Письменницький челендж
11/30

Тема: Відраза

#вау_це_що_повноцінний_текст

3/3

Відчуття, що твоє тіло не твоє, звісно, сильно вибиває зі звичного ритму життя. Сказати, що усвідомлення того, що твоя голова може в будь-яку секунду отримати залізною палицею від швабри страшенно лякає ‒ означає не сказати нічого.

Лежачи на лікарняному ліжку, Женя вже і забув, як це ‒ не відчувати біль. Він відчував його постійно: коли крутився, перевертався, коли медсестра міняла компрес. Коли повз проходили люди, коли брязкали стакани і тарілки в їдальні, коли рипіли двері. Ніколи в житті він так не жалкував, що не здав поліцейський екзамен того року і не отримав дозволу на носіння зброї ‒ так би вистрелив в цю… Ненормальну.

Його емоцію цілком можна було би описати як «відраза».
Так, точно. Відраза. Відраза до довбанутих людей.

Він взагалі перше до цього міста приїхав! Все з самого початку складалося препаскудно: Інтернет в дорозі ловив погано, до вокзалу автобус їх не довіз, викинув в центрі, довелося тинятися і чекати, поки друзі дійдуть до нього. Потім гаманця вкрали, з дівчиною кума розсварився, і під кінець, здавалося б, не могло нічого зіпсувати цей день ще більше, але ‒ поки він курив біля зупинки, хтось огрів його по потилиці палкою.

Женя перевернувся на бік. Це ж треба… Скільки, виявляється, хворих ходить серед людей. Поліція, звісно, забрала ту дівку ‒ але скільки окрім неї…

Він не сердився, ні. Вона отримає штраф, певне, не дуже великий, зате, можливо, також належне лікування. Таких людей потрібно шкодувати.

За вікном моросив дрібний дощ. Жені вже остогидли дощі ‒ хотілося або холоду, або спеки, а не всієї цієї слякоті. Жовті вуличні ліхтарі пускали промені в палату. Старий дід на сусідній койці зітхав кожних декілька хвилин.

Женя дивився вдалечінь. Сонце вже давно опустилося за горизонт, тінь впала на вулицю. Мокрий асфальт блистів від крапель, дерева вкрили мла і мряка. Собака пробіг повз, пташки кублилися на гілках, трава похитувалася на вітру, якийсь примарний чоловічий силует під ліхтарем у довгому пальті і гостроносих черевиках стояв і дивився прямо у його вікно.

Спочатку Женя не звертав на нього уваги…

ПІДТРИМАТИ АВТОРКУ ПІЦОЮ 🍕

#оповідання

Коли треба придумати сюжет

Письменницький челендж
12/30

Тема: Біль в очах

Вона народилася першою в сім'ї броваря. Маленька Ная ще не знала, що те, пізніше чи раніше за братів та сестер ти з'являєшся на цей світ, визначає твою подальшу долю в ньому. Вона стикнулася з цим пізніше, коли вибралася з колиски і змогла самотужки перебирати ніжками. На її покривальце поклали молодшого брата, Стефана, а їй сказали спати на ліжку, як дорослій великій дівчинці.

Ная любила тишу. До появи брата вона завжди царювала в хаті. Мати інколи щось заговорювала до неї, щось хотіла, показувала на свій рот, але дівчинку більше цікавили принесені батьковими друзями різнокольорові камінці і стукіт, з яким вони вдарялися об підлогу. Мати у відповідь лише хитала головою і чомусь засудливо цокала язиком.

Дорослі казали, що у неї погляд побитого цуценяти. Мовляв, у її великих, постійно сльозливих блакитних очах читається біль, і чи не бояться батьки, що дівчинка довго не протягне? Що вона виглядає так, наче от-от звалиться з ніг, худорлява і несильна, бліда і дуже хвороблива. А ще чомусь мовчазна. Мати кривилася - звісно ж мовчазна, їй ж всього два роки! Розговориться ще.

