"Идите от Москвы на юг, и вы увидите, что постепенно находя изменения, за Десною и Семью вы перешли к народу, совершенно отличному от нас, чистых руссов. Язык, одежда, облик лица, быт, жилища, мнения, поверья — совершенно не наши!

Скажем более: на нас смотрят там доныне неприязненно. Имя москвитянин ("москаль") показывает отчужденние наше от туземцев. Имя казак, которым гордится туземец, говорит вам, что он не считает вас своим земляком.

Это — Малороссия".

Відомо бо єсть тебі, благоговійний читателю, же в руской сей простой, в Польщи звичайной і посполитой бесіді, слова і способи їх вираженія суть рожнії і не всім єднаковії: на Волиню іншії, на Подолю і на Украіні іншії, в Полісю іншії, ведлуг своєго звичаю мають люде якоби свойственний свой язик і інший спосіб бесіди і слов вираженія.

СУПЛИКА
до Пана Издателя

Любезний мій приятелю!

Дойшла до мене чутка, що ти хочеш і в нас, по московській моді, збити книжечку... а як її по-нашому назвати? — не вмію; бо й москалі — не ті москалі, що живуть у Мóскві, а такі, що не з наших, а з рассійських — що кріпко в них кохаютця, і ти, не вмівши її по-своєму назвати, зовуть по-німецьки, так нехай же по-нашому буде: Збірник. Спасибі тобі за сюю працю. Через тебе будемо знати, хто з наших слобожан, та й с гетманців, що і як компонує. Ще ж я чув, буцімто хочеш ти тут же притулити, дещо і по-нашому писаного. За сюю вигадку аж тричі тобі дякую. Нехай же знають і наших! — Бо є такі люде на світі, що з нас кепкують, і говорють, та й пишуть, буцімто з наших ніхто не зтне, щоб було — як вони кажуть — і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне; і що, стало быть, по-нашому опріч лайки, та глузовання над дурнем, більш нічого не можно написати.

О бодай їх вже з такою думкою! — Хиба ж не живо вчистив пан Котляревський "Енея"? — Еге! Об нім і досе Мóсква товче і перетовчує; і з якого боку ні зайде, сплесне руками та й кае: — "Ну так, славно!" — А пан Артемовський-Гулак мало понаписовав про Твардовського, про Солопія, про Собаку, або Гараськові оди не мудро розказав по-нашому? Що може у іншого, хто читав, і досе кишки болять від сміху, а в іншого — як там кажуть — трохи лишень шапка не загорілась. Так хиба він просто писав? Адже і тепер бажают у місячні, або і в тиженні книжечки хоч півтретя його стиха. Нехай же і пан Гребёнкин викине "Полтаву", що перероблює з московської; нехай, кажу, не боїться нічого, та — як там кажуть — іздасть її типом, так там і таке буде, що хоч не хочеш, а заколупне тебе за душу; а де й серденько защемить; буде й таке, що читаючи, слізоньки тільки кап, кап, кап! — Та є й другі — прочі, що на стихах—на стихах, а то таки і просто розмовою пишуть... Так що ж будемо робити? Не второпають по-нашому, та й ворчать на наші книжки: —"Ета нєшто, па-чухонскі. Зачим печатать, кагда ни хто не розуміе."

Гай, гай! — Хіба ж тільки й світа, що у вікні? Тривайте-бо, панове! Не дуже сікайтесь. Є ще на світі православне християнство, що вміють і люблять по-нашому читати. Не усе ж для москалів: може б треба і для нас що-небудь, щоб і ми... знаєте, не усе... а так... дещо... потроху... дечого знали; а то, по-вашому, так ми... так собі... де нам за вами?.. Гм! на догад буряків, щоб капусти дали.

Коли ж будеш її печатать, то пожалуста доглядай, щоб у моїй побрехенці не навернякали якої нашої мови на московський лад. Нехай наші, як хто зна, так своє і пише; а я думаю, що як говоремо, так і писати треба. О! Добре б, братику, було, якби ми так говорили, як у книжках пишуть; а якби ще так і робили, так би й не було на світі нічого луччого!

Нехай же тобі, братику, Бог помога на добреє діло. А мині вір, що я тебе і поважаю, і шаную, і дуже дякую за твою працю для слави слобожан, і для нашої потіхи і пользи, і що я повік тобі

На услугу щиро готовий

Грицько Основ'яненко.

Липця у п'ятоє число
1833 року.