Я вірю, що немає нічого нового під сонцем, але завжди можна поглянути на щось старе свіжим і оригінальним поглядом. Жоден письменник не повинен турбуватися про те, що те, що він хоче сказати, вже було сказано. Звичайно, це вже було сказано незліченну кількість разів, але ніколи не було сказано з того погляду, який кожен з нас міг би привнести, якби наважився спробувати.
Коли аналітик-письменник, якому я допомогаю, протестує, і каже, що інші вже вичерпали тему, яку він має намір дослідити, я згадую оповідання Борхеса (1941) "П'єр Менар, автор Дон Кіхота". Вигаданий Борхесом письменник кінця 19-го століття П'єр Менар поставив собі за мету написати "Дон Кіхота" — не завчену транскрипцію, не сучасну версію, й не додаткові розділи до нього, а власне "Дон Кіхота". Йому вдалося написати два розділи книги, з яких Борхес цитує кілька рядків і зіставляє їх з відповідними рядками з "Дон Кіхота" Сервантеса. Читач на власні очі бачить, що обидва набори рядків ідентичні, слово в слово, кома в кому. І все ж Борхес вважає "Дон Кіхота" Менара набагато кращим за Сервантеса: текст Менара, написаний людиною 19-го століття, напрочуд вільний від "місцевого колориту", тобто вільний від декорацій, що складаються з детальних описів іспанського життя 16-го століття. Сервантес нічого б не втратив, відмовившись від цих описових прикрас, бо його читачі 16-го століття, звісно, були знайомі з обставинами їхнього життя та звичаями. А для Менара, письменника 19-го століття, залишити їх поза увагою було геніально.
Для аналітика-письменника середини та кінця 20-го століття геніально по-новому (пере)відкрити перенесення (в тотальній ситуації (Джозеф, 1985)); по-новому прийти до концепції тілесного его (в понятті єдності психіки-соми (Віннікотт, 1949)); натрапити, ніби вперше, на концепцію роботи зі сновидіннями (що розуміється як процес, в якому свідомий пережитий досвід стає доступним несвідомому для психологічної роботи (Біон, 1962)), і так далі, і тому подібне.
Thomas Ogden. On psychoanalytic writing
#цитата
Коли аналітик-письменник, якому я допомогаю, протестує, і каже, що інші вже вичерпали тему, яку він має намір дослідити, я згадую оповідання Борхеса (1941) "П'єр Менар, автор Дон Кіхота". Вигаданий Борхесом письменник кінця 19-го століття П'єр Менар поставив собі за мету написати "Дон Кіхота" — не завчену транскрипцію, не сучасну версію, й не додаткові розділи до нього, а власне "Дон Кіхота". Йому вдалося написати два розділи книги, з яких Борхес цитує кілька рядків і зіставляє їх з відповідними рядками з "Дон Кіхота" Сервантеса. Читач на власні очі бачить, що обидва набори рядків ідентичні, слово в слово, кома в кому. І все ж Борхес вважає "Дон Кіхота" Менара набагато кращим за Сервантеса: текст Менара, написаний людиною 19-го століття, напрочуд вільний від "місцевого колориту", тобто вільний від декорацій, що складаються з детальних описів іспанського життя 16-го століття. Сервантес нічого б не втратив, відмовившись від цих описових прикрас, бо його читачі 16-го століття, звісно, були знайомі з обставинами їхнього життя та звичаями. А для Менара, письменника 19-го століття, залишити їх поза увагою було геніально.
Для аналітика-письменника середини та кінця 20-го століття геніально по-новому (пере)відкрити перенесення (в тотальній ситуації (Джозеф, 1985)); по-новому прийти до концепції тілесного его (в понятті єдності психіки-соми (Віннікотт, 1949)); натрапити, ніби вперше, на концепцію роботи зі сновидіннями (що розуміється як процес, в якому свідомий пережитий досвід стає доступним несвідомому для психологічної роботи (Біон, 1962)), і так далі, і тому подібне.
Thomas Ogden. On psychoanalytic writing
#цитата
🔥9❤5👍1
На полях у психоаналітика
Про_психоаналітичне_письмо_Томас_Огден_docx.pdf
Дж. Чивитарезе тоже интересным образом анализирует тексты (не собственные, а своих супервизанток). На одной из встреч, посвящённых телу в психоанализе, он рассказывал, что уделяет внимание и каким-то необычным изменениям в теле текста (text body). К примеру, как-то ему отправили текст супервзии, где все предложения были (случайно?) выровнены по центру. Потом он заметил, что в предложениях присутствовала постоянная повторяющаяся динамика: после длинного шло очень короткое, затем снова длинное, короткое и так далее.
