Я одна із 14 переможців конкурсу фанфіків від Маслотома та Нової Пошти 💃🤸👀

(чого не очікували того не очікували звичайно; на цьому письменницьку кар'єру можна завершувати)

Автограф сесії по понеділках, вівторках, середах, четвергах, п'ятницях, суботах та неділях дівчатка і хлопчики 💅✨

Прочитати роботу про легендарного Толіка Масло можна ось тут: https://twitter.com/sofie_hood/status/1757839782929916063?t=L2hG3SFZTEu-LeEPUOgAtg&s=19

#софіягуд

Краще б ви так мої новели лайкали, як цю новину

ГОРИЗОНТИ РОЗШИРЮЮТЬСЯ, НАПРУГА ЗРОСТАЄ, ВИ НЕ СХОВАЄТЕСЯ НІДЕ 😈😈😈

ЛУЦЬК, АТЕНШН АТАНСЬЙОН

НАСТУПНА НЕДІЛЯ
25 ЛЮТОГО
18:00 ГОДИНА
«СПІЛКА СПЕЙС»
НА ЧЕТВЕРТОМУ ПОВЕРСІ ТЦ «ПРОМІНЬ»
(ТОЙ, НА ПОВОРОТІ БІЛЯ ЯКОГО НАЙБІЛЬШЕ УКАЧУЄ)
ВХІД – 150 ПРИ ВХОДІ
ВСІ ГРОШІ – НА ЗСУ 🇺🇦

Я – ВИСТУПАТИМУ
ВПЕРШЕ ЗА ДВА РОКИ і ВПЕРШЕ не в РІВНОМУ

ЧЕКАЮ ВСІХ!!!

Софіїні пости зазвичай: 🥰😘😍
Софіїні пости у фазі манії: 👹👹👹

💆‍♀️💆‍♀️💆‍♀️
Нагадування:

Приїхали подарунки від Маслотома 🥰

Довелося розпаковувати на роботі, тому вибачте за неінстаграмну картинку

‼️ УВАГА ‼️

Привіт)
Друзі, я до вас із новим збором, – відкриваю, щоб підтримати @craf_ua.
Civil resistance and assistance foundation – організація, яка займається камуфлюванням військової техніки, постачанням кейсеваків, вишколами для власників легальної зброї, виробництвом FPV дронів. Також фонд має своє медіа про історії війни.

То от, зараз вони збирають на 5 кейсеваків для «АЗОВУ».

🎯Загальна ціль: 6 150 000₴
⚡Моя ціль: 10 000₴

🔗Банка
https://send.monobank.ua/jar/4ZiG9uPHHE

Номер картки банки
5375 4112 1388 7461

Кожен репост і донат – це вищий шанс врятувати життя військового і такмеда, які покращують свої навики, щоб захищати нас🔥

Як мене бачать люди, коли я кажу, що з Рівного:

P.S: Приходьте на літвечір у Луцьку 25-го у "Промені" бтв;)

Щоразу

Щоразу здається, що нічого вже не спроможне розбити тобі серце. І щоразу ти помиляєшся. І щоразу як вперше.

Тебе витягають із оцту, із спокійного маринаду, в якому ти кис і яким просочився до ниток, та окунають в крижану воду. Висмикують із солодкої бульбашки, яку не могла пробити жодна голка. Але бульбашка настільки надута, що, коли лопається, оглушує до крові.

– Я ніколи не думав, шо буду таким заніматься. Розумієте, в мене і дружина була, і бізнес. Я сам з Кривоґо Роґу...О, який гарний нож! У мене був просто суперський нож. Випав, каґда ранили. Баґато шо випало, блаґо, сам живой. А нож шкода. Хороший нож.

І потім тебе промокують бинтом, червоним, і ріжуть – тим самим ножем, що випав. Холодним, сирим, вимазаним у грязюці і землі. Вона сиплеться на дощечку.

– Я племіннику хочу купити. Оцю сумочку. В мене така була, десь в полях лежить. Спорядити його хочу, племінника. Він не знає, що купляти, не вміє питати. Краще б і не знати.

