Вітання! Короткий апдейт: я знайшов принаймні 2 альбоми, про які найближчим часом зроблю дописи.

Але також маю питання до читачів: чи хотіли б ви порозмовляти про музику в межах цього каналу? Якщо так, то можна було б зробити аудіокімнату й обмінятися думками про те, що вам би було цікаво.

Одним словом, ставте +, якщо б ви підписалися на таке, а також можете кидати в коментарі альбоми чи артистів, яких би хотіли порадити або обговорити. Сподіваюсь, що скоро почуємось

Сьогодні продовжую свою подорож творчістю Вадади Лео Сміта. На черзі – його платівка Golden Quartet (2000), важливий крок до Ten Freedom Summers.

Цього разу додам трохи контексту про цього музиканта: його кар'єра почалася у 1970-х, коли він вчивчав в універі традиційну музику й грав із Ентоні Брекстоном. У 1980-х він навернувся до растафаріанства, і записав кілька речей як one-man-band.

І лише наприкінці 1990-х він повертається до більш "масштабної" музики: спочатку записавши триб'ют альбом пізньому Майлзу Девісу, а потім – власне платівкою Golden Quartet. На стримінгах вона з'явилася лише минулої осені, тож тривалий час цю роботу не можна було послухати інакше, аніж на диску.

З огляду на це, я вирішив роздобути CD (тим паче, що арт на ньому дуже красивий). Так я дізнався, що альбом вийшов на лейблі Джона Зорна Tzadik, який позиціонував квартет як "супергурт, що був давньою мрією Вадади".

Тепер безпосередньо про альбом: він примітний тим, що його композиції не мають чіткої структури (що й не дивно, враховуючи, наскільки вони довгі). У двох треках в певних місцях тут взагалі є 5-секундні павзи, після яких музика зазнає змін.

👀 Інша цікава особливість: Вадада не претендує на те, щоб бути на передньому краї всіх композицій. Тож тут є місце і для барабанних соло, і для "триб'юту басисту", а мелодика клавіш і роботи загалом у деяких місцях трошки нагадує Moonchild King Crimson.

Симпатичним є і те, що альбом є "авангардним" лише до певної міри, тож він не вимагає від слухачів і слухачок чогось більшого, аніж уважності й вдумливого прослуховування. Він пропонує те, що дуже часто і є найбільшою принадою джазу – цікаві взаємодії між музикантами, які справді чують одне одного.

Цей альбом досить сильно відрізняється від 10 літ свободи, але саме тут Вадада отримав можливість вперше випробувати себе в створенні 10 – 15-хвилинних композицій. Імовірно, лейбл дав йому на це гроші, висловивши цим довіру, – і на шостому десятку років нарешті почав робити те, завдяки чому він залишиться в історії 💛

А ось і моя перша топ-платівка 24 року 💔🤍

Нещодавно переслуховував раніші роботи Адріани, але чомусь не пригадав, що вона може в таку точкову доречність і величезну щирість. Дуже зріла робота "Яскраве майбутнє"

О 16:00 готуюся зробити аудіопростір хвилинок на 15–20. Якщо хотіли б послухати наживо або щось запитати, приєднуйтесь ✨

🎙Запис першої аудіобалачки, зробленої відлуннями

Розповів трохи про враження від альбому Адріани Ленкер, а також про те, чому мені не відгукнулися останні роботи Марі Хелворсон та Кріса Поттера. Плюс було ще трохи "суб'єктивщини" про те, як я сприймаю музику і які мої "так" і "ні".

Буду вдячний усім, хто послухає, а особливо тим, у кого буде фідбек / коментарі стосовно почутого 🙏🏾

✊🏽 Шабака випустив новий альбом. Він дуже гарний, але історія, що за ним стоїть, не менш неймовірна

Півтора роки тому у музиканта вийшла дуже незвична EP під назвою African Culture. Як виявилось, Шабака вирішив відмовитись від гри на саксофоні й почати свою історію з флейтою.

🎵 Варто нагадати, що він був одним із дуже топових гравців на цьому інструменті, а його проєкти Comet is Comming та Sons of Khemet збирали захоплені відгуки від критиків та аудиторії.

Але в якийсь момент, записуючи альбом він зрозумів, що саксофон перестав для нього працювати й що у цих проєктах стало забагато механіки / передбачуваності. Тож він припинив їх, зосередившись на дослідженні чогось більш інтимного.

🪭 Саме наслідком цих пошуків і стала його платівка Perceive Its Beauty, Acknowledge Its Grace. Навіть назва, як пояснює Шабака, – символічна, до є ніби "другим рядком" до його вірша, початого African Culture.

І в тому, як Шабака пише цей вірш, також закладено певний сенс. Флейта стала для нього способом пересотворити свою музику, в тому числі – зробити її менш "західною" і більш африканською.

