Натяк зрозумілий)

Знову актуально

Вчора на ніч проглядала книжкові новини (шкідлива звичка) і дізналося, що NaNoWriMo (щорічний челендж для письменників, що проходить в листопаді, мета якого написати 50 тисяч слів за 30 днів) допускає використання учасниками челенджу ChatGPT.

“NaNoWriMo does not explicitly support any specific approach to writing, nor does it explicitly condemn any approach, including the use of A.I.,”

Це обурило певну частину комьюніті челенджу, бо виконати поставлену задачу, коли за тебе пише чат, набагато легше. В результаті стався срач з пригадуванням всіх гріхів організації що проводить NaNoWriMo, і про цей срач написали навіть такі відомі видання, як Нью Йорк Таймс,

А ви як думаєте? Чесно чи нечесно?

Переповнені крикливими дітьми вулиці двохтисячних після сутужних дев'яностих особливо дратували стару бабу Марту. Вона називала нас верескливими поросятами і малолітніми наркоманами. Казала, що в її часи діти гралися паперовими корабликами із огризків партійних газет і не носилися із палицями по двору. А раз в пару годин вона визирала з балкону третього поверху в засаленому зеленому халаті, щоб сповістити, що наші батьки повинні були витерти нас об тюль.

Ми з Марком росли в сусідніх під'їздах. Його старший брат зустрічався з моєю двоюрідною сестрою, за що баба Марта нарекла її повією, а мою тітку – сутенеркою. Чому ніяких претензій не було до Маркового брата я тоді не розумів.

У Марка було два велосипеда – брат віддав йому свій і почав копити на мотоцикл, бо моя сестра заявила, що хоче, щоб він підвозив її в школу. Через ті велосипеди ми і подружилися. Каталися разом спочатку навколо двору, потім – вулицею і парком. За межі парку мама не дозволяла мені виходити. Через що Марко неодноразово з мене сміявся.

– Але ти боягуз, – казав він, змащуючи і собі, і мені цепа на велосипедах.

Я ображався. Я вважав несправедливим, що Маркові можна ходити будь-куди і не питати дозволу. Моя мама казала, що це тому що у Марка п'ятеро братів, а їхньому татові цікавіше в морі з крабами, ніж з власною дружиною, і вона, бідолашна, волокла їх усіх на собі. Але я вважав, що мама просто прикривається. І ображався ще дужче.

Батька, на відміну від Марка, у мене зовсім не було. Якось сестра мені сказала, що він «сидить на норах». Через це я всім розповідав, що він мисливець на борсуків. А всі і не переконували мене в чомусь протилежному.

#оповідання
ЧАСТИНА 1/3

Софія Гудовсек потім вигадає назву

За парком лежав пустир. Випалена трава здалеку здавалася мені піском. Стежка від високого чорного паркану, що завершував парк, вела до закинутого спиртового заводу. Інколи на його стінах під дахом вмикалися вентилятори – чомусь щоразу, як я підходив до виходу з парку. Ці вентилятори гуділи, тріщали, гукали мене дослідити нову частинку міста, де, я був впевнений, мене чекали пригоди.

Я бачив труби заводу із вікна нашої з сестрою кімнати. Вони стирчали над деревами парку, як антени, й інколи пускали чорний дим.

Якось я запитав сестру, чому із заводу йде дим, якщо він закинутий.

– Напевне, він не повністю непрацюючий, – припустила вона. – Можливо, якісь хіміки там щось роблять.

– Або маніяк скидає туди трупи і спалює їх! Наприклад, труп бабки Марти, – вигукнув Марковий брат, що якраз чекав, поки моя сестра дофарбує губи. Натомість вона дофарбувала йому синець на руці і вони пішли на чергову дискотеку.

Їхні стосунки були жорстокими і позбавленими любові, але маленьким я на це не зважав. Вони були єдиною парою в моєму оточенні, тож, підростаючи, я вважав усі ці бійки абсолютно нормальними.

А потім я помітив, що баба Марта і справді кудись зникла. Безслідно. Вже тиждень не з'являлася на балконі і не кляла нас, на чому стоїть світ. Я поділився своїм спостереженням із Марком, але той відповів у дусі свого брата:

– Може, справді вмерла? І слава Богу тоді. Не буде волати на весь двір.

– Так не можна, – знітився я. – Вона ж жива людина.

– Ідіот ти, Саня.

І, махнувши на мене рукою, поїхав геть. Я не хотів ось так втрачати друга – через якусь там стару каргу! – і рушив за ним. Але думки про сусідку мене не покидали.

