Що б ви зробили/подумали в такій ситуації?

Навіть такі відомі аналітики, як Віннікотт, часто були мазохістськи пасивними, коли їхні пацієнти розігрували проти них. Літтл, розповідаючи про свою терапію у Віннікотта, зазначила, що вона навмисно розбила вазу в його кабінеті, яка, як виявилося, щось для нього означала. Вона похвалила його за те, що він нічого не сказав. Коли вона прийшла на наступну сесію, то виявила, що він замінив розбиту вазу на точну копію. Віннікотт не сказав їй прибрати за собою і не попросив заплатити за розбиту вазу. Хіба це схоже на нормальну людську реакцію, не кажучи вже про терапевтичну? Ми не можемо знати, чому Віннікотт не висловив своїх почуттів щодо поведінки Літтл, але його нездатність хоч якось притягнути її до відповідальності вражає мене як повна відсутність авторитету. (Цитата із книги Карен Мароди)

Кажуть, що Літтл (одна з відомих дорослих пацієнток Дональда) регулярно розбивала цю вазу, а Віннікотт її щоразу мовчки склеював заново.

Однажды, выступая в Болонском психоаналитическом центре, Салман Ахтар сказал, что в идеале психоаналитик должен стремиться к тому, что можно назвать "мягкими бриллиантами". Это красивая метафора, которая подходит вообще для всех людей (а то вечно эти аналитики только про себя говорят). Она отсылает к Арлоу, подчеркнувшему, что во взаимодействии с другими важно иметь "нежное сердце и сильный ум" — качества, проявляющиеся в неосуждающей и доброй восприимчивости, любопытстве, скептицизме и проницательности. Ссылаясь на Райта, Ахтар также утверждает, что аналитическая техника колеблется между материнским полюсом (представленным Винникоттом) и отцовским (представленным Фрейдом). Отсюда и рождается парадокс мягких бриллиантов — это чистые, таинственные и эфемерные обмены, богатые приглашающим светом драгоценных камней, но без их высокомерной твёрдости и властного постоянства.

#заметки@psychoanalytic_fields

На том же собрании (оно было посвящено поэзису и разным регистрам слов, 2023 год) Стефано Болоньини предложил подумать о процессе творчества так. В доме нашей психики есть кошачья дверца — маленький лаз между сознанием и предсознательным. Хозяин дома (наше центральное Я) может позволить коту (предсознательному) свободно входить и выходить, наслаждаясь этим движением. Если эта дверца работает хорошо — в терапии, в творчестве, в жизни — слова обретают тело, приобретают консистенцию, тепло, и могут вылиться в моменты творчества. Но если дверца заперта на замок — то слова будут пустыми "газообразными формулами", они будут витать в поисках идеализированного и сверхчеловеческого элемента, диссоциированного от чувств. Только в первом случае появляется то, что Болоньини называет "гуманизирующей вещностью" — это поле проживаемого Я, язык наших бабушек и дедушек, телесности и здравого смысла. Поэзия рождается не из жесткого контроля, а из этой живой игры: впустить-выпустить, позволить предсознательному принести свои дары и уйти, когда нужно. Слова становятся мостами, обретают множественность смыслов, их музыка может "петь внутри нас". Психоаналитический поэзис — это искусство держать дверцу открытой. Не распахнутой настежь (такое приводит к хаосу), но и не заколоченной (это омертвение), а именно живой, дышащей, пульсирующей между первичным и вторичным процессом. Болоньини также упоминает, что иногда этот процесс будет происходить "путём вычитания", то есть состоять из "не-слов", но из молчания и говорящих действий.

