Ви готові, діти?

#гуд_читає
👇👇👇

Як і обіцяла – нарешті огляд на «ЛЕГЕНДИ ТА ЛАТЕ» Тревіса Болдрі
⭐️ 6,5/10
‼️ ОБЕРЕЖНО, СПОЙЛЕРИ ‼️
Все рев'ю не поміщається в одне повідомлення, але ви швидко звикнете – у рубриці #гуд_читає немає місця для коротких оглядів!

Не зрозумійте мене неправильно – книжка в цілому мені сподобалася навіть попри те, що фентезі, як ви знаєте, я не дуже люблю (читати як не люблю). Але огляд – це завжди про суб'єктивне. Не сприймайте його як істину. І ніколи не грунтуйте свою думку про щось на базі чиєїсь.

Тож, я відкрита до дискусії в коментарях ✨

Давайте цього разу побудуємо огляд за принципом "один плюс, один мінус". Що ж, поїхали:

❌ Перший і найвагоміший мінус: книгу рекламують не тій аудиторії. Це історія для учнів середньої школи. Можливо, старшої, але точно не для такої філологічної цьотки, як я. Для мене це було не затишно – це було нудно. А ви знаєте, я ще та душнила.

✅ Атмосфера кав'ярні. Вже всі, кому не лінь, про це сказали, і я скажу – атмосфера закладу та робочих буднів в книзі прописана круто. Знімаю капелюха. І хоча спочатку я горіла праведним вогнем від того, як описаний процес level up-у кав'ярні (я не просто так вжила ігровий термін, тому що це буквально так і було: левел ап – новий смаколик, ще левел ап – новий напій, потім левел ап – ставимо холодильник), чим довше я читала книгу, тим більше я почала бачити в цьому деякий шарм. У купі з добре прописаною атмосферою за цим було цікаво спостерігати.

❌ А от атмосфери міста (і в цілому локацій міста) мені протягом книги не вистачало. Так, це історія про кав'ярню, але я, як людина, що не знайома із сетінгом (та із рольових систем обере що завгодно, окрім DnD), хотіла би дізнатися трішки більше не лише про лей-лінії, а і про звичайні теперішні будні міста. Чому мерія ніяк не реагує на безчинства Мадригал? Чому в місті ніби і є, а ніби і нема сегрегації та расизму? Ніби автор хотів щось про це сказати, але в останній момент вирішив стерти таку важку тему для такої легкої книги, але стер не все, і вийшло якось дуже обірвано. Загалом, складалося враження, що кав'ярня існує окремо від міста.

✅ Любовна лінія. Вона сапфічна, це вже саме по собі плюс, але окрім цього вона дуже мило і ненав'язливо вплетена в сюжет. Хоч і поверхнево, але мені сподобалося.

❌ Це майже 300-сторінкова книга. Значна її частина існує, щоб просто існувати. Текст читався ніби чорновик на NaNoWriMo, і, насправді, я не здивуюся, якщо так воно і є. Все виглядає ок, персонажі не зовсім вже аж прям картонні, але все одно складається враження, що єдиною причиною, чому у книзі 278 сторінок (не рахуючи інтерв'ю з автором, так-так, хто не читав, в кінці воно є), а не 100, було те, що комусь потрібно було ті слова написати. Надрукувати авторський текст, не більше, не менше. І було взагалі неважливо, які це слова. Неважливо, чи потрібні були взагалі ці сцени, чи вони щось несуть в історію, чи розкривають якось персонажа, чи сетінг. Важливо, щоб ці слова просто були на сторінці. Кожен конфлікт, який з'являється, долається ледь не за кліком мишки.

✅ Стиль оповіді в "Легендах" багато хто (і я) називає "slice of life", і він мій улюблений. Він зображує буденність героїв і для "Легенд" він підійшов як влитий. Він не претензійний, його задача – показати внутрішній світ та внутрішні зміни героїв, коли навколо, здебільшого, нічого не змінюється і не відбувається. Тож це грало на руку авторові, щоб мати змогу розкрити героїв.