#оповідання
ЧАСТИНА 2/3

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Як минув ще тиждень без криків із балкону, я не втримався і запитав про це у мами. Але та відповіла:

– Може діти забрали. Нарешті хоч спокій буде в дворі.

– А ви не можете сходити до неї в квартиру і перевірити?

– Навіщо? Нехай сусіди ходять.

І правда.

Старий спиртовий завод все манив до себе. Щоразу, як ми проїжджали повз чорний паркан, я зупинявся і міг довго дивитися на тріщини по стінах, на порослі виноградом кути і слухати гудіння вентиляторів. Вхід заріс гострим чагарником, теж мертвим від засухи, а повздовж першого поверху вимальовувалися графіті. На диво, всі вікна були цілі.

Якось Марко сказав:

– Та ходи. Ніхто не взнає.

– Ти здурів? Моя мама точно взнає.

Мама все завжди знала. Але Марка це не зупинило, і він рушив до обв'язаних ланцюгом воріт. Я, наляканий, пішов слідом. Велосипеди кинули попід парканом. Застрибнули на бетонні плити, перелізли. Я подер руку.

Як тільки мої ноги торкнулися землі по той бік паркану, мене охопив страх. Я не міг зрозуміти, чи так сильно боюся отримати від мами прочухана, чи зустріти тут якогось маніяка. І що з цього в моєму дитячому мозку було страшніше.

Але Марко поводився так, наче ходив пустирем далеко не вперше – спокійно пройшов повз засохлі залишки дерев до стежини, що вела до заводу. Це мене трохи заспокоїло. Я не хотів здатися боягузом, тож ковтнув переляк. Суха трава лоскотала, а палички – дряпали.

– Ти тут вже був?

– Не-а.

Що ж.

Дверей, очікувано, на вході як таких не було. Лише дірка в стіні з залишками петель. Прямо посеред поверху нас зустріла яма, схожа на вирву. Навколо ями на бетонній підлозі, де-не-де пробитій чи то дощами, чи то рослинами валялися пляшки, сигаретні бички і шприці. Сходи на верхні поверхи були напіврозвалені, проте, здавалося, трималися міцно. По периметру стін розпускалися графіті.

Марк пхнув ногою пляшку. Та полетіла в яму і з глухим ударом впала на дно.

Ми підійшли до краю і нахилилися.
Маркові вистачило лише побачити засалений зелений халат, щоб кинутися навтьоки.

Я заверещав.

#оповідання
ЧАСТИНА 3/3
Письменницька вправа: «Напишіть зав'язку»

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Ооооот, тепер все красиво і по черзі, як має бути 🔼🔼🔼

Поставте лайк за непередбачувані обставини 🥴

Давненько не було подкастів, але ми з UWURadio принесли вам новеньке-свіженьке!

У новому випуску поговоримо про наболіле: про письменницькі курси. Наскільки вони взагалі потрібні і, що найголовніше, чи потрібні взагалі?

Багато особистого досвіду, багато жартів, беріть канапки з чаєм та насолоджуйтесь нашою розмовою ✨ (і обов'язково долучайтеся до неї у коментарях!)

У описі відео посилання на усі матеріали, згадані у випуску.

ДИВИТИСЯ/СЛУХАТИ ЗА ПОСИЛАННЯМ: https://www.youtube.com/watch?v=gT8ShKRHRDQ&t=2s

#письменницьке

🔻В Інстаграмі можна поступово знайомитися з матеріалами проєкту "Недописані" — про українських "людей літератури", яких убила росія.

🔻Матеріали є українською й англійською мовами. Ще одна сторінка проєкту — у Твіттері, тобто Х.

🔻Проєктом займаються Олена Герасим'юк, Євген Лір і команда волонтерів. Поширюю, раптом ви ще не підписалися (бо сама, чесно кажучи, пропустила старт).

Нумо допоможемо 🫂

ЗБІР: send.monobank.ua/jar/5HCsF1mLkd

Пару днів тому ми з UWURead записали випуск про літ.курси, і однією із тез було те, що такі ініціативи дають учасникам відчуття ком'юніті. Людина в подібному середовищі знає, що вона не сама в своїх інтересах та переживаннях.

Я багато думала про цю тезу. Зокрема, я думала про те, що у моїй старезній-престарезній статті "Чому ми пишемо?", де я розглядала базові першопричини виникнення в людини творчого потягу, відомі наразі науковцям, не вистачає одного пункту:

"Людина прагне соціалізації"

Причому, як і з фідбекової точки зору (що перекликається із пунктом "Людина прагне показати світові, що вона існує"), так і з точки зору однодумців та колег. Я пропустила повз вуха той факт, що для того, аби з'явилися пункти про суперництво та владу, поруч повинен бути ще хтось, окрім мами, тата та кота ;) І так, звичайно, суперництво - це не завжди про прямі перегони, це часто просто наслідування та намагання перевершити твори авторів, які подобаються. А от пункт про владу 100% має мати в собі інших людей - тобто читачів. Інакше це буде щось із царини психіатрії.

