Сьогодні, до речі, святкує свій День Народження головний абабагаламаг України Іван Малкович ✨❤️

З Днем Народження людину, яка подарувала нам таке чудове видавництво ✨

Хто ти?

З часом мені стає все важче описувати почуття словами: з цим навіть ніяка соплива лірика не впорається, що вже казати про чітку, лаконічну прозу. Здається, що з кожним роком, з кожним місяцем грані остаточно стираються, припадають пилом заїжджені, устаканені фрази, і вже не просто «сумуєш», а «сидиш в глибокій апатії, деперсоналізації, фрустрації й інших іменниках з закінченням на -ція». Немає більше нічого простого, все складне і двоїсте, і я теж – складна і двоїста. І що з цим робити – неясно.

Сліпим кошенням намагаєшся намацати шлях, куди рухатися, навіщо і з ким. Чиї руки можна тримати, а чиї ні, кому можна довіритися, а від кого тікати якнайдалі. Вчинки тепер неможливо розібрати на причину-наслідок, а коли можливо, то це скоріше виняток, а не правило. Ти спочатку робиш, а потім думаєш, як дурний гормонний підліток, тільки втричі страшніше, бо підлітком хоча б не усвідомлюєш, що робиш херню.

Я завжди намагалася належати чомусь більшому, ніж Я Сама. І що тепер лишилося, коли нічого немає?

Хто я?

Хто ти?

#софіягуд

Ті, хто не підписані на мою інст втрачають свою дозу серотоніну від відібраної кринжі

Ще не пізно це виправити, панство і панянство

https://instagram.com/sofie_hood

P.S: Бахнула тривога. Всі в калідор!!

Десять

Саме стільки питань було в нашому першому екзамені. Полоністика – предмет, на якому вчать вчити дітей польської (що я тут взагалі роблю? ліплю масочки із пап'є-маше і граюся в дитячі квізи? я мріяла видати книгу, приєднатися до спілки, знайти своїх читачів і стати наймолодшим письменником... хоча, найголовніше – ви, читачі – все ж знайдено. а інше зачекає).

Письмові відповіді на запитання на надгризяному листочку. Декількох речень нам написати було цілком достатньо, щоб викладачка зжалилася і поставила трійки, одногрупниці ж виписували по декілька сторінок на одне. Пихтіли, старалися. Староста, що в аудиторії сиділа прямо за нами, не відриваючись водила носом по картечці. Як вона ще не приєдналася до нашого окулярного батальону – неясно.

Пам'ятаю, сиджу, ручкою шкрябаю листок, і молюся, щоб це швидше закінчилося. Викладачка зиркає на скручену біля вікна Аню – так нормально списати їй і не вдалося. Мого рівня польської вистачило, щоб виписати хоча б фактаж: «Лексикологія – це наука про лексичний склад мови». Все.

Десять питань. В Україні про таке можна лише мріяти у вологих передсесійних снах: менше шістдесяти тем не дадуть ніколи в житті, який би хороший не був викладач, хоч воюй, хоч помирай. Українські вузи готують, здається, академіків Ґогвортсу зразу по закінченню бакалаврата. Така різниця дивувала мене спочатку, потім дратувала, а тепер викликає лише глибокий сум. Навчання тут просте, занадто, наче в сьомому класі школи, зате всі – або майже всі, правда, Мар'юше? – вчаться із задоволенням. Тому що їм не потрібно писати по двадцять чотири сторінки практичних, щоб заслужити нещасний залік. Вони роблять одну презентацію на семестр, стараються над нею зі всією душею, а потім пишуть кінцевий тест – ні більше, ні менше.

#софіягуд

Дев'ять

Муз – дев'ять. Головних богів в єгипетському пантеоні – дев'ять. У Пеклі Данте кіл – дев'ять. Дев'ять – це як шість, а шість – це як три шістки, а три шістки це як...

Одного разу гуртожитський ліфт завіз мене на дев'ятий поверх. Жила я на четвертому. Таке інколи траплялося – залізна махіна жила своїм життям, підпорядкована лише власній волі і камерам вахтера.

