Сонце по-дружньому обіймає променями моє обличчя, над головою літають літаки, – не воєнні, – а під боком в пробці матюкаються водії. Дорога рівна, і від того ще більше заколисує. В автобусі тепло, аж жарко, їжі навалом, рюкзаки ломляться. Усмішка не сходить з обличчя,

і знову хочеться жити.

Слово дня: «коліз'я»

Такі цікаві ці ченстоховські поляки. Одні усміхаються, привітно заговорюють до тебе, інші – шкіряться, зиркають з-під лоба. Моя знайома сказала, що в основному так ведуть себе польки, через те, що вважають, ніби українки забрали собі всіх достойних поляків. Цікаве спостереження.

Є у них слово – коліз'я. Ту коліз'ю ми чуємо вже шість днів підряд. Що не день, то якась коліз'я. Причому, лише з нами двома.

Нормально не заселили в кімнаті – коліз'я. В банку я зненацька стала Soffia, а не Sofiia – коліз'я. Песель не видають – коліз'я. В університеті розташування аудиторій одному Богу відомо, за яким принципом робилося – коліз'я!

Коліз'єю ми з сусідкою стали, здавалося, для всіх. Настільки, що коменда навіть примудрилася вивчити моє прізвище 👍

Особистий простір і мандарини

За власної ініціативи драяла декілька днів тому підлогу в кімнаті, блоці і у ванній. Життя гуртожитське швидко перетворює тебе на дорослу осознану людину, як виявилося. Я сподіваюся. Єдиною проблемою залишилося навчитися готувати і перестати ночами скрипіти зубами і заважати спати, але поки сусідка з радістю стоїть у плити і майже не жаліється на шум, можна не спішити. Час ще є.

Відсутність особистого простору підбішує – не знаю, як люди уживаються в одній кімнаті багато років, я всього дванадцять днів так живу і вже хочу повіситися. Не можу нормально писати, поки хтось свердлить мені поглядом спину. Взагалі, поки хтось в приміщенні знаходиться. Ні тобі музику послухати, ні поговорити по телефону тет-а-тет. Сусідів над, під і через стіну чути у всій красі їхніх голосів. На кухні хіба що завжди весело: то чуваки з голими торсами ходять, то сусідки кличуть дивитися фільми, то хтось залишить на плиті турку і вона пахне на весь коридор... Інколи приносять мандарини.

Мій друг казав, що гуртожиток – це вічна туса, і що навіть він постійно був в неї залучений. Я не скажу, що в принципі можу назватися соціальною, але навіть я від цієї вічної туси трохи втомилася.

Про натхнення і мотивацію

Гортала Pinterest з мотиваційними цитатами. Докотилася вже навіть до такого. Думала, це хоч якось допоможе набратися натхнення, щоб нарешті дописать оповідання на конкурс і реферати на домашнє. Бо з доведенням справ до кінця в мене явні проблеми. В результаті якимсь чином опинилася в ТікТоці. Зуб даю, не знаю, як. Натрапила на інтерв'ю з якимсь коучем-тарологом-урологом-Яною-Хуйнюнєсєнко, в якому вона заявила, що її мотивують коментарі хейтерів. Причому, не конструктивна критика (або навіть просто критика), а саме безпричинна і безпідставна ненависть. Мовляв, працює, як бензин для костра. Розгорається в момент.

Круто, тоді подумала я, людина змогла чітко усвідомити, що змушує її рухатися вперед. Вибрала свій спосіб натхнення й усунула всі інші. Певне, для того, щоб набратися мотивації, їй потрібно зайти в коментарі під якесь відео і хвилини три просто поскролити. Мені таке не підходить. Мене бити не можна – навіть люблячи, я починаю кусатися. Мене треба гладити по росту шерсті і казати, яка я киця, навіть коли я перевернула вазон або лежу місяцями без діла.

Мою подругу мотивують копняки під сраку. Але ненадовго, що шкода. На якийсь час вистачає, щоб вона продовжувала працювати, робити дз і більш-менш жити, а далі крутись як хочеш. Моєму другові навпаки заважає будь-яка стороння допомога. Він сам всередині себе вміє вмикати мотивацію і вимикати. Робити, коли треба, і не робити, коли не треба. А треба йому майже завжди. Ось це називається сила волі – до такого варто прагнути.

