Соборні норни – історія про людей. Близьких і далеких. Ідеальних і не зовсім. І зовсім не. Це історія про те, як наша доля визначає нас, і як ми здатні визначати свою долю. Історія про дружбу і самотність. Про перші самостійні кроки. Про паршивих вівць. Це пазл, лише правильно склавши який, можна отримати відповіді на свої запитання. Чи вистачить у вас сил зібрати все докупи?

"Соборні норни" – найбільший зі всіх моїх проєктів. Робота над ним почалася ще у далекому 2019, однак лише зараз стала активною і повноцінною.

Цей канал створений для того, щоб ви, мої любі читачі, могли напряму від мене як автора отримувати новини по цьому та багатьох інших творах (вважайте це такою собі дошкою авторських оголошень) 💞

Рада вітати у нашому шалаші! Сподіваюся, ви чудово проведете час 💜

ВСІ СОЦМЕРЕЖІ: https://linktr.ee/sofie_hood

Фанфік ком юа обісралися, тому трішки згодом видалю СН й інші розповіді звідти. Не хочу підтримувати платформу, де адміни не вміють стримувати агресію 🤡

Як я завжди казала, АО3 наше все

Дякую літературному фестивалю "СУП" та всім гостям за підтримку і подароване тепло ❤️ Я неймовірно щаслива, що моє маленьке дітище "Історії з-під мосту над Устею" знайшло підтримку серед вас 💞

Ось шматочок з початку презентації 🧡

Трішечки примірників;)

Вірш називається "Софія-прозаїк намагається заримувати щось окрім кров-любов"

На каторзі холод, на каторзі сірі живці
Серед снігу, оживші, як мертві, лежать, наче карти
Рубахами вверх, долілиць, розстріляні тихі мерці
Хто валет, хто там дама – одні тільки цифри і дати

Сюди люди приходять на опізнання – частіше, самих себе
На столах вдивляються в білі лиця і сині кінцівки
Шепочуть: "Ні-ні, ви помилились, воно взагалі не моє"
І виходять – душу, як кадр, вирізають ножем з кіноплівки.

Сюди люди приходять доспалювати мости
Забувати до них дороги й ламати дошкИ перекладин
Людина боїться вогню, вітру, землі і води
Людина
Чи каторжанин?

Якщо ви все ще сумніваєтеся, читати "Соборні норни" чи ні, то ось вам буквально взаємодія Лізи й Едіка:

#софіягуд_чорновики

Тепер на фотці каналу буде красуватися моя морда ліца 💪

Пані Аня торгує спогадами

Пані Аня торгує спогадами, травами і чаями,
Гордо підписує цінники різними містами;
І навіщось загортає на них кутики, роблячи значно меншими,
Каже, що так покупці приходять до неї першими.

Її лавочка через вулицю від мого дому, крізь високий дворик,
Повз саморобний стіл, де в нарди грає овдовілий сусід-алкоголік,
До музичного магазину і від нього по дорозі направо.
Лавочка стоїть в тіні дерев самотньо і одичаво.

Мій батько ходив до неї за старою брехнею і пильними бáйками,
Про юні роки і серця, заховані за фуфайками,
Про друзів, що бігли до моря ногами бóсими,
Або про коханку, що дивилась на нього очима розкосими.

Або про пóмилки юності, палко і пафосно,
Або про кузенів моїх, в життя презакоханих страсно;
Казав, що молодість все пробачає, але варто частіш озиратися,
А про мене – що мені дев'ять, і я нарешті навчилась кусатися.

Коли я була смиренна й тиха, легкá, як пух на тополі,
Кучерява відмінниця, думала й діяла тільки поволі,
(Боячись осуду чи то людей, чи то Долі);
Я сміялася з Ані, хоча праця її важка і ядуча

– А зараз мені вісімнадцять, я сноб, параноїк з серцем розбитим і, в цілому, людина не дуже везуча –

"Спогади – каже – мазь цинкова, розітреш пальцями по чолу і вилицях;
Вони загоють рани твої, ходить знов навчать, як каліку на милицях,
У тебе останній є шанс відмовитись – каже – подумай добряче,
Ця доля пропаща: розум холодним тримати, а серце – вічно-гаряче"

Окунаю лице у долоні –
І на годину я в тій же весні, на тому ж пологому склоні,
З коренастим хлопчиною в чорному балахоні.
Його важкі руки показують зорі; з сусідніх дерев летить цвіт,
На спільному фоні брехні занадто справжнім здається цей світ.

Пані Аня свариться, каже: "Доведешся до приступу!", волочить вмиватись,
Тягне мене за волосся,
І я відчуваю старість.

Колись я обов'язково навчуся друкувати на телефоні не гірше, ніж за ноутбуком, але поки доводиться довольствоватися тим, що є

Софія: Та я почекаю трохи, хай хайп вщухне, тоді куплю...
Також Софія:

Дитяча кімната

Були з Міланою в "Екваторі", одному з головних ТЦ Рівного, і помітили сумний факт:

Більше немає дитячої кімнати.

Не знаю, чи ви застали, але в моєму дитинстві вони були дуже популярні – такі маленькі приміщення з іграшками й аніматорами, куди батьки могли сплавити свою дітвору, щоб нормально (безтурботно) провести час. В "Екваторі" теж така була – зелено-синя, з гойдалками-собачками на пружинках і гірками, оббитими м'якими стінами та купкою полишених напризволяще спиногризів.

Мені там подобалося. Бігай, скільки хочеш, роби, що хочеш, грайся, знайомся – все в твоїх руках. Пазли, конструктори, м'які іграшки. Із сусіднього боулінг-клубу завжди лунав сміх, пахло пивом і піцою, а в самому приміщенні – солодкою ватою і, чомусь, катком. Льодом.

Пам'ятаю, як одного разу примудрилася вийти там заміж. Все за канонами: свідки, священник (священниця, скоріше, дівчина років двадцяти, що там працювала), жених, навіть родичі зі сторони жениха – брат і сестра. Сіблінгів у мене самої не було, тому я сильно заздрила нареченому і постійно скубала швагра за рукави кофти із ведмедиком. Виражала нестримну любов до майбутнього родича.

Вінчальною аркою послужила гірка у вигляді синього слоника – між його передніми і задніми ногами лежали крихітні крісла-мішки, які ми здвинули в куток, повісили на гору якусь шматку й урочисто заявили, що от тут і от тепер ми одружимося.

Наречений був писаний красень: високий (відносно до п'ятирічки, звісно), смаглявий, з усіма передніми молочними зубами, у білій футболочці і синіх шортах. Ми усиновили плюшевого зайця і взяли в іпотеку ділянку в кутку дитячої кімнати, склали там пуфіки і побудували хату. Залишилося лише одружитися.

Але під час церемонії повернулися мої батьки.

Я була так переповнена емоціями, що схопила маму за долоню і радісно просто пострибала геть. Здається, ми пішли їсти піцу. Не знаю, чим ця вся історія закінчилася для мого нареченого...

Можна сказати, я теж свого роду втікачка з-під вінця ;)