Моя маленька люба валізко, як ти там?
Я шукала тебе усюди, але так і не знайшла після всієї цієї біганини, але сподіваюсь, що там, де ти є, тобі краще, ніж було до того в моїх руках.
Я шукала тебе усюди — на антресолях і під шафою, під ліжком та під кухонним столом, але ніяк не могла знайти тебе. Як ти там? Сумую за тобою.
Пам'ятаєш усі наші пригоди?
Я пам'ятаю, як ми разом їздили у десятих у гості та на фестивалі, ти була вірною подружкою мені, і я турбувалася про тебе як могла. Обережно катила бруківкою, в'язала бантики в аеропорту та слідкувала, аби усі замочки та защіпки були ретельно замкнені та на своєму місці.
Який чудовий то був час! Але зараз я лише можу сумувати за тобою.
За кожним твоїм коліщатком, розбитим об бруківку під звуки сирен. За кожною тріщинкою, коли тебе затискало натовпом у потязі та серед черг там і тут. За пошарпаними ручками, які не витримували власної ваги, але ти терпіла.
Терпіла всі мої речі та пам'ятки, що я встигла схопити в останній момент. Увесь цей мотлох та уламки, через які мені доводилося тебе тягти манівцями. Ти, може, пережила чи не більше за мене, рятувала мене в найтяжчий час.
Де ж ти, любо моя валізко?
Сумую за тобою.

CaerRynn T'ar
17.03.2022

#голоснароду

Дух гауптбангофа

«Зі мною не все добре. Я вкотре з глибинним соромом і гнівом розумію це, поки повз мене проходить, смалячи папіросу, худорлявий берлінський панк десь мого зросту і статури. Зі мною все дуже не гаразд.
А над головою, а також ліворуч, праворуч і внизу, перекриваючи гомін і ґелґотання голосів, носяться привидами чистилища — звуки потягів».

Повний текст телеграфуємо.

Алекс Берк
18.03.22

#голоснароду

Трохи шумно

«Вже в доволі дорослому віці я зрозумів, що щось я себе переоцінив. В мене з'явився пес. Кіт — то моя душа і все таке, але кіт вдома, і захистити його простіше. Бо як для мене «захистити» («бажати захистити») — то і є любов. Синонімічно. Секс, розуміння, одна хвиля, тяга, ніжність — то все, звісно, вогінь і все таке, але захистити — це перш за все. Своїх. Бо то моє. Моє = захищати. Любити = захищати. І от пес. Мале, дурне, активне надмірно. І я, весь такий захисник, мать його вйоб. Магазин на районі, в який я заходив з малим нормально неодноразово, вечір, все як завжди».

Повний текст телеграфуємо.

Black Jackal
20.03.2022

#голоснароду

Русский военный корабль, иди нахуй.
Якщо тобі конче потрібно піти,
йди кордоном і прямо — на літеру «х».
Вічна непам'ять такому «солдату»,
що чавить нас танком і каже «брати».
На коктейлю, братюнь — не соромся, бухни!
В горлі пече? Ну то маєш засмагу...

Нічого «шастать», блукай ти деінде,
гати по будинках, але — по своїх.
Замість крові лиш сцяки в твоїй голові.
Чули ми байку, оту, де «нам стыдно»,
коли твій артобстріл вкладав дітлахів.
Рай у пеклі — стигмати тобі кульові,
Сонях в кишені, загарбницька гнидо.

Здохнеш, побачивши Київ, тож в сраку
«визвольний рашистський твій мир» у війні —
звідси геть, бо скловатою буде земля!
М'ясо гарматне, наш шляк тебе трафить,
ти ж мав нас за дурнів, а ми — бойові.
Путлер твій — то не бог, то наклав хтось гівна.
Русский, сотри эту мразь или — нахуй.