Деякі люди все життя не можуть розібратися, що їх підбодрює. І що піборює їхніх близьких. Хочете дати мотиваційній підсрачник – спитайте, як сильно бити. І чи бити взагалі. Можливо, там, де ви шльопали, потрібно було цьомати. Де ви гладили – сваритися. Де ви казали «Люсь, ну ти ж можеш» – «Люсь, я знаю, що ти впораєшся. Ми зробимо це разом».

​​​​Заслання

Я тут [в Ченстохові] вже 15 днів. Півмісяця. Це 0,5/3 всього терміну мого (заслання) навчального перебування в Польщі.

Мені було 7, коли я вперше залишилася в баби й діда в селі на ночівлю. Спочатку все було добре: батьки сіли в автомобіль і поїхали, а я залишилася на теплій освітленій жовтою лампою кухні. Молоко з бутербродом, цуцик Топік в ногах, кицька Антуська намагалася перетягнути на грубу зі столу шматок ковбаси, дід нарізав на коліні хліб. Я до сих пір не знаю, як можна так його різати і чи це зручно. Мені розповідали історії, жартували якісь старі радянські анекдоти, співали. Відганяли Туську зі столу. Казали доїсти, бо зі столу не встану. Все йшло добре, я сміялася, готувалася до сну.

А потім плакала. Обливалася сльозами і соплями. Просто в якийсь момент так захотіла додому, що не могла заспокоїтися, поки не сіла в автомобіль. І нічого мене не втішало: ні бутерброд, ні Туська, ні Топік, ні баба з дідом. І все спочатку таке приємне стало різко противним, непотрібним. Не хотілося ні говорити, ні співати. Тільки плакати.

Це не мало ніякої логіки. Це не мало ніякого підґрунтя. Ніякого причинно-наслідкового зв'язку.

Слухаючи чергову на колінці зліплену презентацію польських одногрупниць без картинок, з кавалком тексту на весь екран, чесно, я сама почуваюся тим самим джєцкєм, про яке в ній йде мова. Джєцкем, яке вчать говорити, а воно реве в пшєдшколє, бісить виховательку, назло малює на стінах і хоче додому.

Daydreaming

Коли я була маленька, то часто зачинялася в кімнаті, вмикала музику і уявляла нові сценарії в своїх улюблених книжках, міряючи довжину підлоги кроками. Зі сторони це виглядало, напевне, жутковато. Моє дитинство пройшло непомітно для мене, пронеслося, як вітер, і лише в своїй норі з музикою в навушниках я почувалася достатньо самотньо, щоб дозволити собі розслабитися. Зараз, чесно кажучи, ця штука нікуди не ділася – просто еволюціонувала. Тепер всі вигадані в голові сюжети ідуть на папір.

Або не ідуть. Або не всі.

Коротше, я щиро боюся жити протягом всього життя з кимось в одному приміщенні через це, скажемо прямо.

Я так часто фантазую на тему свого майбутнього, і так рідко намагаюся контролювати теперішнє, що, боюся, одного разу усвідомлю, що все пішло зовсім не по запланованому сценарію. Точніше, я впевнена на 95%, що так воно і буде.

Мені подобається уявляти себе на сцені театру. Цікаво, чи можливо зараз збирати аншлаг на музично-літературні вечори? Ну, у Пермякова ж виходить якось. І у Жадана. Я не Пермяков і не Жадан, і навіть не їхні скромні тіні, але мріяти ніхто не може заборонити?

А інколи я повертаюся до тієї доісторичної концепції: з сюжетами із книг і фільмів. І тоді стає неприємно. І тоді мріяти треба забороняти.

Тому що це не впливає на продуктивність – навпаки. А поки мрії затягують в болото, інші роблять те, що могла б робити я.

Лікарі не визначають дейдрімерство як офіційну хворобу, але, впевнена, рано чи пізно ця тема зацікавить сучасну психіатрію – із опитаних мною людей близько 7% теж мають подібну штуку. І їм, на жаль, не вистачає сили волі стиснути кулаки, впитися нігтями в долоні і винирнути з болота.

А поки я ще маю про що помовчати. З самою собою.

А ви?