«Джєвонтє пєнтро» прозвучало знайомим механічним голосом в освітленій лампочками тиші. Лише нікому невідоме кантрі лунало з моїх навушників. Двері повільно, з тиском відчинилися.

Я залишилася стояти і поправляти зачіску в дзеркалі. Храни Господь того, хто вигадав ставити їх в ліфтах!

Світло з вікна на правій стіні надламалося, рвано освітило частину коридору. Запах озону і пилу піднявся від землі. Важкі двері в тамбур зі скрипом відчинилися. Нічого дивного я не помітила: поверх здавався просто трохи темнішим за мій, і значно бруднішим. Сортирувальні баки були по вінця завалені пляшками, деякі скляні тари стояли збоку.

З-за повороту виник рослий силует.

Чи то плями прилипли до окуляр, чи то очі розфокусувалися... Все пливло. Отямилася я лише тоді, коли він опинився прямісінько поруч, за декілька сантиметрів від плеча. Ніби телепортувався: з початку коридору – зразу в кабіну ліфта. Шлейф кислого чоловічого поту вдарив в ніс.

Я здригнулася і притислася до стінки. Хлоп був величезним, майже під два метри – такого, як мені вже відомо, не пустили би на американські гірки – в чорній балонній куртці і кедах. Настільки високим, що обличчя я толком і не побачила. Лише довгий, орлиний ніс. Стояв нерухомо, як статуя, на тихе «хейка» не відповів. Вів плечима.

Ми спустилися в абсолютній всезжираючій тиші, від якої хотілося лізти на стіни. Я вискочила на четвертому, а амбал залишився стояти такою ж нерухомою статуєю. Лише провів мою спину очима.

З тих пір на дев'ятий поверх я не їздила.

#софіягуд

Вісім

Є у мене таємниця. Така маленька таємничечка.

Я безбожно рублюся в Crusader Kings III. Останніх декілька місяців, поки знаходжуся на Erasmus+, то ще й системно, майже кожного дня. З величезним задоволенням будую всякі замки, одягаю персонажів в шуби і діамантові корони, рожаю їм по 12 дітей, васалізую, захоплюю, роблю бастардів, вигадую неймовірні сюжетні ходи, вбиваю, грабую, соблазняю і взагалі – живу своє найкраще середньовічне життя. Це все для мене як якась глибока медитація, як колись в дитинстві було продумування своїх персонажів. Мозок ніби лежить засолений в банці на полиці у якоїсь бабки-травниці, а вона, горбата, вимішує в ржавому казані мухомори з ромашками і співає під ніс: «Оой то висіла на скаліііі простиняяяя мого діда». На ці завивання прилітають пташки і прибігають білки, а замість діснеєвської принцеси отримують бабку-травницю.

Наша династія дожила аж до восьмого покоління. І ще тримається! Наші прекрасні Яни Яновичі Ян – ми лише на другому чи третьому поняли, як смішно звучить їхнє по-батькові в контексті всього, що зараз заполонило Інтернет-простір. Вирішили називати всіх старших синів Ян, а всіх старших дочок – Яна. Інших дітей теж на букву «Я».

Яких імен за всю історію тільки не бувало: Яник, Ярослав, Ярополк, Ярослава, Ясмін, Ярило, Ярина, Янина, Ялина, Ярик, Ярош і Яраш (прекрасні близнюки, вбиті під час нальоту вікінгів. RIP), Яра, Яр, Ярема, Яків і навіть Явдоха. Ще Андрій був. Нагулягий одною з наших дружин від Папи Римського. Не наш коротше. Підкинули. Став єпископом.

Спочатку гри мали ми графство. Хотіли зробити Україну, тому назвали графство Русь. Все йшло за планом, діти рожалися, землі розширялися. Потім наш прапраправнук вирішив, що йому хочеться навести суєту. І навів: зробив молоду 17-річну королеву Італії своєю коханкою, вбив свою дружину, що народжувала йому лише дочок, після цього вони офіційно одружилися, і вуаля – їхній швидконароджений син вже Король Ян І! Правда, потім справи пішли так собі – певне, карма за бідну дружину. Зараз малолітній восьмирічний Король Ян ІV знову став звичайним князем – Італія в результаті розвалилася під натиском сепаратистів, а батько його, проправивши пару років, вмер від тифу і п'янства. Тепер в нас кусочок землі в Франкфурді, кусок біля моря і кусок біля Чернігова.