***

Тигровий березень року —
Пора, коли асфальт пробивають
Так звані «Салтівські проліски».
Вибач, волошковоока,
За кров заграв на тлі небокраю,
Що місто майже навколішках.
Всюди заквітчаний попіл —
«Піони» теж на себе не схожі.
Чому ми рідше говоримо?
З вкритих корінням окопів,
З твого тепла у родимці кожній
Зринають спогади хворими.
Серцю листів вже не досить,
Нема паперу, зрадив дар мови —
У сто життів мені болісно.
Втратити доньку — не «досвід»,
А вирва. Мир її не заповнить,
І ми цілком не загоїмось.
Визрілий березень року —
Пора, коли всміхається доля
В країні з військом нескорених.
Знаєш, волошковоока,
Щоб сяяв знову рідний твій погляд,
Я землю вдобрив потворами.

ЗаВІРшована
28.02.2022 — 16.03.2022

#голоснароду

Зачем надо гасить свет

«Она не понимает. Переспрашивает:
«Папа, но он же знает, что там люди?»
«Знает. И всё равно стреляет».
«Но почему? Потому что он злой?»
«Да, потому что он злой. И потому что ему Путин приказал. Он приказал ему убивать украинцев».
Вроде поняла. Ей уже 7 лет».

Полный текст телеграфируем.

Константин Зотов (Зорян Костюк)
18.03.2022

#голоснароду

«Город последних мразей. Город серый и город хмурый.
Крепость, рубеж империи, между прочим. Форпост в диком поле, где первый узник тюрьмы — крестьянин, за которого не смогли поручиться.
Где здание, служившее концлагерем, переоборудовали под СИЗО, а считай напротив, по другую сторону дороги и чуть-чуть дальше — братская могила военнопленных, на которой так и не построили стадион.
Где на самой окраине, близ чёрных лесов, так до сих пор и стоит недостройка роддома, с крыши которого прыгают на канатах.
И где повсюду в центре можно наткнуться на курсовые и дипломные работы студентов и студенток академии дизайна и искусств.
Торговый узел на берегах двух почти что иссохших рек. Болото, куда приезжают умирать.
Узнали, да?»

Полный текст телеграфируем.

Герр Фарамант
18.03.2022

#голоснароду

«Если бы перестать предполагать худшее было так просто. Дома проще — нож в карман, баллончик в другой, не смотреть в глаза, если что, бежать и кричать. Здесь всё чужое. Десятки раз уже прокляла засмотренные до дыр ужасы. Одинокая девушка, незнакомое место. Стандартная ситуация, сюжет расходится позже и вариантов, насколько плохо он может пойти, слишком много».

Полный текст телеграфируем.

Morrigan S. Crows
21.03.2022

#голоснароду

Шматочки вкраденої весни —
Як можливо нею надѝхатись,
Як можливо її відчути?
Та натомість важливо відчути присутність
Всіх гнівних, розгублених, лютих, сумних.
Вашій пам'яті вічно не стихнути.

Ваших імен не зітруть.

І на кінчиках пальців
Струнам краще мовчати
Про минуле життя та коханців.
Хай вбирають в себе нашу лють —
Хто цю весну у нас відняв,
Захлинеться в її безмежжі.
Хочу лиш дочекатися дня,
Коли буду її зустрічати,
Та натомість
Бачу тільки «була в мережі»...

***

На 17-й день
Слів, що колись викликали сум'яття і страх,
Уже не існує.
Ось вони, наша рутинна статистика,
Частина моєї роботи.
Новина йде за новиною в тісних рядках,
Де немає часу на емоцію досить потужну,
Щоб її назвати скорботою...
Я хочу повірити в бога і в містику,
Але, перепрошую, не пішов би під три чорти
Бог, який це дозволив!
Всі ми марно шукаємо чогось, що нас зараз знеболить,
Всі живемо за принципом: хто, як не ти.
Може, всі ми зараз і є оцей бог,
Якщо він нам так вже потрібен,
І ми кожен мали б промовити «Я — любов»,
Але я — і ненависть космічного рівня.

morgana_escritora
12.03.22, 15.03.22

#голоснароду

«Вдыхаю воздух, пахнущий... чем-то смешанным. Гарью, принесённой непонятно откуда; пылью, разогретой резиной, выхлопными газами. И чуть-чуть — землёй и зеленью. Совсем чуть-чуть, но мне хватает. Я иду и представляю, что это запах весны, а ещё думаю о том, что строчки "дим зі згарищ повзе містами та просотує кожен подих" я написал, когда в Киеве ещё не пахло гарью».

