Письменницький челендж
19/30

Тема: Статуя

– Немає в літературі історії всратішої, ніж повість про те, як чувак женився на статуї. Повірте, в своєму житті я перечитав багато лайна.

Квадратне обличчя та коротка стрижка надавали професору Лико незвичайний шарм в очах студенток та деяких студентів. Строгі штани, чорні шкіряні черевики, чорна водолазка — Андрій був схожий швидше на аспіранта, ніж на своїх колег, що з суворим виглядом чухали студентським містечком і корпусами навчального закладу. Однак зовнішня привабливість була не головною його перевагою — хоч, безумовно, вагомою. Головною було вміння залучати та зацікавлювати.

Андрій був одним із найпопулярніших і найвідоміших професорів у студмістечку. Він викладав вже неповних вісім років, і на його лекції щоразу приходило дедалі більше людей. Розмови про нього ширилися, і вже майже дев'ять сотень студентів записалося наступного семестру на курс лекцій з історії світової літератури. Тепер викладач змушений був їх читати у найбільшій аудиторії Юридичного Інституту. Довелося просити їх дати схвалення на проведення лекцій. Хоча декан, скрипучи зубами, не горів бажанням.

"Якщо література не позбавляє розум і тіло страждань, вона даремна" — каліграфічно виведена фраза виражала суть усіх слів Андрія Лико. Він, на відміну від викладачів "старої школи", не любив захаращувати свої лекції абстрактним теоретизуванням. Прагнув зробити їх якомога більш зрозумілими та простими.

— І я зараз навіть не про конкретний твір, — вів далі Лико. — Їх десятки. Сотні. Тисячі. У літературі кожного народу знайдеться автор, який написав, як хлопець одружився на статуї. От скажіть, вам було б цікаво таке аналізувати?

З першого місця біля вікна хлопчика сором'язливо підвів руку.

— Кажи, Оресте.
— Мені здається, у вас якась особиста неприязнь до твору "Мертві ненаситні"?...
— Знаєте, я просто не фанат БДСМ з неживими предметами.

Не одним Франком, людоньки. В українській літературі є багато всього. І багато чого з цього всього точно варте вашої уваги.

ПОГОДУВАТИ АВТОРКУ 🍕

#оповідання

Письменницький челендж
20/30

Тема: Балкон (#соборні_норни)

Не буває безвихідних ситуацій. А якщо є – то ви просто не бачите з неї вихід. За цим золотим правилом Ліза Шельменко жила життя, йшла до мрії і старалася знайти своє місце. До сьогоднішнього дня.

Вона курила на балконі. Стояла, спершись ліктем об перила, дивилася, як повільно осідає на асфальті перший лапатий поліський сніг. Морозний вітерець обдував обличчя, за вікном навпроти заміжня пара розмахувала руками одна на одного.

Ліза потушила недопалок, викинула у відчинене вікно. Все так само дивлячись на гілля і перехожих, корпусом повернулася до квартири і штовхнула двері.

Двері не штовхнулися.

Ліза здивовано озирнулася. Ставало холодно, поступово леденіли руки – можливо, просто недостатньо сильно натисла на ручку?

Натисла сильніше.

Не піддалося.

Батьки давно поїхали. Сніг поступово замітав підлогу на балконі, пік босі ноги.

А Ліза казала, щоб балкон зробили закритим.

Письменницький челендж
21/30

Тема: Запах міста

Рівне пахне кавою з вагончика в центрі і пересмаженим попкорном. Воно гуляє вночі і солодко спить удень, п'є пиво, перекидає смердючі сміттєві баки заради забави. Рівне хвастається дорогами, що тріщать від першого ж дощу, званням столиці в Другій Світовій війні і рідкими талантами, котрих генетичним збоєм заносить тут народитися. Рівне настільки багатогранне, що брудне. Кожна людина тут – мазок кольору, і всі вони змішуються, перетворюючись в рваний перелив від зеленого до чорного.

