Щоб писати - читайте ❤️‍🔥

Трішки відійдемо від моїх чорновиків і перейдемо до чогось більш насиченого інформацією)

Я колись давно обіцяла вам скласти список літератури, яка допомогла б вам трішки підтягнути ваш письменницький скілл. Тож, зібрала їх докупи і відриваю від серця:

Рон Кеппс «Як писати про війну», якщо ви плануєте працювати у жанрі воєнної прози для того, аби краще описувати сьогоднішні реалії та пропрацьовувати власний досвід. Відкриття минулого року для мене, всім цією книжкою в обличчя тичу
Джонатан Готшел «The Storytelling Animal», на жаль, я поки не зустрічала її перекладу українською 🥲
Джозеф Кемпбелл «Герой із тисячею облич» (ну це вже всі радили, це вже майже моветон). Також можна почитати його роботу по Артуріанні
Вілл Сторр «Наука сторітелінгу. Чому історії впливають на нас та як ними впливати на інших» Підійде не лише для письменників

А найголовніше - читайте твори інших авторів, причому не обов'язково вашого жанру ✨ Пишіть, а навички прийдуть із досвідом!

Будь ласка, #укррайт, прочитайте його прозу. Прочитайте його вірші.

Пам'ятайте про нього.

Аркуш — arkush.net/user/6446
Друкарня —
drukarnia.com.ua/maxsalva
Твіттер —
x.com/pansalazar13
Телеграм —
t.me/maximsalva
Клуб поезії —
https://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=1005173
Букнет —
https://booknet.ua/maksim-salva-u10812129/blog

Не заходжу в канали книжкових блогерів наступних пару днів

*звуки людини, що не поїхала на Арсенал*

Їдучи з роботи на англійську і на англійську з роботи, паралельно вирішуючи крихітні проблемки по нашому курсу, пишучи чернетку статті на UWURead, щось там додумуючи на сесію і до плану «Соборних норн» – як взагалі людина, якій настільки щастить, що її навіть найдовбанутіші ідеї і плани вдаються, може бути такою, блін, нещасною? – застала декілька груп випускників. Вони йшли в кафе, ресторани, гриль-бари. Деякі пакувалися в автобуси в центрі – певне, на Карпати або в ті тури по європейських столицях. Вони і в мій час були. Того передповномасштабного літа моєму класові не вистачило розуму організувати щось подібне – хоча б якісь хороші спогади тоді були б, а не ті неймовірні нічні пригоди... Хоча, я сама винна, треба було казати. Я рідко щось казала.

Колись, можливо, мої руки дійдуть до того, щоб розповісти вам ту нічну історію. Можливо, колись.

#софіягудовсек

Хочу повернутися у 1800-ті – приніс книжку під двері видавця, постукав, втік, доклав до рукопису записку, що ця історія реальна і тобі її розказав кореш, з яким це трапилося, і все, ти відомий 👧

Про особистий бренд автора, видавництва і самопіар ви вже можете почитати на нашій друкарні:
https://drukarnia.com.ua/articles/piaritis-chi-ne-piaritis-sbxcI

#письменницьке

Випадково дізналася, що існує ще одна авторка із псевдонімом "Гуд" ☠️
(і досить відома, до речі, але я пропустила її повз)

Все, тепер я не Софія Гуд, панове, шукаємо мені нове псевдо

Завжди залишається варіант підписуватися реальним прізвищем(
До речі, хто не знав, Гуд - це скорочення від прізвища

Бувають такі люди – рідко, але бувають – цінність яких розумієш лише у порівнянні. От їхній попередній начальник виявився саме таким.

Марійка не могла сказати точно, коли все покотилося по всім відомому місцю. Можливо, ще тоді, багато років тому, коли вона переступила поріг офісу. Можливо, коли змінилося начальство. А, можливо, ще коли послухала батька і залишитися в цьому проклятому Рівному, полишивши мрію стати юристом у Львові. З неї вийшов би непоганий юрист… І непогана львів’янка.

Їхній попередній бос і босом як таким не був – він був людиною. Марійка раніше цього не цінувала, але зараз готова вдарити будь-кого, хто скаже, що «людяності не існує». Микола Іванович рідко кричав (бурчав – так, майже постійно, хрипів і кашляв, але ніколи не підвищував голос), рідко коли сварився, взагалі рідко з’являвся у відділі. У його поважному віці не варто було бігати з поверху на поверх. Він називав їх «мої дівчатка», передавав посильними козачками цукерки і захищав перед вищими. Він пережив з ними нульові і переїзд в нову будівлю, з самісінького центру міста і аж в район Зоопарку. Він привітно усміхався в її перший робочий день, з радістю пояснював усі тонкощі і примовляв: «Ти, дітьониш, головне ніколи не мовчи, як що – зразу мені кажи, дзвони, нявкай. На іншому кінці світу буду – зразу до тебе. Ти молоде, зелене ще, хтозна, що може бути, як дівчатка тебе сприймуть…». Сприйняли добре. Микола Іванович якимось чином зміг збудувати для них окремий від інших відділів світ, комфортний для роботи і спілкування, з хустинками на поличках, наклейками на дзеркалі і стареньким радіо. Як безпечна бульбашка. Вони не боялися нічого за кістлявою згорбленою спиною в старому сірому светрі.

