3 письменницькі правила, які я пропоную вам забути

😴 ”Інфодампи — зло”

Автори сайфаю, кіберпанку і високого фентезі, підсажуйтеся ближче. Інфодампи — це фундамент ваших жанрів. Є сотні читачів, які в принципі беруть в руки ваші книжки, щоб по 10 сторінок вичитувати хімічний склад атмосфери невідомої планети.

Якщо ви пишете їх нудно, навчіться писати цікаво. Пошукайте приклади лекторів, які класно розповідають складні теми, приклади гарного представлення світів і технологій в книгах. Зробіть 20 письменницьких вправ — попишіть інфодампи для ваших улюблених книжок. Перевіряйте на друзях і знайомих, чи вдалося розповісти цікаво.

Коротше, проведіть аналіз і набийте руку, і буде вам щастя.

—-

👁👄👁 “Показуйте, а не розказуйте”

Це стосується всіх. Спробуйте знайти якомога більше вдалих книжкових прикладів різних рівнів деталізації. Від абстрактного переказу подій (наративу), де роки минають за один абзац; і до сцен — низько деталізованих (де зображується тільки основний конфлікт) і високодеталізованих (де ви знаєте, як хто вигнув брову).

Поекспериментуйте з власними творами, спробуйте писати один і той самий епізод/події на чотирьох рівнях деталізації. Коротше, знову практика.

Ви можете *раптово *****виявити, що “розказувати” це не завжди сухо і нецікаво констатувати факти і перелічувати події.

—-

🦄 ”Не наділяйте персонажів фіолетовими очима і власними рисами”

З половини класичних творів стирчать вуха авторів. Я проти правил “їм можна тобі ні”. Як ви дізнаєтеся, чи можна вам, якщо не спробуєте? Те саме з персонажами-особливими-єдиними в своєму роді зірочками.

Більшість персонажів відомих книжок особливі і незвичайні. Геніальні Шерлоки Голмси, сини богів Персі Джексони, могутні Геракли. Більшість авторів вкладає в свої тексти щось особисте, пережите, що їх турбує.

Замість тривожитися “а чи не селф-інсерт у мене”, краще насолоджуйтесь процесом письма і пишіть так, щоб щонайменше вам самім було цікаво це прочитати.

В рамку і на стіну

20 вподобайок є, а значить час показувати зворот!

О, буде мені послухати на вечір

Смішне зізнання: я довго думала, що Любко Дереш і Люко Дашвар — це одна людина, а я просто постійно забуваю як імʼя пишеться правильно...

✨ МИ ЇДЕМО НА КНИЖКОВУ КРАЇНУ... І ЗБИРАЄМО ЛІТЕРАТУРНЕ ЗІРКОВЕ НЕБО ✨

У кожного з нас є книга українського автора, яка залишила слід у серці. А тепер у вас є шанс розповісти йому про це 💌

📍 На нашій ятці ви зможете написати кілька теплих слів письменнику, чия історія вас зачепила.
Ми зберемо всі ці листівки у баночку зірочок і передамо авторам наприкінці фестивалю. Як справжня письменницька пошта!

Ваша підтримка — магія, яка надихає творити далі. Приходьте і лишіть свою зірку на літературному небі 🌟

Чекаємо на вас 25-28 вересня на ВДНГ, на фестивалі «Книжкова країна»!

Я заведу напевно рубрику "Ні дня без вигадування письменницьких заборон на рівному місці"

*шепоче*
Якщо дуже хочеться шось забороняти, можна взагалі заборонити собі писати

Мені сподобалася думка Кінга з його "Про Письменство", що всі ці письменницькі техніки потрібно сприймати як набір інструментів або як можливості.

Іноді здається що всі ці поради спускають як закон: "роби так, інакше мама не любитиме читач експерт-літературознавець не оцінить".

Уявіть що ваша ідея, ваша творчість — це дорогоцінний камінь. Йому потрібна оправа, перстень. У вас є два варіанти — або накупити собі готових оправ, наприклад під камень-серце, і всі свої рубіни і сапфіри незалежно від того які вони самі по собі обрізати під серденька одного розміру... або уважно вивчити камінь, яка форма йому підійде найбільше, мінімально його обробити, натомість підлаштувати оправу так, щоб вона найкраще пасувала його унікальності.

Я за те щоб підбирати правильні оправи, а не стесувати всі камені під одну форму.

Несправедливість життя: всі глобальні амбітні плани на вихідні руйнує необхідність прибирати хату і купувати продукти...

Боже, як іноді не вистачає ще одного UI/UX в команді 😭

А чи хочете ви щоб я пішла на річну програми літосвіти, чи пожаліємо людей?

Зрештою, література майже завжди спрямована викликати емоції

Є книги що занурюють у спокій і щастя. Є ті, що змушують переживати злети і падіння. Ті що змушують плакати, сміятися, тремтіти. Ті, що обурюють. Ті, що надихають. Ті, що жахають.

Висока полиця - дарує відчуття "який я розумний" або "який я дурний"

Я думаю це і є найголовніше. Не кількість вигинів в сюжетних арок, не плотність епітетів на квадратний метр тексту. Емоція.

Розкажіть, яку емоцію дають ваші історії?

Я почну: академка, яку я зараз пишу, створює відчуття ностальгії за тим, чого в тебе ніколи не було

Сьогодні слухаю лекцію про те, як писати код сайту, щоб він швидше реагував на все.

А ще готую для вас одну невеличку, але (сподіваюся) приємну штуку.

Сіла в потяг, як думаєте, що буде?

Отак ви в мене вірите, та? 😑

Зізнаюся, новина про "згортання діяльності" Друкарні мене трохи підкосила.

Це проєкт, яким я захоплююся. Це проєкт, якому я заздрю. Мені не все подобається стилістично, але він зроблений охайно, професійно, сайтом реально зручно користуватися, і я впевнена, що він має дуже великий потенціал для того щоб стати чимось великим, глобальним і вийти за межі України.

Одразу як я побачила "не забудьте копіювати власні довгочити", я сіла і зробила за пару днів на колінці простенький блог "Совина Редакція", куди перенесла свої старі статті і куди команда уву тепер переноситиме решту наших довгочитів, включно з офіційним перекладом "Методу Сніжинки".

...Метод сніжинки... Посилання на друкарні лежить зараз на сайті Ренді Інгермансона, автора методу, розумієте? І мені доведеться йому писати просити замінити. Бо такий класний проєкт згортає діяльність.

Я не хочу щоб таке сталося з UWU. Я завжди картаю себе за те, що я дуже невдалий варіант "лідерки" будь-чого.

Але я не хочу здаватися.

Я коли завжди

Скільки разів ще "революційним" митцям треба зобразити член/вагіну/клітор/цицьки/сраку на картинах, скульптурах і фотографіях, щоб це перестали описувати як "прорив, бунт, нове слово"

Слово не те шо не нове, воно вже плісняве багато років.

І чому коли це все зображається в романтичній літературі це автоматично стає не "бунт нове слово", а "фу, попса"

Ходжу по музею, плююся на подвійні стандарти