👇👇👇

#гуд_читає, "ЛЕГЕНДИ ТА ЛАТЕ", частина 2

❌ Кожен персонаж (окрім буквально двох на всю книгу) неймовірно добрий, розважливий і обов'язково мега-мегамилий. І я розумію, для чого це. І я розумію – буквально як автор автора – чому він зробив саме так. Але легкість і невимушеність книги через такий сильний перекос із її плюса для мене перетворилася в мінус. Тому що, якщо в книзі нічого не відбувається (а це особливість оповіді), то вона повинна купляти персонажами. Але вона не купляє. Я за місяць, поки писала це рев'ю, вже просто забула, хто герої книги. Навіть головну героїню згадала ледь-ледь. Але чому я її згадала і пам'ятаю досі – у наступному плюсі, тому що він, напевне, найголовніший у всіх "Легендах":

✅ Якби один рев'ювер на GoodReads не звернув на це увагу, я би і не знала, як правильно охарактеризувати те, що я відчувала під час прочитання. Тому зацитую: "Legends дуже серйозно замислюються над тим, що означає переосмислювати своє життя та йти на незнайомий ризик". І це, напевне, найбільший плюс книги – це історія про те, як важко змінювати свої звички, але що це можливо, якщо дуже захотіти. Головна героїня все своє життя вирішувала проблеми мечем і сокирою, це було її стилем життя, вона заробляла цим на хліб, але попри всі негаразди пересилила себе і жодного разу не хапалася за зброю в конфліктних ситуаціях. Бо розуміла, що зробивши це один раз, вона зробить ще раз.

Я розумію, чому ця книга подобається людям. Ми живемо в жахливі, темні часи, і читати такі книги може бути полегшенням та можливістю втекти в наперед відомий, спокійний сценарій, де кожен момент сюжету прогадується наперед, і ви ніколи не хвилюєтеся про будь-якого персонажа. Це, мабуть, більше лікувальна книга, книга-відпочинок.

Але я хочу більше, навіть якщо мова йде про приторні вафельно-цукрово-пудряні романи. Я хочу глибоких персонажів, навіть якщо вони будуть глибокими на 15 сторінках, а не на 500-та.

Ото ви побачили на ніч полотно тексту і спати не будете, налякала я вас 😔😔😔

Знала б ти, Софіє, знала б ти...

Не ну це визнання, я вважаю

Я хочу дочекатися допису Vivat, можливо вони оголосять якусь цільову банку підтримки чи ще щось.

Поки можна підтримати їх купівлею книг, оформленням передзамовлень (і оплатити їх зразу), підписатися на їхні канали (це @vivat_publishing, @vivatdytyache, @vivatbookstore — у телеграм та https://www.instagram.com/vivat_book/, https://www.instagram.com/vivatclassic/, https://www.instagram.com/vivatbookstore/ — у інстаграм)

Коли я була маленька, мені завжди здавалося страшенно несправедливим, що всі пригоди випадали лише хлопцям. Що більшість головних героїв казок, більшість розбійників і лицарів, більшість шукачів скарбів – чоловічої статі. І тоді в дитинстві я захотіла мати пригоди теж – такі, щоб було що згадувати за чаєм з подругами на веранді будиночку в кріслі-качалці, поки раби-внуки полотимуть мою полуницю.

Коли я виросла, я зрозуміла, що світ в цілому страшенно несправедливий, але якщо встигнути осідлати його до того, як він встане на диби – то, може, і вийде проїхатися трішки довше, перш ніж він тебе вчергове з себе скине.

Хвастайтеся своїми досягненнями, навіть маленькими!

Я почну – вчора я написала 10 сторінок «Соборних норн» після майже місячного застою ✨

‒ Дівчина твоя? ‒ неназваний чолов’яга кивнув їй услід.

‒ Ні, я поки пас по цих всіх зустрічаннях, ‒ Тимофій знизав плечами. ‒ Просто подруга.

‒ Гарненька. Був би я на п’ятнадцять років молодший…

‒ Фу, ти огидний, вона ж дитина, ‒ Юра закотив очі. ‒ Де той блядський офіціант взагалі?

‒ Це ти правильно, хлопче, ‒ Віталік ствердно кивнув після своїх слів. ‒ Ну їх в сраку тих баб. Живи життя! А то закольцуєшся і потім не вилізеш з тих памперсів.

‒ Я не проти сім’ї в цілому, ‒ Тимофій склав руки замком на столі. Ті прилипли до старого жиру, який не відмивали, напевне, із самого відкриття. Тіма витер долоню серветкою і, поки витирав, продовжував: ‒ Я, типу, люблю дітей, хочу дружину, все таке…

‒ Послухай пораду, ‒ Віталік охопив кухоль двома руками, ‒ Не ведись на цю хуйню. Це гормони. І все. А то будеш потім, як я, без копійки в кишені і без хати, а твої власні діти будуть тебе ненавидіти, бо мама сказала, що її йобарь тепер їхній новий тато. Будеш потім бігать від суду, бо ця курва ще й аліменти захоче!

