ЧОМУ МИ ПИШЕМО?

Вирішила вести Друкарню, як Друкарня того і потребує: як блог. Це мій перший публіцистичний довгочит на літературну тематику, тому буду дуже вдячна за вашу активність та реакції. Пропонуйте теми для обговорення знизу у коментарях, і я обов’язково розгляну їх наступного разу 😘

До появи письма люди передавали інформацію одне-одному через звуки: барабанний бій, вигуки, мугикання або навіть пригорщі паличок та черепашок. Людям потрібно було якось спілкуватися між собою, попереджати про небезпеку, показувати емоції, висловлювати думки. Потім виникла потреба передавати інформацію на довгі відстані, залишати знання у спадок нащадкам в первозданному, незміненому вигляді, що з функціями людської пам’яті просто неможливо. Тому зародилися писемність та письмо, а з них – письменництво, як творчість, хобі, робота та стиль життя багатьох сучасних людей.

Завдяки титанічній роботі машини прогресу і наших пращурів писати сьогодні вміють усі, цьому навчають у початковій школі. Технічно, сучасному письменнику навіть писати не обов’язково – можна надиктовувати своєму голосовому асистентові у телефоні або ноутбуці.

Чому ти пишеш?

Людина може почати творити з різних причин. Проте всі вони мають психологічне підґрунтя. Навіть бажання заробити грошей або здобути славу мають в основі психологічні імпульси, але в цьому випадку перетворюють творчість в певний засіб здобуття бажаного.

Сьогодні ми розглянемо декілька шляхів, чому люди приходять до мистецтва. Звичайно, їх є значно більше, і у всіх людей мотивація та причини почати займатися творчістю виключно свої, але я хотіла би спробувати виділити та пояснити ключові.

ПОВНИЙ ДОВГОЧИТ ЧИТАЙТЕ ТУТ: https://drukarnia.com.ua/articles/chomu-mi-pishemo-VGyLK

(на його написання пішло 2 місяці бтв)

#гуд_може_в_літературознавство

Поглинений

Шумом грається бір, шумом ломиться ліс,
Шум колише дерева на горах,
В дебрах стогне ріка, розревілась, як біс,
Котить звали каміння на зворах.
Василь Пачовський

Як не старалася Аня сховатися за пляшкою пива, навіть крізь темне скло було чудово видно траурний вираз, що розрізав її обличчя. Смуток переповнював голову, опускав кутики фарбованих червоних губ, ясний зелений погляд з кожною секундою притуплювався і тьмянішав, як би дівчина не підстьобувала в собі залишки оптимізму. Тягар відповідальності якорем давив Ані на плечі, і друзі це прекрасно розуміли ‒ тому зранку запакувалися в машину, як сардини в банку, і покотилися в село, в ліс.

У повітрі витав важкий запах пилу і сухої перепаленої трави. Сигаретний дим цівочкою підіймався доверху від Матвієвого рота. Він сидів, спершись голою спиною об холодний стовбур дуба, і притискав Аню до себе. Інші сиділи на шерстяному старому покривалі – його дала бабця, в якої вони зупинилися, далека родичка одного з хлопців в компанії. Хтось копирсався в сумках, хтось вже стояв над мангалом, розжарював вогонь, а хтось зник в лісі в пошуках хмизу. Пекельне гаряче сонце прорізалося крізь вигадливі вигини високих дерев, в тіні яких брязкали пляшки. Теплий вітер лоскотав обличчя. Проміння приємно припікало плечі й носи. Від озерної води вверх підіймалася пара. Біля берега квакали жаби, крякали дикі качки, шумів очерет.

З радіо, підвішеного за ремінь на сучок, лунали якісь старі пісні. Слова неможливо було розібрати. Зв’язок часто обривався.