Поки всіх паяє, хочу нагадати, що сьогодні свій 93-й день народження святкує видатна українська письменниця Ліна Костенко ❤️

Ясна Гура й українська мова

Я дуже рідко пишу на контроверсійні та особисті теми. Наприклад, на тему релігії. Я вважаю, що це особисте питання кожного, в якого Бога вірити і кому молитися, тому навіть в художці рідко вказую на приналежність персонажів до тієї чи іншої конфесії, якщо тільки цього не потребує сюжет. Як в главі про коляди. Що вже казати про звичайні тексти!

Ченстоховські поляки виявилися дуже набожними. І коли я кажу «дуже набожні», я прям це і маю на увазі: в храм кожної неділі. А то і не тільки неділі. Я багато читала про віру в Польщі і США в далекому підлітковому віці, але і подумати не могла, що все насправді так, як описується. Настільки утопічно і гіперболізовано. Я гадала, що це зроблено для антуражу, для передачі атмосфери.

У Ясної Гури вона якась своя, особлива. Атмосфера. Там красиво і справді внушающе, але я і подумати не могла, що... Можливо, так відобразилася католицька служба, на яку ми випадково потрапили, а, можливо, слова знайомої про орган, що там грає зазвичай. Загалом, ми, агностик і атеїст, неочікувано для себе вирішили піти на україномовну службу в неділю.

Читав поляк. Старався правильно ставити наголоси, вимовляти слова, але носіям мови ж чудово чути. Тим паче, коли це година – будь-яка людина втомиться. Навіть рідною мовою. Я польською і абзацу нормально прочитати не можу.

І ця, здавалося б, не дуже важлива і зовсім дрібна дія чомусь викликала в мене такі теплі емоції. Що поляки справді стараються нас зрозуміти і зробити українцям комфортне середовище. Кожного разу, коли одногрупниці допомагають нам, або я зустрічаю щось подібне, вдячність розтікається всередині, як сироп з кульки bubble tea.

Перший день (польської) весни

Сьогодні в Польщі офіційно перший день весни. 21 березня. День весняного рівнодення. Ні теплом, ні цвітом поки і не пахне. Пахло раніше, до офіційного першого дня. А зараз дощ і холод, і сирість, і калабані, і калюжі, й інших сто синонімів до цього слова. В цілому, як і в Україні – закон подлості у всій красі.

Чесно кажучи, раніше я думала, що це все просто жарт – що весна тут починається в кінці березня. Або якийсь давній звичай, типу нашої Меланки або святкування Івана Купала. Такий, про який в Вікіпедії зазвичай пишуть «традиційно в Польщі весна починалася 21 березня, в день весняного рівнодення. Так відбувалося тому, що наші предки...» і якесь пояснення про посіви і урожай. Але ні.

Ще сьогодні Всесвітній день поезії. Я все-таки який-неякий кривий косий письменник, і було б гріхом з мого боку не привітати колег. Тож, любі поети і поетеси, вітаю з вашим професійним святом ✨

Фріда Кало казала своєму чоловікові: «Я не проситиму тебе мене цілувати, і не змушу вибачатися переді мною, якщо подумаю, що ти неправий. Я навіть не проситиму тебе обійняти мене, коли мені це найбільше потрібно.

Я не проситиму тебе говорити мені, яка я красива, навіть, якщо це брехня, і не проситиму писати гарних слів. Я не проситиму тебе зателефонувати мені, щоб розповісти, як пройшов твій день, і сказати, що ти сумуєш за мною. Я не проситиму тебе дякувати мені за все, що я роблю для тебе, і піклуватися про мене, коли душа вичерпається, і, звичайно, я не проситиму тебе підтримувати мене в моїх рішеннях.

Я навіть не проситиму тебе вислухати мене, коли я маю тисячу історій, які мені хочеться розповісти тобі. Я не проситиму тебе щось для мене робити, я навіть не намагатимусь назавжди бути поруч. Тому що, якщо я маю просити тебе про все це, то я більше цього не хочу»

Історія Рози й Едіка в «Соборних норнах» якраз є ілюстрацією цієї цитати. Історією про те, що, якщо в стосунках не почуваєшся коханим – ти не коханий. Обожнюваний, прив'язаний, який-завгодно – але не коханий. І в тобі мають бути сили усвідомити це.