Від гріха подалі присягнули на вірність Литві.

Що буде в наступних поколіннях – неясно, але раз дожили до восьмого – вже не можемо вмирати.

Правда, імен залишилося не так багато...

#софіягуд

Сім

В Ченстохові мені добре спалося і важко вставалося. Я через силу винирювала з глибини мутного сну, наче штовхаючи глибу льоду. Можливо, всьому виною було свіже повітря і зелень довкола, або навпаки – гази від автомобілів, що безперестану їздили біля нашого академіку.

Я відверталася до стінки носом, позіхала – і засинала майже одразу.

Мені снився дім на горі. Зелені ліси стелилися під ногами крутою лінією додолу, по синьому горизонту пливла буйна ріка. На паркан інколи залазили білочки, соколи і ластівки вили гнізда попід дахом. Дім мій був невеликим, зате з червоної цегли. Горів вогнем посеред карпатських ранків. Роса опускалася на траву і каміння на подвір'ї, блищала краплями в туманній імлі. В повітрі пахло весною і м'ятою.

Навколо стояло ще шість гір, на кожній горі – будинок. З п'яти з них текли цівочки білого диму.

Зліва жила сім'я. Звичайна сім'я: мама, тато, двоє дітей. Батьки розводили скотину, сини бавилися в космонавтів і ковбоїв. Їхня гора була пологіша від моєї, спокійніша, і діти, спотикаючись, падали і котилися вниз по грязюці на животах і дупцях, як по снігу на санчатах.

Я уві сні сім'ї не мала. Або мала. На балкончику сиділа сама, в гордій самотності пила капучино з відкритим на ноутбуці чорновиком і насолоджувалася поскрипуванням крісла-гойдалки.

Далі жив самотній миршавий гуцул. Він приманював туристів байками про свого прадіда-мольфара. Весь його будинок був схожий на музей, з бандурами і трембітами, з купою цікавого і дешевого хламу, купленого в антикварних лавках. Люди були готові платити гроші, щоб подивитися на нього. Як Хатинка Таємниць з Ґравіті Фолз. Інколи, коли не було туристів, я приходила до старого гуцула, приносила випічку, пила чай з трав і слухала його безкінечні історії.

Мої прадіди мольфарами не були. Вони були льотчиками і за'язистами, охоронцями і робочими, ковалями, колгоспниками, алкоголіками і тунеядцями. Можливо, відьмаками, травниками. Але точно не мольфарами.

Наступною жила молода пара. Хлопець і дівчина. Він – рудий, як сам вогонь, кучерявий, з бородою по плечі. Вона – чорнява, темна, як ніч, з рідкими проблисками першої сивини зірок. Вони орендували будиночок на літо. Потім на осінь. На зиму. На весну. На ще одне літо. Збиралися з'їжджати, а все ніяк не з'їжджалося – так і залишилися в нашому селі на сім хат.

Світла журба проймала думки щоразу, як ця парочка приходила до мене. Я ставила їм чай, відкривала цукерки. Вони розповідали, що планують одружитися. Здавалося, вони своєю присутністю намагалися розвеселити мене так само, як я – старого гуцула.

По правий бік від мене жила вдова. Її чоловік чи то загинув, чи то помер від якоїсь хвороби – у сусідів було багато припущень, але ніякі не мали підтвердження. Вдова рідко виходила з дому, вирощувала тюльпани і жоржини і тримала на прив'язі пса.

Я квітів майже не ростила – в мене в садку велися дерева, кущі, навіть гриби. Але зовсім не квіти. За квітами треба нагляд, а я навіть за собою наглянути не могла.

