Тепер на фотці каналу буде красуватися моя морда ліца 💪

Пані Аня торгує спогадами

Пані Аня торгує спогадами, травами і чаями,
Гордо підписує цінники різними містами;
І навіщось загортає на них кутики, роблячи значно меншими,
Каже, що так покупці приходять до неї першими.

Її лавочка через вулицю від мого дому, крізь високий дворик,
Повз саморобний стіл, де в нарди грає овдовілий сусід-алкоголік,
До музичного магазину і від нього по дорозі направо.
Лавочка стоїть в тіні дерев самотньо і одичаво.

Мій батько ходив до неї за старою брехнею і пильними бáйками,
Про юні роки і серця, заховані за фуфайками,
Про друзів, що бігли до моря ногами бóсими,
Або про коханку, що дивилась на нього очима розкосими.

Або про пóмилки юності, палко і пафосно,
Або про кузенів моїх, в життя презакоханих страсно;
Казав, що молодість все пробачає, але варто частіш озиратися,
А про мене – що мені дев'ять, і я нарешті навчилась кусатися.

Коли я була смиренна й тиха, легкá, як пух на тополі,
Кучерява відмінниця, думала й діяла тільки поволі,
(Боячись осуду чи то людей, чи то Долі);
Я сміялася з Ані, хоча праця її важка і ядуча

– А зараз мені вісімнадцять, я сноб, параноїк з серцем розбитим і, в цілому, людина не дуже везуча –

"Спогади – каже – мазь цинкова, розітреш пальцями по чолу і вилицях;
Вони загоють рани твої, ходить знов навчать, як каліку на милицях,
У тебе останній є шанс відмовитись – каже – подумай добряче,
Ця доля пропаща: розум холодним тримати, а серце – вічно-гаряче"

Окунаю лице у долоні –
І на годину я в тій же весні, на тому ж пологому склоні,
З коренастим хлопчиною в чорному балахоні.
Його важкі руки показують зорі; з сусідніх дерев летить цвіт,
На спільному фоні брехні занадто справжнім здається цей світ.

Пані Аня свариться, каже: "Доведешся до приступу!", волочить вмиватись,
Тягне мене за волосся,
І я відчуваю старість.

Колись я обов'язково навчуся друкувати на телефоні не гірше, ніж за ноутбуком, але поки доводиться довольствоватися тим, що є

Софія: Та я почекаю трохи, хай хайп вщухне, тоді куплю...
Також Софія:

Дитяча кімната

Були з Міланою в "Екваторі", одному з головних ТЦ Рівного, і помітили сумний факт:

Більше немає дитячої кімнати.

Не знаю, чи ви застали, але в моєму дитинстві вони були дуже популярні – такі маленькі приміщення з іграшками й аніматорами, куди батьки могли сплавити свою дітвору, щоб нормально (безтурботно) провести час. В "Екваторі" теж така була – зелено-синя, з гойдалками-собачками на пружинках і гірками, оббитими м'якими стінами та купкою полишених напризволяще спиногризів.

Мені там подобалося. Бігай, скільки хочеш, роби, що хочеш, грайся, знайомся – все в твоїх руках. Пазли, конструктори, м'які іграшки. Із сусіднього боулінг-клубу завжди лунав сміх, пахло пивом і піцою, а в самому приміщенні – солодкою ватою і, чомусь, катком. Льодом.

Пам'ятаю, як одного разу примудрилася вийти там заміж. Все за канонами: свідки, священник (священниця, скоріше, дівчина років двадцяти, що там працювала), жених, навіть родичі зі сторони жениха – брат і сестра. Сіблінгів у мене самої не було, тому я сильно заздрила нареченому і постійно скубала швагра за рукави кофти із ведмедиком. Виражала нестримну любов до майбутнього родича.

Вінчальною аркою послужила гірка у вигляді синього слоника – між його передніми і задніми ногами лежали крихітні крісла-мішки, які ми здвинули в куток, повісили на гору якусь шматку й урочисто заявили, що от тут і от тепер ми одружимося.

Наречений був писаний красень: високий (відносно до п'ятирічки, звісно), смаглявий, з усіма передніми молочними зубами, у білій футболочці і синіх шортах. Ми усиновили плюшевого зайця і взяли в іпотеку ділянку в кутку дитячої кімнати, склали там пуфіки і побудували хату. Залишилося лише одружитися.

Але під час церемонії повернулися мої батьки.

Я була так переповнена емоціями, що схопила маму за долоню і радісно просто пострибала геть. Здається, ми пішли їсти піцу. Не знаю, чим ця вся історія закінчилася для мого нареченого...

