[Маємо] відмовитись від шкільної ілюзії, що вчитися — це коли ми дійсно робимо все так, як роблять наші вчителі. У такому випадку не виникне жодного власного стилю, а лише ксерокопія того самого стилю. Натомість щоб відбувся творчий акт, прояв власного голосу, власного таланту, покликання, створення індивідуального стилю, необхідно визнати порожнечу, що лежить в основі будь-якого творіння.

Саме вона може викликати тривогу та гальмування. Чистий аркуш або тиша перед концертом є для письменника чи музиканта вираженням цієї порожнечі, яку жоден майстер ніколи не зможе заповнити. У цьому сенсі невдача — це не просто те, чого треба уникати, але й істотний досвід кожного процесу формування. Це імператив, який Беккет адресував насамперед самому собі: "Помиляйся знову, помиляйся все краще і краще". Тому що перформативний ідеал досконалості може зрештою породити лише гальмування або імітацію без творчості.

Але як я можу відповідати недосяжному стандарту мого вчителя? Як я можу писати після Пруста, Джойса чи Маккарті, або як я можу малювати після Сезанна, Пікассо чи Кіфера?

Як я можу писати пісні після Боба Ділана чи Де Андре? Або як я можу, простіше кажучи, у власному житті та творчості не бути розчавленим моделями, якими надихався? Монументальна ідеалізація майстрів схильна паралізувати нашу ініціативу, роблячи неможливим жест творчості. Якщо завжди необхідно робити за вчителями — адже самоосвіти, по суті, не існує — то так само необхідно не робити як вони, а знайти ту єдину недосконалість, яка характеризує наш власний стиль.

Це те, що Лакан казав своїм учням, застерігаючи їх не наслідувати його: "Робіть як я, не імітуйте мене!"

Massimo Recalcati. Non temete l’errore, fallite sempre meglio. Questo è il segreto

#цитата@psychoanalytic_fields

#переклад #стаття #психоаналіз

О войне и тщетности бытия. Ансельм Кифер

Раз-два в год мне звонит моя бывшая пациентка. Здравствуйте! - говорит она бодрым, немного мяукающим голосом, - это Лиза с паническими атаками! Я неизменно отвечаю - Я помню Вас, Лиза! Кстати, а когда у Вас последний раз была паническая атака? Семь лет назад (восемь, девять, десять) - отвечает Лиза. Время, как мы знаем, идет быстро. Лиза уже знает, что сейчас я ей задам вопрос, почему же до сих пор она определяет себя как "Лизу с паническими атаками". Лиза есть. Панических атак нет как нет. Но в самоопределение этой женщины слова "паническая атака" вошли прочно. Это часть ее индивидуальной психики. Расстаться с этой формулировкой нелегко.

Вы скажете - она говорит так, потому что хочет, чтобы я ее узнал. И она мне вот сейчас скажет то же самое. Но, в принципе, ей уже пора привыкнуть к тому, что я ее помню. Для психотерапевта память - одно из орудий труда. Я помню, в каком возрасте ее отец ушел из семьи, когда умерла ее бабушка, я помню, когда она впервые поцеловалась с мальчиком, помню страшилки, которые ей рассказывали в детстве. Помню какие лекарства она принимала. Много чего еще.

Иногда она говорит иначе: Это Лиза, у которой были панические атаки! - и смеется. Я должен похвалить ее, и хвалю. Вот ведь она учла мои пожелания! И я одобряю это стремление быть приятной для своего доктора. Хотя ничего она не учла. Сейчас ли, в прошлом ли, но панические атаки являются частью ее жизни.

Вот старый одесский анекдот: едет поезд, на полке лежит Абрамович и стонет: Ох, как я хочу пить! Ох, как я хочу пить! Не выдержав этих стенаний, сосед идет к проводнику и приносит Абрамовичу стакан чая. Абрамович выпивает чай, говорит спасибо, ложится на полку и стонет: Ох, как я хотел пить! Ох, как я хотел пить!

Страдание драгоценно. Это не такая вещь, с которой легко расстаются.

Автор: Борис Херсонский

Коллега на страничке для поиска специалистов сделала красивую опечатку: ищут психолога для античного ребёнка (ребёнка в античном спектре).

В Киеве сейчас очень трудно выспаться, да и просто поспать. Но о сне, о снах всё ещё можно говорить! Так появился первый выпуск «Сонного подкаста», который мы записали вместе с Димой — талантливым инженером и сторонником психоанализа.

Почему мы «видим» сны, а например французы их «делают»? От лингвистических особенностей до философских парадоксов — разбираем «кассетную теорию» снов, фройдовские символы и вопрос «А снится ли нам что-то на самом деле?». Говорим о механизмах сновидений, анализируем живой сон про «растягивание» девушки и выясняем, зачем психике нужны эти ночные спектакли. Исследуем территорию, где бессознательное режиссирует собственное кино.