Ная Стефана не взлюбила одразу. Лизявий верескливий згусток, від якого смерділо молоком і коровою. Батьки возилися з ним навіть тоді, коли народилися й інших два сини - леліяли, носили на руках, дозволяли їсти солодке. Серед всіх дітей виділяли його спритність та говірливість, а новим знайомим казали, що у них первісток - "син Стефан, гордість і радість".

Батько любив своє пиво - запивав ним і сніданки, і вечері, і горе з радостями, дезинфікував ним рани і соски своїм дітям. Ная не пам'ятала дня, коли б він не ходив по хаті, похитуючись і притримуючись за кутки. Спочатку їхня мати намагалася з цим боротися - сварилася, кричала, била подарований на весілля глиняний посуд, але нічого не змінювалося, окрім косих поглядів сусідів. Тому, коли народився Наїн четвертий брат і стало зрозуміло, що батько не збирається кидати пити, просто змирилася. Броварня приносила в сім'ю гарні гроші.

Ная мовчала - а Стефан говорив. І дуже скоро всім стало ясно, що так буде завжди.

ПІДТРИМАТИ АВТОРКУ ПІЦОЮ 🍕

#оповідання

Письменницький челендж
13/30

Тема: Земля під ногами

У всіх земля з-під ніг зникає по-різному. У когось йде, у когось – витікає. У когось вилітає і від цього боляче вдаряєшся об чорну пустоту на її місці. Або з криком летиш вниз.

Останнє наймилосердніше.

Ти стоїш на балконі, куриш цигарку із зім'ятої в кишені старої коробочки і дивишся. Деякі люди – як дерева, міцно тримаються коренями за ґрунт. Деякі – як квітки, проростуть навіть крізь асфальт, якщо знайдуть в ньому тріщину. А ти як пакет на вітру. Все летиш кудись, застрягаєш в високовольтних лініях...

Сусідка навпроти давно вижила з розуму. Виходить на балкон о 9:30 ранку в засаленому старому халатику і починає кричати: щоб був проклятий той, хто її покинув, щоб їй повернули її собаку, щоб нах₴й йшли ті, хто ходять вулицями. Зазвичай від неї шарахаються, але сьогодні ти відчуваєш себе як ніколи спорідненим з нею.

Під твоїми ногами деревина і бетон. І ще з десяток поверхів сусідів. Під твоїми ногами земля достатньо міцна, щоб не піти, не витекти і не улетіти, але ти все одно відчуваєш, як вона прогинається.

ПІДТРИМАТИ АВТОРКУ ПІЦОЮ 🍕

#оповідання

Письменницький челендж
14/30

Тема: Парфуми

Коли закінчуються улюблені парфуми – це те саме, що закінчується улюблений серіал. А коли виявляється, що їх вже давно зняли з виробництва, і поставок більше ніколи не буде – це як улюблений серіал, який закрили через низькі рейтинги посеред сезону.

Такі бідолашні приходили до Ліди часто – і вона допомагала їм. Інколи важко було знайти потрібні серцевини ароматів, але вона могла.

– У вас є гарбузові парфуми?

А сьогодні не змогла.

До неї рідко приходили люди, а такі – тим паче. В оранжевому комбінезоні, капелюсі і в'єтнамках. Осінню. В дощ.

– Не зрозумійте неправильно, це просто були мої улюблені парфуми, – тараторила дівчинка. – А їх зняли... Я тепер не знаючи що робити. Ви моя остання надія.

Так Ліда і опинилася на городі. В капелюсі і великих помаранчевих рукавицях. Бля напису "Приватна територія".

Рве гарбузи.

Нічого особистого – бізнес.

Вибачте за затримку, останніх декілька днів дурдом на сльозах 🤕 Буду рада вашій активності!

#оповідання

Письменницький челендж
15/30

Тема: Вечеря подана

Артур крокував по берлінській мостовій, шурхаючи ногами і насвистуючи знайому мелодію. Німецька школа нагадувала демо-версію пекла: маленька, вузенька, з пітними прищавими підлітками, які, на відміну від українських, точно пародіювали старі сервали на Disney+. Артур ніяк не міг нарадітися, що це нарешті закінчилося - попереду які-неякі, а канікули.