‒ Співчуваю…

Тимофій не співчував. Ні краплі. Він бачив у цьому чоловікові свого власного довбойоба-батька, який навіть розлучення матері після свого грандіозного уходу із сім’ї так і не дав. Він був останній лох без роботи і друзів, нікому непотрібний пияка. Все в його житті було циклічно: зіскочив з голки ‒ стрибнув під колеса, перестав курити ‒ забухав як чорт. Соціальний непотріб. А матір його любила!

Він бив, навіть не бив, а пиздив їх з братом (в основному брата) за будь-яку провинність, а коли напивався, то провинністю ставало будь-що. Він бився з сусідами, його собутильніками, матір’ю, лупасив її до синців та крові. Маленький Тимофій пару разів викликав їй швидку і благав з ним розвестися, але вона казала, що Господь не дозволить їй розлучитися, бо вони з батьком були вінчанні у храмі. І краще перетерпіти, ніж бути без чоловіка. Маленький Тимофій ходив до священника у недільну школу і запитував, чи справді Бог так не хоче, щоб його мама була щаслива, але старий отець лише гнав його назад додому.

Вони були нормальною сім’єю колись. Тимофій смутно, але пам’ятав цей час. Тоді і у батька все йшло більш-менш, а мама була просто стомленою домогосподаркою із тонкими кистями у квітчастій хустинці, матір’ю двох синів-близнюків, які кожного вечора гралися на подвір’ї зі своїм татом у м’яча. Все було добре, поки батько не забухав, не зрадив з якоюсь такою ж алкоголічкою і не з’їбався. Саме через нього усі Тимофієві біди. Саме через нього йому доводиться так важко пахати, щоб утримати брата і матір. Саме через нього матір теж тепер п’є.

‒ Ні́чому тут співчувати, я сам ідіот, ‒ Тимофія вирвали із роздумів слова Віталіка. Він підняв на нього голову.

‒ Чому ідіот?

‒ Треба було не женитися.

Тимофій заплющив очі і розсміявся.

#соборні_норни

Щоб писати - читайте ❤️‍🔥

Трішки відійдемо від моїх чорновиків і перейдемо до чогось більш насиченого інформацією)

Я колись давно обіцяла вам скласти список літератури, яка допомогла б вам трішки підтягнути ваш письменницький скілл. Тож, зібрала їх докупи і відриваю від серця:

Рон Кеппс «Як писати про війну», якщо ви плануєте працювати у жанрі воєнної прози для того, аби краще описувати сьогоднішні реалії та пропрацьовувати власний досвід. Відкриття минулого року для мене, всім цією книжкою в обличчя тичу
Джонатан Готшел «The Storytelling Animal», на жаль, я поки не зустрічала її перекладу українською 🥲
Джозеф Кемпбелл «Герой із тисячею облич» (ну це вже всі радили, це вже майже моветон). Також можна почитати його роботу по Артуріанні
Вілл Сторр «Наука сторітелінгу. Чому історії впливають на нас та як ними впливати на інших» Підійде не лише для письменників

А найголовніше - читайте твори інших авторів, причому не обов'язково вашого жанру ✨ Пишіть, а навички прийдуть із досвідом!

Будь ласка, #укррайт, прочитайте його прозу. Прочитайте його вірші.

Пам'ятайте про нього.

Аркуш — arkush.net/user/6446
Друкарня —
drukarnia.com.ua/maxsalva
Твіттер —
x.com/pansalazar13
Телеграм —
t.me/maximsalva
Клуб поезії —
https://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=1005173
Букнет —
https://booknet.ua/maksim-salva-u10812129/blog

Не заходжу в канали книжкових блогерів наступних пару днів

*звуки людини, що не поїхала на Арсенал*

Їдучи з роботи на англійську і на англійську з роботи, паралельно вирішуючи крихітні проблемки по нашому курсу, пишучи чернетку статті на UWURead, щось там додумуючи на сесію і до плану «Соборних норн» – як взагалі людина, якій настільки щастить, що її навіть найдовбанутіші ідеї і плани вдаються, може бути такою, блін, нещасною? – застала декілька груп випускників. Вони йшли в кафе, ресторани, гриль-бари. Деякі пакувалися в автобуси в центрі – певне, на Карпати або в ті тури по європейських столицях. Вони і в мій час були. Того передповномасштабного літа моєму класові не вистачило розуму організувати щось подібне – хоча б якісь хороші спогади тоді були б, а не ті неймовірні нічні пригоди... Хоча, я сама винна, треба було казати. Я рідко щось казала.