#заметки@psychoanalytic_fields

Олівер Сакс про мірило добре прожитого життя:

Минулої ночі мені снилася ртуть — величезні блискучі кульки ртуті, що піднімалися й опускалися. Ртуть — це елемент номер 80, і мій сон нагадує мені, що у вівторок мені виповниться 80. Елементи й дні народження переплелися для мене ще з дитинства, коли я дізнався про атомні номери. В 11 років я міг сказати: "Я — натрій" (елемент 11), а тепер, у 79, я — золото. […] Вісімдесят! Я ледве можу в це повірити. Я часто відчуваю, що життя ось-ось почнеться, щоб потім усвідомити — воно майже закінчилося. […]

Майже у 80, з купою медичних і хірургічних проблем, жодна з яких не є інвалідизуючою, я радію, що живу — "Я радий, що не помер!" — часом тішусь, коли погода ідеальна... Я вдячний, що пережив багато речей — деякі чудові, деякі жахливі — і що зміг написати дюжину книг, отримати незліченну кількість листів від друзів, колег і читачів, і насолодитися тим, що Натаніель Готорн назвав "спілкуванням зі світом".

Мені шкода, що я змарнував (і досі марную) стільки часу; мені шкода, що я такий самий мучливо сором'язливий у 80, як і у 20; мені шкода, що я не розмовляю жодною мовою, крім рідної, і що я не подорожував і не пізнав інші культури так широко, як мав би.

#цитата

Сегодня для меня стало открытием, что Оливер Сакс тоже проходил психоанализ (он не упоминает это ни в одной из тех книг, которые я читала). Его психоанализ длился не так уж долго — всего около 49 лет. Что думаете по этому поводу?

Сакс посещал своего психоаналитика, Леонарда Шенголда, дважды в неделю. В интервью 2011 года он с юмором описал свой путь как "один из самых длительных анализов в истории" и добавил: "кажется, мы начинаем к чему-то приходить".

Сакс начал анализ в критический момент — в канун нового 1966 года он посмотрел на себя в зеркало, похудевший на 30 кг за три месяца из-за зависимости от амфетамина, и понял: "Оливер, ты не доживешь до следующего Нового года, если не получишь помощь". Шенголд помог ему отказаться от наркотиков. Сакс описывал, как они с Шенголдом "постарели вместе и прошли через жизненные этапы вместе". При этом они всегда сохраняли формальность — Сакс всегда называл своего аналитика "доктор Шенголд" и никогда не думал о его имени, а для второй стороны он всегда оставался "доктор Сакс". Оливер считал, что именно благодаря этим формальностям возможна была такая свобода общения.

Шенголд научил Сакса "обращать внимание, слушать то, что находится за пределами сознания или слов" — тому самому "слушанию третьим ухом" , которое стало центральным для клинической практики самого Сакса как невролога. При этом у писателя было довольно травматичное детство (эвакуация во время войны, сложные отношения с матерью, её реакция на его гомосексуальность). В 18 лет он намекнул отцу, что его привлекают мужчины, и его мать отреагировала проклятием: "Ты — мерзость. Я хотела бы, чтобы ты никогда не родился". Сакс никогда не был женат и не имел детей. В сорокалетнем возрасте, после того как "любовная связь закончилась неудачно", он решил, что не создан для романтических отношений, и провел 35 лет в целибате.

#заметки@psychoanalytic_fields

(Ниже материал И. Романова)

В последнем фильме М. Антониони «Над облаками» героиня одной из новелл рассказывает притчу об индейцах, сопровождавших белых путешественников. В какой-то момент индейцы попросили сделать привал, и когда их спросили, не устали ли они, ответили: «Нет, мы просто слишком быстро шли и обогнали свои души».

Возможно, в этой простой истории содержится самый главный ответ на вопрос, как долго должен длиться психоанализ и почему так долго. Настолько долго, чтобы встретить свою душу и не убежать от нее. Чтобы пожить с ней в одном ритме, в одном измерении безвременья бессознательного хотя бы некоторое время.