В Луцьку небо ніби давить на тебе. Коли не приїдеш – воно синюшне, глибоке, значно темніше, ніж в Рівному. Черепичні дахи опускаються додолу, будівлі розтягуються, дороги стають довгими і прямими. Все в цьому місці ніби хилиться до землі. Ти бачиш горизонт, бачиш вдалині маленькі крапочки людей. Луцьк довгий. У Луцьку дивний запах: він смердить старим картоном, на який побризкали солодкими парфумами.

Але Луцьк не німий.

У Рівному мовчать – коли до сусідів приїжджають копи, коли хтось вибиває двері, коли від вікнами вбивають людину.

А Луцьк кричатиме про найменший із злочинів злочинів ще роки опісля.

Саме тому я все частіше змінюю висоту на низину. Вчуся горбитися, а не ходити по горбах.

Перша в житті зрада.

#оповідання

​​Письменницький челендж
22/30

Тема: Смак яблука

TW: жорстокість

1/?

- Де ви були вчора з одинадцятої вечора по п'яту ранку?
- Як "де"? Вдома! Нетфлікс дивилася. А в шість пішла на роботу. Комендантська година ж. А я не любитель проблем з законом.
- Ваше досьє каже інакше, - слідчий стрільнув на дівчину поглядом крихітних оченят. Склав долоні перед собою, поклав на картонну папку. Боже, в якому столітті такі почали використовувати?

Ніна відкинулася на незручний стілець. Сірі стіни в допитній давили на голову.

- Це було дуже давно. Я була дитиною, це условка. Мені було тринадцять.
- І тим не менш, це стаття.
- Потерпілий теж тоді був присутній. Якби був досі живий, ви б і йому цей грішок згадували? Гуманна українська поліція.
- Вас ніхто ні в чому не звинувачує, - слідчий примирливо розвів руками, показав пусті долоні. Це було відвертою брехнею. Ніна була хоч імпульсивна, але далеко не дурна.

Слідчий, вусатий круглий здоровань, чиї очі колись, певно, були цілком нормальними, але втонули в зморшках і пухлих щоках, розкрив папку і вткнувся в папери. Ніна розуміла, що справи її кепські. Вона, звичайно, в істериках просила Бога покарати колишнього, але щоб аж так... Чи це Євин прокльон спрацював - вже було не так важливо. Важливо те, що хлопчики в важких бронежилетах прийшли сьогодні в шість ранку і люб'язно запросили її у відділок. Тому що, за думкою цього здорованя, ніхто, окрім неї, з'їсти Рановського не міг.

Чесно, хто б цей канібал не був - у нього явно немає смаку. Рановський на смак був як гниле яблуко. Та і на дотик теж. Це в нього такий гель для душу був - казав, з чорносливом і кокосом. Ага.

- Так і що ви робили з одинадцятої по шосту?
- Кажу ж, вдома була. Фільм дивилася. "Good place" називається.
- Але ж ви казали, що о шостій пішли на роботу?

Ніна прикусила губу.

Це що, нова історія? 👀

​​Письменницький челендж
23/30

Тема: Покинутість

2/?

Ніна прикусила губу. Вона точно вже десь бачила цього мужика: щось неймовірно знайоме було в цій посадці, в очах, в руках.

Оце робота – міняти кров на папірці.

- Я не хочу більше говорити, - промовила вона. – Відпустіть мене додому.
- Добре. Ми вам передзвонимо. Не покидайте межі міста.

Ніна вилетіла з поліцейського відділку, голосно гримнувши важкими залізними гратами. Хлопчик на вході щось крикнув вслід - "блядота, собі по голові постукай!" чи щось таке, але Ніні вистачило показати йому середній палець, щоб вимістити всю злість і переключитися на подругу, що чекала біля сход.

Єва викинула недопалок просто собі під ноги і розтоптала носком високого чобота.

- Думають, що це я.
- Рановський - цікавий вибір... Та ви гурманка!
- Дуже смішно, - Ніна хотіла, щоб це звучало ображено, але сумний сміх в голосі видав її. Єва усміхнулася.

Ніна важко опустилася на лавочку. Як би там не було, і що би не трапилося насправді - Рановського дуже шкода. Шкода аж до скрученого комку в горлі, який як гвинт вперся в горлянку і не давав дихати. По щоках потекли сльози. Ніна закрила обличчя руками.

