Нічне повідомлення у релізну п'ятницю: не пропустіть другий за ліком альбом Pokaz Trio 🎹

Можливо, один із найсолідніших джазових колективів, які виступають в Україні зараз. Їхній перший альбом Kintsugi дуже хвалили Liroom, і можу лише підтвердити, що він зовсім не звучить по-старосвітському.

Тому на початку січня я дуже зрадів, побачивши на RYM, що вони видають новий матеріал. З цієї нагоди переслухав їхній старий альбом, і виявив, що все ще дуже приязний до нього, а особливо – до треку Easy.

Словом, забирайте собі чудового кандидата принаймні на альбом місяця 🫶🏼

Не можу дового говорити: мені сказали, що це класний запис; я включив його собі й впевнився у цій думці. Ідеальна фортепіанна музика для спокійного вечора, послухайте, якщо досі не доводилось 🍃

🐾 Привіт! Щоб моя відсутність не була надто довгою, вирішив поділитися кількома знахідками – не феноменальними, але достатньо якісними, щоб подарувати цікавий досвід.

Ralph Towner – Diary (1974)

Простий, але гарний ECM Jazz, особливо в тих треках, де Ральф грає і на 12-струнній гітарі, і на клавішних. Це альбом, записаний однією людиною, і час від часу її "заносить", але більшіть треків ідеально підійдуть під задумано-медитативний вайб або гуляння околицями міста.

Fred Frith – Step across the Border (1990)

Відлуння давно не пропонували прог-року! І от довелось послухати дуже незвичну й експериментальну річ. Справа в тому, що пан Фріс лише про людське око дотримується "правил гри" у якомусь музичному жанрі, а насправді – руйнує геть усе, до чого може дотягнутися. Тут гра на гітарі перемішується зі звуками міста чи будильника, а "пісень" – від сили три штуки. Зате музинкант повсякчас дивує тим, наскільки вдалими у нього виходять кавалочки музики, які він з показною старанністю відшуковує. А довершує всю цю конструкцію те, що ці кавалочки музики насправді є саундтреками до документалки про самого Фріса 🙃

Ariel Kalma, Jeremiah Chiu & Marta Sofia Honer – The Closest Thing to Silence (2024)

Нью-ейдж альбом з відповідною назвою, але і з легкими, ледь помітними джазовими патернамм. Пічфорк поставив йому 8/10, і мені сподобалась обкладинка альбому; тож я його включив, і в цілому – не пошкодував. Мало слухаю такої музики, але мені щиро здається, що це хороша робота.

Сподіваюсь, що із вами все добре 💔 Нехай поруч завжди буде гарна музика, віднайдена у потрібний момент

Gruff Rhys - Sadness Sets Me Free

Не можу сказати що я колись був фанатом валлійців Super Furry Animals, хоча завжди ставився до них з повагою. Гарний привід переслухати їх дискографію (те, чим я і займаюсь власне останнім часом) - новий сольний альбом Граффа Різа, вокаліста гурту.

Музика, яка мені чомусь сильно нагадує Purple Mountains - те саме поєднання барокко-попу/cофт-року з саркастичними та трохи депресивними текстами (але звісно не настільки депресивними як у Purple Mountains); як сам Різ каже в інтерв'ю - this album is about the freedom that comes with writing sad songs. Якщо у вас алергія на скрипки або фолк елементи у музиці, то цей альбом не для вас, а так загалом маємо класний приклад британського сонграйтінгу. Принаймні в мене Sadness Sets Me Free буде в річному топі.

Вітання! Короткий апдейт: я знайшов принаймні 2 альбоми, про які найближчим часом зроблю дописи.

Але також маю питання до читачів: чи хотіли б ви порозмовляти про музику в межах цього каналу? Якщо так, то можна було б зробити аудіокімнату й обмінятися думками про те, що вам би було цікаво.

Одним словом, ставте +, якщо б ви підписалися на таке, а також можете кидати в коментарі альбоми чи артистів, яких би хотіли порадити або обговорити. Сподіваюсь, що скоро почуємось

Сьогодні продовжую свою подорож творчістю Вадади Лео Сміта. На черзі – його платівка Golden Quartet (2000), важливий крок до Ten Freedom Summers.

Цього разу додам трохи контексту про цього музиканта: його кар'єра почалася у 1970-х, коли він вчивчав в універі традиційну музику й грав із Ентоні Брекстоном. У 1980-х він навернувся до растафаріанства, і записав кілька речей як one-man-band.

І лише наприкінці 1990-х він повертається до більш "масштабної" музики: спочатку записавши триб'ют альбом пізньому Майлзу Девісу, а потім – власне платівкою Golden Quartet. На стримінгах вона з'явилася лише минулої осені, тож тривалий час цю роботу не можна було послухати інакше, аніж на диску.

