Розділ І: Мінімалізм

Якщо чесно, виокремлення цієї категорії здивувало мене самого, бо ніколи не асоціював себе з такою музикою. Але, переглядаючи свій перелік, я зрозумів, що ця музика справді мене тішила протягом року, і я так чи інакше до неї повертався.

🕊 Mette Henriette – Drifting платівка, що вийшла ще 20 січня, і про яку я вже робив маленький допис, так і залишилась моєю топ-1. Я дуже мало разів повертався до неї, бо вона потребує зосередженої відкритості, і як "музика на фоні" не працює. Під час останнього прослуховування в голові неочікувано почали виникати образи з раннього дитинства.

💙 Erik Hall – Canto Ostinato
цю платівку я увімкнув просто з цікавості, побачивши схвальні оцінки. Вона дуже проста, але в цьому й увесь її шарм: композитор виконує досить однотипу і злегка грайливу музику на клавішах, яка не одразу, але розкривається, приносячи умиротворення.

🩰 Lia Kohl – The Ceiling Reposes
мій улюблений ембіент-альбом 2023 року. Але при цьому, його музика працює дуже дивним чином. Моя асоціація така: музикантка укладає її так, ніби місіс Делловей готується до проведення вечірки, намагаючись дбайливо впорядкувати спорадичний хоас речей і звуків. Прекрасна робота!

🍃 Zsófia Boros – El último aliento
послухав цей альбом ще навесні; він мені сподобався, але потім я зовсім про нього забув, поки не переслухав, бажаючи відновити свої враження. І у мене це вийшло: на платівці немає нічого, окрім класичної гітари, яка заколисує, ніби море або споглядання весняного лісу. Дивовижно, що інколи для того, щоб зробити настільки чудову музику, потрібні настільки мінімальні засоби.

Загалом ця добірка складається з альбомів, які працюють в схожий спосіб і викликають схожі емоції. До неї можна було додати роботи Ryuichi Sakamoto та André 3000, але вирішив цього не робити.

Розкажіть, чи слухали щось із цього переліку й що б у нього додали 👀

Розділ II: Незалежна музика

Категорія комфортної музики, яка охоплює значну частину того, що я ціную в цьому мистецтві. Багато важливих релізів сюди не потрапили, тому на ваше прохання можу додатково про них відписати в коментарях.

🪷 The Mountain Goats – Jenny From Thebes
в кожному гарному музичному році має бути приємний софт-рок альбом. Цьогоріч його записав гурт, пік популярності якого припав на початок нульових.

У розлогих відгуках можна прочитати, що це вигадлива рок-опера, яка пояснює реалії американського життя через посилання на грецьку культуру і т. д. Але насправді це платівка, яка не прагне революції у музиці, а натомість легко отримує "тверду четвірку" за гарний вайб і приємні мелодії.

🫦 Christine and the Queens – Paranoïa, Angels, True Love
це альбом, заради якого я відмовився від "топу" на користь жанрових підсумків. Його зробив квір-артист, який протягом останніх кількох років життя досліджував свою гендерну ідентичність.

Що підкупає в цьому альбомі: відносна експериметнтальність пісень довго не може розкритися, але десь у другій половині платівки артист дійсно досягає якогось "небесного" відчуття любові, яке він передає слухач(к)ам. Його мова розпадається, і стає ніби голосом Беатріче, що кличе й підказує, куди потрібно прямувати.

🌉 ANOHNI and the Johnsons – My Back Was a Bridge for You to Cross
один із найкращих альбомів року, зроблений за дуже простою формулою: неймовірний вокаліст + розумне, майже голос-країнівське акомпонування. Цього справді вистачило, щоб зробити один із головних альбомів року, і ніяких інших коментарів він не потребує.

🪇 Yussef Dayes – Black Classical Music
формально, це альбом джазового артиста, який мав стояти в розділі "джаз". Але при прослуховуванні мені він дуже сподобався своєю вигадливою і нешаблонною легкістю, яка робить "Чорну класичну музику" ближчою до інді, ніж до традиційних джазових релізів.