Берлінське сонце повільно осідало на верхівках дерев, наштрикувалося на гілки і вкривало небо червоною кров'ю. Повз пролітали машини, гучні компанії пробігали, штовхаючи пусті пляшки по дорозі, і в цьому шумі українсько-німецький старшокласник Артур, високо задираючи голову, почувався самотнім.

Вдома залишилися всі. Мама, бабуся, старший брат. Артура вигнали копняками до тітки, яка, відверто кажучи, була зовсім не рада поповненню в і без того крихітній зйомній квартирці. У неї у самої троє - тому Артур йшов повільно, ледь волочачи ноги. Він усвідомлював, що "вдома" його не чекають, і тітка навряд хвилюватиметься, якщо його десь зіб'є машина.

Так Артур і ішов - посвистуючи, інколи зиркаючи на перехожих - поки в око не впало вікно. Світло з нього вдарило хлопцеві просто в обличчя, і він аж примружився. А потім зазирнув всередину.

Багато облаштована квартира з ніжно-салатовими шпалерами. Довгий стіл, вкритий скатертиною. Якийсь чоловік сидить зліва, гортає щось у своєму смартфоні. Дівчинка грається на коврику справа, шурхаючи іграшковими машинками.

З кухні пройшла жінка. Поставила на стіл щось у глибокій тарілці. Від страви йшов довгий сизий дим. Чоловік засміявся.

Дівчинка випрямилася, наче лоза.
Артур відпрянув від вікна і пішов геть.

НЕ ДАТИ АВТОРЦІ ВМЕРТИ ВІД НЕСТАБІЛЬНОГО ПСИХІЧНОГО СТАНУ ЧЕРЕЗ РОБОТУ 🍕

#оповідання

Письменницький челендж
16/30

Тема: Переслідування

У фільмах таке зазвичай було. Хтось ховається від переслідування посеред ночі в мінімаркетах, де окрім них самих хіба касир, і молиться, щоб переслідувач пішов геть. От і він ховався – в прямому сенсі, присів між полицями з кока-колою і стендом з чіпсами, озираючись на вітрину.

– Вам допомогти? – зніяковіло запитала касир. Вона виглядала, як жінка, яка за своє життя набачилася всякого, але ця ситуація вибила з колії навіть її. – Вам погано? Викликати швидку?

Він подумав, що шум і гам від швидкої мали б налякати того тіпа – але його ніде не було видно. Ні за вітриною, ні далеко по вечірній вулиці, ні біля дверей.

Він ледь встиг відійти, коли працівник вивозив зі складу продукти в зал. І посміхнувся йому з-під червоної робочої кепки.

По тілу побігли дрижаки.

Вона пропускала дедлайни, але відчайдушно наганяла їх

#оповідання

Письменницький челендж
17/30

Тема: Алкоголь

Як і більшість людей в цій країні, Еліна, здобувши диплом, махнула своїй рідній глушині рукою і сіла на потяг. І куди вирушила? У Київ, звісно! Спочатку працювала подавальницею у скромному кафе на районі, потім старшою офіціанткою в ресторані. Працювала по шістнадцять годин на день, стежачи за обслуговуванням столиків, займаючись винами та баром. І ось одного разу за один із її столиків сів дуже цікавий клієнт.

Свого кумира вона впізнала одразу: сам пан Юрій Луценко. Критики кулінарних блогів, на яких Еліна була підписана в Інстаграмі, називали його "Маестро". Він був шеф-кухарем одного з найбільш відвідуваних ресторанів Хрещатику, прославленого на всю Україну «Істамбула». До війни він щороку приймав потік клієнтів зі всіх куточків світу. Деколи відвідувачам доводилося чекати цілий рік, щоб нарешті замовити столик. Але цього дня Луценко обідав інкогніто.

Еліна набралася мужності та заговорила з ним. Завела розмову про сорт вин, які б порадила для романтичного вечора – сомельє в їхньому закладі не було. Юрій вислухав її з непідробною цікавістю, і незабаром обід перетворився на тест по найму. Він був вимогливим, але не зарозумілим і, як і раніше, продовжував шукати свіжі таланти. Оплачуючи рахунок, він простяг Еліні візитівку зі словами:

– Приступайте з середи.