Злата сиділа на пні, як мольфар на картинах в музеї, спершись об довгу палицю, якою інколи штрикала дрова в мангалі, і розповідала легенди. Всі, навіть звично невдоволений Ярик, слухали мовчки. Вона стажувалася в Центрі Народної Творчості, вчилася на археолога, влаштовувала всілякі виставки автентичного одягу, знімала фільми, проводила лекції про традиції та звичаї давніх українців – загалом, жила життя мрії активного, прокультурного студента. На фоні Злати інші здавалися лінивими шматками соціального лайна, яке пливе по річці без цілей й мети, але всіх все цілком влаштовувало.

Говорила Злата про те, що в цьому озері через буйні підводні течії часто топилися люди. Водяний вир затягував їх на глибину, а потім, за легендами, тіло доїдали русалки. За більш науковими версіями ‒ мікроорганізми та час.

‒ Чув, малий? ‒ зненацька викрикнула Аня й махнула рукою. ‒ Чув? Дивись не втопись, я батькам твій труп тягти не буду! Зіжруть русалки!

На секунду наступила дзвінка тиша. Її перервала хвиля голосного сміху.

Поодаль, на відвислій камінній частині берега, сидів Анін молодший брат. Чеберяв босими мозолистими ногами, звісивши їх зі скелі, пальцями торкався вершечків очерету. Гортав щось в телефоні. На звук навіть не обернувся ‒ але Аня точно знала, що він почув її, бо ледь помітно відсунувся від краю.

Нестор був блідий, на лиці майже зелений, миршавий і кволий. Чому Аня його за собою всюди волочила ‒ ніхто не розумів. Але і проти теж не був. Хлопчак нікому не заважав, ні з ким не сперечався, майже не говорив – сидів собі тихо, пив воду («в малого вічний сушняк, а, Ань?»). Ніби був ‒ а ніби й ні.

Аня помітила, як Матвій кинув на молодшого презирливий погляд і цокнув язиком. Різко скинула важку руку зі своєї спини ‒ той з криком обпік пальці об цигарку.

Відсіла геть.

Ярик примирливо кивнув.

Нижче по схилу бурлило джерело. Колись – розповідала Злата – воду з нього вважали священною. Але тепер нічого, окрім поодиноких вирізьблених ликів святих на каміннях в тому місці не залишилося ‒ ніяк воду не взяти. Все давно поросло мохом і травою. Навіть пройти там вже було неможливо ‒ камінні сходи опали у воду. Хіба стрибати.

Хлопці наткнули на шампури м’ясо. Запахло димом. Сонце блимнуло на лезах ножів.

ЧИТАТИ ПОВНЕ ОПОВІДАННЯ ТУТ: https://andreyk1n.github.io/4-episode/stories2.html

#оповідання

Про критику і табуйовані теми

Усі висказуються - і я вирішила висказатися.

Я впевнена, що більшість моїх підписників в курсі цього андеграундного літературного скандалу, але хто не в курсі, коротко розкажу:

Вчора підійшов до завершення конкурс "Жахлива романтика" на самвидав платформі Аркуш (ви всі прекрасно знаєте, чому я оминаю десятою дорогою конкурси), тему якого ви можете зрозуміти із назви. І створили на тій же платформі блог для обговорення конкурсних робіт, ініціатор якого вирішив висказати свою думку (ака висловити критику) про деякі із них в, по-перше, не дуже коректній формі, по-друге, приплітаючи мух до котлет - і понеслася коняка по лузі.

Почитати весь срач можете ось тут.

А я вискажуся і як авторка, і як філологиня.

Література - це не продизенфікована палата, в якій скачуть рожеві поні і завжди для читача повинен бути приклад для наслідування (у нас книжки тільки для дітей пишуть, чи що? навіщо сорокарічній людині, яка прочитає історію, приклад для наслідування?). Література відображає реальне життя (так, навіть фентезі) - і в цьому її найбільша цінність. Але подекуди люди настільки забувають, що когнітивна функція літератури - одна із основних, що щиро дивуються, коли в "темних" історіях немає зовсім нічого "світлого" і "етичного".

У нас, слава Богу, не сирисири. І кожен може писати, що хоче і як хоче. Хоч від імені маніяка, хоч від імені некроманта. Хоче - вводить в текст сіру мораль, не хоче - не вводить. І це прекрасно.