- Ге-ей, - Єва в ту ж секунду підлетіла до неї і сіла навколішки. Поділ коричневого пальто волочився по землі. - Заспокойся. У них недостатньо доказів, тебе не посадять.

Знала б Єва, що її зовсім не перспектива гнити на нарах хвилює.

- Але на похорон сьогодні краще реально не з'являйся, - промовила Єва. Це усвідомлення вдарило по Ніні ще дужче, і вона розридалася так голосно, що озиралися перехожі. - Все таки, ти поки єдина підозрювана...
- Ти права.

Єва ніколи не відрізнялася особливою емпатією, але сьогодні її слова особливо різанули вуха. Але діватися було нікуди - за стільки років звикаєш. Ніна зітхнула і вткнулася носом в долоні.

Для вашої зручності я зібрала всі гештеги та всі посилання в один пост 😃

НАВІГАЦІЯ ПО КАНАЛУ:

#софіягудовсек (раніше #софіягуд) – основний гештег каналу. Під ним виходять мої етюди, нариси та замальовки.

Жанри та теги, в яких я працюю найбільше:
#hurtcomfort, #angst, #foundfamily, #sliceoflife

#соборні_норни – назва мого першого роману
#алісія – робоча назва другого роману
#пишу_ділюся – сам творчий процес
#уривки – із назви зрозуміло ;)

#оповідання – під цим гештегом виходять мої окремі прозові твори; зазвичай, вони одинарні і не мають продовжень, однак бувають і виключення ;)
#поезія – інколи я пишу поезію

Підгештеги:
#гуд_читає – інколи мене накриває і я перетворююся в букблогера 🤪
#гуд_дивиться – те саме, але я кінокритик 🍿
#перші_враження – із назви, я думаю, цілком зрозуміло

#ваші_відгуки – ваші неймовірно надихаючі відгуки 🥰✨

#письменницьке – все, що стосується моєї навколокнижкової та письменницької діяльності (найцікавіший гештег каналу!)

#соцмережне – скріни з соцмереж :)

Інстаграм – тут я живу життя, в основному публікується не-літературна тематика, а всілякі волонтерства, проєкти та наші громадські ініціативи

Повний список моїх активних соцмереж тут: https://linktr.ee/sofie_hood

А ще є твітер (він же хтер, він же штаб-квартира людей х) – про нього знають обрані, але тут найбільша концентрація кринджі на квадратний метр. Підписуйтеся 😋

​​Пост для тих, хто нещодавно доєднався до каналу 🙋🏼‍♀️

Привіт! Мене звати Софія і тринадцять років тому я вирішила, що буду писать книжки. Я сиділа за передостанньою партою, вимальовувала закарлючки в зошиті в косу лінійку і вигадувала історії. Мені було п'ять. Зараз мені без одного дня дев'ятнадцять, і в сутності нічого не помінялося.

Тут - уся моя творчість. Я викладаю історії та оповідання, літературознавчі статті, меми, розповідаю факти з життя. Прямо зараз пишу дебютний роман.

Сподіваюся, зовсім скоро ми з вами побачимося на книжкових полицях ✨

Я не дуже вмію розповідати про себе, тому ось декілька рандомних фактів з мого життя:

1) Я працюю з шістнадцяти років, але ніде не можу затриматися довше, ніж на півроку 🫡
2) У п'ятнадцять років писала сценарій та знімалася в грантовому кіно (спойлер: це був крінж, але саме завдяки цьому проєкту я познайомилася зі своїми дуже близькими людьми і віднайшла в літературі своє призначення)
3) Я обожнюю "Ріка та Морті", особливо в озвучці від AdrianZP
4) Останнє та найголовніше: я мрію поширювати українську культуру та українську сучасність закордон - ми вже робили етнофотосет у старовинних вишиванках Рівненщини та відправляли на міжнародну виставку в Берлін, однак я би хотіла розвивати саме літературний напрямок 📖

Якщо бажаєте, поділіться фактом про себе у коментарях, познайомимось ближче! 😊

​​Письменницький челендж
24/30

Тема: Перший поцілунок
TW: смерть

3/?

