Соборні норни – історія про людей. Близьких і далеких. Ідеальних і не зовсім. І зовсім не. Це історія про те, як наша доля визначає нас, і як ми здатні визначати свою долю. Історія про дружбу і самотність. Про перші самостійні кроки. Про паршивих вівць. Це пазл, лише правильно склавши який, можна отримати відповіді на свої запитання. Чи вистачить у вас сил зібрати все докупи?

"Соборні норни" – найбільший зі всіх моїх проєктів. Робота над ним почалася ще у далекому 2019, однак лише зараз стала активною і повноцінною.

Цей канал створений для того, щоб ви, мої любі читачі, могли напряму від мене як автора отримувати новини по цьому та багатьох інших творах (вважайте це такою собі дошкою авторських оголошень) 💞

Рада вітати у нашому шалаші! Сподіваюся, ви чудово проведете час 💜

ВСІ СОЦМЕРЕЖІ: https://linktr.ee/sofie_hood

Фанфік ком юа обісралися, тому трішки згодом видалю СН й інші розповіді звідти. Не хочу підтримувати платформу, де адміни не вміють стримувати агресію 🤡

Як я завжди казала, АО3 наше все

Дякую літературному фестивалю "СУП" та всім гостям за підтримку і подароване тепло ❤️ Я неймовірно щаслива, що моє маленьке дітище "Історії з-під мосту над Устею" знайшло підтримку серед вас 💞

Ось шматочок з початку презентації 🧡

Трішечки примірників;)

Вірш називається "Софія-прозаїк намагається заримувати щось окрім кров-любов"

На каторзі холод, на каторзі сірі живці
Серед снігу, оживші, як мертві, лежать, наче карти
Рубахами вверх, долілиць, розстріляні тихі мерці
Хто валет, хто там дама – одні тільки цифри і дати

Сюди люди приходять на опізнання – частіше, самих себе
На столах вдивляються в білі лиця і сині кінцівки
Шепочуть: "Ні-ні, ви помилились, воно взагалі не моє"
І виходять – душу, як кадр, вирізають ножем з кіноплівки.

Сюди люди приходять доспалювати мости
Забувати до них дороги й ламати дошкИ перекладин
Людина боїться вогню, вітру, землі і води
Людина
Чи каторжанин?

Якщо ви все ще сумніваєтеся, читати "Соборні норни" чи ні, то ось вам буквально взаємодія Лізи й Едіка:

#софіягуд_чорновики

Тепер на фотці каналу буде красуватися моя морда ліца 💪

Пані Аня торгує спогадами

Пані Аня торгує спогадами, травами і чаями,
Гордо підписує цінники різними містами;
І навіщось загортає на них кутики, роблячи значно меншими,
Каже, що так покупці приходять до неї першими.

Її лавочка через вулицю від мого дому, крізь високий дворик,
Повз саморобний стіл, де в нарди грає овдовілий сусід-алкоголік,
До музичного магазину і від нього по дорозі направо.
Лавочка стоїть в тіні дерев самотньо і одичаво.

Мій батько ходив до неї за старою брехнею і пильними бáйками,
Про юні роки і серця, заховані за фуфайками,
Про друзів, що бігли до моря ногами бóсими,
Або про коханку, що дивилась на нього очима розкосими.

Або про пóмилки юності, палко і пафосно,
Або про кузенів моїх, в життя презакоханих страсно;
Казав, що молодість все пробачає, але варто частіш озиратися,
А про мене – що мені дев'ять, і я нарешті навчилась кусатися.

