Чотири

За весь час ERASMUS`у понад усе я полюбила ходити сама по мощених бруківкою тротуарах, серед широколистих лопухів й високої некошеної трави, якою поросли входи в старі Ченстоховські подвір'я. Яким би складним, брудним і старим не було це місто, як би не нагадувало воно мені чудернацький фантасмагоричний сон – переплетінням радянського й європейського – я все одно вдячна за досвід, що воно мені принесло.

Але фраза «Я хочу додому« звучала, звісно, значно частіше, ніж її хотілося б чути. Якщо прям зовсім конкретно – близько чотирьох разів на тиждень.

Відлік починався з понеділка. Ранками, в проході між університетським корпусом і жилими будинками, ступаючи новими кросівками по вологій від дощу землі, я видихала і ширкала:

– Хочу додому.

Моє бажання в той момент можна було оцінити на два з десяти. Це було таке крихітне бажаннячко, мілісекундна слабкість, що одразу зникала, варто було нам перетнути поріг.

Наступне «Хочу додому» звучало в той же день перед сном. Тикаючи пальцем між решітками в провислий матрац, дратуючи сонну сусідку, я дивилася на екран телефону і нила. Нила безбожно, зітхала голосно. Завтра на пари, і післязавтра на пари, мозок не варив і не хотів вигадувати цьому ніякої гарної метафори. Навчання – навчання всюди, яке не було б легке, але якщо займаєшся тим, що не подобається, на нього все одно не хотітиметься йти.

Втретє фраза не промовлялася вголос. Лише пульсувала в голові. Миготіла, як лампочка при аварійному виході. Гуділа, як машина швидкої допомоги. Гаряча вода била по втомленому тілу, фісташковий запах геля наповнював душевну кабінку. Я стояла під струєю води, малювала на склі сердечка і писала «Хочу додому».

Хотіти додому – нормально, писав мені дядько Гугл. Нормально сумувати за домом – казали мені друзі. А я не хотіла відчувати цю нормальність. Homesick занадто сильно вкорінився в підкорку моєї свідомості, щоб його можна було вивітрити так просто. А я і не намагалася.

До сліз і істерик хотіти в Україну, коли тобі випала можливість трішки перепочити в польській тиші – знаючи, що через три місяці ти все одно повернешся – як мінімум схоже на різновид ПТСР. Або якогось іншого синдрому. Короче – це було не дуже схоже на щось нормальне, особливо в таких масштабах. Так звик до тривог, шо без них вже якось і нудно живеться, да?

Не хочеться бути падчеркою навіть три місяці.

«Хочу додому» – виводжу я похиленим почерком в щоденнику. Бо хочу. Бо додому.

#софіягуд

Три

Саме стільки зазвичай бажань в казках, саме стільки разів хрестяться в храмах, саме стільки промовляють клятви.

Три злотих – коштувала кава в автоматі на першому поверсі університету. Пили її всі: від студентів до викладачів, до працівників і рандомних людей з вулиці. Кожного разу на смак вона відрізнялася: то була пересолоджена, то гірчила, то віддавала чимось кислим і зернистим.

Того дня в моєму стаканчику було більше солі, ніж кави й цукру. Як в тій дурній книжці: «Шо ж ти солиш кашу сльозами, вона і так сольона!». Кавовий автомат (там ще продавався лимонний чай і гарячий шоколад) був місцем всіх зустрічей. Точкою перетину всіх студентських доріг. Я стояла, підперши колонну спиною, і вирівнювала дихання. В приміщенні було душно, хоча за вікном опускався дощ, а навколо не проходило ні душі. Лише гардеробниця інколи позиркувала на мене – певне, боялася, що я вкраду стаканчики зі сміттєвого відра і віддам на переробку, зароблю на цьому мільярди і поїду бомбити Москву.

– Але подорожчало все, капеець, – дівчинка прощебетала це швидко, блискавично, наче одним довгим словом, ковтаючи букви, через що я сором'язливо і перелякано підвела очі. Полячка переходила в режим «оплати картою», зігнувшись перед автоматом буквою зю, і гризла губи, обираючи, чим би цього разу потруїти шлунок. Товстелезні окуляри сповзали з її носа.

Вона завела small talk: щось про викладача з дизайну, і те, що на першому поверсі сусіднього корпусу вивісили виставку.

– Ти українка?

– Так... По мені так сильно видно?

