Придумувати неіснуючих поетів чудово, бо можна придумати неіснуючу поезію бодай як концепт – і буде вона геть не в тій манері, в якій її думаєш ти.
#груші #мемуаразми

Створення світів усередині себе – загалом один (не єдиний, далебі!) із засобів проти самоушкодження. Що менше всередині того ззовні, що скривдило, що більше чогось, механізм чого зрозумілий і безпечний, то менше хочеться його спинити й припинити. Навіть якщо новостворений світ – метафора болю в химерних тонах.
Це не завжди працює, звісно, але мені от трошки помагає.
#мемуаразми

P.S.: Можливо, тут варто додати пояснення. Це пост про внутрішнє пручання самовбивчим патернам. Байдуже, траплялися вони в вас чи ні – не дизлайкайте його, краще зробіть для себе те, що для вас справді має значення. Дякую.

Це я вже вдруге на каналі прошу надмірно негативно-критичну частину читацтва утриматися від дизлайків. Зазвичай вони мені ок, навіть на цікаві рефлексії наштовхують, але оскільки останнім часом мені по-всякому, то я трохи почав задумуватися над тим, аби прибрати деякі чи всі реакції на каналі. Бо, зрештою, це досить симптоматично.

Якби я міг віддати все, крім любові, заради справдження єдиного бажання – я побажав би, щоби близькі люди, рідні та друзі справді ніколи не хотіли й не намагалися скривдити одне одного.
Але виповненням бажань такого штибу зазвичай займаються ті ж істоти, що породжують початковий біль і дисбаланс, тому я краще притримаю свої бажання, а заразом і свої жертви при собі.
#мемуаразми

Вітаю на каналі нових гостей!
Як водиться, беріть чай, подушки, влаштовуйтеся зручно.
Список теґів отут ;)

#чаю?)

Я забув. Я забув, що навесні почав оце оповідання (чи вже навіть повість) про #Міжземелля. Тут зустрічаються відомі й не дуже відомі вам персонажі, й воно таки недописане. Але хто зна, може, на цей раз #замок відкриє свої таємниці, й я щось таки допишу. #проза присутня.
https://telegra.ph/Voni-prihodyat-do-nogo-08-09

Також у мене є ще одна #проза на сьогодні. Ви прокинетеся — а тут тексти
Оце — це передня історія "замку", саме роману, а не низки оповідань. Ну, знаєте, того, де Еліза, Атл, Жан-Жак, Аніка, де вперше 25 років тому з'явився в моїй увазі Принц без імені й власне #замок.
Не знаєте?.. То ось маєте змогу почати читати цю історію з сампочатку, так, як вона ще не виглядала.
Це знову чорновий варіянт, але я вже не уявляю свою історію без нього. Питання, коментарі, думки вітаються. А ще цей пост буде з часом поповнюватись. Я сподіваюся, часто.
Погнали, помолившись усім своїм духам, демонам і богам.
#Міжземелля чекає!
https://telegra.ph/Zamok-Rozd%D1%96l-0-Pro-te-shcho-bulo-spershu-08-09

Мого персонажа намалювали! Ааа!
Ще й як круто!
Малював @stkrivtsov, це класний художник, який робить класні речі.
Ну й це був подарунок на один із моїх д/н, так.
А намальований Фео, персонаж оцього (а може, й не лише цього) оповідання й кількох кампаній у ДнД.
Класно, правда?)
#замок #Міжземелля #фото

Був на МРТ сьогодні.
Для мене звук цієї машини чомусь кращий і радісніший за техно усіх клубів і дискотек світу (хоч не скажу, що був на багатьох).
Коли мене досліджують чи лікують, і я при цьому лежу, я зазвичай дуже швидко починаю дрімати чи навіть усерйоз засинаю.
Сьогодні #сни на МРТ подарували мені якусь космічну психоделічну подорож від першої особи.