Наступного дня він підписав із нею контракт, призначивши помічником головного сомельє «Істамбулу». І ось уже без місяця чотири роки вона чудово ладнала зі своїм робочим місцем та шефом. Юрій фонтанував ідеями, і пошук відповідності між стравами і вином, що подаються, був однією з його давніх захоплень. Еліна здійснила свою професійну мрію. Минулого року Юрій розлучився і зняв фартух. Хоча він і не стояв більше біля плити, його енергія пронизувала все, як і раніше, і придумані їм страви служили окрасою меню.

— Дякую вам за те, що прийшли до нас і сподіваюся, що провели приємний вечір, — сказала Еліна, розраховуючись з відвідувачами. Це була приємна заручена пара років тридцяти, і вони справляли річницю пропозиції.

Вона попрощалася з ними, швиденько підбила підсумки дня зі своїм помічником, зібралася і вирушила додому.

Сомельє не п'ють. Це було золотим правилом їхньої професії. Вони куштують, закусують, запивають, наливають, допивають, нюхають – але не п'ють.

Алкомаркет біля її будинку мав дуже фенсі назву "Діамант" – і подавали там ель на смак справді, як діамант – ніякий. За це Еліна його і любила: наче вода. А дихається легше.

Вже без місяця три роки вона працювала з річчю, яка колись погубила її сім'ю – алкоголем. Це неймовірно іронічна ситуація – донька алкоголіків стала сомельє. Хоч комедію пиши.

#оповідання

Письменницький челендж

18/30

Тема: Бібліотека

Найкраще місце для того, щоб тебе ніхто не чіпав і не мучив дурними питаннями – бібліотеееека, бібліотеееееека... Секція української класики, де сиділа Оля, знаходилася в самісінькому кутку, захована за стендами античної літератури і нон-фікшену, і мала лише одне читацьке місце – стіл і крісло. Поки холопи при вході сиділи на незручних дерев'яних стільцях, згорбившись над занизьким столом, Оля почувалася королевою.

#оповідання

Письменницький челендж
19/30

Тема: Статуя

– Немає в літературі історії всратішої, ніж повість про те, як чувак женився на статуї. Повірте, в своєму житті я перечитав багато лайна.

Квадратне обличчя та коротка стрижка надавали професору Лико незвичайний шарм в очах студенток та деяких студентів. Строгі штани, чорні шкіряні черевики, чорна водолазка — Андрій був схожий швидше на аспіранта, ніж на своїх колег, що з суворим виглядом чухали студентським містечком і корпусами навчального закладу. Однак зовнішня привабливість була не головною його перевагою — хоч, безумовно, вагомою. Головною було вміння залучати та зацікавлювати.

Андрій був одним із найпопулярніших і найвідоміших професорів у студмістечку. Він викладав вже неповних вісім років, і на його лекції щоразу приходило дедалі більше людей. Розмови про нього ширилися, і вже майже дев'ять сотень студентів записалося наступного семестру на курс лекцій з історії світової літератури. Тепер викладач змушений був їх читати у найбільшій аудиторії Юридичного Інституту. Довелося просити їх дати схвалення на проведення лекцій. Хоча декан, скрипучи зубами, не горів бажанням.

"Якщо література не позбавляє розум і тіло страждань, вона даремна" — каліграфічно виведена фраза виражала суть усіх слів Андрія Лико. Він, на відміну від викладачів "старої школи", не любив захаращувати свої лекції абстрактним теоретизуванням. Прагнув зробити їх якомога більш зрозумілими та простими.

— І я зараз навіть не про конкретний твір, — вів далі Лико. — Їх десятки. Сотні. Тисячі. У літературі кожного народу знайдеться автор, який написав, як хлопець одружився на статуї. От скажіть, вам було б цікаво таке аналізувати?

З першого місця біля вікна хлопчика сором'язливо підвів руку.

— Кажи, Оресте.
— Мені здається, у вас якась особиста неприязнь до твору "Мертві ненаситні"?...
— Знаєте, я просто не фанат БДСМ з неживими предметами.