Honourable mentions ✍

Titanic – Vidrio / незвичний і цікавий альбом на межі мінімалізму, арт-попу і джазу

Arlo Parks – My Soft Machine / другий альбом чудової артистки з купою чіпких пісень, але без гарної кульмінації

Slowdive & Depeche Mode / переможці номінації "найкращі альбоми старих артистів, що підтвердили свій рівень"

Розділ III: Джаз

Варто зізнатися, що пік моєї уваги до джазу припав на першу половину 2023 року. Вже влітку я просто не встигав / не знаходив сил переслуховувати усі рекомендації, які траплялися, а спорадичне відновлення цих спроб так і не ставало системним.

З цієї причини мій перелік суттєво "кульгатиме", тож, навіть пишучи це, в моїй бібліотеці ще лежить із десяток цікавих і непрослуханих речей. Тим не менш, я досі вірю в те, що джаз як такий потребує більшого висвітлення й що ця музика часто є незаслужено обділеною увагою.

🐚 Перед тим, як перейти безпосередньо до переліку, лишаю також лінк на плейліст у ютубчику

🏜 Arooj Aftab, Vijay Iyer, Shahzad Ismaily — Love in Exile
чарівний мінімалістичний, але водночас і протяжний, мов степ, альбом із сильним впивом суфійської музики. Якщо ви любите "Чорну хмару" Дахабрахи, то тут – цілих 75 хвилин цієї атмосфери від артистки, яка яка дуже добре відчуває культуру, в якій постала ця музика.

🚞 Johnathan Blake – Passage
у мене є непримиренний ворог у джазі – артисти, які грають цю музику за канонами 70-літньої давнини. Але цей альбом – виняток: його зіграно із чудовими вкрапленнями південних мотивів, через що виникає відчуття, ніби це пра-прадідусь когось із музикантів, який грав на губній гармоніці після зміни на виробництві, і вигадав пост-боп.

🌳 Mammal Hands – Gift from the Trees
я не знаю, як правильно описати цей альбом словами. Мені важко його співвіднести з якимись джазовими канонами, але це і не головне. В цьому творі мелодія домінує над структурою, і на перший план виходить відчуття артистами музики. Вони вже давно грають разом, і це дуже добре чути в тому, наскільки гармонійно взаємодіють їхні партії в цих простих, але дуже світлих мелодіях.

Honourable mentions ✍

Le Cri du Caire – s/t
Leo Takami – Next Door (ідеальна різдвяна музика, слухати усім!)
Chris Potter – Got the Keys to the Kingdom (live album)
Trevor Tomkins – For Future Reference (archive)
Alabaster dePlume – Come With Fierce Grace

NB: раніше згадані альбоми Yussef Dayes, Mette Henriette та Zsófia Boros також незримо присутні в цьому переліку

Нічне повідомлення у релізну п'ятницю: не пропустіть другий за ліком альбом Pokaz Trio 🎹

Можливо, один із найсолідніших джазових колективів, які виступають в Україні зараз. Їхній перший альбом Kintsugi дуже хвалили Liroom, і можу лише підтвердити, що він зовсім не звучить по-старосвітському.

Тому на початку січня я дуже зрадів, побачивши на RYM, що вони видають новий матеріал. З цієї нагоди переслухав їхній старий альбом, і виявив, що все ще дуже приязний до нього, а особливо – до треку Easy.

Словом, забирайте собі чудового кандидата принаймні на альбом місяця 🫶🏼

Не можу дового говорити: мені сказали, що це класний запис; я включив його собі й впевнився у цій думці. Ідеальна фортепіанна музика для спокійного вечора, послухайте, якщо досі не доводилось 🍃

🐾 Привіт! Щоб моя відсутність не була надто довгою, вирішив поділитися кількома знахідками – не феноменальними, але достатньо якісними, щоб подарувати цікавий досвід.