Астронавтка у ракеті злетіла на орбіту Землі, а тоді полетіла далі. Десь далеко, коли здавалося, що планету можна обійняти, вона в ілюмінаторі побачила обличчя демониці, а щойно побачила – не змогла перестати бачити. Це була демониця її сонного паралічу, оні з її снів. І що більше вона її бачила, то більше демониць – із рогами та оливковою шкірою – ставало за ілюмінатор.
Тоді виявилося, що це не демониці, це кораблі якоїсь химерної цивілізації. Вони чудово приховують свою присутність від людей, але хто їх побачить, перестати бачити вже не зможе.
Коли астронавтка повернулася на Землю, світ докорінно змінився. Замість деяких гір стирчали посеред світу й кліпали величезні очі, замість водоспадів цілували світ величезні губи. Простір де-не-де загортався циліндрами, спіралями й иншими фігурами, кольори були такі, про які вона раніше й не знала. Змінився власне зміст.
А головне – люди.
Тепер вона могла бачити оні (вона їх так назвала) та спілкуватися з ними. Але також вона бачила людей. Люди... Всі люди були різні, не внормовані, позбавлені єдності й фільтрів. Так вона знайшла тих, хто бачив світ, як вона. Від них дізналася одну з назв прибульців: адамантійці (хоча це просто назва однією з земних мов, нічим не краща й не гірша за оні).

...а далі мене розбудили та сказали встати з апарату МРТ, такого схожого на частину невеликої космічної ракети.
Думаю, ця історія варта оповідання.
А ви як вважаєте?)

Шановні всі, на вас чекає нова коротка #проза
В одній хороші маленькій письменницький спільноті нещодавно пройшов конкурс оповідань, і серед промптів (тобто тем-і-ідей для натхнення) була ідея написати оповідання, змісту якого вистачило б на роман.
Ну й от маєте мій погляд на це:
https://telegra.ph/Riba-z-lyudskim-obichchyam-08-01

Я тут цейво. Взявся за переклад, а радше є, кхм, переспів деяких своїх старих пісень. І ні б почати з чогось героїчного, там, про клан, якого немає, або готичного, про чорний вальс...
Але ні. Я взяв чи не найбільш лиходійську свою пісню, на яку свого часу надихнув мене сетинг та історія одної талановитої людини. Це безумовно пісня, її треба спати, тоді клаузули й усякі авторські павзи будут очевидні. І колись я це таки заспіваю українською.
Отже, стрічайте. Сьогодні в рубриці #вірші_стиха –

Не такі, як усі

В цьому світі мимовільних безрідників кожне – у власній норі,
Наче у власній казці, дарі, проклятті.
Кожне встає на світло йому лиш видної вранці зорі,
Кожне лягає в труну, що пасує, мов плаття –
мов вінчальнеє плаття.

В цьому світі мимовільних безрідників кожне губить на свій
Розсуд глузд, разом з усім, із чим може.
Його сліди вислизають, мов лиси, щезають в ранкові росі,
І всі їхні штуки далебі вивчить не кожен.

А ти і я – не такі, як усі!
О, про це скажу лиш тобі...
Підійди-но, не бійся, я навчу, як сліди викривати в росі.
Підійди, стань поруч: на тебе чекає бій.

В цьому світі мимовільних безрідників усвідомитись – труд копіткий.
Сто років минуло – тобі не стало ясніш.
Епоха скінчилася; тіні на цвинтар тягнуть її кістки.
Поглянь на свої долоні, побач у них ніж.
Зволікання облиш.

В цьому світі так мало днів, що лишились тобі й мені.
Спитати б богів – та хто коли бачить богів?
Слідкуй за руками – я роблю виступ – і світ згоряє в вогні.
...Відповідь або шум кроків я б чути волів.

Адже ти і я – не такі, як усі!
О, про це скажу лиш тобі...
Підійди-но, не бійся, і я навчу, як гнів виявляти в сльозі.
Підійди, стань поруч, вигнанцю в своїй боротьбі.

В цьому світі мимовільних безрідників вільний хіба лише бог.
Бог – той, хто в собі безодню спізнає колись.
Приготуйся тікати з залоги, скоро останній дзвінок,
Лице мені з маски зірви й на крок відступись.
А тепер подивись.

Я відчинив тобі двері, за ними – отруєний гай сновидінь.
В його ріках багряних немає води.
Тепер, якщо лишишся тут – загубиш ти свою тінь,
І станеш вільним, якщо прийдеш сюди.
Ти прийдеш назавжди.

Але ти і я – не такі, як усі!
О, про це скажу лиш тобі...
Нас хотіли цькувати, та їм не знайти лисиць між лісів.
Ти всемогутній, допоки лунатиме твій
нездоланий вий.

#сни #груші
Сьогодні опріч того снилося якась панківська пісня. Зокрема там були такі слова:
Останній тиждень літа, повітря солодке як мармелад.
В підвалі під магазином продається автомат.
😂