Я знаю, що вас вже трохи задовбали мої щоденникові замітки, бо всі звикли заходити в канал, читати пост і розгадувати ребус: чи справді те, що я написала, реально відбувалося, чи це художній домисл. Потерпіть ще трохи – зовсім скоро повернемося до нашого звичного формату.

А поки я хочу подякувати рівненському дощу, що не дає моєму мозку зваритися заживо, і клієнтам, які не дозволяють засумувати. І навіть голосові вже не здаються такими надокучливими, якщо чесно.

Є в цьому щось неоромантичне – романтизувати те, що в суспільстві зазвичай не романтизується. От робота баристи – та да, та з ніг до голови облита рожевою фарбою з блискітками. А моя не дуже. Але тому вона мені і подобається, насправді. Поле непахане нерозказаних історій – що може бути краще?

Можливо, мати непахане поле нерозказаних історій і при цьому мати хоч трохи більше часу, чим в мене. Але і з цього можна вибратися, якщо розуміти, в який бік повзти.

Я розумію, але поки в той бік лише лежу.

#софіягуд

Знайшла в нотатках старий минулорічний текст. Гадаю, саме час йому бути опублікованим тут

Є велика різниця між «важко» і «тяжко»

«Важко» – це про відповідальність, яку кладеш на свої плечі; і так, вона важка, подекуди настільки, що хилишся до землі, як верба. «Важко» – це про несправедливість, про сліпоту, про поламані терези, на одній чаші яких – темрява, яку навіть в Пекло, якщо воно існує, ніхто назад не забере, бо самі тільки-тільки здихалися, віддавши на Землю, а на іншій – сам людський квіт і цвіт. Найкращі з найкращих. Важко бачити, як терези тріскають замість того, щоб розуміти, що насправді повинно переважувати. «Важко» – це про рахувати краплі, що падають зі стелі, але в тих самих краплях бачити відблиски сонця, що вони ввібрали, поки летіли з неба.

А «тяжко» – це про вже опущені руки.

Ти – герой книжок, що в юності читали твої батьки. Ти – теперішнє і майбутнє. Не забувай про це. Особливо, коли стає важко.

#софіягуд

Добрий херовий ранок.

Сьогодні у Дніпрі русня зруйнувала частину п'ятиповерхового будинку. Згоріла квартира, де жили батьки колишньої комунікаційниці книжкового фестивалю BookSpace Тетяни Дробахіної. Деталі на скріні з відкритого поста у ФБ.

Якщо маєте змогу допомогти, банка тут.

Кожного разу, коли хтось говорить, що чекає на випуск мого роману/їм подобається те, що я пишу/я їх надихаю

Десь всередині мене плаче маленька дівчинка 💓💓💓

Із хатинки для кошенят зробили сміттєве відро. Хоча, скоріше, сміттєву коробку.

Це навіть не мій двір, не моя коробка і не мої кошенята, не моя поїлка, зроблена із іграшкової пляшечки, не мій відрізаний шматок шуби на картонному дні і не мій під'їзд. Але це моя країна, моє місто і мої співгромадяни – ті, що цей будиночок ставили і ті, що скидають туди окурки. Ні, а і справді, не до сусіднього ж під'їзду йти, якщо і тут куди викинути є. Не на асфальт же ж – і на тому подякуйте!

Пам'ятаю, теми про тварин та екоактивізм були моїми улюбленими в книжках з англійської. В тих книжках, які знають про тебе більше, ніж ти сам – який твій улюблений колір, що ти їси на сніданок, чи потрапляв ти колись у зливу, яке твоє ставлення до гендерної нерівності у мусульманських країнах та яка твоя улюблена пісня. Буквально все.

І в одній із таких книжок у заголовку теми було виведено «Найнебезпечніша тварина – це людина. І найнебезпечніша вона не тоді, коли зла, а тоді, коли байдужа».

#софіягуд

Йшов чорт зна який день обирання художника/дизайнера обкладинки та ілюстрацій для «Соборних норн»

Поки що безуспішно

Тож, якщо ви можете порадити якогось художника та/або дизайнера – поділіться їхніми твітерами та інстаграмами 🥺

Іра жила у двадцять першому столітті, і тут постійно сидіти вдома за зачиненими дверима вважалося проявом психічних порушень. А, як часто любила повторювати Ліза Шельменко: «Немає нічого гіршого за хіккування, коли ти розумієш, що воно викликане твоєю нездатністю вийти хоча б викинути сміття. Це не вдома треба сидіти, а на кушетці у психіатра». Тому, щоб таки точно не опинитися на тій кушетці, Іра вирішила проїхатися з братом на СТО, де працював Стас, «підлатати ластівочку».

Чому Матвій називав свій джип ластівочкою, якщо він був як цілий страус, Іра не розуміла.