Коли я була смиренна й тиха, легкá, як пух на тополі,
Кучерява відмінниця, думала й діяла тільки поволі,
(Боячись осуду чи то людей, чи то Долі);
Я сміялася з Ані, хоча праця її важка і ядуча

– А зараз мені вісімнадцять, я сноб, параноїк з серцем розбитим і, в цілому, людина не дуже везуча –

"Спогади – каже – мазь цинкова, розітреш пальцями по чолу і вилицях;
Вони загоють рани твої, ходить знов навчать, як каліку на милицях,
У тебе останній є шанс відмовитись – каже – подумай добряче,
Ця доля пропаща: розум холодним тримати, а серце – вічно-гаряче"

Окунаю лице у долоні –
І на годину я в тій же весні, на тому ж пологому склоні,
З коренастим хлопчиною в чорному балахоні.
Його важкі руки показують зорі; з сусідніх дерев летить цвіт,
На спільному фоні брехні занадто справжнім здається цей світ.

Пані Аня свариться, каже: "Доведешся до приступу!", волочить вмиватись,
Тягне мене за волосся,
І я відчуваю старість.

Колись я обов'язково навчуся друкувати на телефоні не гірше, ніж за ноутбуком, але поки доводиться довольствоватися тим, що є

Софія: Та я почекаю трохи, хай хайп вщухне, тоді куплю...
Також Софія:

Дитяча кімната

Були з Міланою в "Екваторі", одному з головних ТЦ Рівного, і помітили сумний факт:

Більше немає дитячої кімнати.

Не знаю, чи ви застали, але в моєму дитинстві вони були дуже популярні – такі маленькі приміщення з іграшками й аніматорами, куди батьки могли сплавити свою дітвору, щоб нормально (безтурботно) провести час. В "Екваторі" теж така була – зелено-синя, з гойдалками-собачками на пружинках і гірками, оббитими м'якими стінами та купкою полишених напризволяще спиногризів.

Мені там подобалося. Бігай, скільки хочеш, роби, що хочеш, грайся, знайомся – все в твоїх руках. Пазли, конструктори, м'які іграшки. Із сусіднього боулінг-клубу завжди лунав сміх, пахло пивом і піцою, а в самому приміщенні – солодкою ватою і, чомусь, катком. Льодом.

Пам'ятаю, як одного разу примудрилася вийти там заміж. Все за канонами: свідки, священник (священниця, скоріше, дівчина років двадцяти, що там працювала), жених, навіть родичі зі сторони жениха – брат і сестра. Сіблінгів у мене самої не було, тому я сильно заздрила нареченому і постійно скубала швагра за рукави кофти із ведмедиком. Виражала нестримну любов до майбутнього родича.

Вінчальною аркою послужила гірка у вигляді синього слоника – між його передніми і задніми ногами лежали крихітні крісла-мішки, які ми здвинули в куток, повісили на гору якусь шматку й урочисто заявили, що от тут і от тепер ми одружимося.

Наречений був писаний красень: високий (відносно до п'ятирічки, звісно), смаглявий, з усіма передніми молочними зубами, у білій футболочці і синіх шортах. Ми усиновили плюшевого зайця і взяли в іпотеку ділянку в кутку дитячої кімнати, склали там пуфіки і побудували хату. Залишилося лише одружитися.

Але під час церемонії повернулися мої батьки.

Я була так переповнена емоціями, що схопила маму за долоню і радісно просто пострибала геть. Здається, ми пішли їсти піцу. Не знаю, чим ця вся історія закінчилася для мого нареченого...

Можна сказати, я теж свого роду втікачка з-під вінця ;)

Стабільність

За останніх півтора місяці я не написала ні рядочка. Ні в "Соборних норнах", ні в щоденнику. Це сильно загнітило мій і без того неяскравий моральний стан – чим більше днів я не торкалася клавіатури, тим більше мені здавалося, що я ніколи не повернуся до письменництва знову; що музи мене покинули і моя пряма дорога – у вчительки літератури в середній школі якогось селища міського типу.

І в якийсь момент я навіть почала змирятися із цією думкою. Ну, здавалося б, що в цьому поганого? Стабільність, трудовий стаж, та і вчити(ся), як-не-як, я люблю. Вийшла би заміж, купили би будинок десь в спальному районі міста, під соснами, високий, з червоної цегли. Народили би дітей. Двох. Або трьох. Бог любить трійцю? Та і багатодітною сім'я вважається – від трьох.