Ч. сделал вывод, что этот тип форматирования говорит о том, что аналитикиня действительно скон-центрирована на пациенте, и он для неё располагается в центре всего. Пациент же боролся с внезапными и разрушительными вспышками гнева, возможно, тоже помещая аналитикиню в центр своего равновесия. Чередование коротких и длинных предложений напомнило Ч. метр поэтического текста, так, будто эта пара развила собственную поэтическую способность, или способность к ревери, либо сдерживанию наиболее тревожных эмоций.
#заметки@psychoanalytic_fields
Ч. сделал вывод, что этот тип форматирования говорит о том, что аналитикиня действительно скон-центрирована на пациенте, и он для неё располагается в центре всего. Пациент же боролся с внезапными и разрушительными вспышками гнева, возможно, тоже помещая аналитикиню в центр своего равновесия. Чередование коротких и длинных предложений напомнило Ч. метр поэтического текста, так, будто эта пара развила собственную поэтическую способность, или способность к ревери, либо сдерживанию наиболее тревожных эмоций.
#заметки@psychoanalytic_fields
❤13🔥2🤔1
Из лекций Александра Виноградова по статистическим исследованиям в Зигмунд Фройд университете.
Однажды Александр с коллегой разработали опросник (изначально для студентов-психологов) относительно их убеждений: верят ли студенты в свои способности, возможность понять механику количественных методов, предпочитают ли нумерологию, или "научный взгляд" для описания человека, и так далее. Через много лет исследователи собрали дополнительную информацию касательно будущего этих людей (кем они стали, где работают, что пишут в соц. сетях). По результатам оказалось, что профессиональная карьера лучше всего сложилась у тех, кто ответил утвердительно на пункт по типу "я верю, что у меня получится внести важный вклад", даже безотносительно их реальных стартовых способностей.
#по_следам_лекций@psychoanalytic_fields
Однажды Александр с коллегой разработали опросник (изначально для студентов-психологов) относительно их убеждений: верят ли студенты в свои способности, возможность понять механику количественных методов, предпочитают ли нумерологию, или "научный взгляд" для описания человека, и так далее. Через много лет исследователи собрали дополнительную информацию касательно будущего этих людей (кем они стали, где работают, что пишут в соц. сетях). По результатам оказалось, что профессиональная карьера лучше всего сложилась у тех, кто ответил утвердительно на пункт по типу "я верю, что у меня получится внести важный вклад", даже безотносительно их реальных стартовых способностей.
#по_следам_лекций@psychoanalytic_fields
❤7👍2🔥2🤯1
Forwarded from Олег Христенко о психоанализе
Изображение в стиле студии Ghibli. Сидят: Фрейд, Холл, Юнг; стоят: Эбрахам А. Брилл, Эрнест Джонс, Шандор Ференци
❤9
Моя відправна точка в обговоренні початкової аналітичної зустрічі полягає в тому, що аналітичний процес на першій зустрічі нічим не відрізняється від нього ж на всіх інших зустрічах: під час першої зустрічі аналітик є не більш й не менш аналітиком, ніж зазвичай, аналізант теж не більш й не менш як той самий аналізант, та й аналіз залишається аналізом не менше й не більше, ніж на всіх інших наступних зустрічах.
Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting
#цитата
Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting
#цитата
🔥4👍2🌚1
Аналітик говорить із пацієнтом, але водночас уникає говорити з ним у такий спосіб, який доносить до пацієнта той факт, що аналітик приймає пацієнта без осуду, таким, яким той є. У той самий час і пацієнт, і аналітик розуміють, що вони зустрічаються з метою досягти психологічних змін. Аналітик намагається зрозуміти, чому пацієнт є таким, яким він є, і не може змінитися. Заразом він звертає до пацієнта приховане прохання відмовитися від хвороби достатньою мірою, хоча б настільки, наскільки це є необхідним для того, щоб той зміг скористатися аналізом. Наприклад, шизоїдний пацієнт, щоб подолати свій страх навіть перед мінімальним залученням у спілкуванні з людьми, має вступити в стосунки з аналітиком; обсесивний пацієнт, що бажає позбавитись нескінченних роздумів, повинен відмовитися від них настільки, щоб мати змогу вести психоаналітичний діалог; істеричний пацієнт має перервати драму, яка становить (і заміщує) його життя, на досить довгий час, щоб встигнути, окрім того, щоб бути для себе ж актором, перетворитися на спостерігача свого життя.
Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting
#цитата
Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting
#цитата
❤7🔥1
Часто в атмосфері, яка передує аналітичному інтерв'ю, з’являється напруга. І пацієнт, і аналітик ось-ось поринуть у міжособистісну драму, багато частин сценарію якої вже написані заздалегідь (наприклад, внутрішні драми аналітика та пацієнта), але все ж для того, щоб ця робота була продуктивною, необхідно, щоб розгорнулася драма, яку заздалегідь неможливо навіть уявити. Крім почуття збудження присутня також гранична тривога. Як для аналітика, так і для пацієнта небезпека першої зустрічі багато в чому полягає в перспективі заново зустрітися зі своїм внутрішнім світом і внутрішнім світом іншої людини. Ворушити глибини несвідомого — завжди справа небезпечна. Терапевти-початківці цю тривогу часто розпізнають неправильно, їм здається, що це страх того, що пацієнт піде з терапії. Насправді терапевт боїться того, що пацієнт може залишитися.
Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting
#цитата
Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting
#цитата
👍8❤2
Коли мені телефонує потенційний пацієнт, моє очікування полягає в тому, що ми знайдемо час для першої консультації. Я навмисно використовую слово консультація, щоб зробити зрозумілою ту річ, що ця зустріч не обов'язково має стати початком нашої тривалої спільної роботи. Мною рухає те, що я заздалегідь не знаю, що я відчую після того, як поговорю з пацієнтом, — чи буде в мене відчуття, що я можу йому допомогти та хочу з ним працювати. [...]
Аналітику важливо, по-перше, напружити діагностичне мислення в спробі концептуалізувати те, якого роду аналітична робота знадобиться цьому пацієнтові, і те, з якими складнощами аналітичній діаді, найімовірніше, доведеться зіткнутися. Однак, за деякими винятками (наприклад, у разі наркотичної або алкогольної залежності пацієнта, соціопатів із насильницькими відіграваннями та пацієнтів із важкими органічними порушеннями), я загалом відкритий до аналітичної роботи з багатьма людьми, які страждають від широкого спектра психологічних розладів. Проте мені здається, що аналітик робить занадто гучну заяву, якщо стверджує, що може працювати з будь-яким пацієнтом, який у цьому зацікавлений. Мені йдеться про те, що якщо ми погоджуємося працювати з кимось, усвідомлюючи в глибині душі, що цей пацієнт нам не подобається, ми надаємо йому ведмежу послугу. Іноді можна почути, що аналітик повинен бути в змозі проаналізувати своє негативне контрперенесення, після чого зможе працювати з будь-яким пацієнтом, який в іншому придатний для аналітичної роботи. Можливо, в теорії так і є, однак я вважаю, що на практиці аналітичне завдання досить складне і без того, щоб намагатися побудувати аналіз на хиткій основі інтенсивного негативного (контр)перенесення. [...] Це застереження не менш актуальне, коли від самого початку в аналітичній діаді присутнє сильне еротичне (контр)перенесення.
Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting
#цитата
Аналітику важливо, по-перше, напружити діагностичне мислення в спробі концептуалізувати те, якого роду аналітична робота знадобиться цьому пацієнтові, і те, з якими складнощами аналітичній діаді, найімовірніше, доведеться зіткнутися. Однак, за деякими винятками (наприклад, у разі наркотичної або алкогольної залежності пацієнта, соціопатів із насильницькими відіграваннями та пацієнтів із важкими органічними порушеннями), я загалом відкритий до аналітичної роботи з багатьма людьми, які страждають від широкого спектра психологічних розладів. Проте мені здається, що аналітик робить занадто гучну заяву, якщо стверджує, що може працювати з будь-яким пацієнтом, який у цьому зацікавлений. Мені йдеться про те, що якщо ми погоджуємося працювати з кимось, усвідомлюючи в глибині душі, що цей пацієнт нам не подобається, ми надаємо йому ведмежу послугу. Іноді можна почути, що аналітик повинен бути в змозі проаналізувати своє негативне контрперенесення, після чого зможе працювати з будь-яким пацієнтом, який в іншому придатний для аналітичної роботи. Можливо, в теорії так і є, однак я вважаю, що на практиці аналітичне завдання досить складне і без того, щоб намагатися побудувати аналіз на хиткій основі інтенсивного негативного (контр)перенесення. [...] Це застереження не менш актуальне, коли від самого початку в аналітичній діаді присутнє сильне еротичне (контр)перенесення.
Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting
#цитата
❤11👍2🔥1
На початку своєї практики терапевти часто відчувають порив заспокоїти пацієнта або «бути людяними». Наприклад, намагаючись послабити напругу, терапевт, прямуючи з приймальні до кабінету поруч з пацієнтом, може сказати: "Сподіваюся, у вас не виникло проблем із паркуванням. У цьому місці страшенно складно припаркуватися".