Можна сказати, я теж свого роду втікачка з-під вінця ;)

Стабільність

За останніх півтора місяці я не написала ні рядочка. Ні в "Соборних норнах", ні в щоденнику. Це сильно загнітило мій і без того неяскравий моральний стан – чим більше днів я не торкалася клавіатури, тим більше мені здавалося, що я ніколи не повернуся до письменництва знову; що музи мене покинули і моя пряма дорога – у вчительки літератури в середній школі якогось селища міського типу.

І в якийсь момент я навіть почала змирятися із цією думкою. Ну, здавалося б, що в цьому поганого? Стабільність, трудовий стаж, та і вчити(ся), як-не-як, я люблю. Вийшла би заміж, купили би будинок десь в спальному районі міста, під соснами, високий, з червоної цегли. Народили би дітей. Двох. Або трьох. Бог любить трійцю? Та і багатодітною сім'я вважається – від трьох.

Я коперсалася би в білих орхідеях на задньому дворі, як моя бабця. Може, навіть полюбила би ті орхідеї. А, може, і ні. Чоловік би вічно вовтузився з поламаним автомобілем в гаражі, вимазаний у мастилі. Я бурчала би, що він спеціально його не лагодить, а лише робить вигляд. Діти носилися би поруч, гойдалися, грали би в квача і хованки між туями і клумбами, кричали і сміялися, крали мою помаду і батькові цигарки. Гул стояв би на всю вулицю такий, що сусіди через паркан питалися б, чи все в нас гаразд. Я тягла би вимазану в багнюці доньку за вухо і натягнуто-мило посміхалася б.

Раз в півроку довелося би ходити на батьківські збори. Раз в місяць – протирати стільці у директора, бо син розбив футбольним м'ячем вікно в спортзалі. Раз в місяць здавати гроші на штори. Навіть, якщо до того часу вікна стануть цифровими, з функціями перемикання пейзажів. Кожного ранку вітатися з учнями. Раз в місяць на штори – збирати.

Я сиділа би вечорами за великим дубовим столом, перевіряла би зошити, чиркала червоною ручкою папір. Жовте світло настільної лампи бігало би по стінах і обоях у рожеву квіточку.

Два. Два. Дванадцять. Сім. Три. Шість. Вісім. Десять. Десять. Два. Два.

Баланс

А неписун мене потроху відпускає.

До "Соборних норн" руки ще не доходять (і голова теж; та і не в тому я настрої, щоб про страждання писати), але вже краще, ніж нічого. Нарешті припинила бачити все в сірих спалених вигоранням тонах. Тепер життя знову відчувається гострим, неоново-яскравим і голосним. Ніби після ковіду повернувся нюх – всюди смердить димом і гнилими яблуками, але десь на фоні ледь-ледь відчуваються полуничні жуйки і жарене м'ясо. Незрозуміло, де і незрозуміло, звідки, але запахи сплітаються, і вже в цілому не здаються такими противними.

Ну, ви розумієте, баланс. Не все так погано, як здається.

***
(уривок)

– Значить, доля всієї галактики залежить від мене?

– Ти не обрана героїня підліткового роману, не льсти собі, – фиркнула Ґандзя. – Галактика – це всього лиш скупчення вуглецю і водню, що повільно крутяться навколо центральної сверхмасивної чорної діри. Вона постійна і стáла.

– Тоді який вам толк від мене?

– Велика проблема завжди складається з маленьких. Вирішення маленьких є вирішенням великої.

– Ви всі тут закінчували школу говоріння загадками, так?

– Притримай сарказм, відьмо, – Ґандзя стримано усміхнулася кутиком губ. – Він тобі ще згодиться.

Незламний народе,

Наш з вами найголовніший обов'язок – не забувати. Запам'ятовувати, записувати, вкорінювати в ДНК, передавати дітям і внукам те, що відбувається зараз. Не дозволити злочинам російського народу канути в забуття. Вони намагатимуться – вже намагаються – стерти з лиця історії свої вчинки, і ми не маємо права дозволити їм цю розкіш.

Думала підставити якусь картинку до тексту. Але немає картинок.

Все буде Україна.

🇺🇦

Сонце по-дружньому обіймає променями моє обличчя, над головою літають літаки, – не воєнні, – а під боком в пробці матюкаються водії. Дорога рівна, і від того ще більше заколисує. В автобусі тепло, аж жарко, їжі навалом, рюкзаки ломляться. Усмішка не сходить з обличчя,

і знову хочеться жити.

Слово дня: «коліз'я»

Такі цікаві ці ченстоховські поляки. Одні усміхаються, привітно заговорюють до тебе, інші – шкіряться, зиркають з-під лоба. Моя знайома сказала, що в основному так ведуть себе польки, через те, що вважають, ніби українки забрали собі всіх достойних поляків. Цікаве спостереження.

Є у них слово – коліз'я. Ту коліз'ю ми чуємо вже шість днів підряд. Що не день, то якась коліз'я. Причому, лише з нами двома.