Достаточно долго рекордсменом в этом отношении для меня оставался Джон Кафка, описавший 28-летнюю (кажется) психоаналитическую работу с пациенткой с шизофренией. В частной беседе он рассказал, что анализ и терапия продлились еще дольше. Они сопровождали пациентку до самой смерти, помогая ей вести полноценную и творческую жизнь. Об уходе своей пациентки Кафка явно скорбел, сожалел, что она так и не исполнила обещания написать книгу «Как я обучала своего психоаналитика».

Оливер Сакс претендует на звание нового рекордсмена. По его признанию, он проходил психоанализ более 46 лет!

Могут ли такие истории быть хорошим примером? Не знаю. К счастью, сегодня каждый может найти на рынке «заботы о себе» то, что ему «по душе» - долгий психоанализ, короткий психоанализ, психокоррекцию, психохирургию, психопрограммирование, или ничего... Но думаю, те, кто побывал в этом месте, поймут, о чем говорили Сакс и пациентка Кафки: время не важно.

Другим же, думаю, вполне может прийтись по вкусу сарказм Х. Кэхеле. В какой-то статье он описывал диалог с пациенткой, надоедавшей ему вопросами, как долго обычно длится психоанализ. Однажды, не выдержав ее напора, аналитик сказал: «Самый долгий мой анализ длился 10 000 часов, и он был неудачным».

#стаття #переклад

Натрапила на статтю Евелін Швабер про те, що таке «взаємодія» в психоаналітичному сенсі. Вона там наводить декілька прикладів для міркувань. Перший про те, коли одна пацієнтка каже, що терапевтка занадто балакуча, а інша — що терапевтка недостатньо розмовляє, хоча сама терапевтка відчуває, що поводиться приблизно однаково. Хто тут правий? І на чиєму боці істина? В іншому прикладі, Швабер їде у відрядження на три дні, всім це повідомляє, а потім дізнається, що її не буде лише один день. Пацієнт, котрому вона про це каже, запитує: «Хто ви така, щоб визначати, що таке "лише"?»

Авторка пропонує взагалі відкинути думку про якусь «об'єктивну» реальність (яка часто просто дублює зрештою суб'єктивну реальність аналітика), і зважати на те, що ми маємо постійно досліджувати досвід з обох сторін, не надаючи якомусь із них привілейований статус. Клієнт, каже вона, перш за все хоче, щоб його зрозуміли, і щоб хтось прийняв його погляд, а не змусив побачити «реальність».

Також любопытно, що Фройд взагалі не користувався словом «взаємодія» [interactions] для опису обмінів між двома людьми, він використовував цей термін лише для опису зв'язків між психічними інстанціями.

В принципі, на цьому із цікавого все. Зараз ця стаття виглядає самоочевидною, напевно тому, що реляційними ідеями вже нікого не здивуєш. А тоді, 30 років тому, напевно хтось мусив шукати аргументи на користь того, що все в житті суб'єктивно, навіть психоаналіз.

#стаття #переклад

Вирішила відволіктись і подивитись щось добре. Пригадався мультик про гігантський апельсин, який, як з'ясувалось, зовсім не апельсин, а персик. «Джеймс і гігантський персик» (1996, Г. Селік, Т. Бертон) — казкова гіпнотична анімація про дитинство. «Доброго» там, правда, не так і багато.

Про хлопчика-сироту, який намагається дістатись до мрії, що залишили йому батьки. Автор однойменної книги — Роальд Дал — написав її після Другої світової, і хотів показати, що діти здатні витримати більше, ніж ми думаємо, якщо бути з ними чесними. Кажуть, що Дал писав лише в своєму сараї, на старому кріслі, і завжди користувався для цього олівцями, яких мало бути рівно 6 штук.

А які мультфільми виявились для вас не такими простими, як здавалось?

Абрахам указал, что маниакальный пациент, включив весь мир в своё эго, идентифицируется с ним и получает контроль над ним; в то время как меланхолик, с другой стороны, проецирует весь мир на один единственный объект и затем включает его в себя.