Послушать можно тут:
Spotify | Apple | Castbox.fm

#аудио

Зі статті Жижека «Девід Лінч як прерафаеліт»:

В історії мистецтв прерафаеліти виступають як парадоксальний приклад авангарду, що межує з кітчем. Спочатку їх сприймали як носіїв антитрадиціоналістської революції в живописі, що перервала усю традицію, починаючи з епохи Відродження, але невдовзі після цього — з піднесенням імпресіонізму у Франції — їх знецінили як втілення сирого вікторіанського псевдоромантичного кітчу. Це зневажливе ставлення тривало до 1960-х років, тобто до появи постмодернізму. Як же так сталося, що вони стали «читабельними» лише ретроспективно, з постмодерністської парадигми?

У цьому контексті найважливішим художником є Вільям Голман Гант: його зазвичай відкидають як першого прерафаеліта, який продався істеблішменту, ставши добре оплачуваним виробником солодкавих релігійних картин («Тріумф невинних» тощо). Однак, уважніше розглянувши його роботи, ми стикаємося з моторошним, глибоко тривожним виміром його творчості: його картини викликають певний неспокій або невизначеність; попри їхній ідилічний та піднесений «офіційний» зміст, здається, що щось не так.

Читати далі

Візьмімо, наприклад, картину «Корисливий пастух»: здавалося б, проста пасторальна ідилія, що зображує пастуха, який зваблює сільську дівчину і через це нехтує отарою овець (очевидна алегорія на Церкву, яка нехтує своїми ягнятами). Чим довше ми розглядаємо картину, тим краще усвідомлюємо безліч деталей, що свідчать про напружене ставлення Ганта до насолоди, до життєвої субстанції, тобто про його огиду до сексуальності. Пастух м’язистий, дурнуватий, грубий і примітивно-чуттєвий; хитрий погляд дівчини свідчить про вульгарно-маніпулятивну експлуатацію її сексуальної привабливості; надто яскраві червоні та зелені кольори надають усій картині відразливого тону, ніби ми маємо справу з набряклою, перезрілою, гнилою природою.

Подібне ми бачимо в Гантовій «Ізабеллі з горщиком базиліку» (1868), де численні деталі суперечать «офіційному» трагіко-релігійному змісту (зміїна голова, черепи на краю вази тощо). Сексуальність, яку випромінює картина, волога, «нездорова» та пронизана тлінням смерті. [...]

Картини прерафаелітів видаються пласкими, їм бракує «глибини» простору, організованого за лініями перспективи, що сходяться в нескінченній точці; ніби сама «реальність», яку вони зображують, не є «справжньою» реальністю, а радше структурованою як рельєф. Іншим аспектом цієї ж риси є «ляльковість», механічність композиції, штучність зображених фігур: їм ніби бракує тієї глибини особистості, яку ми зазвичай асоціюємо з поняттям «суб’єкт». Таким чином, позначення «прерафаелітизм» слід сприймати буквально, як ознаку переходу від ренесансного перспективизму до «замкнутого» середньовічного всесвіту.

Читати далі

В спеціальному випуску Укр психоаналіт журнала від УПТ згадується термін «травма географічного переміщення» [trauma of geographic dislocation] за Салманом Ахтаром. Це з його книжки «Географія значень», де є окремий розділ про те, як це — бути тим, хто змушений (навіть ненадовго) покинути свій край. На диво, його опис дійсно сходиться з тим, про що кажуть численні свідчення українців («на диво» напевно тому, що він прицільно дає опис самого досвіду, а не затеоретизовує його). Зазвичай в таких випадках кажуть про складнощі оволодіння мовою, розрив або віддалення стосунків, зміни в робочій активності. Але Ахтар дуже, як на мене, проникливо, звертає увагу на «нелюдський світ», який також зазнає значних змін при іміграції, переїзді тощо. Нелюдський, тобто буквально світ речей, ландшафту, простору, навіть тварин і побутових дрібничок. Це має цікавий зв'язок із роздумами О. Федорця, коли він пише про людей, особливим чином прив'язаних саме до просторів, а не до людей. (Звідти ж історія про те, коли пацієнт попросив аналітика на час відпуски залишити йому ключі від кабінету, іронічно показуючи, що для нього більше значення в аналізі мають місце та час, ніж сам аналітик).

Так само, як немовля візуально і тактильно сканує матір (її запах, колір волосся, очей, відчуття від доторку шкіри, фігуру тощо), і це створює певну базову конфігурацію, «налаштування»; доросла людина має звичну, безпечну текстуру свого життя. Туди входять клімат, модальність архітектури, регіональні рослини, птахи й тварини, вигляд вулиці, де було проведено багато років, запахи з сусідських кав'ярень і пекарень, і так далі. Звична симбіотична орбіта слугує сталим тлом для різних психічних змін та подій, підтримуючи собою континуальність (тяглість) его. Тому зміни, особливо нав'язані, що відбулися не з суб'єктного волевиявлення, сприймаються дестабілізуюче — порушується сама ідея безперервності ідентичності.