Тепер про старого Івановича нагадував лише приклеєний на двері офісу пожовклий листок – «Відповідальний за пожежну безпеку». Нове начальство, здавалося, і не збиралося його знімати. Ніби знущалося.

Юрій Степанович (по-батькові звертатися до нового шефа не було жодного бажання, як і загалом виражати будь-яку мізерну повагу), переступивши поріг відділу, зразу почав диктувати свої правила. Поприводив своїх людей, змінив охоронців, посадив в крісло молоденьку пишногруду секретарку, звільнив половину працівників.

Новий їхній шеф в першу чергу – шеф, в другу – бос, в третю – начальник, в четверту – колишній гендиректор сусідньої фірми, і лише в якусь сьому чи восьму – людина. Хоча інколи їхній відділ і в цьому сумнівався. За рік можна було б звикнути, але Марійці все ніяк не вдавалося. Хам, грубіян із повадками малолітнього хлопчини, який не знає, як влаштований цей світ – як до такого начальства можна звикнути? Може подзвонити серед ночі, нагрубити, обізвати – хіба ж це співпраця?

– Машо! Шуруй сюди! Швидко!

А ще зовсім не звертає уваги на прохання називати її «Марійка».

– Добре, Юріє Степановичу. Зараз іду.

Жінка зітхнула і поклала слухавку робочого телефону. Єдине, до чого їй все ж вдалося звикнути – це до дитячої істеричності нового начальства. Якщо сприймати його, як доходжале дитя, то можна уникнути багатьох непорозумінь.

Марійка відсунула клавіатуру, кинула погляд на колегу навпроти – Оленине кругле обличчя ховалося за широкими екранами їхніх робочих комп’ютерів – і встала зі стільчика. Той незадоволено заскрипів і похитнувся.

Вона кинула погляд на червону новорічну пляму відривного календаря на світло-салатовій стіні. Промінчик зимового сонця пробивався крізь опущені жалюзі. Чорне пряме каре відкидало дивну тінь, і здавалося, що у Марійки на голові глибока миска.

– Удачі там, – прохрипіла колега. Марійка не стримала гіркої усмішки.

Проходити через «фейс-контроль» якоїсь невідомої дівчи́ни, коли ти сама пропрацювала в цій фірмі більше десяти років, принизливо. Слухати: «Зачекайте, будь ласка, Юрій Степанович приймає людину», сказане надвисоким писклявим голосом, втричі принизливіше. Сидіти на новому шкіряному диванчику, приволоченому зі старого місця роботи шефа, притискати ноги і марно вгамовувати тремор рук – вдесятеро.

Марійчину увагу привернув секретарчин манікюр.

#оповідання 1/2

– Ви мене кликали, Юріє Степановичу, – обережно почала вона, впливаючи до кабінету начальника. Кожного разу, як він кликав її до себе, Марія почувалася мушлею, яку прибиває хвилями до кам’янистого берега.

Марія бачила запотілі вікна, вкриті червоними шпалерами криві стіни, картини в коричневих рамках, рипучі крісла, відчувати підошвами старий килим, і розуміла, що це все тепер не Миколи Івановича. Спостерігала за моложавим обличчя, схиленим над столом попереднього начальника.

– Пиши про нові шпалери, – відчеканив чоловік, не підіймаючи голови від столу, гнівно чиркаючи ручкою по паперах і відкладаючи їх в купку зліва. – Вже. Пост через годину має бути на сторінці.
– А як же-
– Я сказав вже!

Стіл здригнувся від удару.

Марійка тупилася в протерті літери на клавіатурі. «А», «Т» і «Н» постраждали найбільше – їхня фарба зовсім стерлася, залишивши лише ледь помітні контури. Коли жінка прийшла у відділ вперше, ще на старому офісі, цей комп’ютер був зовсім новенький. А тепер йому ледь не кожного місяця потрібні чистка і ремонт.

Марійка могла дивитися довго, цілий день, але колега все ж поплескала її по плечу, вирвавши із трансу.