#соборні_норни

Інколи мені здається, що усі наближені до літератури та письменництва зокрема люди прочитали якусь інструкцію по вмінню любити та адекватно розвивати лінійний сюжет, і одна я, як Шрек в своєму slice of life болоті сиджу і жеву жеття

Ні, серйозно, я обожнюю інструмент розірваного сюжету і «зазирання за фіранки на чиєїсь кухні», але як же іноді хочеться простої людської «подорожі героя» 😭

Мені остогидли письменницькі срачі в Твітері by the way

Це просто, примітка на полях

Я не можу, я так люблю цих дітей, я боюся дописувати цей рукопис і віддавати в світ, вони такі маленькі 😭😭😭😭😭

Агов, укррайт! Хто пише оріджинали, фанфіки, вірші, а також усі зацікавлені читачі! У цю неділю запрошуємо вас на презентацію онлайн-платформи для письменників UwURead!

Чим особлива ця платформа, як починався проєкт і чому ви його полюбите вам розкаже засновниця UwURead і наша давня учасниця "Осяяння" - Тетяна Гринько.

Де: онлайн https://meet.google.com/atb-swwo-csh
Коли: 12 травня (неділя) 16:00
Слідкуйте за нашими анонсами ➡️ @osiayannia

Запитала в Твітері, і ще тут запитаю

Чи вважаєте ви письменництво ремеслом? В тому сенсі, що йому, як і будь-якому іншому ремеслу, потрібно вчитися, розписуватися? Чи ви більше схильні вважати це талантом, що від природи в людини є (або немає) і його можна лише коректувати?

P.S: Я про креативне письмо кажу, але і щодо інших теж буду рада почитати думки)

https://twitter.com/uwuread/status/1788586931678294337

☝️☝️☝️

Тепер вже офіційна інформація і від самої платформи 🥰🥰🥰

Ви готові, діти?

#гуд_читає
👇👇👇

Як і обіцяла – нарешті огляд на «ЛЕГЕНДИ ТА ЛАТЕ» Тревіса Болдрі
⭐️ 6,5/10
‼️ ОБЕРЕЖНО, СПОЙЛЕРИ ‼️
Все рев'ю не поміщається в одне повідомлення, але ви швидко звикнете – у рубриці #гуд_читає немає місця для коротких оглядів!

Не зрозумійте мене неправильно – книжка в цілому мені сподобалася навіть попри те, що фентезі, як ви знаєте, я не дуже люблю (читати як не люблю). Але огляд – це завжди про суб'єктивне. Не сприймайте його як істину. І ніколи не грунтуйте свою думку про щось на базі чиєїсь.

Тож, я відкрита до дискусії в коментарях ✨

Давайте цього разу побудуємо огляд за принципом "один плюс, один мінус". Що ж, поїхали:

❌ Перший і найвагоміший мінус: книгу рекламують не тій аудиторії. Це історія для учнів середньої школи. Можливо, старшої, але точно не для такої філологічної цьотки, як я. Для мене це було не затишно – це було нудно. А ви знаєте, я ще та душнила.

✅ Атмосфера кав'ярні. Вже всі, кому не лінь, про це сказали, і я скажу – атмосфера закладу та робочих буднів в книзі прописана круто. Знімаю капелюха. І хоча спочатку я горіла праведним вогнем від того, як описаний процес level up-у кав'ярні (я не просто так вжила ігровий термін, тому що це буквально так і було: левел ап – новий смаколик, ще левел ап – новий напій, потім левел ап – ставимо холодильник), чим довше я читала книгу, тим більше я почала бачити в цьому деякий шарм. У купі з добре прописаною атмосферою за цим було цікаво спостерігати.

❌ А от атмосфери міста (і в цілому локацій міста) мені протягом книги не вистачало. Так, це історія про кав'ярню, але я, як людина, що не знайома із сетінгом (та із рольових систем обере що завгодно, окрім DnD), хотіла би дізнатися трішки більше не лише про лей-лінії, а і про звичайні теперішні будні міста. Чому мерія ніяк не реагує на безчинства Мадригал? Чому в місті ніби і є, а ніби і нема сегрегації та расизму? Ніби автор хотів щось про це сказати, але в останній момент вирішив стерти таку важку тему для такої легкої книги, але стер не все, і вийшло якось дуже обірвано. Загалом, складалося враження, що кав'ярня існує окремо від міста.

✅ Любовна лінія. Вона сапфічна, це вже саме по собі плюс, але окрім цього вона дуже мило і ненав'язливо вплетена в сюжет. Хоч і поверхнево, але мені сподобалося.