З погляду аналітичного процесу в цьому коментарі немає нічого від доброго жесту. Направду такого терапевта можна вважати недобрим за цілою низкою параметрів. По-перше, він щойно повідомив пацієнтові своє несвідоме відчуття, що той є немовлям, якому складно пробитися крізь ворожий йому світ, а також доніс до нього той факт, що терапевт відчуває провину у зв'язку з тим, що не може зробити життя пацієнта менш складним. Такий коментар негайно робить пацієнта боржником аналітика і тисне на нього обов'язком відплатити йому "добротою" у відповідь — а саме, допомогти аналітикові уникнути відчуття дискомфорту. У повідомленні терапевта також міститься натяк на те, що він не так уже й упевнений у тому, що терапія, яку він може запропонувати, варта тих зусиль, яких пацієнтові доводиться докладати.
Ба більше, такий коментар являє собою акт крадіжки: він краде в пацієнта можливість представити себе аналітикові в той спосіб, який він — свідомо чи несвідомо — вибере сам. [...] Нарешті, коментар описаного типу формує у пацієнта неправильні уявлення щодо суті аналітичного досвіду. Ми, аналітики, не ставимо собі за мету принести полегшення від тривоги за допомогою розради, прямого заспокоєння тощо. Оскільки ми вимагаємо здатності витримувати психологічну напругу не тільки від себе, а й від своїх пацієнтів, абсолютно безглуздо було б починати аналітичні стосунки зі спроби цю напругу розвіяти. Незалежно від того, чи буде цей інцидент коли-небудь ще обговорюватися знову, аналізант несвідомо відзначить той факт, що аналітик дозволяє собі справлятися з власною тривогою через відреагування почуттів контрперенесення.
Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting
#цитата
З погляду аналітичного процесу в цьому коментарі немає нічого від доброго жесту. Направду такого терапевта можна вважати недобрим за цілою низкою параметрів. По-перше, він щойно повідомив пацієнтові своє несвідоме відчуття, що той є немовлям, якому складно пробитися крізь ворожий йому світ, а також доніс до нього той факт, що терапевт відчуває провину у зв'язку з тим, що не може зробити життя пацієнта менш складним. Такий коментар негайно робить пацієнта боржником аналітика і тисне на нього обов'язком відплатити йому "добротою" у відповідь — а саме, допомогти аналітикові уникнути відчуття дискомфорту. У повідомленні терапевта також міститься натяк на те, що він не так уже й упевнений у тому, що терапія, яку він може запропонувати, варта тих зусиль, яких пацієнтові доводиться докладати.
Ба більше, такий коментар являє собою акт крадіжки: він краде в пацієнта можливість представити себе аналітикові в той спосіб, який він — свідомо чи несвідомо — вибере сам. [...] Нарешті, коментар описаного типу формує у пацієнта неправильні уявлення щодо суті аналітичного досвіду. Ми, аналітики, не ставимо собі за мету принести полегшення від тривоги за допомогою розради, прямого заспокоєння тощо. Оскільки ми вимагаємо здатності витримувати психологічну напругу не тільки від себе, а й від своїх пацієнтів, абсолютно безглуздо було б починати аналітичні стосунки зі спроби цю напругу розвіяти. Незалежно від того, чи буде цей інцидент коли-небудь ще обговорюватися знову, аналізант несвідомо відзначить той факт, що аналітик дозволяє собі справлятися з власною тривогою через відреагування почуттів контрперенесення.
Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting
#цитата
🔥7❤4👍2🤔2
На початковій зустрічі аналізанти часто ставлять прямі запитання. Однак лише на деякі з них я готовий дати таку саму пряму відповідь. Так, наприклад, я в обов'язковому порядку відповім на запитання пацієнта, які стосуються мого навчання або розміру оплати. Однак на більшість інших запитань я не відповідаю, включно з питаннями про те, до якої "школи психоаналізу" я себе відношу, чи працюю я більше з чоловіками, ніж з жінками, чи вважаю я гомосексуальність хворобою тощо. Я сприймаю такі запитання радше як замасковані твердження про фантазії пацієнта щодо того, у якій формі я обов'язково проведу його через власні психологічні проблеми, чи то страх перед жінками, чи то чоловіками, чи то страх перед гомосексуальністю, чи то гетеросексуальністю, чи то потреба домінувати над іншими, чи то підкорювати їх, і так далі.
Коли пацієнт наполегливо ставить запитання за запитанням, я часто кажу йому, що для нього, можливо, занадто небезпечно почекати і подивитися, що між нами почне відбуватися. Замість того, щоб чекати, пацієнт, здається, намагається спробувати майбутнє на смак через відповіді на свої запитання, знижуючи, таким чином, напругу процесу очікування.
Аналізант дуже часто вдається до запитань у спробі змусити аналітика заповнити аналітичний простір, бо відчуває, що його власні внутрішні змісти ганебні, небезпечні, незначущі та/або потребують захисту від аналітика — або що всередині нього немає нічого, чим він міг би заповнити аналітичний простір.
Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting
#цитата
Коли пацієнт наполегливо ставить запитання за запитанням, я часто кажу йому, що для нього, можливо, занадто небезпечно почекати і подивитися, що між нами почне відбуватися. Замість того, щоб чекати, пацієнт, здається, намагається спробувати майбутнє на смак через відповіді на свої запитання, знижуючи, таким чином, напругу процесу очікування.
Аналізант дуже часто вдається до запитань у спробі змусити аналітика заповнити аналітичний простір, бо відчуває, що його власні внутрішні змісти ганебні, небезпечні, незначущі та/або потребують захисту від аналітика — або що всередині нього немає нічого, чим він міг би заповнити аналітичний простір.
Thomas Ogden. Comments on transference and countertransference in the initial analytic meeting
#цитата
❤13👍2🤔1
Коментарі_щодо_перенесення_та_контрперенесення_на_початковій_аналітичній.pdf
301.8 KB
Ми не припинимо досліджувати
І кінець усіх наших досліджень полягатиме в тому
Щоб прибути туди, де ми почали
І вперше пізнати це місце.
(Томас Еліот)
Для мене ця випадково знайдена стаття Огдена виявилась найцікавішим, що я допоки читала (серед кортких форм) про початок аналітичних стосунків. Сподіваюсь, вам також сподобається і буде помічною!
#стаття #переклад #психоаналіз
❤18🔥2
На полях у психоаналітика
С репрезентацией аутистов в кино дела обстоят хуже по нескольким причинам. В одном случае их показывают исключительно как (мальчиков и) тяжелый груз для семьи и всего общества в целом (тогда фильм или сериал превращается в медикализированную стереотипную драму)…
Два новых сериала для «аутичной» коллекции:
9. 🌟 «Напарницы: Астрид и Рафаэлла» (2019) — франко-бельгийский детектив с девушкой в главной роли.
10. 🌟 «Юный Шелдон» (2017) — забавный приквел ТБВ про очень высокомерного мальчика-физика.
#смотрим_вместе #фильм #аутизм
9. 🌟 «Напарницы: Астрид и Рафаэлла» (2019) — франко-бельгийский детектив с девушкой в главной роли.
10. 🌟 «Юный Шелдон» (2017) — забавный приквел ТБВ про очень высокомерного мальчика-физика.
#смотрим_вместе #фильм #аутизм
❤6
Із розмови Романа Кечура та NV медіа:
— Є така трохи анекдотична думка, що нині глобальний політичний світ краще можуть описати психологи та психіатри, ніж політологи, бо цей світ про персональні рішення. Зараз, коли Україна має непростий період відносин зі США, є багато думок, як саме ми маємо себе вести, багато психологічних порад, як подобатися новому очільнику Білого дому. Чи згодні ви, що треба подобатися? Як загалом будувати відносини з партнерами у світі сили?
— Знаєте, якщо ви хочете грати якусь складну музику, то треба відмовитися від гри одним пальцем, якоїсь одної простенької мелодії. Коли я дивлюся на нових американських керманичів, у мене таке враження, що я перебуваю в кабінеті якого-небудь нью-йоркського бізнесмена, який веде війну з усіма, домовляється з усіма, судиться з усіма. Сьогодні обіймається, завтра кого-небудь підставляє, потім знову обіймається, шукає нових союзів. А ми, на мою думку, прагнемо простого і зрозумілого, однозначного світу.
Проте cвіт такий, який є. У цьому сьогоднішньому світі не можна одним пальцем грати мелодію і бути успішним. У дипломатії ми навчилися грати патріотичну мелодію, збудовану на етиці, вона красива, але надто проста. А тепер у відносинах з американською адміністрацією йдеться про хитрість, силу, тимчасові союзи,-- ніхто нікому не є до кінця союзником, усі союзи є тимчасові. Кожен за себе. Тобто це зовсім інша система. Вона передбачає зовсім інший підхід. Нам потрібно в цій системі координат не втратити свого морального етичного стрижня, бо якщо ми його втратимо, ми перестанемо бути українцями. Але при цьому в стосунках із зовнішнім світом ми повинні грати різні мелодії. Цей світ нам природно не подобається, але мусимо в ньому жити. Щоб урятуватися.
Отже, потрібна значно складніша дипломатія. Бо наша попередня дипломатія опиралася на декларацію цінності, на декларацію етики: «подивіться, що вони з нами зробили, подивіться, вони несправедливо на нас напали!» Цього було достатньо в попередній етиці за умов, що ми мали козирі, наприклад, нашу здатність опиратися. Бо якби ми були не здатними опиратися, ніхто б з нами не розмовляв. Усі б плакали на нашій могилі. Але тепер ситуація змінилася. Моральні аргументи з США не грають ніякої ролі. Важливі лише аргументи сили. Нам потрібно не втратити наших моральних аргументів для себе, але нам потрібно змінити нашу дипломатичну тактику. Зрештою, і раніше моральні аргументи для багатьох країн не були аргументами, — треба навчитися говорити з партнерами різними мовами.
