футболка з написом "де контент?" та друга футболка з "де фідбек?" вже не здаються жартом, насправді.

А ви ще пам'ятаєте, що ми запустили Курс письменницької майстерності? 👀

А я вам нагадаю, бо сьогодні вийшов перший пост із лекторами (їх настільки багато, що вони не влізли в один 🥲). Дуже прошу підтримати пост поширеннями і лайками: https://www.instagram.com/p/C4xS9_RtuDT/?img_index=1

Другий із рештою лекторів буде незабаром, не пропустіть 🫡

Якщо ви ще не встигли зареєструватися, покликаннячко ось тут: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd6VVUkwEtxlwSRhDYlQ7LHy9lChuWGibtnB-88C1wG4XZfJQ/viewform

Людоньки, я сподіваюся, ви там в порядку

Під цим постом можна матюкатися, лаятися, прописувати способи вичурної екзекуції російського населення, а також надсилати свої збори. Усі поширю та закину хоча б щось, що і вам дуже раджу 🙏

А поки список актуальних зборів, на які ви можете задонатити, та захід, який ви можете відвідати та таким чином також задонатити:

• Збір мого приятеля Діда на Екофлоу для 63-ої окремої механізованої бригади
Деталі

• Збір моєї подруги Соні для бригади її брата на батареї під Mavic та зарядні хаби DJI
Деталі

• Якщо ви з Рівного, ви можете прийти на захід MedTime від нашої громадської організації «Яскраво», де лікарі-лектори розповідатимуть про ПТСР (всі вилучені кошти підуть на збір для Соні)
Деталі

Трішки про письменницький курс, про "Соборні норни", ремесло, Рівне, інші слова на літеру "р" та казку про дельфінчика 🥲🐬

Улюблене моє заняття ‒ дивитися інтерв'ю без звуку і бачити, наскільки мультяшна в мене міміка ☠️

https://www.youtube.com/watch?v=cxBuUDHgoCc&t=5s

Поставте 🫡 під цим постом, якщо ви теж останнім часом хворієте

Я думала, що цього року ситуація буде краща, бо, як ви всі прекрасно в курсі, хворію я стабільно раз в декілька місяців. Але на початку 2024-го все було добре, тому такої подлянки від середини весни я не очікувала((

Але я прийшла із новинами:

1) "Соборні норни" хоч і повільно, по реченню-сторінці в день, але пишуться. Обіцяти, на жаль, через загруженість свого графіку і довбанутості своїх власних рішень я нічого не можу, але дуже хочу вже скоро представити вам новий відсоток готовності рукопису (поставте 💋 під цим дописом, якщо чекаєте оновлень по "Соборних норнах" так само, як я сама)
якщо хочете підтримати написання роману, можете кинути одну єврогривню на байміекофі, за яку я в "Аміго" куплю собі шматок піци і буду щаслива

2) Продовжую агітувати Вас приєднуватися до когорти цьоголітніх бета-тестувальників платформи UWURead!!!

3) Поступово дочитую "Легенди та Лате" від Тревіса Болдрі, якщо вам цікаво, можу написати опісля свої враження (поставте 😈, якщо цікаво)

4) Вища освіта все ще була помилкою, але продовжую триматися за штурвал. За бортом штиль

5) Реєстрація на курс письменницької майстерності "ЛЮБИТИ + ПИСАТИ" триває, стрибайте в передостанні вагони, хто ще не встиг

6) Тимофій Зарембо-Гадзяцький все ще мій улюблений персонаж

Письменництво та рол ідуть занадто нога в ногу, аби не мати спільного тулуба 🥴

Все частіше я ловлю себе на тому, що хотіла би ще хоча б раз у житті відчути, як це ‒ бути студентом.

«Софіє, але ж ти на третьому курсі!», ‒ скажете Ви, і будете праві. Я справді фактично навчаюся на третьому курсі зараз. Фактично ‒ але не фізично.

Я слухаю (слухала донедавна, поки в мене не з’явилася стабільна робота) лекції, виконую практичні, роблю якісь презентації ‒ але не маю студентського життя. І ніколи його більше не матиму. Як і тисячі інших українських студентів.

Я, як і тисячі інших українських студентів, ніколи не мала і не матиму посвяти. Можна сказати, я взагалі не студентка, бо мене в їхні ряди ніхто так і не прийняв.

Я, як і тисячі інших студентів, не маю змоги знімати ці тупі естетік-тіктоки на задньому дворі свого університету. Де дерева старші за більшість викладачів, а лавки хиляться до землі. Але сонце в тих тіктоках припікає достатньо сильно, щоб хотіти відкрити підручник. Або викинути його в смітник. Кому як.

Я навіть в старшу школу не ходила толком. Пам’ятаю, як тоді ще не розуміла, чому моя класна керівничка так бідкалася через це. Тепер розумію.

Я, як і тисячі інших українських студентів, так і не зустріла деяких своїх однокурсників, одногрупників, друзів, приятелів, ворогів ‒ бо їх вбили росіяни.

Хоча у мене було це пресловуте «студентське життя» ‒ півроку. Але було.

А комусь пощастило ще менше.

Висновку не буде. Донатьте на ЗСУ.

#софіягуд

Реєстрацію на «ЛЮБИТИ + ПИСАТИ» завершено ✨

Учасники, перевіряйте свої пошти 🤗

*втомлено зітхає по-організаторськи*

#любитиписати

Я нарешті дочитала "Легенди та лате" (замість того, щоб писати "Соборі норни")

На днях напишу Вам огляд, бо поки хочу тільки валятися в рожевих блискітках і дурненько хіхікати

Якщо вам хочеться лізти в помиральну яму, як Мелман із «Мадагаскару» – це окей.