На похорон Єва пішла сама. Колишнього хлопця її найкращої подруги не любило півміста, але попрощатися з ним прийшло ледве не все. Рановський був ще тою занозою в сраці, але те, скільки проблем він приніс мертвий значно переплюнуло те, скільки приносив, коли був живий. "Немає людини - немає проблеми" тут не спрацювало.

Єва дивилася, як скривилися в скорботному виразі обличчя людей, і згадувала: їхній перший дзвоник, першу цигарку, перший Нінин поцілунок з цим мудаком... Єва стояла поодаль від юрби і дивилася, як з труни стирчать забальзамовані долоні, що колись обіймали Ніну. Що колись гладили Ніну. Що колись били Ніну.

Дівчина добре пам'ятала той злощасний день: Ніна прийшла до неї така щаслива, наче виграла лотерею. А виявилося, просто стукнулася губами з їхнім однокласником – по іншому не назвати.

– Навіщо тобі цей тюбік?
– Люблю його.

Вичерпна відповідь.

І ось як все закінчилося. Багато що закінчується смертю, але Єва і подумати не могла, що такою жорстокою. Чекати, поки закопають яму, вона не стала. Викликала таксі.

Єва повернулася додому значно раніше і застала подругу за своїм ноутбуком.

- Що ти шукаєш?
- Алібі шукаю. Хочу зайти в свій акаунт в Стімі і подивитися, чи там є години гри.

Єва нахмурилася.

– Якої гри? Ти ж казала, що дивилася "Good place".

Мені сьогодні 91!!!! 🎂🎈

Як усім відомо, найкращий подарунок автору – активність під його творчістю, тому накидайте ваші улюблені смайлики 👹❤️

Або можете навіть коментар залишили, мені буде втричі приємніше ♥️♥️♥️

#софіягуд

​​Письменницький челендж
25/30

Тема: Удушення

4/4

В якийсь момент Ніна, звичайно, зрозуміла, що робить дурню, але було вже запізно. Оговталася вона лише в тому ж поліцейському відділку.

– Та я клянуся вам, це непорозуміння!
– А ваша подруга заявляє, що ви плутаєтеся у своїх показаннях.

В який момент допит перетворився в напористе звинувачення – Ніна не розуміла.

Її допитували довго. Може, всі вісім годин. Вона збилася з рахунку після другої – зупинився наручний годинник.

І поки з вікон поліцейського відділку чулася агресивна розмова, Єва сіла просто на сходах і відкрила блокнот. На першій сторінці список імен і прізвищ був повністю закреслений, окрім одного. Єва легким взмахом руки провела пряму лінію по останньому імені – і Нінин голос у вікні затих.

Письменницький челендж
26/30

Тема: Сміх
TW: діти.

Ніщо не зупиняє твоє серце так швидко, як раптова мертва тиша в приміщенні, битком набитому дітей.

Одразу після закінчення школи Іра пішла працювати дитячим аніматором. Вона з року в рік скиглила, що хоче повернутися в садочок, щоб їсти манку з комочками і спати в тиху годину – і ось, її мрія майже збулася. От тільки шумну дітвору Іра не любила, а в іграх надавала перевагу Скайріму, а не футболу надувним м'ячиком, тому все виявилося не так просто, як вона уявляла.

Іра пішла працювати аніматором в акваклубі. Робота муторна, постійно на сонці, ще й біля басейнів, але їй часто щастило проводити майстер-класи в приміщеннях, плюс, як на доповномасштабні роки, платили досить добре, тому вона не дуже голосно жалілася. Жалілася, але не так, щоб про це чуло начальство.

В той день була група з сорока дітей. Різного віку: від зовсім малишат, до достатньо дорослих школярів. Майстер-клас з виготовлення слаймів. Купками вони борсалися між собою, видавали звуки, схожі на щось середнє між криком чайок і писком мишей. Вони гиготіли, штовхалися, кидалися, пхали поліетиленові пакети до своїх ротів і ротів сусідів.

Іра ненавиділа цю роботу. Вона ледь стримувалася, щоб власноруч не нагодувати верескливе маленьке створіння. Вони не просто не слухалися – вони не хотіли навіть чути. Іра так само не хотіла чути їх. Вона би з радістю проміняла ось це все на роботу в офісі за мінімалку.