І ти сидиш в тій крихітній піксельній сумочці, і тобі так тісно і страшно, що вона, здається, звужується з кожним вдихом. Навколо пливуть плями, повзуть, як мурахи, переливаються краплями на склі і зі скла. Як калейдоскоп, де всі кольори – це відтінки зеленого.

– Скажіть, куди вам відправити посилку?
– Тобто?
– Ну, скажіть вашу адресу, щоб ми могли оформити вам замовлення. Де ви живете.
– Якби я жив, пані. Я існую.

В Житомирі існуєш. В Ужгороді, в Києві, в Одесі, Херсоні, Запоріжжі, Львові, Хмельницькому, Шепетівці. В Донецьку, Луганську, Ворохті, Кропивницькому, Дніпрі. Існуєш в морях і озерах, в містах і селах, там, де повітря просіяне дірками, як сито, і де простягається до небокраю чорна пелена в жовту цяточку. А потім будеш жити. Будемо жити.

Во ім'я всіх полеглих, живих і ненароджених. Во славу Україні.

#софіягуд

Залишу фрагмент з виступу в Луцьку тут ;)

#софіягуд

Світло робить блиньк-блиньк :*

І ти в нічній темряві, зліший від росіянина, брудну підлогу міряєш кроками.

Декілька днів тому написала літературознавчий довгочит для нашого коханого UwURead

Якщо ви забули, то #гуд_може_в_літературознавство, а це стаття "Я (не) боюся чистого аркуша":

https://drukarnia.com.ua/articles/ya-ne-boyusya-chistogo-arkusha-guoDP

Яким ви бачите своє життя після Перемоги? Після зими російської орди - яка вона, українська весна?

Після дня, години, секунди, коли все знову поділиться на "до" та "після".

Яке воно - ваше майбутнє?

Воно овите чайною розою будинку в Затоці, кімнати в якому ви здаєте на літо. Півкілометра пішки по напівдорозі-напівпіску, і на вас плюється морський бриз, викидає на берег водорості, як лапи звіра, в яких блистять загублені цепочки і сережки. Море любить вас - і це взаємно. Воно цілує вас ранішнім сонцем, білим, прямо в маківку, і інколи його поцілунки здаються ударами. Час ховатися в тінь.

Яке воно - ваше майбутнє?

Воно виблискує сотнями камер, в об'єктивах яких завмирає світ, гуде перельотами-переплавами, пищить неналаштованими мікрофонами і шарудить листками тексту. Воно розмовляє різними мовами міст, змішуючись в один відомий лише вам діалект - діалект подорожей. Ви осмілієте - і цілий світ стане вашою сценою. Час іти за куліси.

Яке воно - ваше майбутнє?

Воно мукає коровами і бекає баранцями на фермі за десятки кілометрів від міста. Ви любите тварин - якби вони могли говорити, то теж певне сказали би, що люблять вас. Воно цвірінькає горобцями в годівничці на паркані, мявкає котами і гавкає собаками в буді. Воно пахне цвітом у вашому саду, яблуками і корою дерев. Інколи - молоком.

Яке воно - ваше майбутнє?

Воно пищить касовими апаратами, за якими ви сидите, або за якими сидять ваші працівники - часто це тотожні речі. Ви даєте одному з них відгул на тиждень, щоб зіграти весілля, а потім, вже в дверях, додаєте: "На місяць". Бо медовий ж місяць, а не тиждень. Ви втомлені, проте щасливі, знесилені до тремтіння в руках від коробок, які тижнями добиралися із самої Ірландії. Ви закриваєте магазин увечері, обіцяєте взяти собі завтра вихідний - але не берете.

Яке воно?

Воно народжене із цеглинок, якими латають зруйновані будинки. Цеглинка з будинку з чайної рози, цеглинка зі сцени в Парижі, і ще одна, і ще, і ще. Цеглинка з магазину біля дому, цеглинка з ферми за містом, і ще цеглинка, а ось - дивної форми цеглинка. Ось цеглинка тієї людини, яка цей будинок проєктувала, а ось дитяча цеглинка, ось доросла. Ось висока, ось низька, ось велика, ось маленька.

Цеглинки.