Полный текст телеграфируем.

Эрик Искра
23.03.22

#голоснароду

Розкажи-но мені, де немає війни. Де новини не страшні, де наші стіни міцні, де в печах лиш вогні, де попереду дні, в яких ми не самі, в яких всі на землі.
Розкажи-но про те, сонце де золоте світить не на пусте, а на сад, що цвіте; десь пшениця росте; де тихий наш степ, де у серці святе ще вирує, проте.
Розкажи — я засну; і дай Бог, щоб прокинулась не від тривог.

Літературовідьма
23.03.2022

#голоснароду

До Василівки прибула гуманітарна допомога

«Вперше за 36 важких днів війни ми отримали гуманітарну допомогу від Запорізької обласної державної адміністрації. Вся гуманітарна допомога у вигляді квасолі, перлівки, гороху, арнаутки, хлібців та макарон буде роздана громадянам, що перебувають на обслуговуванні у відділені соціальної допомоги вдома».

Замість епіграфа, витримка із новин.

Повний текст телеграфуємо.

Black Jackal
28.03.2022

#голоснароду

Настали часи, коли ховатись по норах перестало бути дивацтвом.
І де твоє «в наступний вівторок точно спробую пляцки»?
Тепер, аби їсти, не чекатимеш рекламної павзи,
Тепер — аби сісти, а не в багнюку під вибух упасти.

Кажуть «війна!», а війні як-не-як вісім років.
Тільки зараз ми вже готові до чужинських підступних кроків.
Тільки зараз ми вже знаємо ваше обличчя,
Хоча й зараз комусь лицемірство все так же личить.

Мені кажуть: занадто спокійна, а там бомблять Київ.
А я знаю: повернусь додому; в нас-бо повно джавелінів.
Настане котрийсь із вівторків, ми підемо по пляцки...
А зараз несемо нашим міцні жилети і каски.


***

валить сніг пінопластом, але ним не впакують двохсоті
ненави... ненапа... не на часі, а що йому зробиш?
що вже є — загуде, загубить в переповненій соті
як наріжеш салат, не забудь додати укропу

зріжу квіти, мо' в полі знайдеться ще щось під ніж —
перший сніг не збудує будинки, та вкриє багато
головне — коли треба, спи, коли треба, їж
перший блін, як то кажуть, завжди вийде матом

Ліза Маслова
05.03.2022
08.03.2022

#голоснароду

«Боже великий, єдиний, нам Україну храни...»
Ви бачили лице Бога?
Його лиця не видно за маскою і тепловізором тихою українською ніччю.
Його усміхнене обличчя бачиш на заповненій людьми кухні, звідки їжа поїде на пункт тероборони та на фронт.
Стомленим, але впертим поглядом Він окидає щойно загашену пожежу. Чужими вустами Він промовляє: «Будинки падають, а ми стоїмо».
Він сидить поряд у бомбосховищі. Він накладає джгута на рану та заносить поранених до машини швидкої допомоги.
Він відносить речі у пункт збору для біженців.
Він дивиться на вас із дзеркала.
Ми хранимо Україну.

Helgi
28.03.22

#голоснароду

Хорошей музыки много не бывает.
Так что в рамках нашей рубрики публикуем трек группы Forgotten Shadows, в которой играет одна из постоянных авторок нашего журнала, Алина Ларионова.
И от неё же предыстория композиции:

«Я и наш гитарист давно договорились с друзьями из других групп поехать в Карпаты и там записать „карпатский блэк-метал“. Поездку назначили на конец февраля. Выезжая в Карпаты, тупо каждый из нас боролся с чувством, что непонятно, когда он снова вернётся домой — у меня ещё никогда не было таких морально тяжёлых сборов.
Работа над музыкой шла тяжело, но трек мы таки записали, и даже сняли карпатско-колдунский видеоряд для клипа. Песню прямо в домике свели, отпраздновали всё вкусным глинтвейном с мясом на гриле. Утром меня в 5 утра разбудило очень тяжёлое чувство. Я полезла в новости и прочитала, что рашка начала войну.
Через пару дней, когда мы уже отошли от первого шока, мы переслушали трек и поняли, что он оказался пророческим. Все ранее типа-абстрактные чувства теперь чётко встали на свои места, а особенно — ненависть к рашистам, разрушающим наши города. Я набрала военных хроник, где кацапы уничтожали мирные дома, музеи, электростанции, равняли с землёй хатки... В общем — всё, что показывало их скотские лживые морды с первой секунды, пока они врали, что «ювилирна точна бьют па ваенным абиектам», и за два вечера в крохотной кухне, где мы все ютились, смонтировала новый клип».