– Піди принеси мила.

В такі моменти Іра зітхала з полегшенням. Моменти, коли її відправляли в підсопку або до комори. І в пошуках того, що можна знайти за три секунди, вона проводила довгі хвилини блаженної тиші. Перебирала коробки, переставляла стаканчики для фарби, ходила з боку в бік.

Але наставав час йти – по відчуттях, через хвилини дві. Іра взяла під пахви дві великих пляшки мила, ще одну схопила долонею. Вийшла в прохолодний коридор, захлопнула двері.

І чим ближче Іра підходила до виходу, тим ясніше усвідомлювала, що не чує звичного приглушеного сміху.

Вона обережно зазирнула всередину зали – і не знайшла жодної живої душі. Поліетиленові пакети, рукавички, тарілки так і залишилися лежати в залі. Збентежена Іра вийшла надвір – але і біля басейнів нікого не було. Ні відвідувачів, ні працівників, ні рятувальників. Кафе при вході в акваклуб стояло пустим, на кухні залишили ввімкненими духовки, відвідувачі не доїли страви за столиками. Небо затягували хмари

Ірі здавалося, що вона до сих пір чує відлунням у вухах писклявий сміх.

Іра вже багато років сидить за офісним комп'ютером за мінімалку – як і мріяла. Ходить з чоловіком у Макдональдс раз на місяць, ледь зводить кінці з кінцями. І кожних вихідних нишпорить Інтернет – про таємниче зникнення декількох сотень людей.

#софіягуд

Вільний вітер

В цитаделі холодно. Вітер свистів між тріщинами. Мряка опустилася на низенькі стіни з першою зимовою памороззю. Мохом покрилися кам'яні кути, павуки і мухи впали в сплячку. Під ногами слуг хрустіла натаскана чоботами охоронців земля. Важкий стіл, наче мечем розколотий надвоє, в залі переговорів беріг їхню розмову. З одного боку, на високому кам'яному стільці – Король, з іншого, стоячи на своїх двох і дмухаючи на заледенілі мозолисті руки – Генерал. В правиці він тримав довгий камінь. Поставив посеред столу – майже в дірку.

По воротах знову зарядили тараном – стіни стрепенулися, затріпотали, як крила колібрі. Зі стелі посипався пісок.

– Батьку, ми так довго не протягнемо, – одними губами промовив Генерал. Його голос, сиплий і глибокий, розтанув у вечірньому пилу наступаючої битви. – Мої хлопці вже вивезли Принцесу. Ми не вистоїмо. Вам треба теж ховатися.

За крихітними віконцями башти давно опустилася ніч. Непроглядну темряву розрізало лише гаряче світло червоних факелів, що ворожа навала принесла з собою. Смолоскипи під мурами смерділи паленим деревом і травою. Вітер заносив цей запах йому прямісінько в ніс. Дивись – мовляв – відчуй.

Вони намагалися спалити ворота.

– Король останнім покидає палаючий замок.
– Ви хочете дозволити їм зайняти ваш трон?
– Ми стоїмо до останнього.

Ворота вилітають із хруском кісток. Король чує – це його королівству проламали грудну клітину. Серце плескає крильми об уламки. Дряпається. Але живе. Серце королівства вже далеко – в оточенні вірних слуг і охоронців в похідній сукні дрімає на подушках, і вільним зимовим вітром овіяна її дорога.

Його серце в безпеці, а це означає, що тіло можна не берегти.

– Ходімо зустрічати наших гостей.
– Слухаюсь, ваше величносте.

Письменницький челендж
28/30

#софіягуд

Опишіть персонажа речами

Жанна була бережливою і романтичною. Зо́ря вважала, що інколи аж занадто. Вона зберігала старі квитки, театральні програмки, флаєри, календарики, малюнки на папірцях, гербарій ‒ усі знаки і пам’ятки людського життя. Від дідуся їй залишився старий патефон. Правда без тонарми. Купити її хотіли, та все ніяк не виходило. Так і стояв він, полишений, в шафі, до кращих літ.

