Легендарний one and only флорентійський ключ.

Отже, картина олією (це ж Флоренція!):
Глупа ніч. Ліхтарів на всю вузьку італійську вулицю, пропахлу сувенірами і рибою, півтори штуки. ЯТКА З КЛЮЧАМИ ПОСЕРЕД ПЛОЩІ. Людей ніфіга нема, продавець сам не знає, чого він тут так довго.
Я, вибігаю нізвідки: "ДАЙТЕ ОЦЬОГО КЛЮЧА".
Продавець дивиться на мене як на примару, але ключа продає, не дивлячись. Я, не дивлячись, плачУ.

Як гадаєте, які двері він відчиняє?
#мемуаразми #фото

В цьому місяці багато хто пише НаНоРайМо — міжнародний місячний марафон написання романів (мета марафону — 50 тисяч слів). І зазвичай я радо долучаюся до цього й досягаю мети, але цього року сил було ще менше, ніж зазвичай, — тому я не рахував слів, а просто вкрай радів, коли вдавалося видрати в здоров'я та часу трохи сил на ще одну маленьку історію, ще одну пісню, ще один роздум. Чи просто на опис сну.
#сни займали, займають, і, можливо, до скону займатимуть величезне місце в моєму розумі. Останні майже два роки я живу за власними снами, і якщо раніше вони справджувалися випадково, раз на кілька місяців, трохи допомагали в житті, то зараз реальність і сон майже злилися. Я нікому не хочу нічого доводити, власне, я сам теж вважаю все це просто такою особливістю власного розуму: він щось аналізує, поки тіло намагається спочити, і на ранок видає свідомості картинки, що можуть чи не можуть бути розмитим прогнозом на найближче сьогодення.
Снів-прогнозів у мене багато. Приблизно як речей у хаті одинокого свіжого покійника. Щоб розібрати їх усі, мені довелося б зробити сни своєю професією, а не хобі (можливо, десь, колись, якось, але не сьогодні).
Однак є інша категорія снів. Ті, що не містять чи містять не лише творчо оброблений аналіз імовірних подій. Ті, що містять вірші, пісні, оповідання, сюжети п'єс. Я люблю їх надміру, вони роблять моє життя означеним для мене щодо мене (бо є ще означеність щодо суспільства, щодо інших людей; я зараз не про неї).
До чого я веду?
Нижче буде текст, навіть трохи художній. Він оповідає про важливий для мене патерн, навіть не про один. Цей сновидний візерунок має чи не кожна п'ята людина, а отже, цей шляхопис може відгукнутися й комусь із вас.
Поданий текст на дві сторінки писався дуже довго, тижнів зо два. Писався так само складно, як відчуваються подібні сни. Ну, і власне: #проза
https://drukarnia.com.ua/articles/tvii-dim-ta-perepisuvannya-sniv-UEQHY

тримайте #вірші_стиха

Є люди, що можуть, — попри сніг, заметіль, і вогонь, і вибухи йти через смерть, попри смерть і зі смертю — за зерням життя.
Є люди, що дихають, моляться, пісні співають, кричать, — горлом, легенями, всіма собою.
Є люди, що верзуть отруйні дурниці, а потім цими, напівотруєними, напівобпеченими руками — раптом рятують долі, часи, імена.

Є люди, що хочуть — увесь, увесь світ, докорінно, — перетворити на пустку, без снігу, без вітру, без вогню, без життя.
Є люди, що прагнуть — змусити всіх шепотіти, цідити крізь зуби оманливих посмішок, нещирі, нещирим святим молитви.
Є люди, що кажуть: я добрий, я чистий, я друг твій, — а потім ти прокидаєшся на руїнах; чи не прокидаєшся; чи прокидаєшся вже не ти.