– Спочатку не особливо, але акцент є. Але ти все одно молодець! Гарно говориш.

– Дякую, – я стисла стаканчик і витерла рукавом мокрий ніс. – Приємно почути це від носія.

Дівчина чомусь радісно усміхнулася, притупцявши на місці.

– Добре, смачного тоді. Мені пора.

Але, відходячи, наостанок обернулася і промовила:

– У тебе дуже гарні очі. Знаєш, їм зовсім не личить бути заплаканими.

#софіягуд

Два

Коли дорога, по якій ти рухаєшся, давно пройдена кимось ще, смерть стає безсенсовою. Як і саме таке життя. Цей урок я вивчила давно, намотуючи кола в спробах повторити чужі історії. Мені потрібен був час, щоб зрозуміти, що немає нічого кращого, ніж торувати свій шлях самому, навіть, якщо це не буде щось про успєшний успєх.

Коли ти всього лиш клон, пародія, копія когось іншого – хіба це життя? Можливо, навіть не перший клон, не найкраща копія. Навіть не з першого десятку, не з сотні. А якийсь черговий мільйонний Жадан або сорокатисячний Іздрик. Чи варте воно того?

Я писала, копіюючи сюжети й персонажів, тропи, назви. Я одягала плащі і кожанки, чокери, сережки з черепами, підводила довгі грубі стрілки, намагаючись натягнути на себе чужі ролі. Ходила, високо задерши голову, міняла мовлення і голос. То пищала, як миша, то ричала, наче тигр. Маски змінювалися з такою швидкістю, що рябило в очах. Окремі ролі намертво в'їдалися в шкіру, більшість пролітала повз, осідаючи на плечах, наче лупа.

У відображеннях я бачила кого завгодно, але не себе. Крізь чужу мішуру пробивалися мої риси, унікальні, але вони були занадто непомітними, занадто тонкими, щоб їх можна було легко розгледіти.

Коли ти оригінал – всяка твоя відмінність є особливістю. Правда ж?

А коли вас двоє починаєш порівнювати, як би не хотів.

Всі починають з копіювання – просто не залишайтеся на цьому етапі надовго, інакше навряд чи матимете сили на самих себе.

#софіягуд

Один

Мені ніколи не імпонували образи скитальців. Ні вимушених, ні за власної волі. Я не відносила себе до кочовиків, вела осіле, спокійне життя. Долучалася до етнографічних проєктів, виставок, намагалася бути ведучою. Писала тексти для Яскраво, видала книжку. Ходила в театр, інколи каталася до Сашка в Луцьк, зрідка бачилася з друзями, шукала себе, своїх людей і своє місце під сонцем. І знала, що такий повільний, обережний темп мені цілком підходить. Мені вистачало часу обдумати подальші дії і не пірнати з головою у життя – а виважено підходити до кожного рішення.

Але тепер я сильно сумніваюся, чи цей ритм залишиться й надалі.

За цих три місяці життя стало схожим на біг. Рваний. На перебіжки, різкі і перервані, між якими ховаєшся за бочками з порохом і молишся, щоб по них ніхто не вистрелив.

Я возненавиділа писати про погане, топтати ногами скло, тому що погане стало мені вірним другом: тому мої "Соборні норни" душать горло одним своїм існуванням і незакінченістю. Я почала писати щоденникові замітки і публікувати їх на всю мать її Україну, щоб всі читали і казали - "да-а... ця дівка сходить з розуму. це явно якісь зачатки мегаломанії. зате як гарно, як вичурно!". Я взяла такий страшенний темп, амбіції так туго зв'язали мене по руках і ногах, що все просте, мирське, житєйське, про що я колись могла мріяти перед сном: увита чайною розою затишна хатинка, чоловік щоб душа в душу, двійка дітей... Все померкло поруч з єдиною думкою - я хочу розповідати історії.

У таких, зазвичай, немає сім'ї. І дому немає. А як і є - то все їхнє життя це довгий шлях до нього.

І чим далі від Ченстохови рухається автобус, чим ближчим стає кордон – тим більше мої думки заполоняють ті, хто скитальцями стали вимушено, і кому вже немає куди повертатися. Хто будує своє майбутнє там, серед латинських літер і чужих людей.

Зітхаю.

Це була якась більше бета-версія цього образу скитальця. Перший вихід в кочовики.

І що робити, раз серце над розумом уже перемогло.