‒ У мене багато платівок, ‒ часто хвалилася кузині вона. – Джексона, наприклад. Мені їх подарував Ваня на Новий рік. Ми з Ніком ще тоді навіть не зустрічалися. А ось це – «Queen», здається, вісімдесят першого року. Мені їх віддала Алана Артемівна, наша сусідка в Одесі, вони переїжджали до Канади, якраз невдовзі, як Нік помер.

Це був чи не найбільшій біль в її двадцятидев’ятирічному житті. Саме те, що вона найдужче, найсильніше любила і мріяла мати поруч, слухати, бачити, торкатися, їй зберегти не вдалося. Нік зостався далеко в теплому одеському краю, оспіваний її нічними риданнями, оркестром барних друзів і схований під окропленою дешевим вином землею. Дорогу назад йому не знайти – її замели перші хуртовини. Від нього залишилися лише пальто, шарфик і запах музики. Він неясним теплом, легеньким трунком стискав груди, кружив по квартирі листками і сніжинками, лягав Зорі на руки, і дівчина майже повністю впевнена, що саме завдяки цьому так нестримно забажала пов’язати своє життя з дерев’яним інструментом.

Жанна була, як привид – ніхто ніколи не знав, чи вона є, чи її нема. Існувала тихо. З дому майже не виходила з тих пір, як поховала в Одесі Ніка і повернулася у рідне місто. Зоряну це дратувало з найпершого дня. Щойно вона перетнула поріг кузининої квартири, попросившись у батьків пожити в неї на літо, зрозуміла – витягати Жанку на вулицю буде важко. Старша сестра таким стилем життя і поведінкою створювала їй додаткову невизначеність, яких — невизначеностей — вона не любила.

‒ Прогуляємся? – в черговий раз спробувала Зоряна, перебираючи струни новенької гітари вже другу годину поспіль. Обережно проводила ніжними пальцями по струнам, по деці, вдихала запах дерева. Ледь відчутний оточуючим, але дівчині чомусь особливо яскравий. – Навпроти парку відкрилось нове кафе. «Шинок» називається, смішна така назва.

Хмари опустили сонце за ремені на дахи-пательні посірілих багатопверхівок. Вони повільно вкривалися оранжевим світлом, здалеку схожим на яєчню, і стікали до вікон, продираючись у квартири крізь штори й фіранки.

Жанна прижмурилась, поставила останню вимиту тарілку на сушку і, витерши вогкі руки об пожовклий посалений рушник, – його давно треба було б попрати, ‒ великомучено зітхнула:

‒ Може замовимо додому? Так не хочеться виходити з хати…
‒ Ти навіть продукти через Glovo замовляєш, хоча Сільпо буквально через вулицю від нас, ‒ наполягала молодша. – Хіккувать влітку – це щось за гранню добра й зла. Збирайся, ‒ вона сперла гітару об стіну. – Ми йдем і це не обговорюється!
‒ А чого ти з друзями не підеш?

Зоряна промовчала. А нащо відповідати, якщо відповідь кожного разу однакова?

Обличчя в Жанни було втомлене, тускле, і в виразі його було щось зворушливо-ніжне. Вона виглядала, як людина, що от-от впаде, здується вітром. Їй минуло двадцять дев’ять років, але вона здавалася на десять старше.

Такою була двоюрідна сестра Зоряни, ‒ і кузина схожа була з нею так само, як молода лань зі старою кобилою.

Жанна, напевне, могла б відстояти свою думку. Що їй справді не хочеться йти в галасливу нову піцерію в оточення таких ж галасливих нових людей. От тільки сенсу не бачила. Сперечатися з Зоряною було все одно, що кричати на Бога – лише голос зірвеш, а результату не отримаєш ніякого. Тому вона смиренно кивнула і почимчикувала в кімнату, залишивши сестру в гордій самотності упиватися черговою перемогою.

Письменницький челендж
30/30

Сім'я

Для Едіка сім'я закінчилася тоді, коли помер тато. Мама з тих пір ходила примарною тінню, щораз з новим вітчимом - деякі з них справді були добрими і турботливими, але Едік все одно старався не прив'язуватися - його серце було розбито вщент, і розбивати його ще раз об малознайомих, хоча й милих людей, він не бажав. Єдиним, кого Мельник хотів бачити в їхній квартирі, був хресний Любомир, татів друг, але той з головою пірнув у роботу - тому вони бачилися рідко. Едік засинав з відчиненими вікнами, щоб напустити холод в кімнату і грітися об ковдру - чомусь так йому здавалося, що в опустілій квартирі ще залишилося життя.