Є ми. Розкидані по полям, і лісам, і морям, що за тими лісами. Дихаємо, як уже можемо. Робимо, що вже є.
Є ми. Ми розказуємо про перших людей — і нехай у наших піснях вони трошечки вищі на зріст, і руки в них трохи чистіші, і очі трохи ясніші, і трохи святіші слова, —
Є ми. Ми розказуємо про перших, щоб це всі почули. Щоб більше ніколи, нікуди другі вже не прийшли.

#вірші_стиха

- ...А замість ласки полюби біль, —
каже голос із потойбіччя,
не високий і не низький. —
Біль даватиме певні знаки,
що живий ти, хоч і не вічний,
вполювати дозволить ціль

і завжди служитиме компасом... —
Десь на тлі грає схиблена музика
і регоче скажений музика. —
Полюби замість шепоту крики,
стань рабом невблаганного відліку,
дичиною холодного пралісу.

Полюби порожнечу самотню,
млявий холод голих підлог,
забування слів нескладних:
не прив'язуйся надто до них.
Бо інакше ні чари, ні бог
не спасуть від жаху безодні.

А тобі її треба пройти —
всіх чекає її несвобода,
тож ятрись і до пекла звикай.
З вас нікого не пустять у рай,
а Тартар лиш затяті проходять.
Я питаю:
- Затяті як ти?

Голос нишкне, не має він ради, —
голос Змія, що десь у Раю
спокусив дику жінку на горе.
Бо ж ніхто, хай там що він говорить,
не здолав ще дорогу свою:
ні святі, ні мерзенні, ні гади.

Якби якісь мої давні друзі чи хороші приятелі, з якими ми от понад десять років спілкуємося й маємо майже власну локальну мову та купу приколів, що помруть разом із нами, якось спитали:
- Чуєш, а ти ж локіанець, а ти можеш провести обряд вінчання? Ну, теоретично, і що для цього треба?
...то я б завис. Бо мене це ніколи чи дуже давно не питали. І в часи, в які ми живемо, це навряд чи було б просто так. Це сколихнуло б у мені спогади про купу моїх рішень та про ритуали, на яких я таки був присутній у житті, різних за значенням та направленістю.
Після цього я сказав би тоном "я давно не чув цього імені":
- Ем, ну, та я більш як гуманітарій, притому більше з точки зору мови, а не ритуалу. І нащо вам узагалі, щоби при вашому шлюбі бу_ли пристун_і саме Локі?..
Але згодом додав би:
- Та що потрібно. Ножиці, вогонь і якийсь предмет на удачу.

#мемуаразми з розмови в чаті, що змусила замислитись.

Фраза друга "миші з'їли понеділок" надихнула написати оце. "Оце" писалося на ходу, відтак #шаманізм та #вірші_стиха. А, і ще нижче на нашому балконі сьогодні #відеоквартирник, ви можете знайти на ньому якраз нову пісню. Поїхали.

Вітер витер сніг,
Брудною водою залив поріг.
Не осінь, не зима,
І смаку в їжі і пиття нема.
Сотні ігор, сотні масок,
Сотні рухів, сотні слів...
Найсіріша серед казок —
Чи се та, що ти хотів?

Всі розходимось,
Миші з'їли понеділок.
Завтра зродимось,
Відбудуєм, що згоріло.
Всі веселі і сумні думки
Ген рознесли птахи.
Завтра буде завтра, а як ні —
Хай простять нам гріхи.

Ну, куди ти звеш?
Друже, в мене мертві очі.
Ти все знав, авжеж,
Бачив це у снах пророчих.
Нині просто день без дати,
Завтра буде середа.
Що іще мені віддати,
Якщо все уже віддав?

Не іди туди,
Ліс і місто пахнуть стервом.
Губляться сліди
Мрій, що там так страшно вмерли.
Завтра буде все в порядку,
Післязавтра — поготів,
Ось на загадку розгадка,
Чи се та, що ти хотів?
#вірші_стиха

#груші
Читаю "Змієву дочку", записану Борисом Грінченком.

Згадалося старе. Актуальне. ТВ, кому треба: російська