздалегідь (наприклад, внутрішні драми аналітика та пацієнта), але все ж для того, щоб ця робота була продуктивною, необхідно, щоб розгорнулася драма, яку заздалегідь неможливо навіть уявити. Крім почуття збудження присутня також гранична тривога. Як для аналітика, так і для пацієнта небезпека першої зустрічі багато в чому полягає в перспективі заново зустрітися зі своїм внутрішнім світом і внутрішнім світом іншої людини. Ворушити глибини несвідомого — завжди справа небезпечна. Терапевти-початківці цю тривогу часто розпізнають неправильно, їм здається, що це страх того, що пацієнт піде з терапії. Насправді терапевт боїться того, що пацієнт може залишитися.

Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting

#цитата

Коли мені телефонує потенційний пацієнт, моє очікування полягає в тому, що ми знайдемо час для першої консультації. Я навмисно використовую слово консультація, щоб зробити зрозумілою ту річ, що ця зустріч не обов'язково має стати початком нашої тривалої спільної роботи. Мною рухає те, що я заздалегідь не знаю, що я відчую після того, як поговорю з пацієнтом, — чи буде в мене відчуття, що я можу йому допомогти та хочу з ним працювати. [...]

Аналітику важливо, по-перше, напружити діагностичне мислення в спробі концептуалізувати те, якого роду аналітична робота знадобиться цьому пацієнтові, і те, з якими складнощами аналітичній діаді, найімовірніше, доведеться зіткнутися. Однак, за деякими винятками (наприклад, у разі наркотичної або алкогольної залежності пацієнта, соціопатів із насильницькими відіграваннями та пацієнтів із важкими органічними порушеннями), я загалом відкритий до аналітичної роботи з багатьма людьми, які страждають від широкого спектра психологічних розладів. Проте мені здається, що аналітик робить занадто гучну заяву, якщо стверджує, що може працювати з будь-яким пацієнтом, який у цьому зацікавлений. Мені йдеться про те, що якщо ми погоджуємося працювати з кимось, усвідомлюючи в глибині душі, що цей пацієнт нам не подобається, ми надаємо йому ведмежу послугу. Іноді можна почути, що аналітик повинен бути в змозі проаналізувати своє негативне контрперенесення, після чого зможе працювати з будь-яким пацієнтом, який в іншому придатний для аналітичної роботи. Можливо, в теорії так і є, однак я вважаю, що на практиці аналітичне завдання досить складне і без того, щоб намагатися побудувати аналіз на хиткій основі інтенсивного негативного (контр)перенесення. [...] Це застереження не менш актуальне, коли від самого початку в аналітичній діаді присутнє сильне еротичне (контр)перенесення.

Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting

#цитата

На початку своєї практики терапевти часто відчувають порив заспокоїти пацієнта або «бути людяними». Наприклад, намагаючись послабити напругу, терапевт, прямуючи з приймальні до кабінету поруч з пацієнтом, може сказати: "Сподіваюся, у вас не виникло проблем із паркуванням. У цьому місці страшенно складно припаркуватися".

З погляду аналітичного процесу в цьому коментарі немає нічого від доброго жесту. Направду такого терапевта можна вважати недобрим за цілою низкою параметрів. По-перше, він щойно повідомив пацієнтові своє несвідоме відчуття, що той є немовлям, якому складно пробитися крізь ворожий йому світ, а також доніс до нього той факт, що терапевт відчуває провину у зв'язку з тим, що не може зробити життя пацієнта менш складним. Такий коментар негайно робить пацієнта боржником аналітика і тисне на нього обов'язком відплатити йому "добротою" у відповідь — а саме, допомогти аналітикові уникнути відчуття дискомфорту. У повідомленні терапевта також міститься натяк на те, що він не так уже й упевнений у тому, що терапія, яку він може запропонувати, варта тих зусиль, яких пацієнтові доводиться докладати.

Ба більше, такий коментар являє собою акт крадіжки: він краде в пацієнта можливість представити себе аналітикові в той спосіб, який він — свідомо чи несвідомо — вибере сам. [...] Нарешті, коментар описаного типу формує у пацієнта неправильні уявлення щодо суті аналітичного досвіду. Ми, аналітики, не ставимо собі за мету принести полегшення від тривоги за допомогою розради, прямого заспокоєння тощо. Оскільки ми вимагаємо здатності витримувати психологічну напругу не тільки від себе, а й від своїх пацієнтів, абсолютно безглуздо було б починати аналітичні стосунки зі спроби цю напругу розвіяти. Незалежно від того, чи буде цей інцидент коли-небудь ще обговорюватися знову, аналізант несвідомо відзначить той факт, що аналітик дозволяє собі справлятися з власною тривогою через відреагування почуттів контрперенесення.

Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting

#цитата