Бо воно давно мені не належить 🇺🇦❤️

Take me back to the city that I call my city
Where everybody knows my name
Take me back to the people that I call my people
I'm a long, long way

Аня, скрутившись, стояла над своєю валізою. Вже півгодини вона безрезультатно намагалася втулити в неї одяг. З тихим видихом заговорила до мене, струшуючи і без того парке повітря в кімнаті:

– Як називається ця гра, там де складати кубики треба?

Я відірвала погляд від відео, вмостилася на ліжку зручніше. З високого лоба сусідки стікали крапельки втомленого поту.

– Тетріс? – припустила я.

Аня кивнула.

– Да, тетріс. Граю в чортів тетріс. Чого, якою б великою валіза не здавалася, в неї все одно ніколи нічого не вміщається?

Я засміялася.

#софіягуд

А цей світ проломився навпіл, і в розломі засмажилось пекло. Ти є любов, що кричить у небо, ти є вогонь від лісу до степу – ти руйнуєш життя і життя даруєш

Ти спроможний на все.

Тоді чому ти цього не цінуєш?

Сусіди кажуть, ти стоїш вздовж плаца. Що ти дивився в очі не тим, і, що гірш – широко всміхався.

«Поглянь, – шепочуть, – літо!»

А квіт дише в диму
І сама я тону, а зрячим жах на скроні поклав сивину
І самі вони біліші крейди, гірчіші глини

Ти зробиш усе
А побачити вистачить сили?

#поезія

Хейка, наш з вами залюблений "Тимофій" виходить друком в альманасі 😌

Американські гірки

А на американських гірках, коли висиш паралельно землі, здається, що знизу чекає кінець. Остаточний. Що трос обов'язково обірветься, а гвинт розкрутиться, і вся ця велетенська махіна розтрощить кожну кісточку в твоєму тілі. Заллє кров'ю мозок, червоною пеленою застелить очі, виб'є зуби, перемеле кожен суглоб, і нічого, нічогісінько від тебе не залишиться. Ні духу, ні крику.

Ніхто тебе не згадає. Бур'яном поросте дерев'яний хрест з вишитими рушниками, які обов'язково спиздять цигани. І це так сумно все, так страшно, але ти чомусь заплющуєш очі й опускаєш руки?

Коли падаєш перпендикулярно землі, здається, що знизу чекає безодня. І твій маленький крихкий фунікульор стрімголов летить прямісінько в неї. Вітер свистить між вухами, в очі б'ють випадкові мухи, хтось кричить, хтось збоку плаче. Ти пірнаєш в густе темне желе. Воно тягне ще нижче, і ще, і ще, і вже в легенях застигає повітря, а серце вагою душить ребра, кам'яніючи зсередини.

А як винирюєш на світло – навколо місця пусті.

Збери волю в кулак, компадре, всю, яку тобі дали з народження, а здоров'я – в паперовий кульок. Вони твої найвірніші супутники на цих американських гірках. Ні сусіди по сидіннях, ні працівники – ніхто не втримає твоїх трясовин і бід, якщо ти сам боїшся цього атракціону.

Підіймай келих, як доїдеш до першої перерви. Не забудь випити таблетки від закачування – далі веселіше.

#софіягуд

Перше маленьке оповідання за останніх декілька місяців – Артур продав душу дияволу, прошу плекати і любити юродиве недоношене дитя

Або читайте на Друкарні: Артур продав душу дияволу

До речі, ви помітили, що тепер майже всі стікери реакцій стали доступні? 🧐

картинку вкрала з пінтересту, то не моє, всі авторські права захищені

#оповідання

Що ви бачите перед собою?

Це ✨скарб✨

#софіягуд

Що ви бачите перед собою?

Це ✨місяць✨безсонних✨ночей✨

#софіягуд

Вгадайте, чиє оповідання скоро вийде в журналі «Аполог»?

Поглинений

Ліс, озеро, весела компанія, що ж могло трапитись? А будь-що, якщо тут живуть русалки, а тебе завжди може поглинути водяний вир...

​​Новий випуск журналу!

Коли найдовший день та найкоротша ніч, і сонце, ця сповнена тепла куля, спалює усе дотла – історії оживають. Давні міфи та легенди, байки та перекази, набувають істинної, язичницької сили, та вриваються у світ. Русалки, духи мертвих та небесні дракони – усе, що може трапитись у день Сонцестояння.