Але пам'ятайте, що Мелман в результаті з неї виліз і почав сам лікувати тварин.

Мелман взагалі мій улюблений персонаж цієї франшизи. Мені здається, це як із більшістю улюблених дитячих мультфільмів – коли ти маленький, тобі подобаються безвідповідальні амбітні головні герої, бо тобі легше ототожнювати себе з ними, а коли ти дорослішаєш, то розумієш, що нема героя кращого, ніж чувак, який може вийняти кліща з твоєї шкіри і вміє відрізнити ангіну від застуди.

#софіягуд

Краще тойво, донатьте для розкруту

Захист захисників – наш обов’язок.

@toloka_volunteers відкриває збір на екскаватор для Луганського прикордонного загону Держприкордонслужби України «Помста»

Модель екскаватора: Komatsu PC 26 MR3. Тільки гляньте, якою діловою ковбасою є цей бейбік!! 🚜

І наш майбутній трудяга дійсно може врятувати не одне життя наших захисників. Неочевидні потреби військових такі ж важливі, як дрони та машини. Бо дрони та машини не виграють війну. Без піхоти. А піхоті потрібні окопи. Та екскаватор

Загальна ціль: 750 000 грн
Моя ціль: 10 000 грн

🔗Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/8RkMJtADPL

💳Номер картки банки:
5375411215171393

В екскаваторі є ТОЛоКа 🎀

А ми захистимо захисників.

Також ви можете допомогти, долучившись до збору! Для цього пишіть @toloka_volunteers (інстаграм) або @musshhroom (телеграм)

Я знаю, що вас вже трохи задовбали мої щоденникові замітки, бо всі звикли заходити в канал, читати пост і розгадувати ребус: чи справді те, що я написала, реально відбувалося, чи це художній домисл. Потерпіть ще трохи – зовсім скоро повернемося до нашого звичного формату.

А поки я хочу подякувати рівненському дощу, що не дає моєму мозку зваритися заживо, і клієнтам, які не дозволяють засумувати. І навіть голосові вже не здаються такими надокучливими, якщо чесно.

Є в цьому щось неоромантичне – романтизувати те, що в суспільстві зазвичай не романтизується. От робота баристи – та да, та з ніг до голови облита рожевою фарбою з блискітками. А моя не дуже. Але тому вона мені і подобається, насправді. Поле непахане нерозказаних історій – що може бути краще?

Можливо, мати непахане поле нерозказаних історій і при цьому мати хоч трохи більше часу, чим в мене. Але і з цього можна вибратися, якщо розуміти, в який бік повзти.

Я розумію, але поки в той бік лише лежу.

#софіягуд

Знайшла в нотатках старий минулорічний текст. Гадаю, саме час йому бути опублікованим тут

Є велика різниця між «важко» і «тяжко»

«Важко» – це про відповідальність, яку кладеш на свої плечі; і так, вона важка, подекуди настільки, що хилишся до землі, як верба. «Важко» – це про несправедливість, про сліпоту, про поламані терези, на одній чаші яких – темрява, яку навіть в Пекло, якщо воно існує, ніхто назад не забере, бо самі тільки-тільки здихалися, віддавши на Землю, а на іншій – сам людський квіт і цвіт. Найкращі з найкращих. Важко бачити, як терези тріскають замість того, щоб розуміти, що насправді повинно переважувати. «Важко» – це про рахувати краплі, що падають зі стелі, але в тих самих краплях бачити відблиски сонця, що вони ввібрали, поки летіли з неба.

А «тяжко» – це про вже опущені руки.

Ти – герой книжок, що в юності читали твої батьки. Ти – теперішнє і майбутнє. Не забувай про це. Особливо, коли стає важко.

#софіягуд

Добрий херовий ранок.

Сьогодні у Дніпрі русня зруйнувала частину п'ятиповерхового будинку. Згоріла квартира, де жили батьки колишньої комунікаційниці книжкового фестивалю BookSpace Тетяни Дробахіної. Деталі на скріні з відкритого поста у ФБ.

Якщо маєте змогу допомогти, банка тут.

Кожного разу, коли хтось говорить, що чекає на випуск мого роману/їм подобається те, що я пишу/я їх надихаю

Десь всередині мене плаче маленька дівчинка 💓💓💓

Із хатинки для кошенят зробили сміттєве відро. Хоча, скоріше, сміттєву коробку.

Це навіть не мій двір, не моя коробка і не мої кошенята, не моя поїлка, зроблена із іграшкової пляшечки, не мій відрізаний шматок шуби на картонному дні і не мій під'їзд. Але це моя країна, моє місто і мої співгромадяни – ті, що цей будиночок ставили і ті, що скидають туди окурки. Ні, а і справді, не до сусіднього ж під'їзду йти, якщо і тут куди викинути є. Не на асфальт же ж – і на тому подякуйте!

Пам'ятаю, теми про тварин та екоактивізм були моїми улюбленими в книжках з англійської. В тих книжках, які знають про тебе більше, ніж ти сам – який твій улюблений колір, що ти їси на сніданок, чи потрапляв ти колись у зливу, яке твоє ставлення до гендерної нерівності у мусульманських країнах та яка твоя улюблена пісня. Буквально все.

І в одній із таких книжок у заголовку теми було виведено «Найнебезпечніша тварина – це людина. І найнебезпечніша вона не тоді, коли зла, а тоді, коли байдужа».

#софіягуд