Поки в мене черговий напад нічної активності, запишу трохи своїх думок з цієї теми.
Авторка розповідає, що захоплення літературними персонажками-аутсайдерками, що зрештою здобули суспільне визнання, багато років допомагало їй долати власні проблеми. Але зрештою вона зрозуміла, шо романтизація цих історій небезпечна, бо приховує справжні причини маргіналізації вразливих людей, які криються в суспільному устрої. "I no longer feel that history is romantic. History was violent, and I intend to learn from it."
Авторка займається реконструкцією історичних костюмів, але в її досвіді я бачу багато спільного зі своїм рольовим. Справді, вже кілька років я відчуваю дисонанс, готуючись до ігор з історичної тематики — мою сучасну свідомість ятрять проблеми, які персонаж просто не здатен побачити. При цьому я не проти грати антагоністів — якщо бодай хтось у цій реальності вважатиме мого персонажа антагоністом. Але якщо очевидну для мене-гравця соціальну несправедливість ніхто несправедливістю не вважає, мені стає важко перебувати в цій реальності. Авторка відео пропонує вносити у відтворення історичних подій їх критичне переосмислення — це справді можливо, якщо не йдеться про достеменну реконструкцію. Наприклад, на "Ярмарці Скарборо" єдиним обмеженням соціальної ролі жінок було священнослужіння, в усьому іншому жінки й чоловіки були рівноправні. З іншого боку, створюючи фантастичну реальність минулого, позбавлену цих проблем, чи не ігноруємо ми їхнє походження й те, що вони досі існують у нашому суспільстві?
Так, я свідомий того, що подібні міркування можуть привести до десакралізації — чи делегітимізації — всієї класичної художньої спадщини: "There is no art in history that isn't problematic somehow". Але чи не легітимізує ця спадщина несправедливість, що досі існує? Тут я вже чую, як мене таврують ліваком і SJW і наказують прибрати руки від класики, на якій виховані численні покоління. І це я теж розумію: якщо сказати людині, що те, що вона завжди вважала однозначно позитивним і незрушним, є проблемою, вона сприйме це як особисту атаку на себе. Та чи можливий без цього суспільний розвиток?
Колись, коли я починав робити ігри, я спитав себе, для чого я це роблю, і відповів: я хочу спонукати людей виходити за межі звичних шаблонів поведінки. І хоча за останні дев'ять років я жодної гри більше не організовував, це завдання мені досі видається актуальним.

У перекладі, який я зараз редагую, перекладач_ка називає мангу "японские комиксы".
Мені здається, перекладати manga "японские комиксы" у 2021 — все одно що замість "джинси" писати "синие ковбойские панталоны".

У мемах. Я бачив їх у мемах.

Nice

Сьогодні дізнався про існування сленгового слова spergery (від Asperger syndrome) — це занудна й беззмістовна поведінка, яка, гіпотетично, властива людям з синдромом Аспергера.
Звучить доволі гидко. Я б ставився до людей, що його вживають, з пересторогою.

Голос цієї пані - ніби стрибок у холодну воду: можна скільки завгодно готуватися до цього, але в момент дотику тебе все одно пробирає до кісток.
(І ще вона пасує до книжки, яку я зараз читаю)
https://youtu.be/vjncyiuwwXQ

Хвилинка мовознавства на цьому каналі
Momentarily (US) = за мить (in a moment)
Momentarily (UK) = на мить (for a moment)
(також, якщо хтось не знав: to take someone to task (for something) = критикувати когось (за щось))

І просто весела пісня:
https://youtu.be/_QAKz_cxTlQ

Якщо я правильно зрозумів умови флешмобу, моя перша картинка з пінтересту оця

Про нас пишуть

Придумав у повсякденному мовленні замість навколопсихологічного жаргонізму "тригерити" вживати питоме українське "ятрити"

А це, до речі, про те, навіщо потрібні фемінітиви

There are only three genders...

Така різдвяна музика нам потрібна:
https://youtu.be/h5_ikH-Y_u8

I just feel we've ended up in a very wrong place

Ну що, з ким зустрінемося?

Випадково став амбасадором казахської мови в твіторі. Волаю 😂😂😂
До речі, цікавий факт. У казахській (хоча правильніше було б, мабуть, "казакській", бо qazaqşa) є чотири особові займенники другої особи: звичайне "ти/ви" — sen/sender, і "ввічливе" — siz/sizder.

У Трейсі Лоуренса є пісня з такими словами:
If the world had a front porch like we did back then
We'd still have our problems but we'd all be friends
Treatin' your neighbor like he's your next of kin
Wouldn't be gone with the wind
Сьогодні я зрозумів, що це пісня про твітер.

По слідах свіжого літературного скандалу почитав фрагмент твору автора-початківця. Тепер маю гіпотезу, що поширеність блогів створила в багатьох людей уявлення, ніби мова, якою пишуть блоги, така ж, як та, якою пишуть книжки.