А також, окрім випуску у нас ще одна неймовірна подія – ми запускаємо сайт журналу «Аполог». Усі випуски зібрані в одному місці, культурологічні статті доповнені архівними фотографіями, та (в майбутньому) новий розділ – поезія…

Ми вдячні всім авторам які поділились своїми творами, та брали участь у створенні випуску:
@pashavelik
@avknka
@sofshood

Ми також будемо вдячні усім, хто поділиться нашим каналом зі своїми друзями, нехай ще більше людей дізнається про новий український контент.

Поглинений

Немає на світі місця страшнішого, ніж озеро.

ЧИТАТИ ОПОВІДАННЯ В ЖУРНАЛІ «АПОЛОГ»: https://andreyk1n.github.io/4-episode/stories2.html

Мені буде приємно, якщо ви залишите реакції на твір і поділитеся ним з друзями ❤️

#оповідання

Мій покійний дідусь казав, що після розставання, зради або зникнення людини з мого життя я повинна чекати рівно місяць.

Людина матиме достатньо часу для того, щоб остаточно зрозуміти – потрібно їй це спілкування чи ні, цінує вона його чи ні, і, якщо потрібно – донести цю інформацію до мене. Він називав це «Правилом одного місяця».

Деякі називають це тєрпільством, кажуть, що потрібно моментально жити далі і забути все, що було між вами, але немає нічого поганого в тому, щоб зачекати та дати час собі і людині, з якою ви колись бачили спільне майбутнє. Відгорювати, відплакати важливо – емоції заважають думати раціонально. Але без них життя стає ще нуднішим, ніж воно є.

#софіягуд

Вони забирають у нас квіт нації.

​У лікарні померла письменниця Вікторія Амеліна, яка отримала важкі поранення унаслідок російського удару по Краматорську 27 червня, повідомили в українському ПЕН. У момент удару вона була в ресторані в центрі міста разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників. Кількість загиблих через цей обстріл зросла до 13 людей.

Вікторія Амеліна — письменниця, членкиня українського ПЕН та документаторка російських воєнних злочинів в правозахисній організації Truth Hounds. Вона працювала на деокупованих територіях на сході, півдні та півночі України, зокрема на Ізюмщині, де знайшла щоденник убитого росіянами письменника Володимира Вакуленка.

Фото: Facebook/Victoria Amelina

В якийсь момент ти вступаєш в гру: або з Життям, або зі Смертю. І в тому, і в тому випадку партію доведеться вчитися вести на рівних – ніяких поблажок. Або тобі поставлять мат швидше, ніж встигнеш зрозуміти правила.

У кожного цей етап настає у різний час – мене, наприклад, жбурнули на стілець і прикували до шахової дошки зразу після школи. Деякі мої друзі до сих пір вільно розгулюють по світу без зацікавленого погляду Долі. Ти його відчуєш – її погляд. Сиротами по шкірі, холодом по волоссю, шушками за спиною. І коли зрозумієш, що це саме він – не зможеш більше ніколи розслабитися.

Говорячи мовою притчі, наше життя – це коли у будинку знайшли клопів і господар наказав мешканцям спалити його і згоріти разом із ним. Хтось все одно залишиться і все відбудує... Інакше людство не вміє та не може. На кладовищах ставлять школи, з могильних плит роблять столи для пікніків і місця під мангали. Мозаїки зносять, на їх місці зафарбовують помаранчевим стіни.

Якщо порівнювати життя з бойовиком, то ти в ньому – хуйово підготовлений агент. Я десь читала, що англійська розвідка готує своїх людей десятиліттями. Їх навчають у найкращих коледжах, ліплять атлетів, інтелектуалів, здатних на все знавців своєї справи.

З часом ти розумієш: в житті все робиться інакше. Поспіхом, похапцем. Ані часу, ані коштів на підготовку, ані досвідчених наставників, за рідким виключенням, тут немає. Все відбувається за інтуїцією. Своїми і чужими шишками. Фатальними помилками. Тут завдання дається тисячам, десяткам тисяч абияк, нашвидкуруч натасканих вчорашніх школярів, без тижня день дітям, з очікуванням того, що, навіть якщо всі проваляться і будуть знищені, хоча б один-єдиний виконає свою місію. Яку – не кажуть. Бо місію маєш знайти для себе сам.