Ralph Towner – Diary (1974)

Простий, але гарний ECM Jazz, особливо в тих треках, де Ральф грає і на 12-струнній гітарі, і на клавішних. Це альбом, записаний однією людиною, і час від часу її "заносить", але більшіть треків ідеально підійдуть під задумано-медитативний вайб або гуляння околицями міста.

Fred Frith – Step across the Border (1990)

Відлуння давно не пропонували прог-року! І от довелось послухати дуже незвичну й експериментальну річ. Справа в тому, що пан Фріс лише про людське око дотримується "правил гри" у якомусь музичному жанрі, а насправді – руйнує геть усе, до чого може дотягнутися. Тут гра на гітарі перемішується зі звуками міста чи будильника, а "пісень" – від сили три штуки. Зате музинкант повсякчас дивує тим, наскільки вдалими у нього виходять кавалочки музики, які він з показною старанністю відшуковує. А довершує всю цю конструкцію те, що ці кавалочки музики насправді є саундтреками до документалки про самого Фріса 🙃

Ariel Kalma, Jeremiah Chiu & Marta Sofia Honer – The Closest Thing to Silence (2024)

Нью-ейдж альбом з відповідною назвою, але і з легкими, ледь помітними джазовими патернамм. Пічфорк поставив йому 8/10, і мені сподобалась обкладинка альбому; тож я його включив, і в цілому – не пошкодував. Мало слухаю такої музики, але мені щиро здається, що це хороша робота.

Сподіваюсь, що із вами все добре 💔 Нехай поруч завжди буде гарна музика, віднайдена у потрібний момент

Gruff Rhys - Sadness Sets Me Free

Не можу сказати що я колись був фанатом валлійців Super Furry Animals, хоча завжди ставився до них з повагою. Гарний привід переслухати їх дискографію (те, чим я і займаюсь власне останнім часом) - новий сольний альбом Граффа Різа, вокаліста гурту.

Музика, яка мені чомусь сильно нагадує Purple Mountains - те саме поєднання барокко-попу/cофт-року з саркастичними та трохи депресивними текстами (але звісно не настільки депресивними як у Purple Mountains); як сам Різ каже в інтерв'ю - this album is about the freedom that comes with writing sad songs. Якщо у вас алергія на скрипки або фолк елементи у музиці, то цей альбом не для вас, а так загалом маємо класний приклад британського сонграйтінгу. Принаймні в мене Sadness Sets Me Free буде в річному топі.

Вітання! Короткий апдейт: я знайшов принаймні 2 альбоми, про які найближчим часом зроблю дописи.

Але також маю питання до читачів: чи хотіли б ви порозмовляти про музику в межах цього каналу? Якщо так, то можна було б зробити аудіокімнату й обмінятися думками про те, що вам би було цікаво.

Одним словом, ставте +, якщо б ви підписалися на таке, а також можете кидати в коментарі альбоми чи артистів, яких би хотіли порадити або обговорити. Сподіваюсь, що скоро почуємось

Сьогодні продовжую свою подорож творчістю Вадади Лео Сміта. На черзі – його платівка Golden Quartet (2000), важливий крок до Ten Freedom Summers.

Цього разу додам трохи контексту про цього музиканта: його кар'єра почалася у 1970-х, коли він вчивчав в універі традиційну музику й грав із Ентоні Брекстоном. У 1980-х він навернувся до растафаріанства, і записав кілька речей як one-man-band.

І лише наприкінці 1990-х він повертається до більш "масштабної" музики: спочатку записавши триб'ют альбом пізньому Майлзу Девісу, а потім – власне платівкою Golden Quartet. На стримінгах вона з'явилася лише минулої осені, тож тривалий час цю роботу не можна було послухати інакше, аніж на диску.

З огляду на це, я вирішив роздобути CD (тим паче, що арт на ньому дуже красивий). Так я дізнався, що альбом вийшов на лейблі Джона Зорна Tzadik, який позиціонував квартет як "супергурт, що був давньою мрією Вадади".