https://www.youtube.com/watch?v=G7MjahOiKtE

#голоснароду

Місто-фортеця зустрічає тебе кам'яним обличчям.
В обіймах ховає людей, дерева, кущі.
Здається,
Що навіть дерева — то громадяни міста,
Їм треба платити податки на землю,
Ховатись на ніч в фортеці будинків,
Зачиняти вікна.
Люди привітні — фортеці воїни.
Вони вже століття живуть на кістках,
Своїх чи чужих,
Загарбників, захисників,
Кістки ті вже стали частиною стін фортеці,
Привиди — частиною примарного воїнства.
Місто-фортеця в камені своїх обійм ховає
Те, що ще можна зберегти,
Пам'ять, мрії та сни.
Всіх громадян від примар до дерев.
Всіх містян своїх.
Місто-фортеця стоїть.
І навіть
Кров її — річка, що розкреслює берегами,
Що тече з півдня на північ, чи із заходу на схід,
Має присмак каміння, заліза та пороху.
Місто-фортеця встоїть.
Її не підкорить ні чума,
Ні війна.
Ні смерть її не скорить.

***

Наш Бог ходить серед людей.
Він митець, філософ, учитель.
Він завжди з нами,
Рівний.
Вчить нас бути рівними самим собі,
Поважати, любити та зберігати.
Він навчає нас слову та вірі.
У себе.
Він, босоногий, дивиться в очі,
Всміхається своїм дітям як рідним,
Він завжди охочий
До розмови.
В серці його добро до нас та віра в нас.
Хай би якими би ми не були,
Добрими чи злими, але ми його діти.
Свої.

А ви свого бога закували в каміння.
У скло, бетон і залізо.
Він мертвий сидить на троні.
Гниє.
Хай би ви знали, що його очі
Ненавидять вас та хижо спостерігають,
Як конаєте ви на нашій землі.
Потвори.
Ви, безбожні та покинуті,
Мерці, що не знають, що вмерли.
Прийшли вбити нас і нашого Бога.
Кривдники.

Та марно це, бо наш бог не просто нам рівний.
Він кожному з нас дав каміння,
Серце незламне, що тримає нас купи,
Сталить.
Зерно, що тримаємо в кулаці, стає кулями.
Серпа заносимо на жатву мерців,
І на жнива нового зерна.
Живі.
Ми, живі, знаємо, що кожен з нас на своїй землі.
Вартий самого себе і нашого Бога.
Його слова, його довіри та його правди.
Вільні.

CaerRynn T'ar
30.03.2022

#голоснароду

What you see is my home. It is pretty indeed
With its greenery grinning whenever you need,
With the toll of the bells for the lost and the born,
For the times that will come and the sprite of before.
Built in blissful content, forged in fire and blood,
What you see is the land that was left and forgot.
Through the arms of the past and the freshly peeled bones
We have opened again the discovered once roads
To the roots and the sprouts we are coming in arms
Just like we were supposed yet were made to discard.
Through the poems and rhymes, through the gunpowder smoke
Once again we will rise, for all those of before,
For all fallen and born, who had left and had stayed,
Who had fire at heart and a head in dismay.
For the ones proud in fight and the thriving in need
I am no one, was silent my plead

To leave me by the roots of which I here was born,
Give me chance to do good in the times that are wrong.
Like a beggar I stand with my tears on the sleeve,
Hand in hand with despair to forgive, to believe,
To forget how it felt without coppery taste
On my teeth and the salt on my lips that had stayed.
I am said it is fine, I will have to rebuild,
But the tremble of shame will remind of the guilt.
What you see is my home. I'll once see it again
When it's finally peace under sanctifying rain.