На першому LP оновленого Шабаки є багато запрошених музикантів, але всі вони грають так, "ніби ніколи не знали, як грати по нотах". Водночас, слухаючи цей нью-ейдж / спірітуал джаз альбом, важко помітити в ньому якісь дисонанси.

🪶Це дуже гармонійна музика, в якій, через специфічний метод роботи Шабаки, витворюється абсолютно новий музичний ландшафт. Таку музику дуже важко описувати у звичних категоріях, але особисто для мене ця платівка – це велика творча перемога Шабаки як артиста.

Тому дуже раджу цей альбом, а також – інтерв'ю музиканта для Stereogum, де Шабака розповідає про цей альбом і свій новий етап у кар'єрі краще, ніж це зміг би зробити будь-хто інший. Особливо щемкою є історія про його тата, який теж взяв участь у цьому записі 💔

Я дозрів до того, щоб написати про те, чому альбом Re-read не виправдав моїх очікувань 💔

Повсякденність. Драма. Романтика не поцілила у мене настільки ж добре, наскільськи це зробила феноменальна "Додому" навесні 2022. Але чому?

Відповідь у двох діях

Дія І (філософія творчості)

Катя дуже покладається на формулу, яку раз по раз повторює. Дуже спрощено вона виглядає, як -- мені сумно, але я пам'ятаю про світло, яке не раз мені траплялося --

👀 Але важливо, що пісні альбому об'єднує одна "велика історія", яка полягає в драмі+романтиці.

Тінейджерс та Котик – ідилія закоханості; Весна зачинених дверей – щира фіксація одного з пікових моментів емоційної прив'язаності, і одразу – відторгнення; Космічні мандри – світло стосунків лишається у минулому, але воно досі гріє; Хованки / В останній раз / Недостатньо – післямова про те, що все можна повернути, але скоріше ні, це ілюзія; Додому!! – усе повернеться і дім і кохання... якби цю пісню можна було сприйняти не як рефлексію на війну, то вона б однознозначно була про.. повернення кохання

Чому ж тоді ця історія не "фіксує" логіку платівки? Проста відповідь: її "затушують" два фіта й те, що "післямова" до цієї історії виходить довшою за саму історію.

І ще одна причина — Повсякденність. У Каті, імовірно, не стояло завдання зробити зі своїх переживань МиСТецтВО – вона просто хотіла поділитися ними, без вирізьблення його в якусь досконалу форму 👩‍🎨

Тому і сам альбом не зроблений так, щоб претендувати на досконалість. Але багато слухачів все одно вважають його досконалим завдяки тому, наскільки він щирий і про них (найпопулярніша тональність усіх відгуків, що я зустрічав).

Я не відчуваю, що цей альбом про мене, але я мушу віддати належне Каті за те, наскільки проникливою вона є. Навіть якщо їй інколи потрібно написати 5-6 риторичних рядків, щоб на 7й-8й викристалізувалась думка, яка поцілить прямо в серденько.

Дія ІІ (риторичність, панк і "підсічки")

Re-read неймовірно залежать від панку як музики. Саме панкові прямолінійні ритми та 'альтернативні' гітарні вриви (а також панківський риторичний вокал) є базою, з якої починає гурт. А коли після Весни зачинених дверей музиканти пробують додати щось до цього, то музична складова дещо втрачає в своїй цілісності. Цій розмитості сприяють не до кінця вдалі фіти та особливість оповіді у історії Каті.

Я не знаю, наскільки об'єктивними є мої відчуття, але, грубо кажучи, потенційно культовий гурт випустив альбом, який, хоч і довго готувався, але зрозуміло, що цього ще недостатньо.

👋 Навіть, якщо Катіні переживання дуже рілейтяться – вона не була настільки рішучою, щоб відсікти із них зайве і їхній залишок послідовно чіпляв у кожній пісні. Навіть, якщо Re-read навчилися класно робити певний тип пісень, вони лише на порозі того, щоб відкрити якусь абсолютно нову сторінку в сучукрмузі.

Але я все одно (оптимізм наприкінці) радий, що гурт живе і шукає, яким він має бути. Він заслуговує на те, щоб принаймні подвоїти чи потроїти кількість своїх monthly listeners, не зважачи на мої 6,5 / 10 🪴

(до дискусії та критики в коментарях готовий)

Ніщо не зупинить кошиківку, час якої настав!

Голосуйте за платівку, яку варто послухати першою 🌚 👀 😨

...а вже в суботу чи неділю поговоримо про кожну із них у другому випуску аудіобалачки!

На жаль, телеграм не зберіг трансляцію( тому постараюся до кінця дня текстово оформити свої думки

Отже, короткі підсумки тижня

🌚 Yuvi – Спомина Любову. Найкраща платівка тижня: ламані біти й прихована шепотом оповідь про любов. Нагадало за вокалом окремі треки Portishead (8 / 10).