В увитому глибокою лісовою тінню домі жив художник. Уві сні у нього навіть було ім'я – Марк. Марк малював на мольберті гірські пейзажі і продавав на аукціонах. У нього була юрба прихильників, здається, в звичайному, не-карпатському житті він був мега-популярним. Але чомусь втік сюди.

Одна його картина висіла у мене над каміном. Марк подарував її на річницю мого проживання тут. Підпис на обороті красномовний: «З трепетом дарую гори і полонини. Де б ти не була, вони завжди з тобою. З любов'ю, Марк».

Останній будинок пустував. Вже давно прогнили балки, опав дах, поросло бур'янами подвір'я. Старий мольфар казав, що навіть на його пам'яті там ніхто не жив. Ніколи.

Мій будинок стояв сьомим. Псував всю витонченість картини. Стирчав з трави своєю яскраво-червоною цеглою...

Я просиналася з теплом на душі і страхом в голові. Страхом раціональним і абсолютно відчутним. Мій маленький сон трепетав в моїх руках, як сіра горличка. Вона била крильцями по долонях, вмощуючись зручніше, воркувала і радісно тьохкала.

Пташки бояться вибухів і пострілів.

#софіягуд

Шість

Вчені прийшли до висновку, що першою з'явилася курка, а не яйце. Тому що білок, з якого створюється скорлупа, виробляється лише куркою.

Цей факт чомусь сильно привернув мою увагу тієї ночі. Я гортала стрічку Тіктоку в спробах відволіктися і забутися – більше спирту в собі мій організм точно не витримав би; ночувати біля унітазу не хотілося, а мозок треба було якось втомити, щоб він нарешті вирубився і не мучив мене. Виходило жахливо. Сусідка давно сопіла, щось белькотіла до мене, а я все крутилася, переверталася. Намагалася нагнати сон. Якось можна налаштувати стрічку цієї їбучої китайозької соцмережі, щоб вона не давила першими ж відосами на відкриті рани?

В сумі я пам'ятаю всього шість відео до шостої ранку. Їх було явно більше. Всі, що могли хоч якось їздити по голові – прогортувала, мружачи очі.

Сподіваюся, ви ніколи не відчували того, що навіть ваш сраний телефон налаштований проти вас.

На шостому відео в без п'яти шоста я опустила телефон на груди і відключилася. Це не можна було назвати сном – хіба вимкненням тіла і мозку. Коли не працює телефон – ми його перезагружаємо. От так само з тілом.

Я вдячна, що в ту ніч (в той ранок?) не було снів. Бо якби ще сни – зранку точно не змогла би піднятися з ліжка.

#софіягуд

П'ять

Ченстохова влаштувала мені творчий запор. Такий, що амбіції аж бродить почали. Я вишкрябувала з кутків свого мозку нарощеними нігтями нещасні слова – щоб хоча б щось написати, щось родити на цей світ. Які-небудь метафори, які-небудь історії. Бо я ж навіть не письменниця – а і репочтець, і плакунець, і курсачописець, і доморощена посудомийна машина. Залишалося лише дискобол в сраку запхнути і точно стала би переносним центром альтернативного мистецтва. Звісно, творчо виражатися треба, але ж не настільки.

У мене були Наполеонівські плани (спалення Москви в них теж входить, як і в кожного поважного українця) щодо перебування в Польщі і того, як прекрасно воно повинно повпливати на мою творчість, що я навіть не одразу зрозуміла, з яким тріском вони розлетілися уламками по підлозі, розбившись об сувору реальність. Тепер на ці уламки ногами наступаю і кожного разу кричу як різана.

Прив'язки до цифри не буде. Ось так.

#софіягуд

Чотири

За весь час ERASMUS`у понад усе я полюбила ходити сама по мощених бруківкою тротуарах, серед широколистих лопухів й високої некошеної трави, якою поросли входи в старі Ченстоховські подвір'я. Яким би складним, брудним і старим не було це місто, як би не нагадувало воно мені чудернацький фантасмагоричний сон – переплетінням радянського й європейського – я все одно вдячна за досвід, що воно мені принесло.

Але фраза «Я хочу додому« звучала, звісно, значно частіше, ніж її хотілося б чути. Якщо прям зовсім конкретно – близько чотирьох разів на тиждень.