Morrigan S. Crows
31.03.2022

#голоснароду

Говорят, реки наполнятся кровью,
Земля поглотит кости и мясо,
Говорят, те, кто сейчас стреляют,
Небесному воинству
Не смогут сдаться.
Цуцики роются в требухе несвежего трупа,
Изувеченный дом смотрит на мёртвых хозяев.
Господи, Господи, мой отче,
На кого же ты нас оставил?

Но суд будет справедливым и скорым,
И за теми, кто в морды коней целился
Из автомата
Придут совсем другие, зубастые кони,
Из речки Ирпень выйдут другие кони,
Из вод Днепра выйдут другие кони —
Для Бога нет мифологии, всё — реальность.

И для тех, кто выбивал в твоём доме окна,
Приготовлена баня княгини Ольги.
И тем, кто в плену держал Мариуполь,
Предстоит познакомится с Посейдоном.
У него трезубец в руке, вы помните?

Все твари — видимые и невидимые,
От домового до ангела ветхозаветного,
Будут судить тех, кого мы ненавидим.
За нашу землю, за наших людей и за наши реки.

Джанни Цюрупа
03.04.2022

#голоснароду

«...Он курил в подворотне, уже немного потухшим взглядом наблюдая, как по дороге катятся русские танки. На какие-то мгновения в нём даже зажглась искорка надежды, что они сваливают наконец и оставят их в покое. Но какая-то горечь не давала ему даже этой искоркой утешиться».

Полный текст телеграфируем.

Di Piligrimm
03.04.2022

#голоснароду

***
Не ходи-но, моя доле, випаленим полем, сивим смутним полем. Не дивись-но, моя доле, на людськеє горе, на страшнеє горе. Не гляди-но, моя доле, в оченьки неволі, гіркої неволі.
Ходить-бродить моя доля страшним чорним полем, близ людського горя, на очах в неволі. Я піду, піду ганяти долю, неслухняну, вольну, випалену болем, за далекі гори, неслухняну долю.
Не піде неслуха-доля за високі гори, від степу, де воля, від людського горя. Не ходила б моя воля та спаленим полем, як не мала б горя від чужой неволі, була б гарна доля.
Ти ходи, злая неволе, у свої-бо доли, у свої-бо гори. Нам не бачить б того горя, спаленого поля, та гіркого болю, не прийшла б по наші долі, чорная неволе, жерти вольну волю.
Ти загинь, злая неволе, з горем і тим болем.
Ти цвіти, благая доле, на полі привольнім.
Болем
ту неволю
й горе
задля долі
й волі
і у полі
й там, де гори
й доли,
зборем.

Літературовідьма
01.04.2022

#голоснароду

Вона — свята. Кривава.
Змучена тишею сна.
Руками своїми холодними
Немовля до грудей пригорта.
Хай боже його прийме,
Втішить ті сльози гіркі.

Хай стелить йому врем'я
Перини свої пухові.
Там тиша і світло стишене,
Там мати твоя чека.
Не буде ні болю, ні холоду,
Не буде того гріха.

Відпускає вона малого — хай спить.
Де тривога кричала круками — знову тиша стоїть.
Де кати — вже нема нікого, земля їх гноїть.
Все, що скоєно — перемелено. Із золою летить.

CaerRynn T'ar
07.04.2022

#голоснароду

Сьогоднішній текст — це есей, а не художній твір чи щоденник. Ми публікуємо його, бо редакція вважає важливою тему, яка тут висвітлюється, і ще — бо ця війна йде, в тому числі, між пригніченням та свободою в глобальному сенсі.

«Дисклеймер: цим висловлюванням я не "перетягую на себе ковдру" і не стверджую, що проблеми моїх соціальних груп важливіші за загальноукраїнські проблеми. Однак разом з цим я не можу дозволити собі забути про те, що, хоча настання "русского мира" однозначно дорівнювало б посиленню проблем моїх соціальних груп, — перемога України, на жаль, не буде автоматично дорівнювати їхньому вирішенню».

Повний текст телеграфуємо.

Ерік Іскра
04.04.2022

#голоснароду