Нормально не заселили в кімнаті – коліз'я. В банку я зненацька стала Soffia, а не Sofiia – коліз'я. Песель не видають – коліз'я. В університеті розташування аудиторій одному Богу відомо, за яким принципом робилося – коліз'я!

Коліз'єю ми з сусідкою стали, здавалося, для всіх. Настільки, що коменда навіть примудрилася вивчити моє прізвище 👍

Особистий простір і мандарини

За власної ініціативи драяла декілька днів тому підлогу в кімнаті, блоці і у ванній. Життя гуртожитське швидко перетворює тебе на дорослу осознану людину, як виявилося. Я сподіваюся. Єдиною проблемою залишилося навчитися готувати і перестати ночами скрипіти зубами і заважати спати, але поки сусідка з радістю стоїть у плити і майже не жаліється на шум, можна не спішити. Час ще є.

Відсутність особистого простору підбішує – не знаю, як люди уживаються в одній кімнаті багато років, я всього дванадцять днів так живу і вже хочу повіситися. Не можу нормально писати, поки хтось свердлить мені поглядом спину. Взагалі, поки хтось в приміщенні знаходиться. Ні тобі музику послухати, ні поговорити по телефону тет-а-тет. Сусідів над, під і через стіну чути у всій красі їхніх голосів. На кухні хіба що завжди весело: то чуваки з голими торсами ходять, то сусідки кличуть дивитися фільми, то хтось залишить на плиті турку і вона пахне на весь коридор... Інколи приносять мандарини.

Мій друг казав, що гуртожиток – це вічна туса, і що навіть він постійно був в неї залучений. Я не скажу, що в принципі можу назватися соціальною, але навіть я від цієї вічної туси трохи втомилася.

Про натхнення і мотивацію

Гортала Pinterest з мотиваційними цитатами. Докотилася вже навіть до такого. Думала, це хоч якось допоможе набратися натхнення, щоб нарешті дописать оповідання на конкурс і реферати на домашнє. Бо з доведенням справ до кінця в мене явні проблеми. В результаті якимсь чином опинилася в ТікТоці. Зуб даю, не знаю, як. Натрапила на інтерв'ю з якимсь коучем-тарологом-урологом-Яною-Хуйнюнєсєнко, в якому вона заявила, що її мотивують коментарі хейтерів. Причому, не конструктивна критика (або навіть просто критика), а саме безпричинна і безпідставна ненависть. Мовляв, працює, як бензин для костра. Розгорається в момент.

Круто, тоді подумала я, людина змогла чітко усвідомити, що змушує її рухатися вперед. Вибрала свій спосіб натхнення й усунула всі інші. Певне, для того, щоб набратися мотивації, їй потрібно зайти в коментарі під якесь відео і хвилини три просто поскролити. Мені таке не підходить. Мене бити не можна – навіть люблячи, я починаю кусатися. Мене треба гладити по росту шерсті і казати, яка я киця, навіть коли я перевернула вазон або лежу місяцями без діла.

Мою подругу мотивують копняки під сраку. Але ненадовго, що шкода. На якийсь час вистачає, щоб вона продовжувала працювати, робити дз і більш-менш жити, а далі крутись як хочеш. Моєму другові навпаки заважає будь-яка стороння допомога. Він сам всередині себе вміє вмикати мотивацію і вимикати. Робити, коли треба, і не робити, коли не треба. А треба йому майже завжди. Ось це називається сила волі – до такого варто прагнути.

Деякі люди все життя не можуть розібратися, що їх підбодрює. І що піборює їхніх близьких. Хочете дати мотиваційній підсрачник – спитайте, як сильно бити. І чи бити взагалі. Можливо, там, де ви шльопали, потрібно було цьомати. Де ви гладили – сваритися. Де ви казали «Люсь, ну ти ж можеш» – «Люсь, я знаю, що ти впораєшся. Ми зробимо це разом».

​​​​Заслання

Я тут [в Ченстохові] вже 15 днів. Півмісяця. Це 0,5/3 всього терміну мого (заслання) навчального перебування в Польщі.

Мені було 7, коли я вперше залишилася в баби й діда в селі на ночівлю. Спочатку все було добре: батьки сіли в автомобіль і поїхали, а я залишилася на теплій освітленій жовтою лампою кухні. Молоко з бутербродом, цуцик Топік в ногах, кицька Антуська намагалася перетягнути на грубу зі столу шматок ковбаси, дід нарізав на коліні хліб. Я до сих пір не знаю, як можна так його різати і чи це зручно. Мені розповідали історії, жартували якісь старі радянські анекдоти, співали. Відганяли Туську зі столу. Казали доїсти, бо зі столу не встану. Все йшло добре, я сміялася, готувалася до сну.