❌ Це майже 300-сторінкова книга. Значна її частина існує, щоб просто існувати. Текст читався ніби чорновик на NaNoWriMo, і, насправді, я не здивуюся, якщо так воно і є. Все виглядає ок, персонажі не зовсім вже аж прям картонні, але все одно складається враження, що єдиною причиною, чому у книзі 278 сторінок (не рахуючи інтерв'ю з автором, так-так, хто не читав, в кінці воно є), а не 100, було те, що комусь потрібно було ті слова написати. Надрукувати авторський текст, не більше, не менше. І було взагалі неважливо, які це слова. Неважливо, чи потрібні були взагалі ці сцени, чи вони щось несуть в історію, чи розкривають якось персонажа, чи сетінг. Важливо, щоб ці слова просто були на сторінці. Кожен конфлікт, який з'являється, долається ледь не за кліком мишки.

✅ Стиль оповіді в "Легендах" багато хто (і я) називає "slice of life", і він мій улюблений. Він зображує буденність героїв і для "Легенд" він підійшов як влитий. Він не претензійний, його задача – показати внутрішній світ та внутрішні зміни героїв, коли навколо, здебільшого, нічого не змінюється і не відбувається. Тож це грало на руку авторові, щоб мати змогу розкрити героїв.

👇👇👇

#гуд_читає, "ЛЕГЕНДИ ТА ЛАТЕ", частина 2

❌ Кожен персонаж (окрім буквально двох на всю книгу) неймовірно добрий, розважливий і обов'язково мега-мегамилий. І я розумію, для чого це. І я розумію – буквально як автор автора – чому він зробив саме так. Але легкість і невимушеність книги через такий сильний перекос із її плюса для мене перетворилася в мінус. Тому що, якщо в книзі нічого не відбувається (а це особливість оповіді), то вона повинна купляти персонажами. Але вона не купляє. Я за місяць, поки писала це рев'ю, вже просто забула, хто герої книги. Навіть головну героїню згадала ледь-ледь. Але чому я її згадала і пам'ятаю досі – у наступному плюсі, тому що він, напевне, найголовніший у всіх "Легендах":

✅ Якби один рев'ювер на GoodReads не звернув на це увагу, я би і не знала, як правильно охарактеризувати те, що я відчувала під час прочитання. Тому зацитую: "Legends дуже серйозно замислюються над тим, що означає переосмислювати своє життя та йти на незнайомий ризик". І це, напевне, найбільший плюс книги – це історія про те, як важко змінювати свої звички, але що це можливо, якщо дуже захотіти. Головна героїня все своє життя вирішувала проблеми мечем і сокирою, це було її стилем життя, вона заробляла цим на хліб, але попри всі негаразди пересилила себе і жодного разу не хапалася за зброю в конфліктних ситуаціях. Бо розуміла, що зробивши це один раз, вона зробить ще раз.

Я розумію, чому ця книга подобається людям. Ми живемо в жахливі, темні часи, і читати такі книги може бути полегшенням та можливістю втекти в наперед відомий, спокійний сценарій, де кожен момент сюжету прогадується наперед, і ви ніколи не хвилюєтеся про будь-якого персонажа. Це, мабуть, більше лікувальна книга, книга-відпочинок.

Але я хочу більше, навіть якщо мова йде про приторні вафельно-цукрово-пудряні романи. Я хочу глибоких персонажів, навіть якщо вони будуть глибокими на 15 сторінках, а не на 500-та.

Ото ви побачили на ніч полотно тексту і спати не будете, налякала я вас 😔😔😔

Знала б ти, Софіє, знала б ти...

Не ну це визнання, я вважаю

Я хочу дочекатися допису Vivat, можливо вони оголосять якусь цільову банку підтримки чи ще щось.

Поки можна підтримати їх купівлею книг, оформленням передзамовлень (і оплатити їх зразу), підписатися на їхні канали (це @vivat_publishing, @vivatdytyache, @vivatbookstore — у телеграм та https://www.instagram.com/vivat_book/, https://www.instagram.com/vivatclassic/, https://www.instagram.com/vivatbookstore/ — у інстаграм)

Коли я була маленька, мені завжди здавалося страшенно несправедливим, що всі пригоди випадали лише хлопцям. Що більшість головних героїв казок, більшість розбійників і лицарів, більшість шукачів скарбів – чоловічої статі. І тоді в дитинстві я захотіла мати пригоди теж – такі, щоб було що згадувати за чаєм з подругами на веранді будиночку в кріслі-качалці, поки раби-внуки полотимуть мою полуницю.

Коли я виросла, я зрозуміла, що світ в цілому страшенно несправедливий, але якщо встигнути осідлати його до того, як він встане на диби – то, може, і вийде проїхатися трішки довше, перш ніж він тебе вчергове з себе скине.

Хвастайтеся своїми досягненнями, навіть маленькими!

Я почну – вчора я написала 10 сторінок «Соборних норн» після майже місячного застою ✨