Не одним Франком, людоньки. В українській літературі є багато всього. І багато чого з цього всього точно варте вашої уваги.

ПОГОДУВАТИ АВТОРКУ 🍕

#оповідання

Письменницький челендж
20/30

Тема: Балкон (#соборні_норни)

Не буває безвихідних ситуацій. А якщо є – то ви просто не бачите з неї вихід. За цим золотим правилом Ліза Шельменко жила життя, йшла до мрії і старалася знайти своє місце. До сьогоднішнього дня.

Вона курила на балконі. Стояла, спершись ліктем об перила, дивилася, як повільно осідає на асфальті перший лапатий поліський сніг. Морозний вітерець обдував обличчя, за вікном навпроти заміжня пара розмахувала руками одна на одного.

Ліза потушила недопалок, викинула у відчинене вікно. Все так само дивлячись на гілля і перехожих, корпусом повернулася до квартири і штовхнула двері.

Двері не штовхнулися.

Ліза здивовано озирнулася. Ставало холодно, поступово леденіли руки – можливо, просто недостатньо сильно натисла на ручку?

Натисла сильніше.

Не піддалося.

Батьки давно поїхали. Сніг поступово замітав підлогу на балконі, пік босі ноги.

А Ліза казала, щоб балкон зробили закритим.

Письменницький челендж
21/30

Тема: Запах міста

Рівне пахне кавою з вагончика в центрі і пересмаженим попкорном. Воно гуляє вночі і солодко спить удень, п'є пиво, перекидає смердючі сміттєві баки заради забави. Рівне хвастається дорогами, що тріщать від першого ж дощу, званням столиці в Другій Світовій війні і рідкими талантами, котрих генетичним збоєм заносить тут народитися. Рівне настільки багатогранне, що брудне. Кожна людина тут – мазок кольору, і всі вони змішуються, перетворюючись в рваний перелив від зеленого до чорного.

В Луцьку небо ніби давить на тебе. Коли не приїдеш – воно синюшне, глибоке, значно темніше, ніж в Рівному. Черепичні дахи опускаються додолу, будівлі розтягуються, дороги стають довгими і прямими. Все в цьому місці ніби хилиться до землі. Ти бачиш горизонт, бачиш вдалині маленькі крапочки людей. Луцьк довгий. У Луцьку дивний запах: він смердить старим картоном, на який побризкали солодкими парфумами.

Але Луцьк не німий.

У Рівному мовчать – коли до сусідів приїжджають копи, коли хтось вибиває двері, коли від вікнами вбивають людину.

А Луцьк кричатиме про найменший із злочинів злочинів ще роки опісля.

Саме тому я все частіше змінюю висоту на низину. Вчуся горбитися, а не ходити по горбах.

Перша в житті зрада.

#оповідання

​​Письменницький челендж
22/30

Тема: Смак яблука

TW: жорстокість

1/?

- Де ви були вчора з одинадцятої вечора по п'яту ранку?
- Як "де"? Вдома! Нетфлікс дивилася. А в шість пішла на роботу. Комендантська година ж. А я не любитель проблем з законом.
- Ваше досьє каже інакше, - слідчий стрільнув на дівчину поглядом крихітних оченят. Склав долоні перед собою, поклав на картонну папку. Боже, в якому столітті такі почали використовувати?

Ніна відкинулася на незручний стілець. Сірі стіни в допитній давили на голову.

- Це було дуже давно. Я була дитиною, це условка. Мені було тринадцять.
- І тим не менш, це стаття.
- Потерпілий теж тоді був присутній. Якби був досі живий, ви б і йому цей грішок згадували? Гуманна українська поліція.
- Вас ніхто ні в чому не звинувачує, - слідчий примирливо розвів руками, показав пусті долоні. Це було відвертою брехнею. Ніна була хоч імпульсивна, але далеко не дурна.