— Є така трохи анекдотична думка, що нині глобальний політичний світ краще можуть описати психологи та психіатри, ніж політологи, бо цей світ про персональні рішення. Зараз, коли Україна має непростий період відносин зі США, є багато думок, як саме ми маємо себе вести, багато психологічних порад, як подобатися новому очільнику Білого дому. Чи згодні ви, що треба подобатися? Як загалом будувати відносини з партнерами у світі сили?
— Знаєте, якщо ви хочете грати якусь складну музику, то треба відмовитися від гри одним пальцем, якоїсь одної простенької мелодії. Коли я дивлюся на нових американських керманичів, у мене таке враження, що я перебуваю в кабінеті якого-небудь нью-йоркського бізнесмена, який веде війну з усіма, домовляється з усіма, судиться з усіма. Сьогодні обіймається, завтра кого-небудь підставляє, потім знову обіймається, шукає нових союзів. А ми, на мою думку, прагнемо простого і зрозумілого, однозначного світу.
Проте cвіт такий, який є. У цьому сьогоднішньому світі не можна одним пальцем грати мелодію і бути успішним. У дипломатії ми навчилися грати патріотичну мелодію, збудовану на етиці, вона красива, але надто проста. А тепер у відносинах з американською адміністрацією йдеться про хитрість, силу, тимчасові союзи,-- ніхто нікому не є до кінця союзником, усі союзи є тимчасові. Кожен за себе. Тобто це зовсім інша система. Вона передбачає зовсім інший підхід. Нам потрібно в цій системі координат не втратити свого морального етичного стрижня, бо якщо ми його втратимо, ми перестанемо бути українцями. Але при цьому в стосунках із зовнішнім світом ми повинні грати різні мелодії. Цей світ нам природно не подобається, але мусимо в ньому жити. Щоб урятуватися.
Отже, потрібна значно складніша дипломатія. Бо наша попередня дипломатія опиралася на декларацію цінності, на декларацію етики: «подивіться, що вони з нами зробили, подивіться, вони несправедливо на нас напали!» Цього було достатньо в попередній етиці за умов, що ми мали козирі, наприклад, нашу здатність опиратися. Бо якби ми були не здатними опиратися, ніхто б з нами не розмовляв. Усі б плакали на нашій могилі. Але тепер ситуація змінилася. Моральні аргументи з США не грають ніякої ролі. Важливі лише аргументи сили. Нам потрібно не втратити наших моральних аргументів для себе, але нам потрібно змінити нашу дипломатичну тактику. Зрештою, і раніше моральні аргументи для багатьох країн не були аргументами, — треба навчитися говорити з партнерами різними мовами.
❤12👍3
Із розмови Романа Кечура та NV медіа:
— Що, на ваш погляд, залишається на четвертому році війни головними психологічними викликами для українського суспільства?
— В Україні борються два наративи. Один наратив — «це абсолютна єдність і жертовність. Ми повинні жертвувати, обмежувати себе в усьому і присвячувати». Інший наратив — «життя коротке, треба його жити, давайте розважатися, будемо танцювати, співати і веселитися, і жити своїми власними інтересами».
Коротка війна передбачає домінування першого наративу. На короткий час можна консолідуватися, об'єднатися і на одному диханні пробігти цю спринтерську дистанцію. Довга війна — це війна для стаєрів. Вона передбачає, що головним завданням є зберігати працездатність і боєздатність нас як нації. Це передбачає, що нам потрібно їхати на такому собі велосипеді. Одна педаль велосипеду — це воювати, консолідуватися, концентруватися, а друга педаль — це розслаблятися. Це означає танцювати, співати, святкувати, народжувати дітей. З цього випливає ще й екстремальна необхідність ротувати військових на фронті.
Перед нами стоїть завдання об'єднати ці дві протилежні стратегії. Це передбачає, що ми повинні культивувати довіру до людей, які сьогодні святкують якусь подію разом, довіряти, що вони не всі ресурси, не всі гроші потратили на святкування, а що завтра вони зранку встануть і будуть допомагати нашій армії і будуть працювати заради цієї країни. Якщо ми будемо мати цю довіру, ми перестанемо будувати великий психологічний концентраційний табір.
Ми перестанемо дивитися на світ очима жертви, яка вимагає від усіх сприймати все лише так, як вона. Ми навчимося і воювати, і жити під час війни, бо невідомо, скільки ця війна ще буде тривати. Скоріше за все, вона не скоро завершиться.
— Що особисто вам дарує надію і спокій у такі дуже неспокійні часи?