#софіягуд

#ваші_відгуки надихають 🥰✨

Відгук до новели "Акорд" із роману "Соборні норни"

«Чим більші в тебе амбіції, тим глибші твої травми»

Цю думку мені прокричав в навушники якийсь тіктоковий доморощений психолог ще в сонячній боголюбній Ченстохові, коли сусідка давно сопіла на другому ярусі ліжка, а я була недостатньо насичена непотрібною інформацією, щоб так само спокійно вирубитися. Телефон впав мені прямісінько на носа і кутком приклався об око. Матрац хруснув піді мною, як крекер, і рипнув, як незмазані двері.

Це мелодія мого сьогодні – хруст і рип, тріск і скрип. Чи то запліснявілого ненатхненного мозку, чи то суглобів, чи то дров під котлом, в якому я варюся. Вже не допомагає посадити себе в темний підвал і кидати виклик таланту, не виходить стати для самої себе тюремним наглядачем. Не виходить посадити в калюжу внутрішнього критика – вода замерзла.

Прям як стан сучукрліт зараз – всієї, що не стосується фентезі, звичайно.

Тепер вона – думка доморощеного тіктокера-психолога – не виходить з моєї голови. Минув майже рік. Я прокручую її щодня і щоночі, я чищу з нею зуби і сиджу на парах, мию посуд і пишу «Соборні норни», прописую Едіка Мельника, п'ю з червоноволосими ель і репощу меми в твітері. Я мрію про примарне майбутнє, планую непримарне. Дивлюся, як ЯкТак в свої 18 виступає на нацвідборі Євробачення. І думаю.

Гей, ви, діти амбіцій, вкриті попелом відходів мегаполісів, як живеться вам? Як спиться вам, що сниться вам? У вологій холоднечі вечора втома і туга теж падають важким лантухом вам на голови?

#софіягуд

Як я пишу literally будь-що:

🖼Виставка «Далі: Я поверну собі своє життя, обіцяю»

🗓субота, 10 лютого - субота, 24 лютого
⌚️16:30
📍Рівненська обласна філармонія, мистецький цоколь органного залу
(вул. Соборна, 137)

Відбудеться урочисте відкриття виставки «Далі: Я поверну собі своє життя». Проєкт присвячений пам'яті поета та військового Максима «Далі» Кривцова, нашого земляка, талановитого рівнянина.

Усі фотороботи можна буде придбати. Кошти з продажу робіт буде перераховано на збереження пам'яті Максима Кривцова.

Також на гостей заходу чекатиме аукціон фоторобіт Максима, кошти з якого теж будуть перераховані на підтримку та збереження пам'яті про героя.

#кудипіти_лютий2024 #кудипіти_виставка

Афіша Район.Рівне | Підписатися

Надіслати подію

Ми з нетерпінням чекатимемо всіх ☝️☝️☝️

Ви знаєте притчу про рибалку, який втопив свій човен?

Жив собі колись на березі річки рибалка. Була в нього стара похилена хатинка, дружина і діти. Колись річка приносила багато риби, блискучої та жирної, а з нею – хороший заробіток, що дзвоном монет звучав у вухах. Але з кожним роком рибалка заробляв все менше. Снасті старіли, човен ламався, він його лагодив. Знову ламався – знову лагодив. І так по колу з року в рік. Дійшло до того, що родина рибалки почала голодувати.

Не знав рибалка, що робити й як діяти. Все продовжував плавати і виловлювати ті нещасні залишки риб. Як одного разу прийшов до них додому похилий миршавий старець і попросився на ночівлю. Прийняли його радо, нагодували досита вечерею, хоч їжі ледь-ледь вистачало навіть на самих господарів, і дали найзручніше місце в хатині. На ранок старець запитав, як він може віддячити віддячити рибалці за кров та їжу. Рибалка тільки посміхнувся і запитав:

– Дай мені пораду, старче, як вибратися з убогості?

– Щоб вибратися з убогості, утопи свій човен!

Сказав старець і з тим пішов, тільки його й бачили.

Рибалка подумав, що в старого зовсім мізки попливли, і пішов далі лагодити човен.