З огляду на це, я вирішив роздобути CD (тим паче, що арт на ньому дуже красивий). Так я дізнався, що альбом вийшов на лейблі Джона Зорна Tzadik, який позиціонував квартет як "супергурт, що був давньою мрією Вадади".

Тепер безпосередньо про альбом: він примітний тим, що його композиції не мають чіткої структури (що й не дивно, враховуючи, наскільки вони довгі). У двох треках в певних місцях тут взагалі є 5-секундні павзи, після яких музика зазнає змін.

👀 Інша цікава особливість: Вадада не претендує на те, щоб бути на передньому краї всіх композицій. Тож тут є місце і для барабанних соло, і для "триб'юту басисту", а мелодика клавіш і роботи загалом у деяких місцях трошки нагадує Moonchild King Crimson.

Симпатичним є і те, що альбом є "авангардним" лише до певної міри, тож він не вимагає від слухачів і слухачок чогось більшого, аніж уважності й вдумливого прослуховування. Він пропонує те, що дуже часто і є найбільшою принадою джазу – цікаві взаємодії між музикантами, які справді чують одне одного.

Цей альбом досить сильно відрізняється від 10 літ свободи, але саме тут Вадада отримав можливість вперше випробувати себе в створенні 10 – 15-хвилинних композицій. Імовірно, лейбл дав йому на це гроші, висловивши цим довіру, – і на шостому десятку років нарешті почав робити те, завдяки чому він залишиться в історії 💛

А ось і моя перша топ-платівка 24 року 💔🤍

Нещодавно переслуховував раніші роботи Адріани, але чомусь не пригадав, що вона може в таку точкову доречність і величезну щирість. Дуже зріла робота "Яскраве майбутнє"

О 16:00 готуюся зробити аудіопростір хвилинок на 15–20. Якщо хотіли б послухати наживо або щось запитати, приєднуйтесь ✨

🎙Запис першої аудіобалачки, зробленої відлуннями

Розповів трохи про враження від альбому Адріани Ленкер, а також про те, чому мені не відгукнулися останні роботи Марі Хелворсон та Кріса Поттера. Плюс було ще трохи "суб'єктивщини" про те, як я сприймаю музику і які мої "так" і "ні".

Буду вдячний усім, хто послухає, а особливо тим, у кого буде фідбек / коментарі стосовно почутого 🙏🏾

✊🏽 Шабака випустив новий альбом. Він дуже гарний, але історія, що за ним стоїть, не менш неймовірна

Півтора роки тому у музиканта вийшла дуже незвична EP під назвою African Culture. Як виявилось, Шабака вирішив відмовитись від гри на саксофоні й почати свою історію з флейтою.

🎵 Варто нагадати, що він був одним із дуже топових гравців на цьому інструменті, а його проєкти Comet is Comming та Sons of Khemet збирали захоплені відгуки від критиків та аудиторії.

Але в якийсь момент, записуючи альбом він зрозумів, що саксофон перестав для нього працювати й що у цих проєктах стало забагато механіки / передбачуваності. Тож він припинив їх, зосередившись на дослідженні чогось більш інтимного.

🪭 Саме наслідком цих пошуків і стала його платівка Perceive Its Beauty, Acknowledge Its Grace. Навіть назва, як пояснює Шабака, – символічна, до є ніби "другим рядком" до його вірша, початого African Culture.

І в тому, як Шабака пише цей вірш, також закладено певний сенс. Флейта стала для нього способом пересотворити свою музику, в тому числі – зробити її менш "західною" і більш африканською.

На першому LP оновленого Шабаки є багато запрошених музикантів, але всі вони грають так, "ніби ніколи не знали, як грати по нотах". Водночас, слухаючи цей нью-ейдж / спірітуал джаз альбом, важко помітити в ньому якісь дисонанси.

🪶Це дуже гармонійна музика, в якій, через специфічний метод роботи Шабаки, витворюється абсолютно новий музичний ландшафт. Таку музику дуже важко описувати у звичних категоріях, але особисто для мене ця платівка – це велика творча перемога Шабаки як артиста.

Тому дуже раджу цей альбом, а також – інтерв'ю музиканта для Stereogum, де Шабака розповідає про цей альбом і свій новий етап у кар'єрі краще, ніж це зміг би зробити будь-хто інший. Особливо щемкою є історія про його тата, який теж взяв участь у цьому записі 💔

Я дозрів до того, щоб написати про те, чому альбом Re-read не виправдав моїх очікувань 💔

Повсякденність. Драма. Романтика не поцілила у мене настільки ж добре, наскільськи це зробила феноменальна "Додому" навесні 2022. Але чому?