— Ви знаєте, війна підкреслює правду, яка існує і поза війною. Моя правда полягає в тому, що ніхто нам нічого не гарантував. Невідомо, скільки ми проживемо. Невідомо, як що-небудь закінчиться. Життя коротке і закінчується смертю. Війна це все підкреслює. Коли ти живеш у світі очевидної смерті, неминучої смерті, то ти починаєш цінувати життя. Більше цінувати той час, який у тебе ще є. Це надає життю сенсу і смаку.
— Що, на ваш погляд, залишається на четвертому році війни головними психологічними викликами для українського суспільства?
— В Україні борються два наративи. Один наратив — «це абсолютна єдність і жертовність. Ми повинні жертвувати, обмежувати себе в усьому і присвячувати». Інший наратив — «життя коротке, треба його жити, давайте розважатися, будемо танцювати, співати і веселитися, і жити своїми власними інтересами».
Коротка війна передбачає домінування першого наративу. На короткий час можна консолідуватися, об'єднатися і на одному диханні пробігти цю спринтерську дистанцію. Довга війна — це війна для стаєрів. Вона передбачає, що головним завданням є зберігати працездатність і боєздатність нас як нації. Це передбачає, що нам потрібно їхати на такому собі велосипеді. Одна педаль велосипеду — це воювати, консолідуватися, концентруватися, а друга педаль — це розслаблятися. Це означає танцювати, співати, святкувати, народжувати дітей. З цього випливає ще й екстремальна необхідність ротувати військових на фронті.
Перед нами стоїть завдання об'єднати ці дві протилежні стратегії. Це передбачає, що ми повинні культивувати довіру до людей, які сьогодні святкують якусь подію разом, довіряти, що вони не всі ресурси, не всі гроші потратили на святкування, а що завтра вони зранку встануть і будуть допомагати нашій армії і будуть працювати заради цієї країни. Якщо ми будемо мати цю довіру, ми перестанемо будувати великий психологічний концентраційний табір.
Ми перестанемо дивитися на світ очима жертви, яка вимагає від усіх сприймати все лише так, як вона. Ми навчимося і воювати, і жити під час війни, бо невідомо, скільки ця війна ще буде тривати. Скоріше за все, вона не скоро завершиться.
— Що особисто вам дарує надію і спокій у такі дуже неспокійні часи?
— Ви знаєте, війна підкреслює правду, яка існує і поза війною. Моя правда полягає в тому, що ніхто нам нічого не гарантував. Невідомо, скільки ми проживемо. Невідомо, як що-небудь закінчиться. Життя коротке і закінчується смертю. Війна це все підкреслює. Коли ти живеш у світі очевидної смерті, неминучої смерті, то ти починаєш цінувати життя. Більше цінувати той час, який у тебе ще є. Це надає життю сенсу і смаку.
❤17
Мой пост насчёт книжки «Knowing What Psychoanalysts Do and Doing What Psychoanalysts Know»
Комментарий от Игоря Романова (тут также его рецензия):
#книга
Комментарий от Игоря Романова (тут также его рецензия):
Мысли сейчас, конечно, совсем не о психоаналитических войнах. Однако, последние также не утихают. [...] Такетт давно анонсировал третий шаг до того «дву-шагового» метода CCM (сравнительного клинического метода). После двух десятилетий сравнений и тысяч описаний работы аналитиков появилась возможность некой классификации подходов. Как и ожидалась, реальные различия в практике, а точнее – в имплицитных моделях, ею управляющих, располагаются совсем не там, где их декларируют. Можно сколько угодно говорить, что мы-де «интерпретируем тотальный перенос, «репрезентируем нерепрезентируемое», «анализируем с поверхности» и «опираемся на альфа-функцию», но детальное обсуждение клинического материала может показать совсем другие цели, намерения и критерии оценки.
Наверное, почти все уже слышали о новой классификации психоаналитических подходов, предложенной в книге: психоанализ как кино, как театр, как иммерсивный театр и как драматический диалог.
Некоторые аналитики (предполагаю - большинство) предпочитают смотреть с пациентом кино. Это может быть фильм о его прошлом, отношениях с папой и мамой, может быть фильм о его сегодняшних отношениях с начальством и супругом/супругой, это может быть даже фильм о его внутреннем мире и фантазиях, и далее – о его отношениях с аналитиком. Главное, что сам аналитик в этот момент в зале, вместе с пациентом, а главные события происходят на некоем экране. Вопросы, описания, формы высказываний – все подчиненно этому исключению аналитиком себя из рассматриваемой сцены. И пациента тоже.
Модель театра подразумевает неизбежную включенность аналитика в текущие взаимодействия пациента, учет разыгрываний, которые «уже здесь», использование контрпереноса как важного источника информации. Аналитик, использующий такой подход, скорее всего реже будет задавать вопросы и чаще будет использовать «дейксисы»: «вот сейчас», «в тот момент, когда я сказал» и т. п. Его или ее больше будет интересовать происходящее в зале, где располагаются пациент и аналитик, а не на экране.
