я за них не віддамся — я просто збираю ключі.
якось я купив ключ у Флоренції уночі
(продавець збирав свою ятку, ліхтарі на горіли,
я не знаю, що я віддав за нього — але я хотів його що є сили):
дуже гарний, від шафи або від скрині.
ключ (на мене) всьому голова, ключ всьому серцевина.

в мене є день ключа (святкується першого вересня, в день з'їзду з батьківської хати, а отже — свободи),
в мене є ключ зі скла, і мандали із ключами, і ключеподібні приблуди різних народів,
у мене є пара ключів від поштового ящику, якого вже не існує,
вони схожі на пташенят без гнізда, їм потрібно гніздо, без гнізда-бо пташа сумує.

а ще є історія, я розкажу її прозою, вона про геноцид вірмен.

отже, османська імперія, початок століття, пращурам моєї подруги сказали взяти всі речі (люди тоді носили їх скринями) та йти. речей було багато. людей було багато. люди несли свої скрині та окрему скриню з ключами від інших скринь.
їх завели в якесь урвище абощо, почалася штурханина, османські військові кати відволіклися на неї, зачався бунт, люди стали боротися з поневолювачами, і родина моєї подруги взялася тікати, схопивши лише одну скриню. врятувалися, якщо я вірно пам'ятаю, не всі.
ну, ви розумієте, так?
то була скриня ключів.
ключів від інших скринь, за якими ніхто так і не повернувся.

а ще є сон, він про зруйновану фортецю держави Феодоро (ця держава знаходилася колись на території Криму — дуже, дуже давно, в середні віки)
уві сні я приходжу туди, і примарні воїни різних епох вартують там, чекаючи на мене
я проходжу дивними складними місцевостями, нарешті знаходжу фортецю, і вартові підносять мені ключа
і фортеця оживає
оживає

#вірші_стиха
#проза #мемуаразми

Також у мене є:
- ключ, подарований моїм батьком (від дверей, яких уже нема; батька вже теж нема давно);
- ключ від офісу, що дав начальник (там, здається, змінили замок);
- ключ від іще одної роботи, яка могла статися, але не сталася (без коментарів);
- старі ключі від підвалу та комор там;
- ключі, зібрані від моїх подруг, друзів, колег.
Останнє — то ціла історія. Якось мені захотілося зробити щось цікаве на 8 березня, день солідарності з жінками та боротьби за рівність прав.
Я зробив маленьку дивну річ: у кошику лежали папірці з назвами свобод, які нібито мають бути в усіх, та насправді багатьом людям їх досі відібрано. До кожного папірця було прив'язано ключик, люди тягли за ключик і діставали з коша свободу.
Таке було.
Давно.
#мемуаразми

Легендарний one and only флорентійський ключ.

Отже, картина олією (це ж Флоренція!):
Глупа ніч. Ліхтарів на всю вузьку італійську вулицю, пропахлу сувенірами і рибою, півтори штуки. ЯТКА З КЛЮЧАМИ ПОСЕРЕД ПЛОЩІ. Людей ніфіга нема, продавець сам не знає, чого він тут так довго.
Я, вибігаю нізвідки: "ДАЙТЕ ОЦЬОГО КЛЮЧА".
Продавець дивиться на мене як на примару, але ключа продає, не дивлячись. Я, не дивлячись, плачУ.

Як гадаєте, які двері він відчиняє?
#мемуаразми #фото

В цьому місяці багато хто пише НаНоРайМо — міжнародний місячний марафон написання романів (мета марафону — 50 тисяч слів). І зазвичай я радо долучаюся до цього й досягаю мети, але цього року сил було ще менше, ніж зазвичай, — тому я не рахував слів, а просто вкрай радів, коли вдавалося видрати в здоров'я та часу трохи сил на ще одну маленьку історію, ще одну пісню, ще один роздум. Чи просто на опис сну.
#сни займали, займають, і, можливо, до скону займатимуть величезне місце в моєму розумі. Останні майже два роки я живу за власними снами, і якщо раніше вони справджувалися випадково, раз на кілька місяців, трохи допомагали в житті, то зараз реальність і сон майже злилися. Я нікому не хочу нічого доводити, власне, я сам теж вважаю все це просто такою особливістю власного розуму: він щось аналізує, поки тіло намагається спочити, і на ранок видає свідомості картинки, що можуть чи не можуть бути розмитим прогнозом на найближче сьогодення.
Снів-прогнозів у мене багато. Приблизно як речей у хаті одинокого свіжого покійника. Щоб розібрати їх усі, мені довелося б зробити сни своєю професією, а не хобі (можливо, десь, колись, якось, але не сьогодні).
Однак є інша категорія снів. Ті, що не містять чи містять не лише творчо оброблений аналіз імовірних подій. Ті, що містять вірші, пісні, оповідання, сюжети п'єс. Я люблю їх надміру, вони роблять моє життя означеним для мене щодо мене (бо є ще означеність щодо суспільства, щодо інших людей; я зараз не про неї).
До чого я веду?
Нижче буде текст, навіть трохи художній. Він оповідає про важливий для мене патерн, навіть не про один. Цей сновидний візерунок має чи не кожна п'ята людина, а отже, цей шляхопис може відгукнутися й комусь із вас.
Поданий текст на дві сторінки писався дуже довго, тижнів зо два. Писався так само складно, як відчуваються подібні сни. Ну, і власне: #проза
https://drukarnia.com.ua/articles/tvii-dim-ta-perepisuvannya-sniv-UEQHY

тримайте #вірші_стиха

Є люди, що можуть, — попри сніг, заметіль, і вогонь, і вибухи йти через смерть, попри смерть і зі смертю — за зерням життя.
Є люди, що дихають, моляться, пісні співають, кричать, — горлом, легенями, всіма собою.
Є люди, що верзуть отруйні дурниці, а потім цими, напівотруєними, напівобпеченими руками — раптом рятують долі, часи, імена.

