Щоб створювати безбар’єрне середовище, потрібно розуміти людське розмаїття. Комусь потрібні широкі автоматичні двері, щоб зайти з милицями чи візочком. А комусь - просторий ганок, щоб розвернутися на кріслі колісному. Для когось сходи - нездоланний бар’єр.

Щодня через війну чимало українців втрачають своє здоров’я: вони потребуватимуть реабілітації та лікування, а отже і комфортного простору навколо.

Саме у повазі до людського різноманіття полягає філософія Альбому безбар’єрних рішень. Бо лише так можливо оптимізувати проєктування універсального простору, де є місце для всіх, зокрема й для маломобільних груп. До слова, часто на цих словах соціум уявляє лише людей з інвалідністю — але ж це і вагітні, і маленькі діти, і літні люди, і навіть люди, що протягом якогось часу можуть бути неуважними (наприклад, під впливом стресу). Всі ми маємо ризик втратити мобільність у певних умовах.

👉 І про це у підрозділі Альбому «Людське розмаїття». Якщо ви долучені до проєктування, планування, реконструкції, повоєнної відбудови – завантажуйте розділ та сміливо переймайте викладене у ньому, щоб доступність була непорушним принципом вашої роботи.

Альбом безбар’єрних рішень створено в межах ініціативи «Без бар’єрів». Проєкт реалізовано громадською організацією «Безбар’єрність» спільно з Міністерством розвитку громад та територій України у рамках проєкту «Інтегрований розвиток міст в Україні ІІ», який виконує німецька урядова компанія «Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH» за фінансування Урядів Німеччини та Швейцарії. Розробник Альбому безбар’єрних рішень – урбан-бюро Big City Lab.

💊 Які ліки обов’язково мають бути в домашній аптечці, щоб полікувати застуду чи обробити рану, ми добре знаємо. А як щодо аптечки, у якій буде зібрано найнеобхідніше для того, аби подбати про себе у стресі?

Таку Аптечку швидкої психологічної допомоги ми створили в межах Всеукраїнської програми ментального здоров‘я «Ти як?» У ній зібрані прості вправи для заспокоєння та поради для стійкості. Вона буде корисною всім, хто рідко чи часто відчуває емоційне спустошення, втому, напругу в тілі, паніку, злість, сум. А також тим, хто хоче підтримати своїх близьких.

Аптечка поділена на розділи:

📍Як проявляється стрес — тут про «тривожні дзвіночки», на які слід звернути увагу.

📍Як не слід боротися зі стресом — приміром, алкоголем чи соціальним дистанціюванням.

📍Як швидко опанувати стрес — короткі вправи, які можна виконувати будь-де.

📍Як допомогти іншим у стресі — вислухати й не нашкодити.

📍Як дбати про емоційну стійкість — щоб стрес не мав на вас такого впливу.

🔗 Аптечка зроблена в pdf-форматі, тому її легко завантажити на смартфон чи комп’ютер й тримати під рукою — зовсім як ту «фізичну» аптечку, яку ми обов‘язково кладемо до своєї «тривожної валізи». Тож завантажуйте її собі і діліться зі знайомими, бо ж немає нині жодної людини, на яку не чинить згубний вплив стрес.

Ми захищаємо нашу культуру – а вона підтримує нас.

Подякувала Великій Британії за підтримку на культурному фронті під час церемонії побратимства між Центральною бібліотекою Ліверпуля та Одеською науковою бібліотекою імені Михайла Грушевського.

Для нас багато означає ця солідарність. Адже боремося за те, аби ніде у світі бібліотеки не руйнувалися, книжки не горіли, люди не гинули.

Дванадцятирічний Сашко був із мамою Сніжаною в Маріуполі, коли місто оточили російські військові. Разом вони пережили страшні обстріли, відсутність води, тепла, голод, поранення Сашка – поки їх не розділили росіяни. Їм не дали навіть попрощатися. Хлопцю сказали, що мама відмовилась від нього. Його вдалося врятувати, але мама все ще у полоні російських окупантів.

Дванадцятирічна дівчинка Кіра також була з татом у Маріуполі, коли росіяни почали нищити місто. Тато загинув під час бомбардування. Дівчинку окупанти вивезли до Донецька. Величезними зусиллями держави, громадських діячів, десятків людей Кіру повернули.

Ще одна родина – тато Євген, син Матвій, маленькі доньки Святослава та Олександра – також із Маріуполя. Після нищення міста окупанти почали процес так званої «фільтрації» мешканців, які вижили. Тата кинули до в'язниці, а дітей забрали до притулку. Кілька місяців вони нічого не знали одне про одного. Діти знайшлися в пансіонаті під Москвою буквально за день до того, як їх мали всиновити росіяни.

За цими та сотнями схожих історій видно всю цю страшну технологію – як саме окупанти викрадають українських дітей. Найчастіше – вбивши їхніх батьків або примусово розлучивши із родинами. А ще вивозять цілі дитбудинки та інтернати.

Це історії, які, на щастя, добре закінчилися і дітей вдалося повернути. Таких випадків у нас на разі 361.

Але є більш вражаюча цифра – 19 390. Це кількість дітей, які досі перебувають у російському полоні. І це лише дані, які підтверджені. Але й ця кількість не є остаточною, бо що відбувається з дітьми на окупованих територіях – невідомо.

Це насильство, яке триває просто зараз. Адже просто зараз якійсь дитині, так само як Сашку, брешуть, що вона не потрібна, що від неї відмовились. Якась дитина, як Кіра, плаче за вбитими на її очах батьками. Якихось дітей, як Матвія та його сестер, готують до примусового всиновлення. Просто зараз вони не мають зв’язку із близькими.

📍Виступила на дебатах ПАРЄ із розгляду та ухвалення проєкту резолюції «Ситуація з українськими цивільними особами, у тому числі з дітьми, примусово переміщеними або переселеними до РФ або на українські території, що перебувають під фактичним контролем РФ». Вдячна за увагу до питання примусової депортації українських дітей. Ця тема дуже болить Україні. Дякую за те, що світ долучається до боротьби за наших дітей та їхнє дитинство.

Це той випадок, коли порятунок можливий лише всім світом. Щоб після всього пережитого наші діти знову повірили в цей світ та його людей.