Колись, можливо, мої руки дійдуть до того, щоб розповісти вам ту нічну історію. Можливо, колись.

#софіягудовсек

Хочу повернутися у 1800-ті – приніс книжку під двері видавця, постукав, втік, доклав до рукопису записку, що ця історія реальна і тобі її розказав кореш, з яким це трапилося, і все, ти відомий 👧

Про особистий бренд автора, видавництва і самопіар ви вже можете почитати на нашій друкарні:
https://drukarnia.com.ua/articles/piaritis-chi-ne-piaritis-sbxcI

#письменницьке

Випадково дізналася, що існує ще одна авторка із псевдонімом "Гуд" ☠️
(і досить відома, до речі, але я пропустила її повз)

Все, тепер я не Софія Гуд, панове, шукаємо мені нове псевдо

Завжди залишається варіант підписуватися реальним прізвищем(
До речі, хто не знав, Гуд - це скорочення від прізвища

Бувають такі люди – рідко, але бувають – цінність яких розумієш лише у порівнянні. От їхній попередній начальник виявився саме таким.

Марійка не могла сказати точно, коли все покотилося по всім відомому місцю. Можливо, ще тоді, багато років тому, коли вона переступила поріг офісу. Можливо, коли змінилося начальство. А, можливо, ще коли послухала батька і залишитися в цьому проклятому Рівному, полишивши мрію стати юристом у Львові. З неї вийшов би непоганий юрист… І непогана львів’янка.

Їхній попередній бос і босом як таким не був – він був людиною. Марійка раніше цього не цінувала, але зараз готова вдарити будь-кого, хто скаже, що «людяності не існує». Микола Іванович рідко кричав (бурчав – так, майже постійно, хрипів і кашляв, але ніколи не підвищував голос), рідко коли сварився, взагалі рідко з’являвся у відділі. У його поважному віці не варто було бігати з поверху на поверх. Він називав їх «мої дівчатка», передавав посильними козачками цукерки і захищав перед вищими. Він пережив з ними нульові і переїзд в нову будівлю, з самісінького центру міста і аж в район Зоопарку. Він привітно усміхався в її перший робочий день, з радістю пояснював усі тонкощі і примовляв: «Ти, дітьониш, головне ніколи не мовчи, як що – зразу мені кажи, дзвони, нявкай. На іншому кінці світу буду – зразу до тебе. Ти молоде, зелене ще, хтозна, що може бути, як дівчатка тебе сприймуть…». Сприйняли добре. Микола Іванович якимось чином зміг збудувати для них окремий від інших відділів світ, комфортний для роботи і спілкування, з хустинками на поличках, наклейками на дзеркалі і стареньким радіо. Як безпечна бульбашка. Вони не боялися нічого за кістлявою згорбленою спиною в старому сірому светрі.

Тепер про старого Івановича нагадував лише приклеєний на двері офісу пожовклий листок – «Відповідальний за пожежну безпеку». Нове начальство, здавалося, і не збиралося його знімати. Ніби знущалося.

Юрій Степанович (по-батькові звертатися до нового шефа не було жодного бажання, як і загалом виражати будь-яку мізерну повагу), переступивши поріг відділу, зразу почав диктувати свої правила. Поприводив своїх людей, змінив охоронців, посадив в крісло молоденьку пишногруду секретарку, звільнив половину працівників.

Новий їхній шеф в першу чергу – шеф, в другу – бос, в третю – начальник, в четверту – колишній гендиректор сусідньої фірми, і лише в якусь сьому чи восьму – людина. Хоча інколи їхній відділ і в цьому сумнівався. За рік можна було б звикнути, але Марійці все ніяк не вдавалося. Хам, грубіян із повадками малолітнього хлопчини, який не знає, як влаштований цей світ – як до такого начальства можна звикнути? Може подзвонити серед ночі, нагрубити, обізвати – хіба ж це співпраця?

– Машо! Шуруй сюди! Швидко!

А ще зовсім не звертає уваги на прохання називати її «Марійка».

– Добре, Юріє Степановичу. Зараз іду.

Жінка зітхнула і поклала слухавку робочого телефону. Єдине, до чого їй все ж вдалося звикнути – це до дитячої істеричності нового начальства. Якщо сприймати його, як доходжале дитя, то можна уникнути багатьох непорозумінь.

Марійка відсунула клавіатуру, кинула погляд на колегу навпроти – Оленине кругле обличчя ховалося за широкими екранами їхніх робочих комп’ютерів – і встала зі стільчика. Той незадоволено заскрипів і похитнувся.