Я коперсалася би в білих орхідеях на задньому дворі, як моя бабця. Може, навіть полюбила би ті орхідеї. А, може, і ні. Чоловік би вічно вовтузився з поламаним автомобілем в гаражі, вимазаний у мастилі. Я бурчала би, що він спеціально його не лагодить, а лише робить вигляд. Діти носилися би поруч, гойдалися, грали би в квача і хованки між туями і клумбами, кричали і сміялися, крали мою помаду і батькові цигарки. Гул стояв би на всю вулицю такий, що сусіди через паркан питалися б, чи все в нас гаразд. Я тягла би вимазану в багнюці доньку за вухо і натягнуто-мило посміхалася б.

Раз в півроку довелося би ходити на батьківські збори. Раз в місяць – протирати стільці у директора, бо син розбив футбольним м'ячем вікно в спортзалі. Раз в місяць здавати гроші на штори. Навіть, якщо до того часу вікна стануть цифровими, з функціями перемикання пейзажів. Кожного ранку вітатися з учнями. Раз в місяць на штори – збирати.

Я сиділа би вечорами за великим дубовим столом, перевіряла би зошити, чиркала червоною ручкою папір. Жовте світло настільної лампи бігало би по стінах і обоях у рожеву квіточку.

Два. Два. Дванадцять. Сім. Три. Шість. Вісім. Десять. Десять. Два. Два.

Баланс

А неписун мене потроху відпускає.

До "Соборних норн" руки ще не доходять (і голова теж; та і не в тому я настрої, щоб про страждання писати), але вже краще, ніж нічого. Нарешті припинила бачити все в сірих спалених вигоранням тонах. Тепер життя знову відчувається гострим, неоново-яскравим і голосним. Ніби після ковіду повернувся нюх – всюди смердить димом і гнилими яблуками, але десь на фоні ледь-ледь відчуваються полуничні жуйки і жарене м'ясо. Незрозуміло, де і незрозуміло, звідки, але запахи сплітаються, і вже в цілому не здаються такими противними.

Ну, ви розумієте, баланс. Не все так погано, як здається.

***
(уривок)

– Значить, доля всієї галактики залежить від мене?

– Ти не обрана героїня підліткового роману, не льсти собі, – фиркнула Ґандзя. – Галактика – це всього лиш скупчення вуглецю і водню, що повільно крутяться навколо центральної сверхмасивної чорної діри. Вона постійна і стáла.

– Тоді який вам толк від мене?

– Велика проблема завжди складається з маленьких. Вирішення маленьких є вирішенням великої.

– Ви всі тут закінчували школу говоріння загадками, так?

– Притримай сарказм, відьмо, – Ґандзя стримано усміхнулася кутиком губ. – Він тобі ще згодиться.

Незламний народе,

Наш з вами найголовніший обов'язок – не забувати. Запам'ятовувати, записувати, вкорінювати в ДНК, передавати дітям і внукам те, що відбувається зараз. Не дозволити злочинам російського народу канути в забуття. Вони намагатимуться – вже намагаються – стерти з лиця історії свої вчинки, і ми не маємо права дозволити їм цю розкіш.

Думала підставити якусь картинку до тексту. Але немає картинок.

Все буде Україна.

🇺🇦

Сонце по-дружньому обіймає променями моє обличчя, над головою літають літаки, – не воєнні, – а під боком в пробці матюкаються водії. Дорога рівна, і від того ще більше заколисує. В автобусі тепло, аж жарко, їжі навалом, рюкзаки ломляться. Усмішка не сходить з обличчя,

і знову хочеться жити.

Слово дня: «коліз'я»

Такі цікаві ці ченстоховські поляки. Одні усміхаються, привітно заговорюють до тебе, інші – шкіряться, зиркають з-під лоба. Моя знайома сказала, що в основному так ведуть себе польки, через те, що вважають, ніби українки забрали собі всіх достойних поляків. Цікаве спостереження.