Тепер безпосередньо про альбом: він примітний тим, що його композиції не мають чіткої структури (що й не дивно, враховуючи, наскільки вони довгі). У двох треках в певних місцях тут взагалі є 5-секундні павзи, після яких музика зазнає змін.

👀 Інша цікава особливість: Вадада не претендує на те, щоб бути на передньому краї всіх композицій. Тож тут є місце і для барабанних соло, і для "триб'юту басисту", а мелодика клавіш і роботи загалом у деяких місцях трошки нагадує Moonchild King Crimson.

Симпатичним є і те, що альбом є "авангардним" лише до певної міри, тож він не вимагає від слухачів і слухачок чогось більшого, аніж уважності й вдумливого прослуховування. Він пропонує те, що дуже часто і є найбільшою принадою джазу – цікаві взаємодії між музикантами, які справді чують одне одного.

Цей альбом досить сильно відрізняється від 10 літ свободи, але саме тут Вадада отримав можливість вперше випробувати себе в створенні 10 – 15-хвилинних композицій. Імовірно, лейбл дав йому на це гроші, висловивши цим довіру, – і на шостому десятку років нарешті почав робити те, завдяки чому він залишиться в історії 💛

А ось і моя перша топ-платівка 24 року 💔🤍

Нещодавно переслуховував раніші роботи Адріани, але чомусь не пригадав, що вона може в таку точкову доречність і величезну щирість. Дуже зріла робота "Яскраве майбутнє"

О 16:00 готуюся зробити аудіопростір хвилинок на 15–20. Якщо хотіли б послухати наживо або щось запитати, приєднуйтесь ✨

🎙Запис першої аудіобалачки, зробленої відлуннями

Розповів трохи про враження від альбому Адріани Ленкер, а також про те, чому мені не відгукнулися останні роботи Марі Хелворсон та Кріса Поттера. Плюс було ще трохи "суб'єктивщини" про те, як я сприймаю музику і які мої "так" і "ні".

Буду вдячний усім, хто послухає, а особливо тим, у кого буде фідбек / коментарі стосовно почутого 🙏🏾

✊🏽 Шабака випустив новий альбом. Він дуже гарний, але історія, що за ним стоїть, не менш неймовірна

Півтора роки тому у музиканта вийшла дуже незвична EP під назвою African Culture. Як виявилось, Шабака вирішив відмовитись від гри на саксофоні й почати свою історію з флейтою.

🎵 Варто нагадати, що він був одним із дуже топових гравців на цьому інструменті, а його проєкти Comet is Comming та Sons of Khemet збирали захоплені відгуки від критиків та аудиторії.

Але в якийсь момент, записуючи альбом він зрозумів, що саксофон перестав для нього працювати й що у цих проєктах стало забагато механіки / передбачуваності. Тож він припинив їх, зосередившись на дослідженні чогось більш інтимного.

🪭 Саме наслідком цих пошуків і стала його платівка Perceive Its Beauty, Acknowledge Its Grace. Навіть назва, як пояснює Шабака, – символічна, до є ніби "другим рядком" до його вірша, початого African Culture.

І в тому, як Шабака пише цей вірш, також закладено певний сенс. Флейта стала для нього способом пересотворити свою музику, в тому числі – зробити її менш "західною" і більш африканською.

На першому LP оновленого Шабаки є багато запрошених музикантів, але всі вони грають так, "ніби ніколи не знали, як грати по нотах". Водночас, слухаючи цей нью-ейдж / спірітуал джаз альбом, важко помітити в ньому якісь дисонанси.

🪶Це дуже гармонійна музика, в якій, через специфічний метод роботи Шабаки, витворюється абсолютно новий музичний ландшафт. Таку музику дуже важко описувати у звичних категоріях, але особисто для мене ця платівка – це велика творча перемога Шабаки як артиста.

