Мені було 4 роки, коли я випадково знайшла у домашній бібліотеці дідуся маленьку жовту книжечку. На першій сторінці, біля фотографії якогось усміхненого чоловіка, вона була пописана. Ручкою.
І я, страшенно обурена цим фактом, принесла її дідові:

— Нащо ти зіпсував книжку?!

Не певна, що саме тоді мене обурило найбільше: те, що книжка таки була «зіпсована», чи те, що мені самій дідусь «псувати» книжки забороняв. Скільки б я не тягнулася фломастерами до своїх збірок казок, щоб домалювати Рапунцель мотузку з вежі («чому він лізе по її волоссю? це ж боляче! можна купити мотузку, підняти її волоссям нагору і спуститися по ній!»), дідусь оперативно висмикував їх з моїх рук і переключав увагу на щось інше — в основному на магнітні шашки і на килим («ти бачила, в килимі орнамент змінився, поки ми говорили?!», «ДЕ?!»).

Але того разу відволікти мене було неможливо — я стояла, простягнувши до діда доказ його злочину перед моєю наївною дитячою душею, і чекала відповідей. Він на мить відірвав очі від якогось чергового романчику в чорній обкладинці, якими в той час захоплювався, і коротко сказав:

— Це автограф. Від автора.
— Авто... Граф?

Очевидно, коли тобі 4, ці два слова не зовсім адекватно збираються в одне. Я знала, що таке «авто» — це дідова стара «калина» і сусідський «опель». Воно має чотири колеса, інколи буває ще п’яте ззаду, а коли іде дощ, в ньому завжди сухо і пахне хвоєю. Я також вірила, що знаю, що таке «граф» — тільки в моєму розумінні це був скоріше «зек», бо моя бабуся дуже любила дивитися «Графа Монте-Крісто», і я співвіднесла, що графами називають тих, хто після в’язниці іде мститися своїм кривдникам. Ні те, ні інше, на мій дитячий погляд, не мало нічого спільного з книжками, тому я засмутилася.

Але дід якимсь досі невідомим мені методом легко зчитував мої емоції. Він відклав книжку на журнальний столик, присів на підлогу і заговорив якраз тоді, коли сльози образи зрадницьки підступили до очей:

— Книжки пишуть письменники. Це такі люди. Як ти, як я. Ось цей письменник написав цю книжку і підписав її для мене. Бачиш? «Шановному Анатолію Івановичу».

Я придивилася. Хоч читала я тоді ще поганенько, але у косому почерку і справді проглядалися літери «Ш», «А» та «І». А знизу, досить розбірливо: «На добро, на щастя, на віру!».

Пам’ятаю, тоді я вперше подумала, що це дуже круто — зробити щось самому і підписати: «на добро, на щастя, на віру». Тільки навіщо це Вірі?..
Коли я запитала в дідуся, він чомусь лише посміхнувся.

Минуло багато років. Можна сказати, що саме з цієї маленької збірки віршів все і почалося.

Нещодавно я знову її дістала. Вона — теплий спогад, який я дуже бережу. Я шукала інформацію про автора, хотіла дізнатися більше, але в Інтернеті — майже нічого. Лише кілька відсканованих фотографій, які зберегла небайдужа людина.

І це так сумно.

Нащо вам взагалі той Хорт, якщо 1 грудня вийде остання частина мого улюбленого характерницького фентезі? 🤨

Мене добряче так флешбекнуло на лекцію про Нобеля, Букера та Пулітцера на цьогорічній Книжковій країні

Там, звичайно, напряму не було тези про "пишіть про не-захід, він має ОСОБЛИВИЙ і ТАЄМНИЧИЙ вайб", але знаєте.... Дивлячись на те, як вестерни досі носяться з таємничою русскою душею, я навіть не здивована

Сидимо з бабусею в моїй кімнаті

— Айяйяй, в тебе так багато книжок...
— Ага
— І з Києва з фестивалю ти теж привезла книжки?
— Ні, я не мала змоги купити
— Ну слава Богу

Цього ранку ви знаєте, що робити

Збір Роршаха https://send.monobank.ua/jar/8DP6nvegoq

Збір Банкая Семпая https://send.monobank.ua/jar/3HmN5ykAwX

Збір Настільного Чаклуна https://send.monobank.ua/jar/2Ha3Z4L53j

Збір Враження UA https://send.monobank.ua/jar/3NRxsuwXTw

Мем повністю вийшов з-під контролю

Емоції. Наживо 📺

Хтось казав, що ця книга десь має помітку 18+, але я обшукала всюди і нічого не знайшла, тому буду вважати, що ця історія для середнього шкільного віку

Я вже читала першу главу, але щоб освіжити пам'ять — читаю ще раз

Цей фрагмент мені подобався (бо я люблю стосунки батьків та дітей у книжках), поки я не побачила «чомусь» і «бо» в одному реченні.

Як для середнього шкільного віку, Хорт така bitch 👑💅 Діалоги виглядають буквально ось так:

— Твій батько був могутнім воїном
Хорт: Що з ним сталося?
— Загинув в битві ще до твого народження
Хорт: Мати, я так зрозумів, теж? 🙄

От скатіна, як вона могла

Для того, щоб прийняти ситуацію героєві знадобилося 0 секунд. Оце я розумію адаптивність

Я: Ні!
Хорт: А якщо так? *дістає з-під пальта троп found family і наставник&учень*
Я:
Я:
Я: Добре, давай ще

Чому так багато потенційно класних сцен залишаються за кадром... Чому...

Розчулило 🥺

Якщо він загине в кінці другого акту, я спалю цю книжку

Сцени у «Хорті» побудовані дуже кінематографічно і гіперболізовано. Здається, наче я читаю якийсь розширений сценарій до мультфільму з охудожненими ремарками, а не власне книгу

Мені здебільшого подобається суперобкладинка, але при цьому ВЗАГАЛІ не подобається рідна обкладинка книги. Вона приємна на дотик, але якась дивна???? Ти не знаєш, що до неї відчувати, вона здається неправильною???

Виклала в ТікТок відео про те, що правило «Показуй, а не розказуй» треба викинути із письменницьких посібників, бо його возвели в абсолют та аксіому і воно тепер здебільшого шкодить, ніж допомагає

Сама собі побудувала ешафот називається

А тепер до важливих новин: Хорт НУДНИЙ

Він навіть не смішний і не крінжовий, я наче їм бутафорну фігурку напівгнилого яблука, яку мені підклали замість справжнього напівгнилого яблука

А вам теж здається, що ви після 5+ років на дистанційному навчанні перетворилися на дикунів?

— Мама, я хочу Сабріну Карпентер!
— У нас є Сабріна Карпентер вдома

Тим часом Сабріна Карпентер вдома:

Однією із провідних тем у сучасному світовому діалозі є постколоніальність. Пригнічені багато сотень років культури нарешті говорять голосніше за своїх імперських поневолителів. Фокусна тема цьогорічної української участі на Франкфуртському книжковому ярмарку — Filling in («Доповнення») — буквально про це. Нас як культуру, народ і націю сприймали виключно як придаток до росії, що імперської, що совєцької. Тепер ми повертаємо собі культурну суб'єктність. Через переклади, презентації, дискусії митці «доповнюють» європейську мапу, на якій донедавна були представлені ледь не виключно колишні імперії.

Як казала пані Романцова на нещодавній Книжковій країні: «Відсутність українців у каноні Гарольда Блума — це не про українців, а про Гарольда Блума». Але теперішня наша задача — зробити так, щоб майбутні Гарольди Блуми просто не мали можливості не сказати про нас.