Так от. Як ком'юніті створюються навколо людей, так само і люди можуть народжуватися в ком'юніті. Тобто, митець може цілком народитися тупо із бажання тусити поруч із людьми, які пишуть, щоб мати з ними ще більше спільного 👀

Це, звичайно, не настільки глибока причина почати творити, як, наприклад, пункт про самовираження або про гіперкомпенсацію, проте who cares? Якщо людина побачила, що її кєнт пише, теж почала писати і їй це зайшло - бачу лише одні плюси.

(Тут має бути примітка, що будь-яка причина має право на життя. Просто не завжди за бажанням писати має стояти щось серйозне, розумієте?)

Я вважаю, що в принципі пофіг, чому людина прийшла в літературу - чим більше людей пише, тим різнобарвнішою буде наша література.

Ще різнобарвнішою, ніж вона є.

Тож тягніть своїх друзів в фанхати, щоб разом писати фанфіки, продумуйте сетинг та осів, спілкуйтеся, дружіть, допомагайте одне-одному рости - хтозна, можливо, саме ваш літературний дует/квартет/я-погана-в-музичних-термінах-тет стане новою родзинкою укрліту на світовій арені? 🥰

#софігудовсек

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Взагалі зараз би всерйоз обговорювати думку чєла, який використовує словосполучення "перезрілий вік" стосовно людей, творчість (та стать, давайте будемо чесними) яких йому не подобається

Я головний хейтер Винничука ще з другого курсу філфаку, якщо хтось не знав

Ніщо не вбиває мою ще не народжену письменницьку кар'єру так, як навчання на філфаці

Крик душі

Власне, чим науковець відрізняється від митця мені не варто вам розказувати – більшість із вас краще за мене це знає. Але я висловлю думку, яка може здатися дещо контроверсійною, тож, як завжди, відкрита до дискусії у коментарях:

За 4 роки навчання на філфаці я усвідомила, що письменнику краще взагалі не мати філологічної освіти. Це все добре – бути начитаним, з чим, звичайно, допоможе філфак, могти критично оцінити та розібрати текст – проте якщо це все, чим займається людина протягом... Ну, допустимо, років чотирьох, то у мене для неї погані новини.

У мене для себе самої дуже погані новини.

Бо окрім літературних предметів там є ж ще мовознавчі – а глибоке занурення в них, яке вимагає філфак, на мою думку, може заважати письменнику почуватися вільно у власному ж, бляха, тексті! Бо він буде сидіти і думати, як би то начисто виписати текст, замість того, аби роздумувати над, власне, самим текстом!

Стежте за руками: попервах (якщо дуже щастить) у письменника так чи інакше є інша, "мирська" робота, і з неї волею-неволею він черпає натхнення для прозових текстів або віршів. Зараз взагалі неважливо, в якому жанрі творить письменник. Але чи буде він мати додаткові джерела інформації про навколишній світ (якщо, звичайно, сам не буде їх шукати), з яких черпатиме натхнення, якщо сидить по вуха в Чижевському?

Чим відрізняється письменник-філолог від письменника-фізика, наприклад? Або письменника-біолога? Журналіста? Вчителя? Айтішника? Археолога?

Тим, що теми творів падають на нього самі. Що він пізнає інший світ, не пилово-книжковий, а справжній, реальний, без длубання в займенниках і прислівниках, структурах речень і методах аналізу текстів.

І так, звичайно, можна спихнути все на письменника – що хороший автор і в пості кулінарного тгк побачить, про що писати, але навіщо так ускладнювати собі життя?

Крик душі стишено, криза четвертого кусу, якщо така взагалі існує, ковтнула мене з окулярами, можете прогортувати. Всім піс

#софіягудовсек

Софія Гудовсек потім вигадає назву

P.S: Мої юні читачі та читачки, не сприймайте мій досвід за істину. Якщо ви відчуваєте бажання вступити на філфак наступного року – не дозволяйте ниттю та скигленню Софії Сергіївни Гудовсек із месенджеру Телеграм стати вам на заваді

"Стас вже сидів на лавці біля електрощитової будки і курив"

Через декілька абзаців:

"От і зараз він, поставивши одну ногу на лавку, як капітан судна, пихтів паровозом"

🫣🫣🫣

#соборні_норни