Одного дня, чоловік поплив рибалити в шторм, щоб родина не вмерла з голоду. Човен розбився повністю, а рибалка чудом залишився живий.

Тоді родина зібралася та попрямувала в інше місце шукати кращої долі.

Незабаром вони натрапили на велике риболовне місто. Там була величезна кількість човнів та шхун. У чоловіка розбіглися очі, він був дуже радий, але грошей на придбання в нього не було.

Він довго сидів на березі та спостерігав за іншими рибаками. З часом чоловік почав помічати, що деякі човни і снасті потребують негайного ремонту. За життя рибалка навчився ремонтувати будь-яку пробоїну, тому почав робити це із човнами в місті, а згодом відкрив майстерню.

До нього з’їжджалися люди зі всього регіону. Дуже скоро рибалка придбав чудову хату для своєї родини, і далі вони не знали скрут і бід.

От тоді тільки рибалка й згадав того старця з його порадою втопити човна.

Інколи людям страшно пробувати щось нове. Вони звикли займатися тим, чим займаються, навіть якщо це не приносить їм ніякої користі. Але варто хоча б спробувати – і ви зрозумієте, що боялися дарма. Зміни, з чого б вони не починалися, завжди приносять гарний результат.

Але знаєте, де дьоготь в цій солодкій історії?

Вона не про більшість. Парам пам пам.

Здебільшого людям просто лінь щось змінювати. Не страшно, не тривожно. А лінь. Все одно.

Все одно, як воно там могло би бути в майбутньому – головне, що платять і тих грошей вистачає на хліб і чекушку в заначку. А про всяк випадок завжди знайдуться мама/тато/дядько/кредитний ліміт в Монобанку. Та сама сіра маса, яка зробить все, аби лиш залишили свою дупу у відносному теплі, навіть якщо з кожним роком воно тухне, як опалення в старому дизелі.

А коли серед них з'являються ті, хто хотів би, хто міг і хто почав би щось змінювати – так оточуючі його закопують. Відро з крабами. «Не висувайся», «не мрій», «найрозумніший, чи що?».

Моралі не буде. Просто є хтось, хто, будучи крабом, іншим крабам виламує клешні, щоб вибратися з відра. А є краби, які живуть попід пристанню старого рибалки, який кожного ранку ремонтує свій човен.

#софіягуд

Останніми роками надворі тихо так, що не чути ні цвіркунів, ні цикад, ні тихого рваного дихання – чи то твого, чи то мого. Останніми роками на щоках вогко так, як попід лінією барикад в дощовий вечір. Річечка пливе, перетікає по асфальту, чухається об каміння і стукає об ноги. Мряка опускається і стає все важчою, осідає росою на плечах, косою на руці, балахоном на голові, довгим, що закриває весь горизонт – і не видно зірок.

Ти стоїш посеред темряви, і в ній бачиш силуети. Тіні. Високі, на голови три вищі від тебе, і доводиться піднімати голову так високо, що балахон злітає, шурхає по спині та падає додолу. Ти випадково притупцяєш його ногами – бо то непотріб. Здається, той, хто стоїть біля тебе, усміхається цьому.

Ти роззираєшся навколо і розумієш, що їх тисячі. Сотні тисяч. І ці всі сотні тисяч очей – синіх, зелених, сірих, карих – дивляться на тебе з любов'ю.

Кожна з них, цих тіней – легендарна. Це тіні тих людей, які у міфах списами вбивають циклопів, відривають гідрам голови голими руками та вигадують троянських коней. Кожна з них світиться чимось блакитно-жовтим, виблискує, як найяскравіший діамант на сонці, і тобі доводиться мружитися, щоб не осліпнути. І тоді ти розумієш, що не бачиш зірок, тому що ти вже на них дивишся. Ці зірки зараз тримають небо.