Відлік починався з понеділка. Ранками, в проході між університетським корпусом і жилими будинками, ступаючи новими кросівками по вологій від дощу землі, я видихала і ширкала:

– Хочу додому.

Моє бажання в той момент можна було оцінити на два з десяти. Це було таке крихітне бажаннячко, мілісекундна слабкість, що одразу зникала, варто було нам перетнути поріг.

Наступне «Хочу додому» звучало в той же день перед сном. Тикаючи пальцем між решітками в провислий матрац, дратуючи сонну сусідку, я дивилася на екран телефону і нила. Нила безбожно, зітхала голосно. Завтра на пари, і післязавтра на пари, мозок не варив і не хотів вигадувати цьому ніякої гарної метафори. Навчання – навчання всюди, яке не було б легке, але якщо займаєшся тим, що не подобається, на нього все одно не хотітиметься йти.

Втретє фраза не промовлялася вголос. Лише пульсувала в голові. Миготіла, як лампочка при аварійному виході. Гуділа, як машина швидкої допомоги. Гаряча вода била по втомленому тілу, фісташковий запах геля наповнював душевну кабінку. Я стояла під струєю води, малювала на склі сердечка і писала «Хочу додому».

Хотіти додому – нормально, писав мені дядько Гугл. Нормально сумувати за домом – казали мені друзі. А я не хотіла відчувати цю нормальність. Homesick занадто сильно вкорінився в підкорку моєї свідомості, щоб його можна було вивітрити так просто. А я і не намагалася.

До сліз і істерик хотіти в Україну, коли тобі випала можливість трішки перепочити в польській тиші – знаючи, що через три місяці ти все одно повернешся – як мінімум схоже на різновид ПТСР. Або якогось іншого синдрому. Короче – це було не дуже схоже на щось нормальне, особливо в таких масштабах. Так звик до тривог, шо без них вже якось і нудно живеться, да?

Не хочеться бути падчеркою навіть три місяці.

«Хочу додому» – виводжу я похиленим почерком в щоденнику. Бо хочу. Бо додому.

#софіягуд

Три

Саме стільки зазвичай бажань в казках, саме стільки разів хрестяться в храмах, саме стільки промовляють клятви.

Три злотих – коштувала кава в автоматі на першому поверсі університету. Пили її всі: від студентів до викладачів, до працівників і рандомних людей з вулиці. Кожного разу на смак вона відрізнялася: то була пересолоджена, то гірчила, то віддавала чимось кислим і зернистим.

Того дня в моєму стаканчику було більше солі, ніж кави й цукру. Як в тій дурній книжці: «Шо ж ти солиш кашу сльозами, вона і так сольона!». Кавовий автомат (там ще продавався лимонний чай і гарячий шоколад) був місцем всіх зустрічей. Точкою перетину всіх студентських доріг. Я стояла, підперши колонну спиною, і вирівнювала дихання. В приміщенні було душно, хоча за вікном опускався дощ, а навколо не проходило ні душі. Лише гардеробниця інколи позиркувала на мене – певне, боялася, що я вкраду стаканчики зі сміттєвого відра і віддам на переробку, зароблю на цьому мільярди і поїду бомбити Москву.

– Але подорожчало все, капеець, – дівчинка прощебетала це швидко, блискавично, наче одним довгим словом, ковтаючи букви, через що я сором'язливо і перелякано підвела очі. Полячка переходила в режим «оплати картою», зігнувшись перед автоматом буквою зю, і гризла губи, обираючи, чим би цього разу потруїти шлунок. Товстелезні окуляри сповзали з її носа.

Вона завела small talk: щось про викладача з дизайну, і те, що на першому поверсі сусіднього корпусу вивісили виставку.

– Ти українка?

– Так... По мені так сильно видно?

– Спочатку не особливо, але акцент є. Але ти все одно молодець! Гарно говориш.

– Дякую, – я стисла стаканчик і витерла рукавом мокрий ніс. – Приємно почути це від носія.

Дівчина чомусь радісно усміхнулася, притупцявши на місці.