І що би ви не хотіли, про що би не мріяли, який шлях для себе потім не обрали би - зараз нам потрібно робити все, щоб торувати до нього дорогу. Торувати крізь російське кровожерливе бажання знищити кожного з нас, стерти з лиця Землі тебе, мене, твоїх сусідів, моїх друзів, мою сім'ю, твою сім'ю, нашу країну, нашу родину. Кожну випечену і ще не випечену цеглинку.

Донать. Не можеш донатити - поширюй. Допомагай, привозь, лагодь, купуй. Відчуй, як б'ється серце України, як тече кров по її жилах, артеріях, венах, і сам стань її кров'ю, її серцем, її пульсом - якщо до цього часу ще не став.

Актуальні збори, на які ви можете задонатити просто зараз:
https://send.monobank.ua/jar/4EWfrudqkQ
https://send.monobank.ua/jar/9xZyC48PUE?fbclid=IwAR13OSLRCR5vvACaMta9LWpw7p88zbtQ6RwcQY6i0GLuZaA9YDtVF4Cz2tg
https://send.monobank.ua/jar/5P6VW1CJ4i

#софіягуд

Хто ця одна-єдина людина, яка репостить всі мої софіїгудні есеї? Покажися, я тебе давно помітила 👀

Ми були мальки й ікринки, хлопали вухами і всочували світ навколо, як губки.

Мохом проростали на всіх поверхах і поверхнях, протягом ходили по вікнах розбитих багатоповерхівок, стрибали по склу, і селу, і місту, неслися галопом як стадо диких коней і іржали – теж як коні. Ми перебігали уявну лінію на дорозі, щоразу придивляючись, якого кольору у кого шкарпетки, дивилися H2O і на повний місяць загадували стати русалками. Набирали воду в пляшки, проколювалм старою бабиною голкою й обливали перехожих на Купала. Більшість з тих перехожих не святкувала Купала.

Ми грали фігурками динозавриків в калюжах під вікнами, пам'ятаючи на пам'ять кожного як звати, закопували скарби в надії вирити їх наступного року і клеїли наклейки з Вінкс в альбоми. Альбоми росли, пухкішали, а наклейки з Вінкс в канцелярських все ніяк не закінчувалися. Ми плакали, коли посохла вишня, з якої ми крали смолу для халабуди. Одного року з нами її будували старші хлопці: збивали між собою цвяхами піддони, викопували підлогу, монтажною піною заливали діри. Деякий час по закінченню літа в тій халабуді жив безпритульний. Вона не дожила до зими – згнила.

Ми ходили кататися на рипучих в вісім шарів пофарбованих гойдалках в сусідньому дворі і вели там з місцевою дітворою війни. Їм не подобалося, що ми користуємося їхньою власністю – а нам не подобалося, що суспільна власність чомусь перетворилася у єдиноосібну. Насправді, їхні гойдалки нам просто подобалися більше і ми теж хотіли кататися. Так і вели ми з ними війни денно і нічно – бігали з палками, кидалися камінням, вигадували клички, уявляючи, що це справжній бойовий позивний, мали навіть своїх лікарів, медсанбати і імпровізовані носилки зі шматка тканини, прив'язаного до двох довгих палиць.

А потім батько дівчинки Емми, з якою ми сварилися найбільше, повернувся зі справжньої війни. І більше в таке ми не гралися. З тих пір ми взагалі не гралися – кудись поділися старші хлопці, які допомагали будувати халабуду, і на місці зрубаної вишні так нічого і не виросло. Ми розбрелися різними дорогами – такими далекими, що вже просто неможливо побачити шкарпетки одне-одного.

І одне – історії, пережиті разом – досі об'єднують нас. Історії, які я розповім вам або які будуть розказані кимось іншим для когось іншого. Написані. Нашкрябані. Насміяні чи наплакані.

Сьогодні день письменника, але я хочу вчергове сказати, що кожен з нас – письменник. Тож розповідайте свої та чужі історії про своїх та чужих людей – бо чим більше історій, тим більше пісень, а чим більше пісень – тим гучніше лунатиме українська мова.

Я люблю вас, мої читачі, мої друзі – і сподіваюсь, що це взаємно. Зі святом.

#софіягуд