Слідчий, вусатий круглий здоровань, чиї очі колись, певно, були цілком нормальними, але втонули в зморшках і пухлих щоках, розкрив папку і вткнувся в папери. Ніна розуміла, що справи її кепські. Вона, звичайно, в істериках просила Бога покарати колишнього, але щоб аж так... Чи це Євин прокльон спрацював - вже було не так важливо. Важливо те, що хлопчики в важких бронежилетах прийшли сьогодні в шість ранку і люб'язно запросили її у відділок. Тому що, за думкою цього здорованя, ніхто, окрім неї, з'їсти Рановського не міг.

Чесно, хто б цей канібал не був - у нього явно немає смаку. Рановський на смак був як гниле яблуко. Та і на дотик теж. Це в нього такий гель для душу був - казав, з чорносливом і кокосом. Ага.

- Так і що ви робили з одинадцятої по шосту?
- Кажу ж, вдома була. Фільм дивилася. "Good place" називається.
- Але ж ви казали, що о шостій пішли на роботу?

Ніна прикусила губу.

Це що, нова історія? 👀

​​Письменницький челендж
23/30

Тема: Покинутість

2/?

Ніна прикусила губу. Вона точно вже десь бачила цього мужика: щось неймовірно знайоме було в цій посадці, в очах, в руках.

Оце робота – міняти кров на папірці.

- Я не хочу більше говорити, - промовила вона. – Відпустіть мене додому.
- Добре. Ми вам передзвонимо. Не покидайте межі міста.

Ніна вилетіла з поліцейського відділку, голосно гримнувши важкими залізними гратами. Хлопчик на вході щось крикнув вслід - "блядота, собі по голові постукай!" чи щось таке, але Ніні вистачило показати йому середній палець, щоб вимістити всю злість і переключитися на подругу, що чекала біля сход.

Єва викинула недопалок просто собі під ноги і розтоптала носком високого чобота.

- Думають, що це я.
- Рановський - цікавий вибір... Та ви гурманка!
- Дуже смішно, - Ніна хотіла, щоб це звучало ображено, але сумний сміх в голосі видав її. Єва усміхнулася.

Ніна важко опустилася на лавочку. Як би там не було, і що би не трапилося насправді - Рановського дуже шкода. Шкода аж до скрученого комку в горлі, який як гвинт вперся в горлянку і не давав дихати. По щоках потекли сльози. Ніна закрила обличчя руками.

- Ге-ей, - Єва в ту ж секунду підлетіла до неї і сіла навколішки. Поділ коричневого пальто волочився по землі. - Заспокойся. У них недостатньо доказів, тебе не посадять.

Знала б Єва, що її зовсім не перспектива гнити на нарах хвилює.

- Але на похорон сьогодні краще реально не з'являйся, - промовила Єва. Це усвідомлення вдарило по Ніні ще дужче, і вона розридалася так голосно, що озиралися перехожі. - Все таки, ти поки єдина підозрювана...
- Ти права.

Єва ніколи не відрізнялася особливою емпатією, але сьогодні її слова особливо різанули вуха. Але діватися було нікуди - за стільки років звикаєш. Ніна зітхнула і вткнулася носом в долоні.

Для вашої зручності я зібрала всі гештеги та всі посилання в один пост 😃

НАВІГАЦІЯ ПО КАНАЛУ:

#софіягудовсек (раніше #софіягуд) – основний гештег каналу. Під ним виходять мої етюди, нариси та замальовки.

Жанри та теги, в яких я працюю найбільше:
#hurtcomfort, #angst, #foundfamily, #sliceoflife

#соборні_норни – назва мого першого роману
#алісія – робоча назва другого роману
#пишу_ділюся – сам творчий процес
#уривки – із назви зрозуміло ;)

#оповідання – під цим гештегом виходять мої окремі прозові твори; зазвичай, вони одинарні і не мають продовжень, однак бувають і виключення ;)
#поезія – інколи я пишу поезію

Підгештеги:
#гуд_читає – інколи мене накриває і я перетворююся в букблогера 🤪
#гуд_дивиться – те саме, але я кінокритик 🍿
#перші_враження – із назви, я думаю, цілком зрозуміло

#ваші_відгуки – ваші неймовірно надихаючі відгуки 🥰✨

#письменницьке – все, що стосується моєї навколокнижкової та письменницької діяльності (найцікавіший гештег каналу!)