Є у них слово – коліз'я. Ту коліз'ю ми чуємо вже шість днів підряд. Що не день, то якась коліз'я. Причому, лише з нами двома.

Нормально не заселили в кімнаті – коліз'я. В банку я зненацька стала Soffia, а не Sofiia – коліз'я. Песель не видають – коліз'я. В університеті розташування аудиторій одному Богу відомо, за яким принципом робилося – коліз'я!

Коліз'єю ми з сусідкою стали, здавалося, для всіх. Настільки, що коменда навіть примудрилася вивчити моє прізвище 👍

Особистий простір і мандарини

За власної ініціативи драяла декілька днів тому підлогу в кімнаті, блоці і у ванній. Життя гуртожитське швидко перетворює тебе на дорослу осознану людину, як виявилося. Я сподіваюся. Єдиною проблемою залишилося навчитися готувати і перестати ночами скрипіти зубами і заважати спати, але поки сусідка з радістю стоїть у плити і майже не жаліється на шум, можна не спішити. Час ще є.

Відсутність особистого простору підбішує – не знаю, як люди уживаються в одній кімнаті багато років, я всього дванадцять днів так живу і вже хочу повіситися. Не можу нормально писати, поки хтось свердлить мені поглядом спину. Взагалі, поки хтось в приміщенні знаходиться. Ні тобі музику послухати, ні поговорити по телефону тет-а-тет. Сусідів над, під і через стіну чути у всій красі їхніх голосів. На кухні хіба що завжди весело: то чуваки з голими торсами ходять, то сусідки кличуть дивитися фільми, то хтось залишить на плиті турку і вона пахне на весь коридор... Інколи приносять мандарини.

Мій друг казав, що гуртожиток – це вічна туса, і що навіть він постійно був в неї залучений. Я не скажу, що в принципі можу назватися соціальною, але навіть я від цієї вічної туси трохи втомилася.

Про натхнення і мотивацію

Гортала Pinterest з мотиваційними цитатами. Докотилася вже навіть до такого. Думала, це хоч якось допоможе набратися натхнення, щоб нарешті дописать оповідання на конкурс і реферати на домашнє. Бо з доведенням справ до кінця в мене явні проблеми. В результаті якимсь чином опинилася в ТікТоці. Зуб даю, не знаю, як. Натрапила на інтерв'ю з якимсь коучем-тарологом-урологом-Яною-Хуйнюнєсєнко, в якому вона заявила, що її мотивують коментарі хейтерів. Причому, не конструктивна критика (або навіть просто критика), а саме безпричинна і безпідставна ненависть. Мовляв, працює, як бензин для костра. Розгорається в момент.

Круто, тоді подумала я, людина змогла чітко усвідомити, що змушує її рухатися вперед. Вибрала свій спосіб натхнення й усунула всі інші. Певне, для того, щоб набратися мотивації, їй потрібно зайти в коментарі під якесь відео і хвилини три просто поскролити. Мені таке не підходить. Мене бити не можна – навіть люблячи, я починаю кусатися. Мене треба гладити по росту шерсті і казати, яка я киця, навіть коли я перевернула вазон або лежу місяцями без діла.

Мою подругу мотивують копняки під сраку. Але ненадовго, що шкода. На якийсь час вистачає, щоб вона продовжувала працювати, робити дз і більш-менш жити, а далі крутись як хочеш. Моєму другові навпаки заважає будь-яка стороння допомога. Він сам всередині себе вміє вмикати мотивацію і вимикати. Робити, коли треба, і не робити, коли не треба. А треба йому майже завжди. Ось це називається сила волі – до такого варто прагнути.

Деякі люди все життя не можуть розібратися, що їх підбодрює. І що піборює їхніх близьких. Хочете дати мотиваційній підсрачник – спитайте, як сильно бити. І чи бити взагалі. Можливо, там, де ви шльопали, потрібно було цьомати. Де ви гладили – сваритися. Де ви казали «Люсь, ну ти ж можеш» – «Люсь, я знаю, що ти впораєшся. Ми зробимо це разом».