Тимофій ніколи не був самотнім - і ніколи не буде. Яким би лайном не був їхній батько - живий чи мертвий, - як би не пила мати і не хотіли їхньої смерті двоюрідні брати і сестри, що посягають на спадок бабусь і дідусів, у Тимофія завжди буде Стас, а у Стаса - Тіма. Тому що так склалася доля, що вони народилися двоє. В один день і одну годину. З однієї утроби вийшли на світ - і в одній землі лежатимуть. Це настільки болюча прив'язаність, що інколи робиться дурно - але окрім неї у них нічого немає. Та, відверто, і не хочеться, щоб було.

Роза любила свою тітку, але пробачити зраду так і не змогла. Інколи їй здається, що Зоя їй наснилася - так присипалися попелом часу спогади. Давно загоїлися мозолі і рани від балетних пуант, давно наїдженні всі недостатні кілограми. У Рози є лише мама - і мама не має кар'єри всесвітньовідомої балерини. Але у мами є серце і душа, і теплі руки, і їхні сімейні фотографії. Мама цілує її перед сном і будить ранками, мама бинтує їй коліна після падінь з велосипеда і ходить на батьківські збори. У Рози є лише мама - але мами достатньо, щоб замінити будь-кого.

Іра ще не знає, але її сім'я далеко не така ідеальна, як їй здається. Її старший брат далеко не правдоносець і борець за справедливість, який прибігає за кожним її писком, а тато з мамою ховають страшний секрет у шафі спальні. У її родини далеко не просто так потрійна сигналізація на високому кам'яному паркані повздовж будинку і по двору бігають три бійцівських собаки. У них не просто так броньовані двері і особиста охорона, а брат далеко не з чистої неприязні об'їжджає поліцейські відділки.

Ліза вже знає, що її сім'я далеко не така ідеальна, як їй здавалося. За спинами її батьків - кладовище життів і кар'єр, мрій і амбіцій, їхніх і чужих. Вони пожертвували достатньою кількістю людей, щоб не поступитися успіхом нікому - навіть власній донці.

І кожен йтиме в парк своєю дорогою: з мікрорайону, з центру, з-за міста. Вони розкладатимуть покривала на сирій землі під розваленим старим дубом в парку і викладатимуть все, що принесли: гітари і книги, карти і смаколики, гумки, чипси, тяжкі думки і сльози. Вони складатимуть їх у хустинку і залишатимуть біля смітника разом з пустими пляшками коли і упаковками Лейс. Зранку усі тривоги опиняться на сміттєзвалищі - і більше ніколи нікого не турбуватимуть.

Письменницький челендж
31/30
Останній день ✨

Познайомтеся, панство і панянство, Jon Fosse – цьогорічній нобелівський лауреат з літератури ❤️

Чекаємо українських перекладів 🥴

P.S: фото якраз відповідає його стану зараз, впевнена

Сьогодні я починаю приймати участь у студентському проєкті - розповідатиму студентам Флориди про війну в Україні. Я поставила перед собою емпатично та емоційно дуже важку задачу - розповісти історії окремих людей, яких я знаю і про яких знаю, яким допомагала напряму чи опосередковано. Я, як людина, яка багато років працює зі сторітелінгом, знаю, що окремі історії вкарбовуються у пам'яті краще, чим масові. Навіть, якщо це масові трагедії народів. Як би жахливо це не звучало, але чим ближче ти наблизиш читача/слухача до того, про кого ти розповідаєш - тим вірогідніше ця історія запам'ятається йому.

Я не можу повірити, що це той прийом, який мені ПОТРІБНО використовувати, щоб ЗМУСИТИ вестернів проникнутися проблемами нашої країни, але маємо те, що маємо. Гей, людожерське середньовіччя, що там по Всесвітньому дню ментального здоров'я?

#софіягуд