#соцмережне – скріни з соцмереж :)

Інстаграм – тут я живу життя, в основному публікується не-літературна тематика, а всілякі волонтерства, проєкти та наші громадські ініціативи

Повний список моїх активних соцмереж тут: https://linktr.ee/sofie_hood

А ще є твітер (він же хтер, він же штаб-квартира людей х) – про нього знають обрані, але тут найбільша концентрація кринджі на квадратний метр. Підписуйтеся 😋

​​Пост для тих, хто нещодавно доєднався до каналу 🙋🏼‍♀️

Привіт! Мене звати Софія і тринадцять років тому я вирішила, що буду писать книжки. Я сиділа за передостанньою партою, вимальовувала закарлючки в зошиті в косу лінійку і вигадувала історії. Мені було п'ять. Зараз мені без одного дня дев'ятнадцять, і в сутності нічого не помінялося.

Тут - уся моя творчість. Я викладаю історії та оповідання, літературознавчі статті, меми, розповідаю факти з життя. Прямо зараз пишу дебютний роман.

Сподіваюся, зовсім скоро ми з вами побачимося на книжкових полицях ✨

Я не дуже вмію розповідати про себе, тому ось декілька рандомних фактів з мого життя:

1) Я працюю з шістнадцяти років, але ніде не можу затриматися довше, ніж на півроку 🫡
2) У п'ятнадцять років писала сценарій та знімалася в грантовому кіно (спойлер: це був крінж, але саме завдяки цьому проєкту я познайомилася зі своїми дуже близькими людьми і віднайшла в літературі своє призначення)
3) Я обожнюю "Ріка та Морті", особливо в озвучці від AdrianZP
4) Останнє та найголовніше: я мрію поширювати українську культуру та українську сучасність закордон - ми вже робили етнофотосет у старовинних вишиванках Рівненщини та відправляли на міжнародну виставку в Берлін, однак я би хотіла розвивати саме літературний напрямок 📖

Якщо бажаєте, поділіться фактом про себе у коментарях, познайомимось ближче! 😊

​​Письменницький челендж
24/30

Тема: Перший поцілунок
TW: смерть

3/?

На похорон Єва пішла сама. Колишнього хлопця її найкращої подруги не любило півміста, але попрощатися з ним прийшло ледве не все. Рановський був ще тою занозою в сраці, але те, скільки проблем він приніс мертвий значно переплюнуло те, скільки приносив, коли був живий. "Немає людини - немає проблеми" тут не спрацювало.

Єва дивилася, як скривилися в скорботному виразі обличчя людей, і згадувала: їхній перший дзвоник, першу цигарку, перший Нінин поцілунок з цим мудаком... Єва стояла поодаль від юрби і дивилася, як з труни стирчать забальзамовані долоні, що колись обіймали Ніну. Що колись гладили Ніну. Що колись били Ніну.

Дівчина добре пам'ятала той злощасний день: Ніна прийшла до неї така щаслива, наче виграла лотерею. А виявилося, просто стукнулася губами з їхнім однокласником – по іншому не назвати.

– Навіщо тобі цей тюбік?
– Люблю його.

Вичерпна відповідь.

І ось як все закінчилося. Багато що закінчується смертю, але Єва і подумати не могла, що такою жорстокою. Чекати, поки закопають яму, вона не стала. Викликала таксі.

Єва повернулася додому значно раніше і застала подругу за своїм ноутбуком.

- Що ти шукаєш?
- Алібі шукаю. Хочу зайти в свій акаунт в Стімі і подивитися, чи там є години гри.

Єва нахмурилася.

– Якої гри? Ти ж казала, що дивилася "Good place".

Мені сьогодні 91!!!! 🎂🎈

Як усім відомо, найкращий подарунок автору – активність під його творчістю, тому накидайте ваші улюблені смайлики 👹❤️

Або можете навіть коментар залишили, мені буде втричі приємніше ♥️♥️♥️

#софіягуд