В сутності, ти нікому не потрібен. Ні своєму опоненту по грі, ні своїм пішакам – здебільшого, в тебе їх і немає. Ти навіть собі не потрібен. Жалкий, миршавий, маленький. Тебе якийсь час шкода. Потім – на тебе всім все одно. В цьому і заключається велика перемога – не вбити королеву, а довести, що ти потрібен сам собі, і цінність твоя вимірюється в першу чергу тим, наскільки ти цінуєш сам себе. Що ти маєш місце – так, поки маленьке, – але місце в цьому світі; і слово твоє – так, поки зовсім тихе, – але звучне на цій землі.

І як тільки це стається, як тільки ти відриваєш погляд від підлоги і розпрямляєш плечі – за стіл сідає Смерть.

#софіягуд

Черга за водою

Поки Третяк ниє і плачеться в соцмережах, Рівне стоїть без води. І було би смішно, мол ги-ги га-га, всього рік обмеження, всього шість тисяч штрафу, якби не було так сумно – бо як би пан Сашко не плакав, не вистачає його сліз помити посуд і приготувати їсти.

Стоїмо в черзі за водою. Як сцена зі старого радянського фільму, де все мильне і жовте. Стоїмо хто в чому: в халатах, куртках, капцях, шльопках, пальоних адідасах. Бритий їжачком хлопчина волочить повз мене два відра і пляшку під пахвою. Питання часу, коли вона випаде. Сонце сліпить очі.

Окремо стоять дві бабці, недостатньо кволі, щоб безвилазно сидіти вдома, але і недостатньо здорові, щоб самим виконувати тяжку фізичну роботу. Когось чекають. Одна другій каже:

– Води не буде до двадцятого.

– Чого?

– Так сказали в Інтернеті. В ТікТоці.

Ейджист всередині мене не дає спокійно сприймати той факт, що в наш час навіть бабусі дивляться той дурний ТікТок. Ще й внімають тому, що там кажуть.

Попереду в черзі – батько з маленьким сином. Татусь величезний, кремезний, як гора, перегодований колобок, з чорним навушником і засаленим обличчям. Червоний, як буряк. П'є. Малий під стать йому – тільки колобок поменше. Набирають воду. Хлопчик не може закрутити кран.

– Йоб твою мать, син, – гримає батько, – не тупи, в яку сторону, бляха, кран закривається?!

Вода бризкає, стікає струмочком по сухому теплому асфальту. Витекло багато. Батько дає малому ляпаса. Хтось кричить, щоб він не бив дитину. Той відповідає, що це його дитина і він робить з нею, що хоче.

#софіягуд

​​Тут слова оживають!

Ці слова винесені в заголовок нашого сайту, і найкраще ілюструють те, що ми робимо. Ми змушуємо слова жити. Дихати, говорити, спонукати до дій.
Цей, певною мірою, ювілейний випуск – чергове підтвердження цього. Слова що складають оповідання говорять своїми унікальними сенсами та значеннями. Головне до них прислухатись.

Вкотре дякуємо авторам, що долучились до створення випуску, та життя журналу в цілому. Тому запрошуємо нових авторів до нас у команду(якщо Ви хочете приєднатися, поставте + в коментарях).

Ми також будемо безмежно вдячні читачам, які напишуть відгуки чи враження про випуск. Саме Ви змушуєте нас рухатись далі…

Образи

Найбільша помилка людини як розумної істоти – це те, що вона в своєму житті прагне до якогось статичного образу. Хоче бути нєпоколєбіма, як картонка Кіану Рівза в повний зріст, вся така офігенна, блискуча, худа і їсти не просить. От тільки не буває так, що людина постійно така ж сама. Люди – не картонки, не персонажі, і у них немає постійних характеристик, немає маски замість обличчя, лише схильності та ресурс, головна особливість якого – закінчуватися.

Якщо ваш друг 90% часу емпатичний і чуйний, це не означає, що він такий завжди – він такий лише тоді, коли має сили таким бути. А в тих безресурсних десяти відсотках він може поводитися зовсім по-іншому, може бути таким, яким ви не звикли його бачити – і це чомусь так дивує, але це все ще ваш ніжний милий дружбан Васян, просто «не в дусі». Не в настроєнії.

В дитинстві, коли ми заповнювали анкети персонажів в текстових ролках, в графі «характер» завжди писали щось основне – добрий, чесний, хитрий, сварливий. От тільки в текстових ролках мало кому вдавалося відігравати повністю ідеального відповідно до анкети персонажа. Так чому ви намагаєтеся грати його в реальному житті?

#софіягуд