Я здається тільки зрозуміла чому одних авторів критика активізує а іншим вбиває весь запал 👀

Які у вас припущення, в чому різниця?

Я ще пропоную вам подумати, чи є у вас таке, чи може ви знаєте таку людину: в одній сфері (конструктивна) критика не ображає, тільки як зворотній звʼязок, в іншій сфері та ж людина миттєво здувається

Я вже десь писала, що регулярно дивлюся одного американського психіатра. І цього разу в нього вийшло відео про два типи мотивації: внутрішню і зовнішню.

І хочете прикол? Вони не плюсються, вони віднімаються одна від одної.

Зовнішню мотивацію ми всі знаємо: схвалення (”молодець!”), винагорода (наприклад, оплата), покарання за невиконання (штрафи), дедлайни, списки справ, людина, яка буде тебе “тримати в тонусі”, постійні “треба”. Більшість порад на мотивацію як раз про підсилення зовнішньої, бо її довше і краще вивчали. Головне — зовнішня мотивація завжди про активізацію амігдали, тобто про стрес, навіть якщо деякі форми цього стресу можуть бути азартними і захопливими.

Внутрішня мотивація будується на наших радості, цікавості. Вона буквально протилежна. Є теорія самовизначення, яка виділяє три її компоненти:

• Компетентність
• Автономія
• Звʼязок з іншими.

Тобто внутрішня мотивація найсильніша, коли ми робимо щось, почуваючись одночасно компетентними (а це рідко легкі задачки, частіше це відчуття виникає десь на межі чогось нового, “які потужні в мене лапи!”), автономними (ми самі ухвалюємо рішення що і як робимо), і частиною спільноти (наприклад ми робимо щось для інших людей, або спільна справа обʼєднує нас із колегами тощо).

Нікого не здивує що найчастіше внутрішня мотивація підживлена нашими цінностями і спирається на наше бачення себе. І вона особливо характерна для творчості.

Як в це вписується критика?

Варіант 1: Якщо мотивація чисто зовнішня звісно критика може бути перегибом, і людина може болісно її сприймати через інші причини. Але загалом або ніяк не впливає або підсилює мотивацію. Про це добре знають маніпулятори, які стратегічно відпускають критичні зауваження щоб наприклад змуcити партнера чи друзів метушитися навколо виконувати їхні забаганки доводити “а я не такий/не така!”.

Варіант 2. Для внутрішньої мотивація критика може бути небезпечною. Бо вона одночасно бʼє по всіх трьох компонентах. Тобі вказують, як потрібно було виконувати роботу (автономія в мінус), твою компетентність піддають сумніву, а сам факт конфронтації (критика завжди трохи конфронтація) може зруйнувати відчуття спільноти і прийняття.

Але.

Варіант 3. (Мені здається багато хто в коментарях писав про це.) Внутрішня мотивація + критика, коли людину не засмучує. Коли критика не звучить вороже і людина відчуває що її не виключають зі спільноти, а навпаки намагаються взаємодіяти. Коли людина усвідомлює що “я можу послухати і нічого з цього не втілювати” — тобто автономність захищена. І нарешті коли людина бачить в критиці не удар по компетентності, а посильний виклик. Просто у задачки зʼявилася додаткова умова.

Так що надія є. Єдине сумне в цьому що як дійти до третього варіанту — поки що незрозуміло 😅

Уважний читач помітить, що зовнішнє схвалення буде працювати так само як критика 👀

Ті самі три варіанти

Вже 65 голосів і можна підвести деякий підсумок.

Людей яким складніше починати ніж продовжувати близько чверті. Тих, кому починати навпаки легше навіть дещо більше - близько третини.

Але "синдром чистого аркуша" існує і про нього написано мільйон статей, а ніякого "синдрому/страху нечистого аркуша" не існує.

Якась тотальна несправедливість.

Я вирішила провести це опитування бо знову відкрила чергову книгу по письменництву і знову побачила там "ой, вам напевно страшно починати? Ну ви почніть а там розпишетеся". І вирішила перевірити — може це я чогось не розумію, може 90% письменників страждають перед чистим аркушем, а проблем з продовженням ні в кого немає?

А ні, схоже ми маємо просто сліпу пляму

Мій творчий цикл виглядає десь так

#переходи_між_сценами №1

Я не забула про переходи. Продовжимо.

Уявімо, що ми — стовідсоткові адепти поради “показуй, а не розказуй”. В нашому тексті неможливо знайти жодного граму наративу (наприклад фразу “Антона всі вважали дуже розумним хлопцем”). Ні, все як в кіно. Описи місця; репліки, дії, міміка і жести персонажів, можливо ще трохи їхніх думок. Все.

Як в такій ситуації нам побудувати мости між сценами?

Наш основний інструмент — це порада сценаристів Південного Парку (Метта Стоуна і Трея Паркера).

Зробіть так, щоб між послідовними сценами можна було вставити “саме тому” або “але”. Створіть причинно-наслідковий звʼязок.

Родич залишає Брюстеру 300 мільйонів доларів у спадок, але тільки якщо той витратить за наступні 30 днів 30 мільйонів (з купою умов як). Саме тому Брюстер вигадує план і негайно починає витрачати гроші. Але банкіри, що управляють спадком, змовляються завадити Брюстеру…

Або мій варіант причинно-наслідкового ланцюжку.

