Нащо вам взагалі той Хорт, якщо 1 грудня вийде остання частина мого улюбленого характерницького фентезі? 🤨

Мене добряче так флешбекнуло на лекцію про Нобеля, Букера та Пулітцера на цьогорічній Книжковій країні

Там, звичайно, напряму не було тези про "пишіть про не-захід, він має ОСОБЛИВИЙ і ТАЄМНИЧИЙ вайб", але знаєте.... Дивлячись на те, як вестерни досі носяться з таємничою русскою душею, я навіть не здивована

Сидимо з бабусею в моїй кімнаті

— Айяйяй, в тебе так багато книжок...
— Ага
— І з Києва з фестивалю ти теж привезла книжки?
— Ні, я не мала змоги купити
— Ну слава Богу

Цього ранку ви знаєте, що робити

Збір Роршаха https://send.monobank.ua/jar/8DP6nvegoq

Збір Банкая Семпая https://send.monobank.ua/jar/3HmN5ykAwX

Збір Настільного Чаклуна https://send.monobank.ua/jar/2Ha3Z4L53j

Збір Враження UA https://send.monobank.ua/jar/3NRxsuwXTw

Мем повністю вийшов з-під контролю

Емоції. Наживо 📺

Хтось казав, що ця книга десь має помітку 18+, але я обшукала всюди і нічого не знайшла, тому буду вважати, що ця історія для середнього шкільного віку

Я вже читала першу главу, але щоб освіжити пам'ять — читаю ще раз

Цей фрагмент мені подобався (бо я люблю стосунки батьків та дітей у книжках), поки я не побачила «чомусь» і «бо» в одному реченні.

Як для середнього шкільного віку, Хорт така bitch 👑💅 Діалоги виглядають буквально ось так:

— Твій батько був могутнім воїном
Хорт: Що з ним сталося?
— Загинув в битві ще до твого народження
Хорт: Мати, я так зрозумів, теж? 🙄

От скатіна, як вона могла

Для того, щоб прийняти ситуацію героєві знадобилося 0 секунд. Оце я розумію адаптивність

Я: Ні!
Хорт: А якщо так? *дістає з-під пальта троп found family і наставник&учень*
Я:
Я:
Я: Добре, давай ще

Чому так багато потенційно класних сцен залишаються за кадром... Чому...

Розчулило 🥺

Якщо він загине в кінці другого акту, я спалю цю книжку

Сцени у «Хорті» побудовані дуже кінематографічно і гіперболізовано. Здається, наче я читаю якийсь розширений сценарій до мультфільму з охудожненими ремарками, а не власне книгу

Мені здебільшого подобається суперобкладинка, але при цьому ВЗАГАЛІ не подобається рідна обкладинка книги. Вона приємна на дотик, але якась дивна???? Ти не знаєш, що до неї відчувати, вона здається неправильною???

Виклала в ТікТок відео про те, що правило «Показуй, а не розказуй» треба викинути із письменницьких посібників, бо його возвели в абсолют та аксіому і воно тепер здебільшого шкодить, ніж допомагає

Сама собі побудувала ешафот називається

А тепер до важливих новин: Хорт НУДНИЙ

Він навіть не смішний і не крінжовий, я наче їм бутафорну фігурку напівгнилого яблука, яку мені підклали замість справжнього напівгнилого яблука

А вам теж здається, що ви після 5+ років на дистанційному навчанні перетворилися на дикунів?

— Мама, я хочу Сабріну Карпентер!
— У нас є Сабріна Карпентер вдома

Тим часом Сабріна Карпентер вдома:

Однією із провідних тем у сучасному світовому діалозі є постколоніальність. Пригнічені багато сотень років культури нарешті говорять голосніше за своїх імперських поневолителів. Фокусна тема цьогорічної української участі на Франкфуртському книжковому ярмарку — Filling in («Доповнення») — буквально про це. Нас як культуру, народ і націю сприймали виключно як придаток до росії, що імперської, що совєцької. Тепер ми повертаємо собі культурну суб'єктність. Через переклади, презентації, дискусії митці «доповнюють» європейську мапу, на якій донедавна були представлені ледь не виключно колишні імперії.

Як казала пані Романцова на нещодавній Книжковій країні: «Відсутність українців у каноні Гарольда Блума — це не про українців, а про Гарольда Блума». Але теперішня наша задача — зробити так, щоб майбутні Гарольди Блуми просто не мали можливості не сказати про нас.

Мені подобається, наскільки тема людської темряви зараз представлена в українській літературі. Я говорю не лише про Павлюка, а і, наприклад, про Дереша.

Темрява — це ж не лише відсутність світла. Темні сюжети — це не прославлення зла, не уповання ним. Це спроба поглянути йому в очі, щоб не жити у самообмані. Бо суспільство, яке боїться говорити про свої травми, прирікає цим себе на їх повторення, хіба ні?

І мені хочеться вірити, що найсвітліші твори народжуються не там, де все веселково і цукрово, а там, де автор не злякався показати цю тінь — свою, суспільну чи читацьку. Окреслити її. Дати їй ім'я.

Справжнє світло — це ж не тоді, коли темряви немає.
А тоді, коли ти вже знаєш, з якого боку впаде тінь.

«Я ніколи не забуду, як я написала популярний фанфік на Wattpad'і у 12-14 років, в якому було 70+ глав, кожна більше ніж 10,000 слів. Книга набрала 1,5 мільйони переглядів. Потім моя мама знайшла її і зачитувала вголос при всій сім'ї, а я 5+ годин плакала і благала її припинити»

Ось так дитина і вчиться тому, що не треба проявлятися взагалі, бо тебе засміють. І не так важливо, що це був за фанфік, і навіть несуттєво, що це взагалі був текст — це міг бути і малюнок, і пісня, і скульптура. Шляхів два: або продовжувати і приховувати, поки не накопляться сили, або повністю закинути. Перше — ризик, що сили не накопляться ніколи, друге — буквальне творче самогубство.

Можливо, мати бачила щось, що її в цьому творі не влаштовувало, проте вона точно не мала права як доросла людина висміювати свою дитину за будь-який прояв творчості, ні привселюдно, ні в особистому спілкуванні.

Сумно, що таке взагалі існує.

#соцмережне