– Добре, смачного тоді. Мені пора.

Але, відходячи, наостанок обернулася і промовила:

– У тебе дуже гарні очі. Знаєш, їм зовсім не личить бути заплаканими.

#софіягуд

Два

Коли дорога, по якій ти рухаєшся, давно пройдена кимось ще, смерть стає безсенсовою. Як і саме таке життя. Цей урок я вивчила давно, намотуючи кола в спробах повторити чужі історії. Мені потрібен був час, щоб зрозуміти, що немає нічого кращого, ніж торувати свій шлях самому, навіть, якщо це не буде щось про успєшний успєх.

Коли ти всього лиш клон, пародія, копія когось іншого – хіба це життя? Можливо, навіть не перший клон, не найкраща копія. Навіть не з першого десятку, не з сотні. А якийсь черговий мільйонний Жадан або сорокатисячний Іздрик. Чи варте воно того?

Я писала, копіюючи сюжети й персонажів, тропи, назви. Я одягала плащі і кожанки, чокери, сережки з черепами, підводила довгі грубі стрілки, намагаючись натягнути на себе чужі ролі. Ходила, високо задерши голову, міняла мовлення і голос. То пищала, як миша, то ричала, наче тигр. Маски змінювалися з такою швидкістю, що рябило в очах. Окремі ролі намертво в'їдалися в шкіру, більшість пролітала повз, осідаючи на плечах, наче лупа.

У відображеннях я бачила кого завгодно, але не себе. Крізь чужу мішуру пробивалися мої риси, унікальні, але вони були занадто непомітними, занадто тонкими, щоб їх можна було легко розгледіти.

Коли ти оригінал – всяка твоя відмінність є особливістю. Правда ж?

А коли вас двоє починаєш порівнювати, як би не хотів.

Всі починають з копіювання – просто не залишайтеся на цьому етапі надовго, інакше навряд чи матимете сили на самих себе.

#софіягуд

Один

Мені ніколи не імпонували образи скитальців. Ні вимушених, ні за власної волі. Я не відносила себе до кочовиків, вела осіле, спокійне життя. Долучалася до етнографічних проєктів, виставок, намагалася бути ведучою. Писала тексти для Яскраво, видала книжку. Ходила в театр, інколи каталася до Сашка в Луцьк, зрідка бачилася з друзями, шукала себе, своїх людей і своє місце під сонцем. І знала, що такий повільний, обережний темп мені цілком підходить. Мені вистачало часу обдумати подальші дії і не пірнати з головою у життя – а виважено підходити до кожного рішення.

Але тепер я сильно сумніваюся, чи цей ритм залишиться й надалі.

За цих три місяці життя стало схожим на біг. Рваний. На перебіжки, різкі і перервані, між якими ховаєшся за бочками з порохом і молишся, щоб по них ніхто не вистрелив.

Я возненавиділа писати про погане, топтати ногами скло, тому що погане стало мені вірним другом: тому мої "Соборні норни" душать горло одним своїм існуванням і незакінченістю. Я почала писати щоденникові замітки і публікувати їх на всю мать її Україну, щоб всі читали і казали - "да-а... ця дівка сходить з розуму. це явно якісь зачатки мегаломанії. зате як гарно, як вичурно!". Я взяла такий страшенний темп, амбіції так туго зв'язали мене по руках і ногах, що все просте, мирське, житєйське, про що я колись могла мріяти перед сном: увита чайною розою затишна хатинка, чоловік щоб душа в душу, двійка дітей... Все померкло поруч з єдиною думкою - я хочу розповідати історії.

У таких, зазвичай, немає сім'ї. І дому немає. А як і є - то все їхнє життя це довгий шлях до нього.

І чим далі від Ченстохови рухається автобус, чим ближчим стає кордон – тим більше мої думки заполоняють ті, хто скитальцями стали вимушено, і кому вже немає куди повертатися. Хто будує своє майбутнє там, серед латинських літер і чужих людей.

Зітхаю.

Це була якась більше бета-версія цього образу скитальця. Перший вихід в кочовики.