Бертрам Левин

#цитата

По сути, теоретическое описание фраз «Весь мир у моих ног» (мания, эго берёт мир в заложники), и «Ты и есть мой мир» (меланхолия или влюблённость). Вроде ничего особенного, но красиво.

Колеги, цей рік вже добігає кінця, ну а ми запрошуємо вас на чергову зустріч Реляційного Клубу, що відбудеться 18 січня о 10:00. Тема двох наступних лекцій також пов'язана з різного роду завершеннями: завершенням кожної окремої сесії, та прощанням, коли добігає кінця уся терапія чи аналіз.

"Наш час вийшов" — прості слова, які терапевт промовляє наприкінці кожної сесії. Але насправді в ці останні хвилини може відбуватись багато цікавого.

Кілька питань, над якими ми попрацюємо:
✔️ Пацієнт за 5 хвилин до кінця починає розповідати про травматичний досвід — зупинити чи дати говорити?
✔️ Що робити, коли пацієнт систематично не хоче йти після закінчення часу? А коли навпаки — тікає за 10 хвилин до кінця? Або взагалі пропускає зустрічі?
✔️ Синдром дверної ручки: чому найважливіше спливає біля виходу?
✔️ Коли межа часу — це про структуру, а коли — про владу терапевта?
✔️ Як не перетворити прощання на покарання?

Тож плануйте та не зволікайте з реєстрацією. І запрошуйте колег!

#реляційнийклуб

Як завжди, для зручності збираю все в одному місці. Основні пости/статті, що з'являлись тут в 2025 році:

1. Встреча со злом и убийственным наслаждением: какова роль Волка для Красной Шапочки. (На примере сюжетного ряда игры The Path)
2. На полях лекций Джузеппе Чивитарезе «Пространство близости»
3. Фантазм аккордеона
4. На полях «Видів доброти» Лантімоса
5. Фрагменты интервью с Бетти Джозеф
6. Про «Екзистенційний детектив» Голта і відповіді на питання «чому існує світ»
7. Психоаналітичне письмо. Огляд книги Кантровіц «Пишучи про пацієнтів: відповідальність, ризики та наслідки»

Переклади українською:

1. Серджіо Бенвенуто. Робота, що не передбачає контракт
2. Клод Леві-Строс. Страта Санта-Клауса
3. Томас Огден. Про психоаналітичне письмо
4. Томас Огден. Коментарі щодо перенесення та контрперенесення на початковій аналітичній зустрічі
5. Понталіс. Сновидіння як об’єкт
6. Глава з книги Ізабель Міллар «Психоаналіз штучного інтелекту»
7. Массімо Рекалькаті. Війна путіна
8. Массімо Рекалькаті. Не бійтеся помилок
9. Салман Ахтар. Травма географічного переміщення
10. Салман Ахтар. Травма географічного переміщення, ч.2
11. Массімо Рекалькаті. Справжня спадщина вчителів
12. Массімо Рекалькаті. Молодь і залежність від відеократії
13. Евелін Швабер. До визначення терміну та концепції взаємодії

🌙 Якщо ж маєте бажання поділитись своїм сном, та почитати, що сниться іншим людям — ми створили проект Лігво снів — тут сайт та додатки в GooglePlay і AppStore — також там є окремий опис, яка в це закладена ідея.

😴 На додачу, що було особливо важливим для мене особисто, в цьому році вийшов у світ «Сонний подкаст», який є доступним для прослуховування в Spotify, Apple та Castbox.fm. В перспективі планую долучати до дискусії різних цікавих людей, у тому числі робити записи не лише на ру, але і в укр варіанті (поки то задача із зірочкою).