Цитата звідти: [Згадані фактори] мобілізують тривогу пристосування і біль скорботи, але також призводять до тонких перцептивних порушень "я". [... Це] проявляється у підвищеному усвідомленні своїх дій і навіть свого місцезнаходження. Проживаючи перші двадцять шість років свого життя в Індії, я, наприклад, ніколи не усвідомлював, що я "живу в Індії". Я просто "жив". Тепер, проживаючи в Сполучених Штатах понад тридцять років, я час від часу усвідомлюю, що «живу в Сполучених Штатах»; це усвідомлення було завжди присутнім, коли я прибув, і зменшилося з часом. Я «живу в Сполучених Штатах». Навпаки, мої друзі, які народилися і виросли тут, не відчувають, що вони «живуть у Сполучених Штатах»; вони просто «живуть». Два досвіди навряд чи однакові. Досвід «життя» передбачає безшовне злиття з неживим оточенням, а також безболісне розмежування від нього. Досвід «життя десь» видає грубо-краєве об'єднання та нарцисистично виснажливе розмежування від середовища. Дозвольте мені повторити: жити і жити десь — це полярні протилежності. Різниця між ними така ж, як різниця між суб'єктивностями супу і вареника.

#нотатки #психоаналіз

Про сприйняття часу в індустріально розвинених країнах, де час поступово перетворився на товар, і в неіндустріальних країнах, де цього не відбулось:

У перших моменти, що минають, були схоплені, названі, виміряні та продані. Подібно до води, час залили в лоток і заморозили в льодяні кубики визначеної довжини. Кожен кубик має свою ціну, залежно від розміру. Найм робочої сили, функціонування виробничих ліній, оренда власності — все стало залежним від часу і пов'язаним з генерацією капіталу. Ефективність і пунктуальність стали майже синонімними. Так народилося те, що я називаю часом розуму або часом грошей. І навпаки, не індустріалізовані країни, де літаки, поїзди, телефони, факси та електронна пошта не створювали швидкого доступу до інших, і де виробництво товарів не захопило спільноту, початок і кінець різних соціальних зібрань визначався залежно від прибуття учасників та поблажливого підморгування богів і пір року. Дія починалася лише тоді, коли баланс лібідо-агресії в соціальній матриці зсувався на користь першого. Це те, що я називаю часом серця або часом любові.

Salman Akhtar. The Geography of Meanings (2018)

#цитата

Ось цей текст Ахтара. Дуже раджу до прочитання. Окремо ще буде шматочок «Технічні наслідки».

#стаття #переклад #психоаналіз

Одолжи мои крылья (2020, София Кабрера; Палома Бадаль) — чилийская короткометражка на тему терапии депрессии. Как вам?

#смотрим_вместе@psychoanalytic_fields

Деякі аналітики мають досить спартанські кабінети, хоча, безумовно, голі стіни можуть викликати стільки ж проєкцій, як і полиця, переповнена книгами. Доречним у цьому контексті є спостереження Курца, що Фройд заповнив кожен пустий куточок у своєму кабінеті красивими та цінними речами, щоб компенсувати самотність, яку він відчував, сидячи за пацієнтом.

Я також замислювався над великою кількістю книг, картин і скульптур у кабінетах психоаналітиків і дійшов висновку, що за це відповідальні чотири фактори. По-перше, більшість аналітиків — є культурними людьми, обізнаними в гуманітарних науках, і схильними до чогось естетичного; культурні артефакти представляють їхнє автентичне існування. По-друге, більшість аналітиків ідентифікують себе з Фройдом і, таким чином, переносять деякі атрибути його кабінету в свої. По-третє, проведення довгих годин за зачиненими дверима, слухаючи конфлікти та біль, мобілізує потребу (як здорову адаптацію, так і маніакальний захист) оточувати себе об'єктами мистецтва. Зрештою, наявність таких речей в кабінеті видає несвідому силу в процесі терапії. Таким чином, фізичні речі аналітика набувають тотемічних (Freud, 1912-13) і шаманських (Kakar, 1997) атрибутів.

Salman Akhtar. The Geography of Meanings (2018)

#цитата

Друга частина текста Ахтара щодо травми географічного переміщення.