1. Сцена автомобільної аварії.
2. Хлопець сидить у поліцейському відділку і виправдовується.
3. Дівчина повертається додому, коли їй телефонує незнайомий номер. Представник поліції повідомляє що її машина розбита, а хлопця потрібно забирати з відділку.

У таких випадках ви можете обходитися навіть без прикрас — сцени вже повʼязані між собою логікою і загалом це вважається основою.

Трошки далі йде Кеті Вейланд. В своїй книжці вона пропонує структуру побудови сцен так, щоб вони утворювали безперервний ланцюжок. (Детальніше про це тут: https://drukarnia.com.ua/articles/struktura-sceni-prichina-ta-naslidok-088R4)

Вона поділяє сцени на два типи: Причина та Наслідок. В “Причині” герой має ціль, досягненню якої перешкоджає конфлікт, а завершується вона катастрофою. В “Наслідку” ми спостерігаємо реакцію героя на те, що сталося, перед ним постає дилема, і він ухвалює рішення, як діяти далі. Коло замикається, в героя знову є ціль.

Наприклад:

1.
На званій вечері герой А старанно уникає героя Б, бо той його бісить. (Ціль).
Як назло, Б сидить поряд і ніби його переслідує (Конфлікт).
А намагається вже відверто бігти геть, Б за ним женеться, вони перечіпляються і падають на величезний торт, псуючи всім вечір. (Катастрофа)

2.
Пізніше того вечора А і Б вимушені вибачатися перед господинею дому (Реакція).
Та повідомляє, що якщо їхня ворожнеча не припиниться, їх більше не кликатимуть на жодне пристойне зібрання (Дилема).
А і Б вирішують вдавати друзів, щоб не стати соціальними паріями (Рішення).

Поки перетравлюються великі пости, тримайте спогад про Дарсі в Карпатах

Таки феєрверки... святкують Аляску, падлюки

Нашо я скотч з вікон познімала?

Помітила що для всіх успішно дописаних історій я малювала плани квартир / приміщень

Коротше, тепер у мене є план другого поверху для "мільйонерки-асексуалки"

А отак я колись малювала план будинку героїв у фанфіку "Коли в небі всі згаснуть зірки"

З Днем Незалежності, друзі!

Бажаю всім нам скоріше святкувати і день перемоги

На відміну від більшості своїх знайомих, я почала читати і тим паче писати фанфіки досить пізно.

Я починала з оригінальних історій — і читати і писати, ще до школи. Перший фанфік мені трапився років у 11 чи 12 — і це одразу було шокуюче 18+ що змусило мене закрити браузер і не згадувати про це ще довго.

Тож в старшій школі я почала цікавитися літературною теорією — спочатку для віршів, потім для прози, я почала всотувати і вивчати всі ці правила, схеми, композицію, метафори, сюжетні арки і все таке. І було шалено цікаво бачити підтвердження цим правилам в друкованих книжках і в кіно (бо я загалом люблю коли все по поличках розкладено)

І десь лише після 19 років я з головою пірнула у світ фанфіків... І раптом відкрила для себе, скільки там свободи. Я раптом побачила що історії не мають слідувати 3-актній структурі, щоб викликати в мене захват, я побачила вагон "помилок новачків", але водночас парадоксальні, свіжі, цікаві підходи, про які я навіть не думала, читаючи друковані книжки.

Найбільше мене вразив темп. Темп тогочасної популярної друкованої літератури здавався приблизно однаковим. Тоді як в фанфіку ти міг пробігти величезний пласт подій за 4 речення, або ж 4 сторінки роздивлятися кожен вираз обличчя в невеличкому діалозі. Я раптом виявила, що люблю більш повільні історії, ніж ті, що пропонував ринок. Я виявила, що мені не так потрібно, щоб автор шокував мене неочікуваними поворотами, як щоб він уважно розкривав особливості взаємодій між персонажами.

Звісно, література різна. І риси, які я назвала не є характерними лише для фанфіків. Але, якщо бути чесною, в друкованій літературі я і зараз бачу оце втискання в рамки — напевно так виглядає "редактор попрацював, ми вписали книгу в серію". Тоді як фанфікшен і досі нагадує цукерки-боби з Гаррі Поттера: завжди є немаленький шанс, що вони здивують тебе своїм смаком.

Знову жахлива та складна ніч для Києва💔

Багато поранених, є загиблі. Співчуття родинам, які втратили своїх близьких через черговий російський обстріл🕯️

Ми розділяємо біль і закликаємо підтримувати тих, хто нас захищає. Сьогодні просимо підтримати збір бригади, в якій служить брат нашої видавчині.
Кожна ваша гривня дуже важлива!🙏

➡️ https://achilles.army/#donate

Мій улюблений тип письменницького самозаспокоєння: "просто у всіх навколо поганий смак".

Вирішила, що робоча назва моєї фентезі-академки (книги) буде "Іскра"

Одна з особливостей академки, яку я пишу: там просто шалена кількість персонажів, мені подобаються всі, для кожного є підсюжет, але якщо я спробую втулити всі ці підсюжети в одну книгу її розмір вийде отакий

Кажуть, що якщо потерти мені голову, то вас видасть видавництво

Літературний дискурс, який мені страшенно подобається: "чи існує піраміда Фрайтага"