#содержание@psychoanalytic_fields

Тема з підсумками і тим, щоб зібрати все докупи, стає популярною щогрудня, але останні роки, як видається, це справді корисна практика. Не для звіту, а щоб побачити, що життя таки тривало, і в ньому було місце чомусь, окрім війни. Це можливо завдяки тим, хто воює, і тим, хто тримає тил у всіх можливих сенсах. Дякую і вам — що тримаєтесь, працюєте, шукаєте слова там, де їх завжди бракує. Завжди рада послухати про що думаєте або відчуваєте ви, пишіть, що читали в цьому році і що відгукнулось. Бажаю нам усім у новому році більше живого — живих стосунків, розмов, текстів, снів, зустрічей :)

С тех пор как я впервые узнала про политику остатков (больше года назад; время летит быстро, а мысли думаются медленно, увы), мечтала найти оригинал этой истории. Вот нашла! Политика остатков — особенная политическая система, которую организовали специально для охоты за одним из пациентов французского психиатра Эжена Минковского. Пациент был в очень плохом состоянии и мучался от навязчивых мыслей по поводу своей вины и последующей расплаты. Суть расплаты заключалась в том, что его должны были напичкать всяким мусором. Все отходы и отбросы в доме, а затем и во всей стране, и конечно во всём мире тоже, сохранялись, чтобы однажды он их проглотил. Пациент вёл длинные списки, перечисляя всё, что попадалось под руку.

Когда кто-то курил, оставались сгоревшие спички, пепел, окурки сигарет. После еды это были крошки, испорченные фрукты, кости от курицы, остатки вина или воды на дне бокала. Он говорил, что его злейшим врагом была скорлупа от яиц, — она выражала страшный гнев его преследователей. Когда кто-то шил, то оставались обрывки ниток, обломки иголок. Все спички, нитки, обрывки бумаги и осколки стекла, валявшиеся на улице, предназначались ему. После этого шли остриженные ногти, волосы, пустые бутылки, письма и конверты, билеты на метро, пыль с ботинок, пищевые отходы из домов и ресторанов со всей Франции и т.п. … Потом он перечислял гнилые овощи и фрукты, трупы животных и людей, мочу и кал лошадей.

Мужчина объяснял это так, что сбором остатков занимались секретные правительственные фонды, помимо этого параллельно собирались пожертвования на публикацию газетных статей и книг, направленных против его семьи. Всё в его мире распадалось на составляющие, при этом каждый, даже самый маленький элемент, сразу превращался в его врага.

Он рассказывал: «Когда кто-то говорит о часах, то он говорит о стрелках, шестеренках, пружинах, маятнике и т.п.». Однажды я неосторожно достал из кармана билет на метро. «Эй, — сказал он, — я еще не думал о билетах». Затем он начал говорить о билетах на поезд, на городской транспорт, на автобус, на метро и т.п. И всё это он должен был проглотить. … Член его семьи болел бронхитом и откашливал мокроту; пациент начал говорить обо всей мокроте всех туберкулёзных санаториев страны, а затем перешёл ко всем отходам всех больниц. Когда я брился перед ним, он говорил о солдатах в близлежащих казармах, которые тоже бреются, а затем включал всех солдат армии. «В ту минуту, когда я что-то делаю, — признался он, моясь, — я должен помнить, что сорок миллионов других делают то же самое».

Пациент воспринимал мир как очень страшное место, а свою жизнь — как бессмысленную последовательность дней, любой из которых закончится его казнью.

Его семье отрубят руки и ноги, а затем выставят в каком-нибудь засушливом поле. То же самое произойдёт и с ним; ему вобьют гвоздь в голову, и всякого рода мусор засунут ему в живот. Изувеченного самым ужасным образом, его поведут посреди парада на ярмарку и приговорят жить, покрытого паразитами, в клетке с дикими зверями или с крысами из канализации, пока смерть не настигнет его.

Ко всему прочему, он очень боялся разорения (хотя, как замечает автор, больной уже давно был бедным, в смысле бедным-несчастным), и регулярно продуцировал мысли, что станет только хуже. В этой бредовой конструкции... читать дальше

#заметки