А потім плакала. Обливалася сльозами і соплями. Просто в якийсь момент так захотіла додому, що не могла заспокоїтися, поки не сіла в автомобіль. І нічого мене не втішало: ні бутерброд, ні Туська, ні Топік, ні баба з дідом. І все спочатку таке приємне стало різко противним, непотрібним. Не хотілося ні говорити, ні співати. Тільки плакати.

Це не мало ніякої логіки. Це не мало ніякого підґрунтя. Ніякого причинно-наслідкового зв'язку.

Слухаючи чергову на колінці зліплену презентацію польських одногрупниць без картинок, з кавалком тексту на весь екран, чесно, я сама почуваюся тим самим джєцкєм, про яке в ній йде мова. Джєцкем, яке вчать говорити, а воно реве в пшєдшколє, бісить виховательку, назло малює на стінах і хоче додому.

Daydreaming

Коли я була маленька, то часто зачинялася в кімнаті, вмикала музику і уявляла нові сценарії в своїх улюблених книжках, міряючи довжину підлоги кроками. Зі сторони це виглядало, напевне, жутковато. Моє дитинство пройшло непомітно для мене, пронеслося, як вітер, і лише в своїй норі з музикою в навушниках я почувалася достатньо самотньо, щоб дозволити собі розслабитися. Зараз, чесно кажучи, ця штука нікуди не ділася – просто еволюціонувала. Тепер всі вигадані в голові сюжети ідуть на папір.

Або не ідуть. Або не всі.

Коротше, я щиро боюся жити протягом всього життя з кимось в одному приміщенні через це, скажемо прямо.

Я так часто фантазую на тему свого майбутнього, і так рідко намагаюся контролювати теперішнє, що, боюся, одного разу усвідомлю, що все пішло зовсім не по запланованому сценарію. Точніше, я впевнена на 95%, що так воно і буде.

Мені подобається уявляти себе на сцені театру. Цікаво, чи можливо зараз збирати аншлаг на музично-літературні вечори? Ну, у Пермякова ж виходить якось. І у Жадана. Я не Пермяков і не Жадан, і навіть не їхні скромні тіні, але мріяти ніхто не може заборонити?

А інколи я повертаюся до тієї доісторичної концепції: з сюжетами із книг і фільмів. І тоді стає неприємно. І тоді мріяти треба забороняти.

Тому що це не впливає на продуктивність – навпаки. А поки мрії затягують в болото, інші роблять те, що могла б робити я.

Лікарі не визначають дейдрімерство як офіційну хворобу, але, впевнена, рано чи пізно ця тема зацікавить сучасну психіатрію – із опитаних мною людей близько 7% теж мають подібну штуку. І їм, на жаль, не вистачає сили волі стиснути кулаки, впитися нігтями в долоні і винирнути з болота.

А поки я ще маю про що помовчати. З самою собою.

А ви?

Поки всіх паяє, хочу нагадати, що сьогодні свій 93-й день народження святкує видатна українська письменниця Ліна Костенко ❤️

Ясна Гура й українська мова

Я дуже рідко пишу на контроверсійні та особисті теми. Наприклад, на тему релігії. Я вважаю, що це особисте питання кожного, в якого Бога вірити і кому молитися, тому навіть в художці рідко вказую на приналежність персонажів до тієї чи іншої конфесії, якщо тільки цього не потребує сюжет. Як в главі про коляди. Що вже казати про звичайні тексти!

Ченстоховські поляки виявилися дуже набожними. І коли я кажу «дуже набожні», я прям це і маю на увазі: в храм кожної неділі. А то і не тільки неділі. Я багато читала про віру в Польщі і США в далекому підлітковому віці, але і подумати не могла, що все насправді так, як описується. Настільки утопічно і гіперболізовано. Я гадала, що це зроблено для антуражу, для передачі атмосфери.

У Ясної Гури вона якась своя, особлива. Атмосфера. Там красиво і справді внушающе, але я і подумати не могла, що... Можливо, так відобразилася католицька служба, на яку ми випадково потрапили, а, можливо, слова знайомої про орган, що там грає зазвичай. Загалом, ми, агностик і атеїст, неочікувано для себе вирішили піти на україномовну службу в неділю.

Читав поляк. Старався правильно ставити наголоси, вимовляти слова, але носіям мови ж чудово чути. Тим паче, коли це година – будь-яка людина втомиться. Навіть рідною мовою. Я польською і абзацу нормально прочитати не можу.

І ця, здавалося б, не дуже важлива і зовсім дрібна дія чомусь викликала в мене такі теплі емоції. Що поляки справді стараються нас зрозуміти і зробити українцям комфортне середовище. Кожного разу, коли одногрупниці допомагають нам, або я зустрічаю щось подібне, вдячність розтікається всередині, як сироп з кульки bubble tea.