Модель иммерсионного театра подразумевает еще большую включенность. Здесь аналитик не только со-участник, включенный наблюдатель, но активный деятель, со-созидатель психической реальности. Отчасти это может напоминать старую «драматическую» технику немецкого психоанализа, конструктивисткий подход позднего М. Гилла, работу современных интерсубъективистов или реляционных аналитиков. Но, как и все остальные подходы, этот не сильно зависит от теории и часто практикуется без осознания его истоков. Главное в нем – симметричное со-участие пациента и аналитика на бессознательном уровне. Не только подразумеваемое, но активно стимулируемое.
И наконец, модель драматического монолога более всего напоминает активное слушание, практикуемое многими французскими аналитиками. Здесь внимание аналитика привлечено к потоку ассоциаций пациента, двусмысленностям и лакунам в его речи, а участие часто заключается в дальнейшем стимулировании и раскрепощении этого потока. Симметрия может выражаться в том, что ассоциации или метафоры аналитика, спонтанные или продуманные, могут использоваться для дальнейшего развития ассоциативного поля, ценного самого по себе – как пространство репрезентации.
#книга
❤10🔥1
Одинадцять_питань,_які_допоможуть_визначити,_як_працює_психоаналітикиня.jpg
2.3 MB
«Добрый» Дэвид Такетт раз за разом утверждает, что все это – разные способы «делать психоанализ», и здесь нет лучшего и худшего. Подозреваю, у него все же есть предпочтения. Как и у любого из нас. Другое дело, что кое-чему мы может научиться у представителей других моделей. А кроме того – ни одна из них не существует в чистом виде. Они, как говорит Такетт, «идеальные типы» (в смысле М. Вебера). И большинство аналитиков, сколь бы ни были они склонны к определённому стилю работы, время от времени делают что-то другое. Работа CCM направлена лишь к лучшему осознанию того, что именно они делают, как и почему.
На фото – список вопросов, которые должны помочь аналитику сориентироваться на психоаналитической местности, определить свое местоположение. (Переклала питання на укр)
На фото – список вопросов, которые должны помочь аналитику сориентироваться на психоаналитической местности, определить свое местоположение. (Переклала питання на укр)
❤9
📺 На полях «Видів доброти» Лантімоса (цілковитий спойлер)
#фільм #дивимось_разом
Офіцер Деніел (Племонс) страждає через зникнення своєї коханої дружини Ліз (Стоун), що вона потрапила в надзвичайні обставини десь у морі. За деякий час жінку героїчно рятує анонімний пілот, і вона повертається додому. Це мав би бути щасливий момент воз’єднання, проте на душі Деніела тяжіють сумніви: Ліз поводить себе якось незвично, і чоловіку починає здаватися, що це якась інша істота, «одягнута» в тіло його дружини. Остаточно зійшовши з розуму, офіцер підозрює її у нечистих помислах, переслідуванні, безжально руйнує зародок майбутнього життя, коли дізнається, що Ліз вагітна, і загалом вдається до побиття, а потім просить жінку приготувати йому свій палець, та, наступним кроком, печінку. [...] Та що направду означає це зникнення та повернення, ця зафіксована зміна?
#фільм #дивимось_разом
syg.ma
На полях «Видів доброти» Лантімоса
Гріх, смерть, спокута, воскресіння — і так по колу. А також види насилля щодо Іншого у багатошаровій та вишуканій роботі Йоргоса Лантімоса 2024 року
❤8
Парадокс военного времени: с одной стороны невозможно отрицать и не думать о человеческой хрупкости, смертности, разрушении, происходящем каждый день; а с другой — у тех, кто остаётся, появляется соблазн фантазировать о собственной грандиозной неуязвимости и бессмертии. Едва ли в текущих условиях растёт истинная «готовность» к чему-то плохому, или новым утратам, даже со временем. Поэтому не важно, случается что-то с тобой или близкими N лет назад или сегодня — это всё равно всё так же травмирует и делает больно.
#заметки
#заметки
❤12💔4🔥3
Forwarded from На полях у психоаналітика
«Женщина, покидающая кабинет психоаналитика»
Ремедиос Варо 1960 г.
Работа испанской художницы-сюрреалистки, которая интересовалась психоанализом, кабаллой, алхимией. Ремедиос Варо была одногруппницей Дали, лекции им читали в том числе Альберт Эйнштейн и Мари Кюри.
Ремедиос Варо 1960 г.
Работа испанской художницы-сюрреалистки, которая интересовалась психоанализом, кабаллой, алхимией. Ремедиос Варо была одногруппницей Дали, лекции им читали в том числе Альберт Эйнштейн и Мари Кюри.
👍13❤4