👀 Стас Корольов – Цифровий утікач.Частковий успіх у досягненні мети зробити більш музичний альбом, аніж дебютник. Водночас малоймовірно, що цей реліз увійде в історію й вплине на сучукрмуз тут і тепер (7 / 10).

😨 Blooms Corda – Дощ іде, але сонце світить. Гурт завершив трансформацію, змінивши навколофанкове звучання на камерно-акустичне музику в стилі першої половини 20 століття. Ця зміна вийшла доволі цілісною, але мені не полюбилась (оцінка відсутня).

Також у випуску балачки було про те, чому Макс Чухліб усіх обманув, і альбом Solar Blooms — не зовсім класичний прог-рок, а платівка Polyvoda – якісна, але не викликає ніяких емоцій. І ще були уточнення про Re-read, думки про яких довго не давали спокою.

На цьому все. Беру перерву в музико-критичній справі до виходу альбому Монтеск'є ✨

💔 Дуже хотів написати красивий особистісний пост про те, чому я люблю музику Ігоря Хоркавого aka Монтеск'є. І, звичайно, закликати вас послухати його альбом.

Але сумна історія в тому, що всередині платівки Ігор запакував три кумедні пісеньки (ratio/emotio 2005, човниковий біг, агреже), які максимально вибиваються з усього настрою пісень, що він опублікував до того.

🎒Тому в цій роботі лише три нові пісні, які приємно доповнюють його доробок, представлений раніше синглами (з кумедною піснею про Татові жигулі включно). А після пісні про читання класиків інтелектуальної думки в туалеті (вона ок, але її не мало бути на цій платівці) мені перехотілось слухати неймовірно проникливий і красивий Паліатив.

Тому, якщо ви ще не слухали нового Монтеск'є, зацініть принаймні перші дві пісні альбому з доволі цікавими аранжуваннями. Але не очікуйте, що Ігор зробив довершений мистецький твір, що беззастережно причарує вас.

Кирило написав гарну нотатку про те, чому варто послухати або переслухати два альбоми Джоні Мітчелл середини 70-х років.

А оскільки коментувати дописи на його каналі не можна, хочу висловити йому респект цим репостом 💚🤍

Маленька історія про альбом, який я пропустив у 2023-му ✨

Місяць тому чудовому подкасті HD MEMORIES Михайло Бірченко невтмушено розповів, що вважає Крістіана Скотта одним із найважливіших музикантів сьогодення.

А я про нього нічогісінько й не чув. Найпрослуховуванішою його роботою виявилась платівка Stretch Music (2015), в якій, окрім типового пост-бопа, в першій композиції можна почути досить незвичні ударні.

🌵 Але більше про їх походження можна дізнатися з платівки Bark Out Thunder Roar Out Lightning (2023), на якій артист вже підписаний новим ім'ям – Chief Xian aTunde Adjuah. Цією роботою він демонструє повернення до свого коріння – музики корінних народів Америки та Африки.

І мене по-справжньому захопило, як музика aTunde набула нових барвів у цій платівці. Вона дуже трансова і водночас дуже доступна. І, нарешті, про ударні: тут вони продовжують свій перформанс: біт у композиціях такий простий, ніби його настукують у селі в резервації; і водночас – багатошаровий, записаний у кількох доріжках.

🎵 Одним словом, якоюсь мірою Chief Xian aTunde Adjuah робить на своїй минулорічній роботі щось концептуально схоже на те, що зробив Shabaka на цьогорічній: максимально заглиблюється в корінну традицію, відмовляючись від служіння західній музиці. Результат у обох випадках виходить пречудовим!

Тож, сміливо рекомендую цю роботу до прослуховування, якщо минулоріч ви з нею розминулись. Особливо рекомендую композиції Blood calls Blood та однойменну з альбомом Bark Out Thunder Roar Out Lightning.

Перша книжка, що потрапила в допис відлунь 💙

В Україні не так часто видають не вузькоспеціалізовані книжки про музику. На моїй пам'яті, останнє подібне видання, навколо якого був хоч невеличкий, але все-таки хайпик – "Як музика стала вільною".

Тепер же є ось це чарівне видання від Темпори. Ця книжка написана з антропологічним підходом в голові, й автор вже на перших сторінках говорить про те, що музика – це специфічно людська річ, в якій є щось, що робить нас людьми (не залежно від того, чи йдеться про традиційну музику, чи про Баха).

Легко можу уявити цю книжку серед найкращого цьогорічного наукпопу. Лише почав читати, але розповісти про те, що вона чудова, хочеться вже зараз. Якщо вам бракувало багатих на спостереження книжок про музику, то "Людина музична" стане чудовим вибором ✨