У всіх у відділі за цей довгий злощасний рік виробилася надзвичайна суперздібність розуміти накази нового начальника навіть тоді, коли він каже одне-єдине слово. Не оминуло це і Марійку, якій доводилося контактувати з ним найчастіше після секретарки.

Вона тяжко зітхнула і провела долонею по шовковистому чорному волоссю (бо фарбованому, насправді воно на дотик як мочалка). Приступила до роботи: «писати про нові шпалери» означає «дізнатися в менеджера, які нові дизайни шпалер вже розроблено, які пущено в розробку і через скільки вони будуть на ринку, гарно і доступно це все описати не більш як на три абзаци, розмістити на сайті у в групах фабрики, розповсюдити по групах міста, розіслати електронкою по ЗМІ і, нарешті, відчитатися босові». І на все про все – година.

Обережний стук в двері за п’ятнадцять хвилин перша вивів її з трансу. В порозі, притуливши до грудей кіпу паперів, стояла нова секретарка – Настя.

Дівчина помітно вагалася. Бігала пулькатими очима по стінах, зупинялася на деяких предметах, відводила погляд, варто було натикнутися на когось з жінок. Сонячні промені, яким пощастило пробитися крізь товсті жалюзі, вигравали на її русявих кучерях. Зрештою, набравши повітря в груди, вона через силу промовила:

– Я знаю, що Ви дуже зайняті, і мені не варто сюди заходити, але… Чи… Чи не могли б Ви мені допомогти? Я… Дещо не дуже розумію, а Юрій Степанович каже, що «його тут немає», – останню фразу дівчина проговорила трохи тихіше і гундосніше, обережно пародіюючи начальникову манірність.

Марійка переглянулася з підлеглою. Та знизала плечами і повернулася до роботи. Настя дивилася то в підлогу, то на стіну, тому зрозуміти, до кого конкретно вона звертається, було важко, і напарниця не втратила можливості цим скористатися. Запала незручна мовчанка. Марійка ще декілька довгих митей тупилася у вже погаслий екран, а потім, всміхнувшись, промовила:

– Показуй давай, що там у тебе.

#оповідання 2/2

Чищу чернетки, ділюся з вами стареньким, але класненьким ✨☝️

Я перетнула межу 50% готового рукопису

Видалила "Соборні норни" з АО3, залишилася лише одненька глава, написана на позаминулорічний (!!!) #софтопад

Приходять смутні дні

Коли хтось мене запитає: Де нові оповідання, Софіє?
Я відповім: З'їли 150 сторінок відповідей до екзамену з ІУЛ

Поки маю перерву між диханням пилом граніту науки, розповім вам, чому "Замок Бровді" (Hatter's Castle) Кроніна є моїм улюбленим романом за всю історію існування літератури в моєму житті 🎩

(або "Замок капелюшника", як його переклало видавництво Апріорі, з яким нещодавно був курйоз, почитати детальніше можете тут на фейсбуці, а реакцію видавництва я вперше побачила у каналі Книгочитуна; якщо в двох словах - він з російської, і не просто калькований, а просто в тупу злизаний)

А тепер до хорошого - чому я дуже раджу вам почитати цей роман, мегакоротко і майже без спойлерів:

♦️ Колоритні персонажі. Ви знаєте мою любов до опуклих, багатограневих героїв, і "Замок капелюшника" - це приклад дуже детального опису і показу характерів сімейства та оточуючих. За їхньою взаємодією цікаво спостерігати

♦️ Це важка, але потрібна книга. Книг про домашню тиранію і насилля в наш час безліч, і це чуесно, що ця тема так активно піднімається, але саме сімейство Бровді показує, що саме буде, якщо все таки не слухати порад здорового глузду і терпіти. Бо більшість історій про аб'юзерів, що я зустрічала, закінчуються на тому, що героїня/герой йде (ну або аб'юзер стає котиком зайчиком і живуть вони довго і щасливо, але це в дуже клінічних випадках), але, я думаю, саме те, що персонажі цієї книги терпіли до останнього (подиху, здебільшого) кувалдою по голові стукнуло 11-річну мене і показало наслідки такого життя. Наслідки, з якими не хотів би стикнутися ніхто

Я навіть подумую провести якесь книжкове обговорення по цій книзі, коли вона офіційно і виправлена вийде друком - настільки сильно я її люблю 💔

Іду дивитися ту саму дискусію, про яку всі говорять зараз

Але я чуткам не вірю, тож зараз ми з вами будемо перевіряти, чи справді засновник МУРу зачморив пані Агеєву

Реакція тут: https://x.com/sofie_hood/status/1798377739206160879

Подивитися самому можна тут: https://www.youtube.com/live/zm1yR7hg4V8