Вона кинула погляд на червону новорічну пляму відривного календаря на світло-салатовій стіні. Промінчик зимового сонця пробивався крізь опущені жалюзі. Чорне пряме каре відкидало дивну тінь, і здавалося, що у Марійки на голові глибока миска.

– Удачі там, – прохрипіла колега. Марійка не стримала гіркої усмішки.

Проходити через «фейс-контроль» якоїсь невідомої дівчи́ни, коли ти сама пропрацювала в цій фірмі більше десяти років, принизливо. Слухати: «Зачекайте, будь ласка, Юрій Степанович приймає людину», сказане надвисоким писклявим голосом, втричі принизливіше. Сидіти на новому шкіряному диванчику, приволоченому зі старого місця роботи шефа, притискати ноги і марно вгамовувати тремор рук – вдесятеро.

Марійчину увагу привернув секретарчин манікюр.

#оповідання 1/2

– Ви мене кликали, Юріє Степановичу, – обережно почала вона, впливаючи до кабінету начальника. Кожного разу, як він кликав її до себе, Марія почувалася мушлею, яку прибиває хвилями до кам’янистого берега.

Марія бачила запотілі вікна, вкриті червоними шпалерами криві стіни, картини в коричневих рамках, рипучі крісла, відчувати підошвами старий килим, і розуміла, що це все тепер не Миколи Івановича. Спостерігала за моложавим обличчя, схиленим над столом попереднього начальника.

– Пиши про нові шпалери, – відчеканив чоловік, не підіймаючи голови від столу, гнівно чиркаючи ручкою по паперах і відкладаючи їх в купку зліва. – Вже. Пост через годину має бути на сторінці.
– А як же-
– Я сказав вже!

Стіл здригнувся від удару.

Марійка тупилася в протерті літери на клавіатурі. «А», «Т» і «Н» постраждали найбільше – їхня фарба зовсім стерлася, залишивши лише ледь помітні контури. Коли жінка прийшла у відділ вперше, ще на старому офісі, цей комп’ютер був зовсім новенький. А тепер йому ледь не кожного місяця потрібні чистка і ремонт.

Марійка могла дивитися довго, цілий день, але колега все ж поплескала її по плечу, вирвавши із трансу.

У всіх у відділі за цей довгий злощасний рік виробилася надзвичайна суперздібність розуміти накази нового начальника навіть тоді, коли він каже одне-єдине слово. Не оминуло це і Марійку, якій доводилося контактувати з ним найчастіше після секретарки.

Вона тяжко зітхнула і провела долонею по шовковистому чорному волоссю (бо фарбованому, насправді воно на дотик як мочалка). Приступила до роботи: «писати про нові шпалери» означає «дізнатися в менеджера, які нові дизайни шпалер вже розроблено, які пущено в розробку і через скільки вони будуть на ринку, гарно і доступно це все описати не більш як на три абзаци, розмістити на сайті у в групах фабрики, розповсюдити по групах міста, розіслати електронкою по ЗМІ і, нарешті, відчитатися босові». І на все про все – година.

Обережний стук в двері за п’ятнадцять хвилин перша вивів її з трансу. В порозі, притуливши до грудей кіпу паперів, стояла нова секретарка – Настя.

Дівчина помітно вагалася. Бігала пулькатими очима по стінах, зупинялася на деяких предметах, відводила погляд, варто було натикнутися на когось з жінок. Сонячні промені, яким пощастило пробитися крізь товсті жалюзі, вигравали на її русявих кучерях. Зрештою, набравши повітря в груди, вона через силу промовила:

– Я знаю, що Ви дуже зайняті, і мені не варто сюди заходити, але… Чи… Чи не могли б Ви мені допомогти? Я… Дещо не дуже розумію, а Юрій Степанович каже, що «його тут немає», – останню фразу дівчина проговорила трохи тихіше і гундосніше, обережно пародіюючи начальникову манірність.

Марійка переглянулася з підлеглою. Та знизала плечами і повернулася до роботи. Настя дивилася то в підлогу, то на стіну, тому зрозуміти, до кого конкретно вона звертається, було важко, і напарниця не втратила можливості цим скористатися. Запала незручна мовчанка. Марійка ще декілька довгих митей тупилася у вже погаслий екран, а потім, всміхнувшись, промовила:

– Показуй давай, що там у тебе.

#оповідання 2/2

Чищу чернетки, ділюся з вами стареньким, але класненьким ✨☝️

Я перетнула межу 50% готового рукопису

Видалила "Соборні норни" з АО3, залишилася лише одненька глава, написана на позаминулорічний (!!!) #софтопад

Приходять смутні дні