Є люди, що хочуть — увесь, увесь світ, докорінно, — перетворити на пустку, без снігу, без вітру, без вогню, без життя.
Є люди, що прагнуть — змусити всіх шепотіти, цідити крізь зуби оманливих посмішок, нещирі, нещирим святим молитви.
Є люди, що кажуть: я добрий, я чистий, я друг твій, — а потім ти прокидаєшся на руїнах; чи не прокидаєшся; чи прокидаєшся вже не ти.

Є ми. Розкидані по полям, і лісам, і морям, що за тими лісами. Дихаємо, як уже можемо. Робимо, що вже є.
Є ми. Ми розказуємо про перших людей — і нехай у наших піснях вони трошечки вищі на зріст, і руки в них трохи чистіші, і очі трохи ясніші, і трохи святіші слова, —
Є ми. Ми розказуємо про перших, щоб це всі почули. Щоб більше ніколи, нікуди другі вже не прийшли.

#вірші_стиха

- ...А замість ласки полюби біль, —
каже голос із потойбіччя,
не високий і не низький. —
Біль даватиме певні знаки,
що живий ти, хоч і не вічний,
вполювати дозволить ціль

і завжди служитиме компасом... —
Десь на тлі грає схиблена музика
і регоче скажений музика. —
Полюби замість шепоту крики,
стань рабом невблаганного відліку,
дичиною холодного пралісу.

Полюби порожнечу самотню,
млявий холод голих підлог,
забування слів нескладних:
не прив'язуйся надто до них.
Бо інакше ні чари, ні бог
не спасуть від жаху безодні.

А тобі її треба пройти —
всіх чекає її несвобода,
тож ятрись і до пекла звикай.
З вас нікого не пустять у рай,
а Тартар лиш затяті проходять.
Я питаю:
- Затяті як ти?

Голос нишкне, не має він ради, —
голос Змія, що десь у Раю
спокусив дику жінку на горе.
Бо ж ніхто, хай там що він говорить,
не здолав ще дорогу свою:
ні святі, ні мерзенні, ні гади.

Якби якісь мої давні друзі чи хороші приятелі, з якими ми от понад десять років спілкуємося й маємо майже власну локальну мову та купу приколів, що помруть разом із нами, якось спитали:
- Чуєш, а ти ж локіанець, а ти можеш провести обряд вінчання? Ну, теоретично, і що для цього треба?
...то я б завис. Бо мене це ніколи чи дуже давно не питали. І в часи, в які ми живемо, це навряд чи було б просто так. Це сколихнуло б у мені спогади про купу моїх рішень та про ритуали, на яких я таки був присутній у житті, різних за значенням та направленістю.
Після цього я сказав би тоном "я давно не чув цього імені":
- Ем, ну, та я більш як гуманітарій, притому більше з точки зору мови, а не ритуалу. І нащо вам узагалі, щоби при вашому шлюбі бу_ли пристун_і саме Локі?..
Але згодом додав би:
- Та що потрібно. Ножиці, вогонь і якийсь предмет на удачу.

#мемуаразми з розмови в чаті, що змусила замислитись.

Фраза друга "миші з'їли понеділок" надихнула написати оце. "Оце" писалося на ходу, відтак #шаманізм та #вірші_стиха. А, і ще нижче на нашому балконі сьогодні #відеоквартирник, ви можете знайти на ньому якраз нову пісню. Поїхали.

Вітер витер сніг,
Брудною водою залив поріг.
Не осінь, не зима,
І смаку в їжі і пиття нема.
Сотні ігор, сотні масок,
Сотні рухів, сотні слів...
Найсіріша серед казок —
Чи се та, що ти хотів?

Всі розходимось,
Миші з'їли понеділок.
Завтра зродимось,
Відбудуєм, що згоріло.
Всі веселі і сумні думки
Ген рознесли птахи.
Завтра буде завтра, а як ні —
Хай простять нам гріхи.

Ну, куди ти звеш?
Друже, в мене мертві очі.
Ти все знав, авжеж,
Бачив це у снах пророчих.
Нині просто день без дати,
Завтра буде середа.
Що іще мені віддати,
Якщо все уже віддав?

Не іди туди,
Ліс і місто пахнуть стервом.
Губляться сліди
Мрій, що там так страшно вмерли.
Завтра буде все в порядку,
Післязавтра — поготів,
Ось на загадку розгадка,
Чи се та, що ти хотів?
#вірші_стиха

#груші
Читаю "Змієву дочку", записану Борисом Грінченком.

Згадалося старе. Актуальне. ТВ, кому треба: російська