Мене лякають відео в ТікТоці

Навіть не так – мене здебільшого лякають відео в ТікТоці, де дівчата на три-п'ять років молодші за мене народжують, виходять заміж, розводяться, знову народжують, знову виходять і так по колу. Я в їхньому віці дивилася фільми про Спайдер мена в кінотеатрі і купувала сережки-павутинки. Я до сих пір дивлюся Спайдер мена і ношу сережки-павутинки.

Камон, вам зовсім не хочеться пожити для себе?

Як би я не хейтила «Кафе на краю світу» за абсурдність і тупість, в другій частині є розумна думка: не всі можуть бути батьками. Як далеко не всім дано бути лікарями або юристами, або пожежниками. Це нормально. До батьківства потрібно підходити виважено і обдумано, коли готові і морально, і фінансово. Я завжди тримаю в голові те, що хочу побачити світ сама – а потім все найпрекрасніше в ньому показати своєму синові/своїй доньці. Я не хочу «рости» разом з дитиною – я хочу «вирости» сама і потім вже тільки ростити її.

Можна бути прекрасною матір'ю в шістнадцять. Але, я вважаю, це виключення, що лише підтверджує правило – не більше, не менше.

Мене дивує, як легко пишуться замітки, і як важко даються тексти

І це не одне і те ж

Книзі зараз важко. І письменнику важко, повірте. Ми ж теж піддаємося впливам сучасного світу – кліповому мисленню, відосикам в ТікТоці, подкастикам, голосовим повідомленням. Мала проза перемагає велику. Замітки в Фейсбуці, написані на колінці за три хвилини, ніби вкрадені з чийогось особистого щоденника, перемагають малу прозу. Твіти перемагають замітки. Чим менше – тим легше. Виключення будуть завжди: хоча б останній роман Кідрука, толмуд, яким можна збивати дрони або вбивати тарганів. У нас в гуртожитку нема тарганів, тільки клопи, та і «Колонію» я залишила в Україні, бідоську недочитану. Але її читають. Вона всюди.

Я щиро вірю, що колись таки народжу на світ «Соборні норни». Колись. It's a boy! Чесно кажучи, вони, як гиря на вагах, як якір, вкопаний в пісок на дні так глибоко, що неможливо дістати – писати не пишуться, й інше почати теж не дають. Вбила стільки років свого життя на них, вже гріх не доробити, а доробити не виходить. Персонажі сидять, як прибиті, не рухаються, а намагаюся порухати – виходить неживо. Не віриш їм.

Взбунтувалися.

Важко бути багатодітною матір'ю.

Я пам'ятаю, як ми з мамою стояли в черзі до каси театру. Я була маленька, час – спокійний. Ніхто не боявся голосних звуків і крекоту петард. Зима, сніг голосно хрустів під ногами перехожих. Десь зсередини будівлі чулися голосні обговорення і сміх. Я топтала чобітками маленькі кучугури, спостерігала, як повз пробігали люди з пакетами. В черзі курили чиїсь тати, мами дофарбовували губи. Поодаль ставили петарди. Якесь дитяче свято – це була передноворічна традиція.

З тих пір минуло багато років. Тепер театр невід'ємна частина мого щоденного життя. Я мрію колись завершити драму, над якою працюю вже багато-багато років, почати, можливо, сценаристську/драматуржську кар'єру. Але думками я все ще там, в черзі, топчу сніг, дивлюся на чужих тат, мам, феєрверки і пакети, і чекаю чуда.

З днем театру!

уривок
Соборні норни

Один з нападників вже замахнувся був кулаком ззаду, аж дзвінкий удар чогось металевого дав Едіку секунду перевагу – він, спіткнувшись і присівши, вирвався з міцної хватки.

Ґвалт в момент стих. Хтось із хлопців зразу зник за поворотом, вистромивши зацікавленого носа, хтось, потупцявшись на місці, сховав голову в плечах.

– Я думав, нашому трудязі нема часу на інші діла, – промовив хтось. Едік перелякано дивився то на силует з трубою в правиці, то на дворову шпану.

З темряви вийшов рослий хлопець з їжаком рудого волосся на квадратній голові. Майже такого ж кольору, як цегляна стіна. Він ступав повільно, але впевнено, насувався, як паром. Ходуном водив туди-сюди щелепу. Та з характерним звуком хрустіла.

Врешті обернувся до ватажка, твердо мовив: – Тобі немає що робить?