Відповідь у двох діях

Дія І (філософія творчості)

Катя дуже покладається на формулу, яку раз по раз повторює. Дуже спрощено вона виглядає, як -- мені сумно, але я пам'ятаю про світло, яке не раз мені траплялося --

👀 Але важливо, що пісні альбому об'єднує одна "велика історія", яка полягає в драмі+романтиці.

Тінейджерс та Котик – ідилія закоханості; Весна зачинених дверей – щира фіксація одного з пікових моментів емоційної прив'язаності, і одразу – відторгнення; Космічні мандри – світло стосунків лишається у минулому, але воно досі гріє; Хованки / В останній раз / Недостатньо – післямова про те, що все можна повернути, але скоріше ні, це ілюзія; Додому!! – усе повернеться і дім і кохання... якби цю пісню можна було сприйняти не як рефлексію на війну, то вона б однознозначно була про.. повернення кохання

Чому ж тоді ця історія не "фіксує" логіку платівки? Проста відповідь: її "затушують" два фіта й те, що "післямова" до цієї історії виходить довшою за саму історію.

І ще одна причина — Повсякденність. У Каті, імовірно, не стояло завдання зробити зі своїх переживань МиСТецтВО – вона просто хотіла поділитися ними, без вирізьблення його в якусь досконалу форму 👩‍🎨

Тому і сам альбом не зроблений так, щоб претендувати на досконалість. Але багато слухачів все одно вважають його досконалим завдяки тому, наскільки він щирий і про них (найпопулярніша тональність усіх відгуків, що я зустрічав).

Я не відчуваю, що цей альбом про мене, але я мушу віддати належне Каті за те, наскільки проникливою вона є. Навіть якщо їй інколи потрібно написати 5-6 риторичних рядків, щоб на 7й-8й викристалізувалась думка, яка поцілить прямо в серденько.

Дія ІІ (риторичність, панк і "підсічки")

Re-read неймовірно залежать від панку як музики. Саме панкові прямолінійні ритми та 'альтернативні' гітарні вриви (а також панківський риторичний вокал) є базою, з якої починає гурт. А коли після Весни зачинених дверей музиканти пробують додати щось до цього, то музична складова дещо втрачає в своїй цілісності. Цій розмитості сприяють не до кінця вдалі фіти та особливість оповіді у історії Каті.

Я не знаю, наскільки об'єктивними є мої відчуття, але, грубо кажучи, потенційно культовий гурт випустив альбом, який, хоч і довго готувався, але зрозуміло, що цього ще недостатньо.

👋 Навіть, якщо Катіні переживання дуже рілейтяться – вона не була настільки рішучою, щоб відсікти із них зайве і їхній залишок послідовно чіпляв у кожній пісні. Навіть, якщо Re-read навчилися класно робити певний тип пісень, вони лише на порозі того, щоб відкрити якусь абсолютно нову сторінку в сучукрмузі.

Але я все одно (оптимізм наприкінці) радий, що гурт живе і шукає, яким він має бути. Він заслуговує на те, щоб принаймні подвоїти чи потроїти кількість своїх monthly listeners, не зважачи на мої 6,5 / 10 🪴

(до дискусії та критики в коментарях готовий)

Ніщо не зупинить кошиківку, час якої настав!

Голосуйте за платівку, яку варто послухати першою 🌚 👀 😨

...а вже в суботу чи неділю поговоримо про кожну із них у другому випуску аудіобалачки!

На жаль, телеграм не зберіг трансляцію( тому постараюся до кінця дня текстово оформити свої думки

Отже, короткі підсумки тижня

🌚 Yuvi – Спомина Любову. Найкраща платівка тижня: ламані біти й прихована шепотом оповідь про любов. Нагадало за вокалом окремі треки Portishead (8 / 10).

👀 Стас Корольов – Цифровий утікач.Частковий успіх у досягненні мети зробити більш музичний альбом, аніж дебютник. Водночас малоймовірно, що цей реліз увійде в історію й вплине на сучукрмуз тут і тепер (7 / 10).

😨 Blooms Corda – Дощ іде, але сонце світить. Гурт завершив трансформацію, змінивши навколофанкове звучання на камерно-акустичне музику в стилі першої половини 20 століття. Ця зміна вийшла доволі цілісною, але мені не полюбилась (оцінка відсутня).

Також у випуску балачки було про те, чому Макс Чухліб усіх обманув, і альбом Solar Blooms — не зовсім класичний прог-рок, а платівка Polyvoda – якісна, але не викликає ніяких емоцій. І ще були уточнення про Re-read, думки про яких довго не давали спокою.

На цьому все. Беру перерву в музико-критичній справі до виходу альбому Монтеск'є ✨