Як шкода, що в наш жахливий час зірки світяться найяскравіше лише тоді, коли проростають фіалками. Дякуємо, Максиме, за те, що ти був і будеш, дякуємо організаторам виставки, що дозволили провести її у його рідному місті. Дякуємо всім дотичним та всім, хто прийшов на відкриття. Найменше, що ми можемо зробити, і притому найважливіше, що ми повинні робити – пам'ятати. Пам'ятати – бо пам'ять наша незгасима, а разом із нею і світло наших полеглих воїнів.

Повний звіт з відкриття тут.

Якщо ви не встигли відвідати виставку "ДАЛІ: Я ПОВЕРНУ СОБІ СВОЄ ЖИТТЯ" у Києві, виставку нашого полеглого воїна та поета Максима "Далі" Кривцова, не переймайтеся – в нас у Рівному її можна буде відвідати до 24.02.2014 включно у Мистецькому цоколі Рівненської обласної філармонії з понеділка по п'ятницю з 10:00 до 18:00.

(фотографії, на жаль, не змогла додати, бо телеграм не любить довгі пости. побачити їх можна ось тут)

#софіягуд

Коли мене запитають,
що таке війна
Я без роздуму відповім:
Імена

14 лютого - день закоханих, психічнохворих і книгодрукування. В цілому, набір стандартного письменника: закоханий, психічнохворий і книги пише.

Всіх зі святом! 🫡❤️

Роза в будь-якій незрозумілій ситуації:

#соборні_норни

Я одна із 14 переможців конкурсу фанфіків від Маслотома та Нової Пошти 💃🤸👀

(чого не очікували того не очікували звичайно; на цьому письменницьку кар'єру можна завершувати)

Автограф сесії по понеділках, вівторках, середах, четвергах, п'ятницях, суботах та неділях дівчатка і хлопчики 💅✨

Прочитати роботу про легендарного Толіка Масло можна ось тут: https://twitter.com/sofie_hood/status/1757839782929916063?t=L2hG3SFZTEu-LeEPUOgAtg&s=19

#софіягуд

Краще б ви так мої новели лайкали, як цю новину

ГОРИЗОНТИ РОЗШИРЮЮТЬСЯ, НАПРУГА ЗРОСТАЄ, ВИ НЕ СХОВАЄТЕСЯ НІДЕ 😈😈😈

ЛУЦЬК, АТЕНШН АТАНСЬЙОН

НАСТУПНА НЕДІЛЯ
25 ЛЮТОГО
18:00 ГОДИНА
«СПІЛКА СПЕЙС»
НА ЧЕТВЕРТОМУ ПОВЕРСІ ТЦ «ПРОМІНЬ»
(ТОЙ, НА ПОВОРОТІ БІЛЯ ЯКОГО НАЙБІЛЬШЕ УКАЧУЄ)
ВХІД – 150 ПРИ ВХОДІ
ВСІ ГРОШІ – НА ЗСУ 🇺🇦

Я – ВИСТУПАТИМУ
ВПЕРШЕ ЗА ДВА РОКИ і ВПЕРШЕ не в РІВНОМУ

ЧЕКАЮ ВСІХ!!!

Софіїні пости зазвичай: 🥰😘😍
Софіїні пости у фазі манії: 👹👹👹

💆‍♀️💆‍♀️💆‍♀️
Нагадування:

Приїхали подарунки від Маслотома 🥰

Довелося розпаковувати на роботі, тому вибачте за неінстаграмну картинку

‼️ УВАГА ‼️

Привіт)
Друзі, я до вас із новим збором, – відкриваю, щоб підтримати @craf_ua.
Civil resistance and assistance foundation – організація, яка займається камуфлюванням військової техніки, постачанням кейсеваків, вишколами для власників легальної зброї, виробництвом FPV дронів. Також фонд має своє медіа про історії війни.

То от, зараз вони збирають на 5 кейсеваків для «АЗОВУ».

🎯Загальна ціль: 6 150 000₴
⚡Моя ціль: 10 000₴

🔗Банка
https://send.monobank.ua/jar/4ZiG9uPHHE

Номер картки банки
5375 4112 1388 7461

Кожен репост і донат – це вищий шанс врятувати життя військового і такмеда, які покращують свої навики, щоб захищати нас🔥