І що робити, раз серце над розумом уже перемогло.

Бо воно давно мені не належить 🇺🇦❤️

Take me back to the city that I call my city
Where everybody knows my name
Take me back to the people that I call my people
I'm a long, long way

Аня, скрутившись, стояла над своєю валізою. Вже півгодини вона безрезультатно намагалася втулити в неї одяг. З тихим видихом заговорила до мене, струшуючи і без того парке повітря в кімнаті:

– Як називається ця гра, там де складати кубики треба?

Я відірвала погляд від відео, вмостилася на ліжку зручніше. З високого лоба сусідки стікали крапельки втомленого поту.

– Тетріс? – припустила я.

Аня кивнула.

– Да, тетріс. Граю в чортів тетріс. Чого, якою б великою валіза не здавалася, в неї все одно ніколи нічого не вміщається?

Я засміялася.

#софіягуд

А цей світ проломився навпіл, і в розломі засмажилось пекло. Ти є любов, що кричить у небо, ти є вогонь від лісу до степу – ти руйнуєш життя і життя даруєш

Ти спроможний на все.

Тоді чому ти цього не цінуєш?

Сусіди кажуть, ти стоїш вздовж плаца. Що ти дивився в очі не тим, і, що гірш – широко всміхався.

«Поглянь, – шепочуть, – літо!»

А квіт дише в диму
І сама я тону, а зрячим жах на скроні поклав сивину
І самі вони біліші крейди, гірчіші глини

Ти зробиш усе
А побачити вистачить сили?

#поезія

Хейка, наш з вами залюблений "Тимофій" виходить друком в альманасі 😌

Американські гірки

А на американських гірках, коли висиш паралельно землі, здається, що знизу чекає кінець. Остаточний. Що трос обов'язково обірветься, а гвинт розкрутиться, і вся ця велетенська махіна розтрощить кожну кісточку в твоєму тілі. Заллє кров'ю мозок, червоною пеленою застелить очі, виб'є зуби, перемеле кожен суглоб, і нічого, нічогісінько від тебе не залишиться. Ні духу, ні крику.

Ніхто тебе не згадає. Бур'яном поросте дерев'яний хрест з вишитими рушниками, які обов'язково спиздять цигани. І це так сумно все, так страшно, але ти чомусь заплющуєш очі й опускаєш руки?

Коли падаєш перпендикулярно землі, здається, що знизу чекає безодня. І твій маленький крихкий фунікульор стрімголов летить прямісінько в неї. Вітер свистить між вухами, в очі б'ють випадкові мухи, хтось кричить, хтось збоку плаче. Ти пірнаєш в густе темне желе. Воно тягне ще нижче, і ще, і ще, і вже в легенях застигає повітря, а серце вагою душить ребра, кам'яніючи зсередини.

А як винирюєш на світло – навколо місця пусті.

Збери волю в кулак, компадре, всю, яку тобі дали з народження, а здоров'я – в паперовий кульок. Вони твої найвірніші супутники на цих американських гірках. Ні сусіди по сидіннях, ні працівники – ніхто не втримає твоїх трясовин і бід, якщо ти сам боїшся цього атракціону.

Підіймай келих, як доїдеш до першої перерви. Не забудь випити таблетки від закачування – далі веселіше.

#софіягуд

Перше маленьке оповідання за останніх декілька місяців – Артур продав душу дияволу, прошу плекати і любити юродиве недоношене дитя

Або читайте на Друкарні: Артур продав душу дияволу

До речі, ви помітили, що тепер майже всі стікери реакцій стали доступні? 🧐

картинку вкрала з пінтересту, то не моє, всі авторські права захищені

#оповідання

Що ви бачите перед собою?

Це ✨скарб✨

#софіягуд

Що ви бачите перед собою?

Це ✨місяць✨безсонних✨ночей✨

#софіягуд

Вгадайте, чиє оповідання скоро вийде в журналі «Аполог»?

Поглинений

Ліс, озеро, весела компанія, що ж могло трапитись? А будь-що, якщо тут живуть русалки, а тебе завжди може поглинути водяний вир...