Через два роки [пацієнтка-імігрантка] зізналася, що часто крала журнали з приймальні: «Просто щоб мати їх назавжди на випадок, якщо щось з вами трапиться». Для відпусток вона брала більше, «щоб вистачило для читання перед сном, поки ви не повернетесь». Я сприйняв це все як базове середовищне забезпечення [environmental provision] (Winnicott, 1956) і особливу форму холдингу, якої вона потребувала, і яку справді взяла для себе. Це не підлягало сумнівам чи інтерпретації до тих пір, поки, роками пізніше, вона сама не почала про це замислюватися. [...]

Правильна технічна позиція з такими пацієнтами, на мій погляд, — дозволити подібним «мікророзігруванням» тривати дуже довго, якщо не безкінечно. Аналітичну жадібність до інтерпретації слід стримувати, а широкі, стабілізуючі цілі такого ставлення пацієнтів до неживого аспекту клінічної ситуації слід поважати більше, ніж потенційну деконструкцію їхнього ставлення.

#переклад #психоаналіз

Частинка інтерв'ю з Бетті Джозеф. Як досить видна психоаналітикиня відмовлялась від сертифікації через самокритику.

БД: Я пройшла звичайнісіньке навчання і побачила, що як аналітикиня я була абсолютно нікудишна; я відчувала, що не можу знайти свій шлях, і серйозно розглядала можливість відставки. Нарешті, через три роки я виконала необхідну роботу з двома навчальними пацієнтами, це схема, якої ми дотримуємось і зараз. Навчальний комітет надіслав мені листа з повідомленням, що тепер я маю кваліфікацію, але я відповіла їм, що не готова, і попросила відкликати мою кваліфікацію. Через шість місяців я відчувала те саме; я не вірила, що маю здібності до того, щоб бути аналітиком, або що коли-небудь їх матиму. Однак комітет вирішив, що я тепер кваліфікована, і ось так я стала аналітикинею.

Тоді я наважилась брати більше супервізій. Я пішла до Ганни Сіґал, а згодом до Мелані Кляйн, а також до Поли Гайманн. Коли я сказала Полі Гайманн, що серйозно розглядаю можливість відставки, вона заперечила: «Не робіть цього, допоки ми не побачимо особливостей того, як ви працюєте». А потім згодом я пішла до неї в аналіз. Це тривало недовго, близько чотирьох років, не більше. Ось так я сюди і потрапила. На мій подив, виявилось, що ніхто більше не заперечував проти своєї кваліфікації ні до могу інциденту, ні після. А мені навіть в голову не прийшло, що в цьому є щось дивне. Я просто була цілком упевнена, що в мене не вийде бути аналітиком. Це був дивний початок. Тож якщо люди думають, що для психоаналізу потрібно мати покликання, це не зовсім так. Ба більше, мій досвід робить мене набагато терплячішою до інших дуже слабких початківців. Багато наших аналітиків — такі люди як Сіґал, Біон і Розенфельд — були, як я кажу, «аналітиками з народження». От можна було відразу заявити, що вони аналітики. Я ж була людиною, яка мала, так би мовити, тричі звільнитися, і для мене це виявилось корисним, щоб розуміти, що відчувають ті студенти, які зовсім не можуть збагнути, що відбувається з їхніми пацієнтами.

За посилання вдячність каналу «Психоанализ и здравый смысл».
Повна англ версія тексту тут: https://melanie-klein-trust.org.uk/resources/interview-with-betty-joseph/

#цитата

БД: Гадаю, я почала знаходити свою власну аналітичну опору десь протягом 70-х [це, якщо що — через років 25 після початку її практики!] , і, як і має робити кожен аналітик, розвивала свою роботу настільки надійно, наскільки могла. Коли ви запитуєте, як розвинулася «моя техніка», це звучить ніби це був особливий тип техніки. Я думаю, це не так — на мою думку, це повсякденний спосіб аналітичної роботи, але, можливо, з особливим наголосом на різних елементах у безпосередній ситуації між пацієнтом і аналітиком. Тож моя техніка розвинулася безпосередньо з техніки Кляйн, хоча є деяка відмінність. Думаю, основна відмінність полягає в тому (як каже Елізабет Спілліус у своїй книзі «Мелані Кляйн сьогодні»), що більшість з нас сьогодні робили б менше безпосередніх інтерпретацій глибоко несвідомих фантазій, особливо пов'язаних з частинами тіла. Також, звичайно, є весь цей розвиток, який я згадувала, що зараз ми набагато більше дивимося на контрперенесення та розігрування. Кляйн майже не використовувала слово контрперенесення як концепцію (і Фройд насправді також — фактично, я припускаю, воно з'являється лише в декількох роботах Фройда).

Моя робота розвинулась з глибокого незадоволення тим, що я інтерпретувала пацієнтам речі, які здавалися мені цілком точними, за тим винятком, що вони не могли достукатися до пацієнта — досить значима невдача. І я припускаю, що в певному сенсі це і є фокус моєї роботи — як знайти пацієнта — або частину пацієнта — з якою ви можете говорити.

#цитата