Тому дуже раджу цей альбом, а також – інтерв'ю музиканта для Stereogum, де Шабака розповідає про цей альбом і свій новий етап у кар'єрі краще, ніж це зміг би зробити будь-хто інший. Особливо щемкою є історія про його тата, який теж взяв участь у цьому записі 💔

Я дозрів до того, щоб написати про те, чому альбом Re-read не виправдав моїх очікувань 💔

Повсякденність. Драма. Романтика не поцілила у мене настільки ж добре, наскільськи це зробила феноменальна "Додому" навесні 2022. Але чому?

Відповідь у двох діях

Дія І (філософія творчості)

Катя дуже покладається на формулу, яку раз по раз повторює. Дуже спрощено вона виглядає, як -- мені сумно, але я пам'ятаю про світло, яке не раз мені траплялося --

👀 Але важливо, що пісні альбому об'єднує одна "велика історія", яка полягає в драмі+романтиці.

Тінейджерс та Котик – ідилія закоханості; Весна зачинених дверей – щира фіксація одного з пікових моментів емоційної прив'язаності, і одразу – відторгнення; Космічні мандри – світло стосунків лишається у минулому, але воно досі гріє; Хованки / В останній раз / Недостатньо – післямова про те, що все можна повернути, але скоріше ні, це ілюзія; Додому!! – усе повернеться і дім і кохання... якби цю пісню можна було сприйняти не як рефлексію на війну, то вона б однознозначно була про.. повернення кохання

Чому ж тоді ця історія не "фіксує" логіку платівки? Проста відповідь: її "затушують" два фіта й те, що "післямова" до цієї історії виходить довшою за саму історію.

І ще одна причина — Повсякденність. У Каті, імовірно, не стояло завдання зробити зі своїх переживань МиСТецтВО – вона просто хотіла поділитися ними, без вирізьблення його в якусь досконалу форму 👩‍🎨

Тому і сам альбом не зроблений так, щоб претендувати на досконалість. Але багато слухачів все одно вважають його досконалим завдяки тому, наскільки він щирий і про них (найпопулярніша тональність усіх відгуків, що я зустрічав).

Я не відчуваю, що цей альбом про мене, але я мушу віддати належне Каті за те, наскільки проникливою вона є. Навіть якщо їй інколи потрібно написати 5-6 риторичних рядків, щоб на 7й-8й викристалізувалась думка, яка поцілить прямо в серденько.

Дія ІІ (риторичність, панк і "підсічки")

Re-read неймовірно залежать від панку як музики. Саме панкові прямолінійні ритми та 'альтернативні' гітарні вриви (а також панківський риторичний вокал) є базою, з якої починає гурт. А коли після Весни зачинених дверей музиканти пробують додати щось до цього, то музична складова дещо втрачає в своїй цілісності. Цій розмитості сприяють не до кінця вдалі фіти та особливість оповіді у історії Каті.

Я не знаю, наскільки об'єктивними є мої відчуття, але, грубо кажучи, потенційно культовий гурт випустив альбом, який, хоч і довго готувався, але зрозуміло, що цього ще недостатньо.

👋 Навіть, якщо Катіні переживання дуже рілейтяться – вона не була настільки рішучою, щоб відсікти із них зайве і їхній залишок послідовно чіпляв у кожній пісні. Навіть, якщо Re-read навчилися класно робити певний тип пісень, вони лише на порозі того, щоб відкрити якусь абсолютно нову сторінку в сучукрмузі.

Але я все одно (оптимізм наприкінці) радий, що гурт живе і шукає, яким він має бути. Він заслуговує на те, щоб принаймні подвоїти чи потроїти кількість своїх monthly listeners, не зважачи на мої 6,5 / 10 🪴

(до дискусії та критики в коментарях готовий)

Ніщо не зупинить кошиківку, час якої настав!

Голосуйте за платівку, яку варто послухати першою 🌚 👀 😨

...а вже в суботу чи неділю поговоримо про кожну із них у другому випуску аудіобалачки!